Соціальне буття як проблема. Філософія історії: специфіка, головні проблеми.

Під буттям в самому широкому сенсі цього слова мається на увазі гранично загальне поняття про існування, про суще взагалі. Буття і реальність як всеохоплюючі поняття - це синоніми. Буття є все те, що є. Це і матеріальні речі, це і всі процеси(фізичні, хімічні, геологічні, біологічні, соціальні, психічні, духовні), це їх властивості, зв'язки і відносини. Плоди дуже буйній фантазії, казки, міфи, навіть марення хворої уяви - все це теж існує як різновид духовної реальності, як частина буття. Антитезою буття є ніщо. Поняття «філософія історії», попри більш як двохсотлітнє функціонування, не має єдиного, точно визначеного змісту. Для одних вона — пізнання сенсу історії загалом або дослідження загальних законів історичного процесу, для других — пізнання історичного часу й історичного простору, або філософська теорія історичного знання, для третіх — дослідження іманентної логіки розвитку людського суспільства, або філософський огляд історії людства тощо. Поняття «філософія історії» запровадив у науковий обіг Вольтер у праці «Філософія історії» (1765), покликаний надати історії якісно нового звучання, яке відповідало б рівню зрілості тогочасного європейського суспільства. Гегель виділяє три основні фази історичного розвитку об´ єктивного духу: східну (Китай, Індія, Персія), де свободу має лише один — сам деспот; греко-римську, де свобода визнається вже за кількома (в аристократіях) і багатьма (в демократіях) та німецьку, де вільні всі. Та все ж філософію історії та соціологію є підстави вважати взаємодоповнюючими науками.

57. Проблема типологізації історії. Культура, цивілізація, формація, епоха.

Типологизация рассматривает жизнь в общевыделенных рамках исторического процесса, как развивающегося в рамках именно даной культуры или цивилизации. Епоха історії – це порівняно довгий і якісно своєрідний період історії, який виділяється на основі деякої суми об’єктивних признаків. Епоха характеризується тим чи іншим відрізком всесвітньої історії у відповідності з ведучими для даного часу тенденції загального розвитку. Эпоха - период в истории, выделяемый на основе объективных признаков, характеризует тот или иной отрезок всемирной истории в соотв. для данного времени тенденцией обществ. Развития. Формація суспільно-економічна – термін запозичений Марксом з геології. У своїй єдності діахронічного і синхронічного вимірів, він вдало “схоплює” суспільство водночас і як процес, і як структуру, як формування і як стан, послідовність і систему. – первісна формація (докласове суспільство), вторинна формація (класове суспільство), третинна (безкласове суспільство); історична ступінь (тип) розвитку суспільства; історично визначена сукупність суспільних відносин; історично визначена сукупність виробничих відносин.

Данилевский рассматривает временное движение человеч. общества как ряд автономных, последовательных и сосуществующих социальных организмов—культурно-исторических типов, которые на этапе зрелости становятся Ц. На определённом И этапе определённый тип становится господствующим. Каждый тип исторически самопроявляется в 4-х разрядах: религиозном, культурном, политическом и социально-эконом.. О. Шпенглер (1880—1936) главный труд “Закат Европы”.По Ш. – Ц. не пик, а омертвение определённой исторической К. К, по Ш, это организм, который обладает жёстким сквозным единством, и однозначно идентифицируем, обособлен от всех других К. Единой, общечеловеч. К нет и быть не может. Ш насчитывает 8 К: 1)египетская, 2)индийская, 3)вавилонская, 4) китайская, 5)“аполлоновская” (греко-римская), 6)“магическая”(византийско-арабская), 7) “фауставская”(западноевропейская), 8)К майа. А.Тойнби (1889—1975) “Исследование истории”.Т. первоночально насчитывал 30 Ц-ий, из которых в наше время существуют 6: 1)западная, 2)византийско-ортодоксальная, 3)российско-ортодоксальная, 4)арабская, 5)индийская, 6)дальневосточная(китайская, японо-корейская). Каждая Ц проходит в своём развитии стадии: возникновение-> рост-> надлом-> разложение, после чего, как правило, гибнет, уступая место другой.Таким образом, К—это движущая, творческая сила. Развитие К в О в конце концов приводит к Ц. Ц—крайняя, предельная точка развития той К, из которой к эта Ц вышла. Следующим этапом развития Ц является её смерть. У Маркса формационный подход - брался за основу способ производства: првобытнообщинная, рабовл., феод., капиталист., социалистич. Ясперс у “Смисл і призначення історії” робить акцент на тому, що людство має єдине походження та єдиний шлях розвитку. Темою ф-фії Я. стали людина та історія. Я. викладає свої погляди на загальні закономірності, що характеризували розвиток людства протягом тих 5 тисяч років, що охоплюються поняттям історія (тобто щодо яких ми маємо письмові свідчення). Я. виділяє 4 найважливіші етапи, на кожному з яких людина починала рух уперед від нової основи: 1) доісторія; 2) епоха великих культур давнини. (шумеро-вавилонська, єгипетська та еллінська на Заході; доарійська культура Інду; архаїчний Китай); 3) осьовий час, накопичений духовний і інтелектуальний потенціал якого складає основу людської духовності аж до сьогодення; 4) науково-технічна епоха (розпочалася близько 1500р.). Людство має єдині витоки і мету, що нам невідомі і до осмислення яких ми прагнемо.