Розділ десятий

Плотва, як завжди, хрипіла й пручалась вже від самого лише погляду на покривало, в її фирканні бриніли протест і острах. Їй не подобалось, коли відьмак накривав їй голову. Ще більше їй не подобалось те, що відбувалось одразу після цього. Геральта така поведінка кобили аж ніяк не дивувала. Бо йому самому це не подобалось. Відьмаку, ясна річ, не личило ані фиркати, ані пручатись, але не стримав себе від можливості висловити своє невдоволення в іншій формі.

- У мене викликає крайній подив, - вже вкотре дивувався Харлан Тзара, - твоя антипатія до телепортації.

Відьмак дискусії не підтримав. Тзара цього навіть не очікував.

- Пересилаємо тебе, - продовжив, - вже понад тиждень, а ти кожного разу маєш такий вигляд, ніби тебе засуджено на смерть. Я можу зрозуміти звичайних людей, для них пересилання матерії – це й досі страшна і неймовірна справа. Думав, однак, що ти, відьмак, більш освічений у питанні магії. Вже минули часи перших порталів Джоффрея Монка! Нині телепортація є розповсюдженим і абсолютно безпечним явищем. Телепорти безпечні. А мої телепорти безпечні стовідсотково.

Відьмак зітхнув. Йому довелось не раз і не два на власні очі побачити результати роботи безпечних телепортів, брав участь також у сортуванні решток людей, які тими телепортами скористались. Тож знав, що твердження щодо безпечності порталів телепортаційних можна було вписати в ту саму пересторогу, що й твердження на кшталт: мій песик не кусається, мій син – добрий хлопчина, цей бігос свіжий, гроші віддам завтра, ночувала у подружки, думаю тільки про добробут вітчизни та відповіси на кілька питань і одразу тебе звільнимо.

Однак, не мав іншого виходу. Відповідно з планом, розробленим в Ріссберзі, завданням Геральта мало бути щоденне патрулювання окремо вибраного регіону Узгір'я та розташованих у ньому селищ, колоній, осель і садиб – всіх місць, в яких Пінеті й Тзара остерігались чергового нападу енергумена. Селища ці були розкидані по всьому Узгір'ю, часом досить далеко одне від одного. Геральт був змушений визнати і прийняти факт, що без допомоги телепортаційної магії ефективне патрулювання не видавалось можливим.

Пінеті й Тзара для конспірації облаштували портал на задвірках Ріссбергу, в порожньому великому приміщенні, яке вже давно потребувало ремонту, де смерділо затхлістю, до лиця чіплялось павутиння, а під чоботами похрумкували висхлі балабушки мишачого посліду. Після активації закляття на вкритій патьоками і рештками якогось бруду стіні з'являвся вогнистий пломеніючий контур двері, а докладніше, воріт, за якими клубилось непрозоре опалесцююче сяйво. Геральту доводилось примушувати позбавлену можливості бачити кобилу ступати в це сяйво – от тоді ставало неприємно. Всередині чорного небуття, серед цілковитої тиші, відсутності простору і часу, холод був єдиним відчуттям, усі інші телепорт вимикав і гасив. Все це тривало лише якусь коротку мить. За мить реальний світ спалахував у очах, а кінь безустанно хрипів, б’ючи копитами об тверду землю реального світу.

- Те, що кінь полошиться, це зрозуміло, - вкотре сказав Тзара. – Твій страх, відьмаче, є абсолютно ірраціональним.

Страх ніколи не буває ірраціональним, стримався від заперечення Геральт. Якщо не брати до уваги психічні розлади. Це одна з найперших істин, якої навчали юних відьмаків. Це добре – відчувати страх. Якщо відчуваєш страх, це означає, що тобі є чого боятись, тож треба бути обачним. Не потрібно боротись зі страхом. Вистачить просто не піддаватись йому. Варто у нього вчитись.

- Куди сьогодні? – запитав Тзара, відкриваючи лакований футляр, в якому зберігав свою паличку. – В який район?

- Сухі Скелі.

- Перед заходом сонця постарайся дістатись Яворка. Звідти заберемо тебе, я або Пінеті. Готовий?

- До всього.

