Розділ сьомий

Стегно чародійки прикрашало вишукане і казково барвисте татуювання, яке в деталях зображало смугасту яскраву рибу.

Nil admirari, подумав відьмак. Nil admirari.

*

- Не вірю своїм очам, - промовила Літта Нейд.

У тому, що сталось, у тому, що вийшло так, як вийшло, винуватий був він сам, ніхто інший. По дорозі до вілли чародійки проходив повз сад, не зміг утриматись від спокуси і зірвав одну з фрезій, які цвіли на клумбі. Пам'ятав аромат, що домінував у її парфумах.

- Не вірю своїм очам, - повторила Літта, стоячи на порозі. Зустріла його сама, дебелого швейцара не було. Можливо, у нього був вихідний.

- Прийшов, я гадаю, аби посварити мене за руку Мозаїк. І приніс мені квітку. Білу фрезію. Заходь, а то дійде до сенсації і містом поширяться плітки. Чоловік на моєму порозі з квіткою! І старожили не пам'ятають чогось подібного.

Була одягнена в простору чорну сукню, з шовку і шифону, яка легенько коливалась від кожного поруху повітря. Відьмак стояв, дивився, все ще тримаючи фрезію у простягнутій руці, намагався посміхнутись і ніяк не міг. Nil admirari, повторив подумки сентенцію, яку пам’ятав з Оксенфурту, з університету, з картуша над входом до кафедри філософії. Сентенцію повторював подумки протягом всього шляху до вілли Літти.

- Не кричи на мене, - взяла фрезію з його пальців. – Вправлю дівчині руку, як тільки прийде. Безболісно. Можливо, навіть перепрошу. У тебе перепрошую. Тільки не кричи на мене.

Похитав головою, знову спробував усміхнутись. Не вийшло.

- Цікаво, - наблизила квітку до обличчя і уп'яла в нього свої нефритові очі, - чи знаєш символіку квітів? Їх таємну мову? Знаєш, що говорить ця фрезія, й цілком свідомо передаєш мені її послання? А, може, ця квітка суто випадкова, а послання… підсвідоме?

Nil admirari.

- Але це не має значення, - підійшла до нього, дуже близько. – Може тому, що чітко, свідомо і розважливо сигналізуєш мені, чого прагнеш… Або приховуєш прагнення, яке видає твоя підсвідомість. В обох випадках маю тобі подякувати. За квітку. І за те, що вона говорить. Дякую. І я тобі віддячу. Теж щось тобі презентую. Ось, ця тасьомка. Потягни за неї. Сміливіше.

Що я роблю, подумав, потягнувши. Плетена тасьомка легко висковзнула з обшитих вічок. До самого кінця. А потім шовково-шифонова сукня стекла з Літти наче вода, м’якенько укладаючись навколо щиколоток. На мить заплющив очі, її нагота вразила його як раптовий спалах світла. Що я роблю, подумав, обіймаючи її шию. Що я роблю, подумав, відчуваючи смак коралової помади на устах. Те, що роблю, цілком позбавлене сенсу, думав, делікатно скеровуючи її до комода у патіо і саджаючи на малахітовий стіл.

Пахла фрезією і абрикосом. І чимось ще. Може, мандарином. Може, ветивером.

Це тривало якийсь час, й під кінець комодка вже доволі сильно хиталась. Корал, хоч міцно обіймала його, проте ані на мить не випустила фрезії з рук. Аромат квітки не перебивав її аромату.

- Твій ентузіазм лестить мені, - відірвала уста від його уст і лише тепер відкрила очі. – І дуже тішить. Але я маю ліжко, знаєш?

*

Факт, мала ліжко. Величезне. Просторе, як палуба фрегату. Повела його туди, і він йшов за нею, не в змозі намилуватись. Не озиралась. Не мала жодних сумнівів, що слідує за нею. Що піде без вагань туди, куди його поведе. Не ладний відвести погляду.

Ліжко було велетенське, з балдахіном, постіль була шовкова, а простирадло -сатинове.

Використали ліжко, без перебільшення, цілком і повністю, кожен його дюйм. Кожну п’ядь постелі. І кожну бганку простирадла.

*

- Літто...

- Можеш називати мене Корал. Але зараз не кажи нічого.

Nil admirari. Аромат фрезії і абрикосу. Руде волосся, розкидане по подушці.

*

- Літто...

- Можеш називати мене Корал. І можеш мені зробити це ще раз.

