Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Наслідки






В Україні вона набула насамперед форми «українізації». Поняття «коренізація»[3] на довгі роки зникло з радянської політичної лексики, з'явившись лише в горбачовську «перебудову».

Хоча доба «коренізації» та «українізації» була важливою і яскравою, її основним завданням було «вкорінення» влади на окраїнах, врахування національних чинників при формуванні партійно-державного апарату. Це потенційно несло в собі загрозу унітарній державній структурі, оскільки здійснювалося під гаслом подолання великодержавного шовінізму, а відтак мало призвести до формування місцевих етноеліт. Вони мали з часом «забронювати» адміністративно-управлінські посади і престижні соціальні ніші, а відтак неминуче повинна була змінитися парадигма їхніх стосунків із центром. Змінитись у бік бодай формального визнання свого статусу, вимог певної автономії і поваги з боку центральних управлінських структур ієрархії локальних владних відносин.

Парадокс: з одного боку тривав процес партійно-бюрократичної централізації, а з іншого — збільшувалася кількість національно-територіальних утворень, підвищувався їхній формальний статус.

«Коренізація» на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різнопланових можливостей представників того чи іншого народу. Організація мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей — це лише деякі ключові проблеми, що їх належало тепер розв'язувати за офіційної державної підтримки на місцях. КП(б)У здійснювала цю політику в двох напрямах, дотримуючись лінії на «українізацію» і на сприяння розвиткові нацменшостей. Практично цю лінію реалізував насамперед наркомат освіти УССР. І ось хоч і каліченою, але українською мовою заговорили представники партійно-державної еліти. Не зважаючи на те, що «українізація» була специфічним явищем, її сприйняли представники української інтелігенції: і прокомуністично налаштовані, і ті, які прагнули в рамках тодішньої державності підтримувати національні традиції. Невипадково завдяки зусиллям таких діячів, як академік Михайло Грушевський (він повернувся в Україну в березні 1924 року) та інших, історичний і культурний процеси в Україні почали розглядатись як такі, що розвивалися поруч з історією Росії, а не як регіональний варіант останньої.

Так, під тиском «націонал-комуністів» Сталін і його оточення пішли на проведення контрольованої «коренізації». Пішли, маючи на меті згодом розпрощатись із цією політикою у звичний для себе, але трагічний для адептів цієї політики, спосіб. Це станеться через 10 років, наприкінці голодного 1932 року, коли офіційно буде засуджено «українізацію» як «петлюрівську», а її прихильники почали «українізувати» Соловки та інші сталінські табори.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.