Тзара провів у повітрі рукою, в якій тримав паличку, так, наче диригував оркестром. Геральтові навіть здалось, ніби чує музику. Чародій співучо проскандував довге закляття, більше схоже на речитативний вірш. На стіні спалахнули пломенисті лінії, які злились воєдино, утворивши сяючий чотирикутний контур. Відьмак вилаявся собі під ніс, заспокоїв несамовито тремтячий медальйон, підострожив кобилу, змусивши її зробити крок просто в сяюче молочне небуття.

*

Темінь, тиша, відсутність простору і часу. Холод. Раптовий спалах і поштовх, цокіт копит об тверду землю.

*

Убивства, в яких чародії підозрювали енергумена, носія демона, стались в околицях Ріссбергу, на безлюдних теренах, званих Тукайським Узгір'ям - це порослі прадавньою пущею смуги пагорбів, які відділяли Темерію від Бругге. Назва цих смуг походила, за словами одних, від легендарного богатиря, якого звали Тукай, або, як вважали деякі, від чогось зовсім іншого. Оскільки ще якихось узгір’їв в цьому районі не спостерігалось, то звикли говорити просто Узгір'я, саме така скорочена назва фігурувала і на багатьох мапах.

Узгір'я простягалось смугою миль приблизно у сто завдовжки і до тридцяти миль завширшки. В західній його частині кипіла інтенсивна робота в царині лісної промисловості. Там велись широкомасштабні лісозаготівельні роботи, провадили свою діяльність промисли та ремесла, пов’язані з лісною промисловістю та вирубкою дерев. На пустирях виростали селища, колонії, садиби і табори людей, які займались деревообробною промисловістю, поселення були постійні або тимчасові, були селища як з повноцінним господарством, так і облаштовані абияк, розміром великі, середні, невеличкі або зовсім маленькі. На сьогодні, як оцінювали чародії, по всьому Узгір'ї налічувалось приблизно з півсотні таких поселень.

В трьох із них відбулись масові вбивства, після яких не лишилось жодної живої душі.

*

Сухі Скелі, - комплекс низеньких вапнякових пагорбів, оточений густим лісом, знаходився далеко на заході на самому краю Узгір'я і був західним рубежем району патрулювання. Геральт вже тут бував, тож знав цей район. На місці зрубу під стіною лісу було збудовано велику вапняну піч для випалювання породи. Кінцевим продуктом такого випалювання ставало негашене вапно. Пінеті, коли тут були з ним, пояснював, для чого використовують таке вапно, але Геральт слухав у піввуха і вже забув. Вапно, яким би воно не було, знаходилось десь поза межами його інтересів. Але біля печі поралась ціла колонія людей, для яких вищезгадане вапно було основою існування. Йому доручили охороняти цих людей. Тільки це мало значення.

Випалювачі впізнали його, один помахав йому капелюхом. Відповів на привітання. Роблю свою справу, подумав. Роблю те, що повинен робити. Те, за що отримую гроші.

Скерував Плотву до лісу. Попереду було десь з півгодини лісової дороги. Приблизно одна миля відділяла його від наступного селища. Яке називалось Плохачівським Зрубом.

*

Протягом дня відьмак долав відстань від семи до десяти миль – в залежності від району, – це означало, що встигав відвідати десь із десяток або навіть два десятки садиб і діставався до умовленого місця, з якого один із двох чародіїв телепортував його назад в замок ще до заходу сонця. Наступного дня схема повторювалась, з єдиною різницею, що цього разу патрулювався інший регіон Узгір'я. Геральт обирав райони навмання, уникаючи передбачуваного і чіткого розпорядку, який можна було легко прорахувати. Тим не менш, робота виявилась досить монотонною. Відьмакові, однак, монотонність не заважала, звик до неї з огляду на свій фах, адже в більшості випадків тільки терплячість, витривалість і послідовність гарантували вдале полювання на чудовисько. Зрештою, це не мало значення до сьогодні, адже ніхто і ніколи не мав бажання платити йому за терплячість, витривалість і послідовність так щедро, як це робили чародії з Ріссбергу. Тож, не було причини для нарікань, треба було виконувати свою роботу.

Навіть, якщо не надто вірив в успіх цього починання.