*

Стегно Літти прикрашало вишукане і казково барвисте татуювання, яке в деталях зображало смугасту яскраву рибу, що, завдячуючи великим плавцям, мала трикутну форму тіла. Таких риб, називались вони скаляріями, багачі та сноби-нувориші зазвичай тримали в акваріумах і басейнах. Риби ці завжди асоціювались у Геральта, і не лише у нього одного, зі снобізмом і претензійною пихатістю. Тому його здивувало, що Корал обрала саме таке, а не інше татуювання. Подив тривав лише мить, все скоро стало на свої місця. Літта Нейд мала зовнішність і вигляд молодої, цілком молодої жінки. Але татуювання походило з років її справжньої молодості. З тих часів, коли привезені з-за моря риби скалярії були дійсно раритетною диковинкою, багатіїв було небагато, нувориші лишень починали наживати свої статки, і мало хто був у змозі дозволити собі акваріум. Її татуювання було свого роду метрикою, подумав Геральт, ніжно пестячи скалярію пучками пальців, здивований, що Літта й досі носить його, замість того, аби видалити магічним шляхом. Що ж, подумав, переносячи пестощі у відлеглі від риби райони, зрештою, це приємний спогад про молоді роки. Нелегко позбутись таких спогадів. Навіть, якщо вони вже віджили себе і є патетично банальними.

Обперся на лікоть і придивився уважніше, шукаючи на її тілі інших подібних ностальгічних пам’яток. Не знайшов. Не очікував їх знайти, хотів просто подивитись. Корал зітхнула. Знуджена, судячи з усього, абстрактними і несуттєвими блуканнями його долоні, вхопила руку Геральта, скерувала в місце цілком конкретне і, на її погляд, єдино слушне. Ну і добре, подумав Геральт, пригортаючи чародійку до себе і занурюючи обличчя в її волосся. Смугаста риба, теж мені диво. Ніби нема більш суттєвих речей, яким варто приділити увагу. Про які варто би подумати.

*

Можливо, і моделі кораблів, хаотично подумала Корал, насилу намагаючись опанувати подих, що виривався з грудей. Може, і фігурки солдатиків, може риболовля на штучну мушку. Але те, що має значення… Що дійсно має значення… Це те, як мене обіймає.

Геральт обійняв її. Так, ніби його руки були цілим світом.

*

Першої ночі спали небагато. Навіть коли Літта заснула, відьмак зі сном мав певний клопіт. Рукою обхопила його в талії так міцно, що дихав з трудом, а ногу закинула впоперек його стегон.

Другої ночі була менш пожадливою. Не тримала і не обіймала його так сильно, як напередодні. Ймовірно, вже не боялась, що над ранок втече.

*

- Замислився. Маєш сувору і похмуру міну. Причина?

- Думаю про… Хмм… Натуралізм наших відносин.

- І що з того?

- Відповів. Натуралізм.

- Вжив, здається, слово «відносини»? Справді, вражає значеннєвий обшир цього поняття. На тебе найшов, як чую, смуток посткоїтальний. Стан цілком природній, притаманний всім вищим істотам. У мене, відьмаче, також зараз аж сльоза в очах бринить… Не насуплюйся, розвеселись. Пожартувала.

- Привабила мене… Як самця.

- І що з того?

- Привабила мене. Наче комаху. Фрезійно-абрикосово-магічними феромонами.

- Ти серйозно?

- Не злись. Прошу, Корал.

- Не злюсь. Навпаки. Подумала і мушу визнати, що ти маєш рацію. Так, це натуралізм у чистому вигляді. Тільки все навпаки. Це ти мене одурманив і звабив. З першого погляду. Натуралістично й анімалістично відтанцював переді мною шлюбний танець самця. Підскакував, тупотів ногами, розпускав хвіст…

- Неправда.

- …розпускав хвіст і тріпотів крилами як тетерів. Кукурікав і кудахкав…

- Не кудахкав.

- Кудахкав.

- Ні.

- Так. Обійми мене.

- Корал?

- Що?

- Літта Нейд… Це не справжнє твоє ім’я, правда?

- Моє справжнє було складним для вживання.

- Це як?

- А промов-но швидко: Астрід Літтнейд Асгейррфіннбйорнсдоттір.

- Розумію.

- Сумніваюсь.

*

- Корал?

- Угу?

- А Мозаїк? Звідки взялось її прізвисько?

- Знаєш, відьмак, чого не люблю? Питань про інших жінок. А особливо, коли такі питання задає той, хто лежить зі мною в ліжку. І випитує, замість того, аби зосередитись на тому, на чому власне лежить його долоня. Не наважився би на щось подібне у ліжку з Йеннефер.

- А я не люблю, коли називають певні імена. Особливо, коли…

- Мені перестати?

- Цього не говорив. – Корал поцілувала його в плече.