*

- Одразу після прибуття в Ріссберг, - звернув увагу чаклунів, - представили мене Ортоланові й всім чародіям вищого рангу. Навіть якщо припустити, що винуватця масових убивств, який бавиться гоетію, серед присутніх у залі не було, все одно чутка про відьмака в замку мусила би розлетітись. Ваш злочинець, якщо він насправді існує, вмить зрозуміє, в чому справа, тож затаїться, зупинить свою діяльність. Назовсім. Або до того часу, поки я поїду звідси, а потім її поновить.

- Ми інсценуємо твій від’їзд, - відповів Пінеті. – Твоє подальше перебування у Ріссберзі буде таємним. Не хвилюйся, існує магія, що гарантує секретність того, що має залишитись секретом. Ми здатні, повір нам, успішно скористуватись такими чарами.

- В такому разі, чи має щоденне патрулювання, по-вашому, хоч якийсь сенс?

- Має. Роби свою справу, відьмаче. Щодо всього іншого - не турбуйся.

Геральт собі урочисто пообіцяв не турбуватись. Хоча, сумніви мав. І не до кінця йняв віри чародіям. Мав свої підозри.

Але не збирався їх висловлювати вголос.

*

На Плохачівському Зрубі жваво стукотіли сокири і дзенькали пили, пахло свіжою деревиною та живицею. Самовідданою вирубкою лісу тут займався лісоруб Плохач із чисельною родиною. Старші члени родини рубали й пилили, молодші – обтинали гілляччя з повалених дерев, найменші – носили хмиз. Плохач побачив Геральта, ввігнав сокиру в пінь, обтер чоло.

- Вітаю. – Відьмак під'їхав ближче. – Що тут у вас? Все в порядку?

Плохач дивився на нього довго й понуро.

- Не в порядку, - нарешті промовив.

- Чому?

Плохач довго мовчав.

- Пилу поцупили, - буркнув врешті-решт. – Поцупили пилу! То як це назвати, га? Чого ви тут по зрубах їздите, пане, нащо? А Торквіл зі своїми чого по лісах тиняється, га? Ніби сторожуєте, чи ні? А пили крадуть!

- Займусь цим, - гладко збрехав Геральт. – Займусь цим питанням. Бувайте.

Плохач сплюнув.

*

На наступному Зрубі, цього разу Дудковому, все було спокійно, ніхто Дудкові не загрожував і, здається, нічого не вкрали. Геральт навіть не став зупиняти Плотву. Рушив до наступного селища. Називалось Варильня.

*

Для переміщення між поселеннями служили лісові дороги, розбиті колесами возів. Геральт часто натикався як на обози, вже завантажені деревиною, так і на порожні, такі, що тільки-но їхали по вантаж. Часто зустрічались групи піших подорожніх, рух був на подив жвавий. Навіть у гущавині лісу рідко було цілком безлюдно. Над папороттю, наче хребет нарвала із хвиль морських, час від часу виринав зад баби, яка навкарачки збирала ягоди чи якісь інші дари лісу. Інколи між деревами жорсткою ходою снувало щось, що поставою і обличчям виглядало як заложний мрець, насправді ж виявлялось дідуганом, який вишукував гриби. Часом щось із шаленим вереском ламало хмиз – це були діти, радість лісорубів та вуглярів, були озброєні луками, зробленими з палиць та мотузок. Дивувало, як багато шкоди вони були здатні завдати природі за допомогою такого примітивного оснащення. Жахала сама думка, що колись ця радість підросте і обзаведеться оснащенням професійним.

*

Селище Варильня, в якому також панував спокій і нічого не заважало праці та не загрожувало робітникам, свою назву, так оригінально, одержало від вареного тут поташу, речовини, яка використовувалась в склоробному й миловарному виробництві. Поташ, як пояснили Геральтові чародії, отримували з попелу деревного вугілля, яке випалювалось в цій місцевості. Місцеві селища вуглярів Геральт вже відвідував, і сьогодні мав намір відвідати знов. Найближче носило назву Дубовець, а дорога до нього насправді пролягала через щільний масив величезних вікових дубів. Навіть у полудень, коли сонце стояло високо, а в небі не було ані хмаринки, під дубами завжди панувала похмурна сутінь.

Саме під цими дубами, майже тиждень тому, Геральт вперше зустрів констебля Торквіла і його загін.

*

Коли галопом вилетіли з-за дубів і оточили його, всі у зеленій камуфляжній формі, з довгими луками на спині, Геральт спочатку прийняв їх за Лісничих, членів хваленого мисливського воєнізованого формування, які називали себе Стражниками Пущі та займались полюванням на нелюдів, здебільшого на ельфів і дріад, їх убивством у різний вигадливий спосіб. Бувало, що подорожніх, яких зустрічали в лісі, Лісничі звинувачували в співпраці та торгівлі з нелюдями, як за перше так і за друге передбачали лінчування, а довести свою невинуватість було вкрай важко. Така зустріч під дубами обіцяла бути вкрай небезпечною, тож Геральт зітхнув із полегшенням, коли вершники в камуфляжі виявились стражами правопорядку, що виконували тут свої безпосередні обов’язки. Командувачем був смаглявий тип із пронизливим поглядом, який представився констеблем на службі бейліфа з Горс Велена. Він різко і жорстко зажадав від Геральта назватись, а коли дізнався, хто він, висловив бажання побачити відьмачий медальйон. Медальйон з ікластим вовком не лише був визнаний за достатній доказ, але й викликав помітний захват з боку стража правопорядку. Пошана, як виявилось, стосувалась і самого Геральта. Констебль спішився, попросив відьмака вчинити так само і запросив на коротку розмову.

- Я Франс Торквіл. – Констебль відкинув удавану суворість службиста і в дійсності виявився людиною спокійною та врівноваженою. – Тож, ти - відьмак Геральт із Рівії. Той самий Геральт із Рівії, який місяць тому в Ансегіс врятував від смерті жінку з дитиною, вбивши чудовисько-людожера.

Геральт зціпив зуби. Щасливо забув про випадок в Ансегіс, про монстра з маркуванням і про людину, яка загинула через нього. Це довго мучило відьмака, поки, нарешті, зміг переконати себе, що зробив все, що було йому по силам, що врятував двох людей, і що чудовисько більше нікого не замордує. Тепер все повернулось.

Франс Торквіл ніби не помітив тіні, яка промайнула по обличчю відьмака. А якщо й помітив, то не звернув уваги.

- Виходить, відьмаче, - продовжив, - що ми з тобою з однакових причин по цим чагарникам їздимо. Погані речі почались з весни на Тукайському Узгір'ї, дійшло до вкрай недобрих випадків. Настав час покласти цьому край. Після різанини в Луках порадив чародіям з Ріссбергу винайняти відьмака. Як бачу, прислухались, хоча зазвичай прислухатись не полюблять.

Констебль зняв капелюх і обібрав з нього голки й насіння. Головний убір подібного покрою носив і Лютик, тільки цей був з фетру нижчої якості. І замість пера чаплі був оздоблений рульовим пером фазана.

- Вже віддавна стежу за законом і порядком на Узгір'ї, - сказав, дивлячись Геральту в очі. – Не хочу хизуватись, але за цей час впіймав не одного злочинця, і не одну суху гілляку ними прикрасив. Але те, що тут коїться останнім часом… Для цього потрібна допомога когось такого, як ти. Когось, хто знається на чарах і монстрах, хто не злякається ні чудовиська, ні привида, ані дракона. І добре, будемо разом чатувати і охороняти людей. Я за свою скромну платню, ти – за гроші чародіїв. Скільки ж, цікаво дізнатись, вони платять тобі за цю роботу?

П'ятсот новіградських корон, перерахованих авансом на банківський рахунок, але Геральт не мав наміру розкривати цю інформацію. Саме за стільки купили мої послуги і мій час чародії з Ріссберга. П'ятнадцять днів мого часу. По закінченні цього строку, незалежно від того, що станеться, перерахують ще стільки ж. Щедро. Більш ніж достатньо.