- Коли потрапила до школи, її звали Аїк, родового імені не пам’ятаю. Ніби не досить того, що ім’я чудернацьке, так ще страждала на порушення пігментації шкіри. Вся щока була поплямована світлими латками, фактично це скидалось на мозаїку. ЇЇ вилікували, ясна річ, вже після першого семестру, чародійка не може мати вад зовнішності. Але злосливе спочатку прізвисько залишилось. І швидко перестало бути злосливим. Вона сама його вподобала. Але годі про неї. Говори мені про мене. Ну, давай.

- Що, давай?

- Говори про мене. Яка я. Красива, правда? Ну, говори!

- Красива. Руда. І веснянкувата.

- Не веснянкувата. Видалила ластовиння за допомогою магії.

- Не все. Про деяке забула. І я його помітив.

- Де йо… Ах. Ну, так. Правда. Дійсно, веснянкувата. Яка я ще?

- Солодка.

- Тобто?

- Солодка. Як вафля з медом.

- Ти часом не жартуєш?

- Подивись на мене. В мої очі. Чи бачиш в них хоч тінь нещирості?

- Ні. І це мене найбільше непокоїть.

*

- Сядь на край ліжка.

- Нащо?

- Хочу тобі віддячити.

- За що?

- За веснянки, які помітив там, де їх помітив. За старанність і детальне… дослідження. Хочу тобі віддячити і відповісти взаємністю. Можу?

- Ну, звісно.

*

Вілла чародійки, як майже всі в цій частині міста, мала терасу, з якої відкривався вид на море. Літта полюбляла просиджувати там годинами, розглядаючи судна на рейді, для чого їй служив чималих розмірів телескоп на штативі. Геральт скоріше не поділяв її захоплення морем і тим, що по ньому плавало, але йому подобалось складати їй компанію на терасі.

Сідав поряд, опліч неї, майже торкаючись обличчям її рудих локонів, насолоджуючись ароматом фрезії та абрикосу.

- Он той галеон, який кидає якір, подивись, - вказувала Корал. – На прапорі блакитний хрест, - то «Гордість Цинтри», певно, в рейсі до Ковіру. А отой когг – це «Алке» з Цидаріса, скоріше за все, везе шкіри. А там, о, це «Фетида» - великий транспортний корабель, місцевий, вантажопідйомністю двісті ластів, каботажний, курсує між Керацком і Настрогом. Там, дивись, саме заходить на рейд, новіградська шхуна «Пандора Парві», гарний, гарний корабель. Подивись у зорову трубу. Побачиш…

- Бачу без телескопа. Я – мутант.

- Ай, правда. Забула. О, там, це галера «Фуксія», тридцять два весла, може вміщувати до чотириста ластів. А отой вишуканий трищогловий галеон – це «Вертіго», приплив з Лан Ексетера. А там, подалі, з амарантовим прапором – то реданський галеон «Альбатрос», три щогли, сто двадцять футів у довжину… Ох, там, дивись, дивись, підіймає вітрила і виходить в море поштовий кліпер «Луна», знаю капітана, частується у Равенги, коли пришвартовується тут. І там знов, дивись, під повними вітрилами, галеон з Повісс…

Відьмак відкинув волосся зі спини Літти. Поволі, однин за одним, розстібнув гачки, стягнув сукню з плечей чародійки. Затим його руки і вся увага повністю зосередились на парі галеонів під повними вітрилами. Галеонів, подібних яким годі було шукати по всіх морських маршрутах, рейдах, портах і реєстрах адміралтейських.

Літта не протестувала. І не відводила очей від окуляру телескопа.

- Поводишся, - промовила за деякий час, - як п’ятнадцятирічний хлопчисько. Ніби вперше їх побачив.

- Для мене кожен раз ніби вперше, - неохоче зізнався. – А п’ятнадцятирічним хлопчиськом так насправді ніколи і не був.

*

- Я родом зі Скелліге, - розказала йому пізніше, вже у ліжку. – Море у мене в крові. Люблю його.

- Мрію колись, - продовжила, - вирушити у плавання. Тільки я одна. Підняти вітрило і вийти в море… Далеко, далеко, аж за обрій. Довкола тільки вода і небо. Мене обдає бризками солона піна хвиль, вітер шарпає волосся, так, ніби це шорсткі чоловічі пестощі. А я одна, абсолютно одна, нескінченно самотня серед чужого і ворожого мені світу. Самотність серед моря відчуженості. Не мрієш про неї?

Ні, не мрію, подумав. Я маю її щодня.

*

Настав день літнього сонцестояння, а за ним – чарівна ніч, найкоротша ніч року, під час якої в лісах розквітав цвіт папороті, а намащені вужачкою нагі дівчата танцювали на мокрих від роси полянах. Ніч коротка, як мить. Ніч шалена і світла від сполохів.