- Ну, певно, що платять немало. – Франс Торквіл швидко збагнув, що відповіді так і не дочекається. – Вони можуть собі це дозволити. А тобі ось що скажу: жодна платня тут не буде завеликою. Бо це паскудна робота, відьмаче. Паскудна, темна і неприродна. Зло, яке тут лютувало, прийшло з Ріссбергу, даю голову на відсіч. Без сумніву, це чародії щось намудрили з тією їхньою магією. Адже магія їхня, як той мішок зі зміями: як міцно не зав'язуй, все одно щось отруйне звідти все-таки вилізе.

Констебль зиркнув на Геральта, й цього короткого погляду йому вистачило, аби зрозуміти, що відьмак не видасть йому нічого, жодних подробиць угоди з чародіями.

- Ознайомили тебе з деталями? Розповіли, що сталось в Тисах, Луках і Роговизні?

- В загальних рисах.

- В загальних рисах, - повторив Торквіл. – Через три дні після Беллетейну, поселення Тиси, вбито дев'ятеро лісорубів. Середина травня, садиба трачів в Луках, дванадцятеро убитих. Початок червня, Роговизна, колонія вуглярів. П'ятнадцять жертв. Отакий стан справ на сьогодні в загальних рисах, відьмаче. Бо це ще не кінець. Клянусь головою, що не кінець.

Тиси, Луки, Роговизна. Три масових убивства. Тож, це не випадковий збіг обставин, не демон, який вирвався й втік, якого тюхтій-гоетист не зміг опанувати. Це була зумисне спланована акція. Хтось тричі ув’язнив демона в тілі носія і тричі направив його вбивати.

- Я багато чого бачив, - скреготнув зубами констебль. – Не одне побоїще, не один труп і не два. Напади, пограбування, бандитські набіги, криваві помсти і наїзди, навіть одне весілля, з якого винесли шістьох небіжчиків, враховуючи нареченого. Але щоб перетинати сухожилля, а потім добивати скалічених? Щоб знімати скальпи? Перегризати зубами горло? Живих розпорювати й кишки з животів витягати? А на додачу з голів убитих пірамідки викладати? Із чим ми тут, питаю, маємо справу? Цього тобі чаклуни не розповідали? Не пояснили, для чого їм потрібен відьмак?

Для чого потрібен відьмак чародіям з Ріссбергу? Потрібен аж настільки, що його довелось шантажем примушувати до співпраці? З кожним демоном і з кожним носієм демона чародії могли самі легко собі дати раду, не докладаючи особливих зусиль. Fulmen sphaericus, Sagitta aurea – ось два найперші різновиди магії серед багатьох інших, якими можна було вразити енергумена з відстані ста кроків, і бере великий сумнів, що він би вижив після такого закляття. Але ні, чародії зажадали відьмака. Нащо? Відповідь проста: енергуменом став чародій, побратим, колега. Хтось із співтоваришів викликає демонів, дозволяє їм вселятись у себе і вирушає мордувати. Вчинив так вже тричі. Але чародії не можуть пальнути в колегу громовицею чи продірявити золотою блискавкою. Проти колеги потрібен відьмак.

Не міг і не хотів розповідати цього Торквілу. Не міг і не хотів говорити йому те, що розповів чародіям у Ріссберзі. І на що вони відповіли презирством. Аж надто банальним презирством.

*

- Досі це робите. Досі бавитесь, як ви її називаєте, гоетією. Прикликаєте істот, витягаєте з їхніх вимірів, з-за зачинених дверей. З тією вашою одвічною пісенькою: будемо їх контролювати, опануємо їх, змусимо до послуху, долучимо до роботи. З тим самим одвічним виправданням: відкриємо їхні секрети, змусимо розкрити таємниці й аркани, завдяки чому збільшимо силу власної магії, зможемо лікувати та зцілювати, ліквідувати хвороби і стихійні лиха, зробимо світ кращим, а людство щасливішим. І одвічно виявляється, що це все брехня, що мова йде виключно про власну силу і владу.

Було видно, що Тзара одразу кинувся був відповідати, але Пінеті стримав його.

- Щодо тих істот, з-за зачинених дверей, - продовжив Геральт, - тих, яких для зручності називаєте демонами, то ви знаєте про них стільки ж, скільки і ми, відьмаки. Те, що ми давним-давно вияснили, і що записано в відьмачих протоколах і хроніках. Демони ніколи, ніколи й нізащо не розкриють вам жодних секретів або арканів. Ніколи не дадуть себе запрягти до роботи. Вони дають можливість себе прикликати і приходять у наш світ лише з однією метою: жадають убивати. Бо люблять це. І ви це знаєте. І попри все уможливлюєте.

- Від теорії, - промовив Пінеті після дуже довгої мовчанки, - перейдімо до практики. Гадаю, що в відьмачих протоколах і хроніках також щось про це написано. І чекаємо від тебе, відьмаче, не моральних настанов, а суто практичного вирішення проблеми.

*

- Радий був познайомитись. – Франс Торквіл простягнув Геральтові руку. – А тепер – до роботи, патрулювати. Чатувати, охороняти людей. Для цього ми тут.

- Для цього.

Вже в сідлі, констебль схилився.

- Б'юсь об заклад, - сказав тихо, - що про те, що тобі зараз скажу, сам добре знаєш. Але все одно скажу. Стережись, відьмаче. Будь обачним. Не хочеш говорити про це, але я все розумію. Чаклуни, вочевидь, винайняли тебе, аби ти виправив те, що вони самі наробили, аби вигрібав ту багнюку, яку вони самі розвели. Але якщо щось піде не так, будуть шукати цапа-відбувайла. І ти маєш всі шанси ним стати.

*

Небо над лісом почало темнішати, різкий вітер зашумів в кронах дерев. Десь вдалині пролунав грім.

*

- Як не буря, так злива, - сказав Франс Торквіл при наступній зустрічі. – Що другий день гримить і ллє як з відра. А результат такий, що всі сліди, які могли відшукати, розмило дощем. Вчасно, правда? Ніби як на замовлення. Від цього також тхне чорнокнижництвом, а докладно Ріссбергом. Говорять, що чаклуни вміють усілякі чари-мари з погодою виробляти. Викликати магічний вітер, а на природний накласти закляття, аби віяв, куди їм треба. Надсилати хмари, начарувати дощ або град, а то й бурю вчинити, якщо забажають. Коли це їм на руку. От, наприклад, щоб сліди змити. Як гадаєш, Геральт?

- Чародії здатні на різні речі – це факт, - відповів. – А впливати на погоду могли віддавна, ще з часів Першої Висадки, яка саме завдяки чарам Яна Беккера не завершилась катастрофою. Та звинувачувати магів у всіх бідах та нещастях буде, напевно, перебільшенням. Врешті-решт, говориш про природні явища, Франс. Просто зараз такий сезон. Грозовий сезон.

*

Підігнав кобилу. Сонце хилилось до заходу, до настання сутінок мав намір перевірити ще кілька селищ. Найближчою була колонія вуглярів, розташована на поляні, що носила назву Роговизна. Коли був тут вперше, його супроводжував Пінеті.

*

Місце бійні, на подив відьмака, замість того, аби бути понурим і пустельним урочищем, яке оминають тридесятою дорогою, виявилось місцевістю доволі людною, на теренах якої щосили кипіла робота. Вуглярі, які самі себе називали будниками, саме займались побудовою нової печі для випалювання деревного вугілля. Піч представляла собою куполоподібно сформований стос деревини, який не був просто безладною купою, цей стос викладався ретельно і акуратно. Коли Геральт і Пінеті виїхали на поляну, саме застали вуглярів за обкладанням цього стосу мохом і старанним присипанням його землею. Друга піч, побудована раніше, вже працювала, бо диміла на повну. Всю поляну застилав дим, що виїдав очі, а різкий запах живиці вдаряв у ніздрі.

- Як давно… - відьмак закашлявся. – Як давно, говорив, відбулось…

- Рівно місяць тому.

- А люди працюють тут так, ніби нічого й не сталось?

- На деревне вугілля, - пояснив Пінеті, - величезний попит. Тільки деревне вугілля дозволяє при спалюванні досягти того рівня температури, який уможливлює виплавку металу. Домниці під Доріаном і Горс Веленом без вугілля не змогли б функціонувати, а металургійна справа – це найважливіша і найперспективніша галузь промисловості. Завдяки попитові вуглярство стало прибутковою професією, а економіка, відьмаче, як і природа, не виносить порожнечі. Вбитих будників поховали ген там, бачиш курган? Свіжий пісок ще жовтіє. А на їхнє місце прийшли нові робітники. Піч димить, життя продовжується.

Спішились. Вуглярі не звернули на них уваги, були надто зайняті роботою. Єдині, хто кидав на них зацікавлені погляди, так це жінки та нечисленна малеча, що гасала поміж халупами.

- А як же. – Пінеті упередив запитання відьмака, яке той не встиг озвучити. – Серед похованих під курганом були й діти. Троє. Три жінки. Дев’ять чоловіків та підлітків. Ходи за мною.

Крокували повз ряди деревини, яке просушувалось на сонці.

- Декількох чоловіків, - сказав чародій, - вбито на місці, їм розтрощили голови. Решту обезвладніли та знерухоміли, перетнувши гострим лезом сухожилля на ногах. Більшості з них, враховуючи дітей, на додачу до всього поламали руки. Убивали вже покалічених і безвладних. Пороздирано горлянки, випотрошено животи, розітнуто грудні клітини. Обідрано шкіру зі спин, знято скальпи. Одній з жінок…

- Досить. – Відьмак дивився на чорні патьоки крові, які досі було помітно на березових пнях. – Досить, Пінеті.

- Тобі слід знати, з ким… з чим маємо справу.

- Вже знаю.

- Ще одна остання деталь. Не вистачає тіл. Всім убитим відітнули голови. З них виклали піраміду, тут, саме на цьому місці. Голів було п'ятнадцять, а тіл – тринадцять. Два тіла зникли.

- За майже ідентичною схемою, - продовжив чародій після короткої паузи, - розправились з мешканцями двох інших селищ. В Тисах і Луках. Сьогодні заїдемо ще в Нову Смолярню, це недалеко звідси. Побачиш, як відбувається виробництво деревної смоли і дьогтю. Коли наступного разу тобі доведеться щось змастити дьогтем, то вже знатимеш, звідкіля він береться.

- У мене питання.

- Слухаю.

- Вам конче потрібно було вдаватись до шантажу? Не вірили, що я погоджусь приїхати в Ріссберг за власним бажанням?

- Погляди щодо цього розійшлись.

- Запроторити мене в Керацку до цюпи, потім звільнити, але продовжувати мене залякувати судом, чия це була ідея? Хто до такого додумався? Корал, правда?

Пінеті дивився на нього. Довго дивився.

- Правда, - зізнався нарешті. – Це була її ідея. Її план. Ув’язнити тебе, звільнити, залякувати. І наприкінці влаштувати все так, аби справу проти тебе закрили. Владнала це одразу після твого від’їзду, твоє досьє в Керацку вже чисте, як сльоза. Ще якісь питання? Немає? В такому разі, їдьмо до Нової Смолярні, подивимось на дьоготь. Затим відкрию телепорт і повернемось у Ріссберг. Ввечері ще хочу вибратись на мою річку порибалити. Одноденка роїться, форель жируватиме… Рибалив колись, відьмаче? Полюбляєш рибалити?

- Рибалю, коли є бажання поласувати рибкою. Завжди вожу з собою шнур.

Пінеті довго мовчав.

- Шнур, - нарешті промовив незвичним голосом. – Волосінь, обтяжена грузилом. З багатьма гачками. На які насаджуєш черв’яків.

- Так. І що?

- Та нічого. Просто так запитав.

*

Саме прямував у Сосницю, чергове поселення вуглярів, коли ліс раптом замовк. Принишкли сойки, стрекотня сорок обірвалась, ніби її втяли ножем, різко стих стукіт дятла. Ліс завмер, оповитий жахом.

Геральт пустив коня в галоп.

Смерть – наш довічний супутник. Вона завжди ліворуч від нас, на відстані витягнутої руки. Це єдиний мудрий порадник, який у нас є. Коли б ти не відчував, як це часто буває, що все складається геть погано і ти перебуваєш на межі, повернися до своєї смерті і запитай її, чи це так. І твоя смерть відповість тобі, що ти помиляєшся, і що немає нічого дійсно значущого, окрім її дотику. Твоя смерть скаже тобі: «Я ще не доторкнулась до тебе».

Карлос Кастанеда, Подорож в Ікстлан

Переклад Армена А.