*

Вранці по сонцестоянню прокинувся сам. В кухні на нього чекав сніданок. І не тільки.

- Добрий день, Мозаїк. Чудова погода, правда? Де Літта?

- Сьогодні у тебе вихідний, - відповіла, не дивлячись на нього.

- Моя незрівнянна учителька буде зайнята справами. Допізна. За весь час, який присвятила… приємнощам, вишикувалась черга пацієнток.

- Пацієнток?

- Лікує безпліддя. Та інші жіночі хвороби. Не знав? Ну, тепер вже знаєш. Бажаю доброго дня.

- Зачекай. Хотів би…

- Не знаю, що ти хотів би, - обірвала. – Але це погана думка. Краще, аби ти зі мною і не заговорював. Удавай, що мене взагалі не існує.

- Корал тебе більше не скривдить, обіцяю. Зрештою, її тут нема, вона нас не бачить.

- Вона бачить все, що хоче побачити, для цього їй вистачить пари заклять і артефакт. І не обманюй себе, вважаючи, що маєш на неї хоч якийсь вплив. Для цього треба щось більше, ніж… - кивнула у бік спальні. – Прошу тебе, не вимовляй при ній моє ім’я. Навіть мимоходом. Бо пригадає мені. Хоча б і через рік, але пригадає.

- Якщо так до тебе ставиться… Не можеш просто піти від неї?

- Куди? – насупилась. – До ткацької мануфактури? До кравецької майстерні? Чи одразу до борделю? У мене нікого нема. Я – ніхто. І буду ніким. Тільки вона може це змінити. Я витерплю все… Але не додавай мені проблем, якщо твоя ласка.

- В місті, - глянула на нього за мить, - зустріла твого друга. Того поета, Лютика. Питався про тебе. Непокоївся.

- Ти його заспокоїла? Сказала, що я у безпеці? Що мені нічого не загрожує?

- Навіщо я мусила би брехати?

- Не розумію.

- Ти не є в безпеці. Ти тут, із нею, а тужиш за тією. Навіть коли поряд з нею, думаєш про ту, іншу. Вона про це знає. Але грається в цю забавку, бо це її веселить, а ти чудово підігруєш, ти до біса переконливий. Чи думав про те, що станеться, коли оступишся?

*

- Сьогодні знову ночуєш у неї?

- Знову, - підтвердив Геральт.

- Це вже буде тиждень, знаєш?

- Чотири дні.

Лютик провів пальцями по струнах лютні ефектне гліссандо. Кинув оком по господі. Сьорбнув із кухля, витер ніс від піни.

- Знаю, що це не моя справа, - промовив, нехарактерно як на нього твердо і впевнено. – Знаю, що не мушу втручатись. Знаю, що не любиш, коли хтось втручається. Але про певні речі, друже Геральте, краще не мовчати. Корал, якщо тобі цікаво знати мою думку, належить до того типу жінок, які постійно і на виду мусять носити на собі таблички із застереженням. Що повідомляють: «Дивитись, але не торкатись». Щось подібне в звіринцях вішають на тераріумах із гримучими зміями.

- Знаю.

- Вона грає з тобою і бавиться тобою.

- Знаю.

- Ти зараз якнайбанальнішим способом скидаєш стрес і забиваєш тугу за Йеннефер, яку не можеш забути.

- Знаю.

- Тоді нащо…

- Не знаю.

*

Вечорами виходили. Часом у парк, часом на припортове узгір’я, часом просто гуляли по Ринку Прянощів.

Разом відвідали остерію „Natura Rerum”. Не один раз. Фебус Равенга нарадітись не міг, за його наказом офіціанти догоджали їм, як могли. Геральт нарешті відвідав, яка на смак камбала в чорнилах каракатиці. А потім, гусячі стегенця в білому вині й теляча гомілка з овочами. Спочатку, але недовго, трохи заважала йому нав’язлива і постійна увага інших гостей в залі. Згодом, взяв приклад з Літти і почав її ігнорувати. Вино з місцевих погребів у цьому неабияк допомагало.

Пізніше вертались на віллу. Корал скидала сукню ще в передпокої, повністю оголена прямувала у спальню.

Йшов за нею. Дивився. Полюбляв дивитись на неї.

*

- Корал?

- Що?

- Ходять чутки, що ти завжди можеш бачити те, що забажаєш. Вистачить тобі для того пари заклять і артефакт.

- Цим чуткам, - обперлась на лікоть, глянувши йому в очі, - здається, треба буде знов якийсь суглоб вивернути. Це має чуткам відбити бажання молоти язиком.

- Я тебе дуже прошу…

- Пожартувала, - обірвала. В її голосі не було навіть тіні жартівливості.

- А що такого, - продовжила, - хотів би побачити? Або передбачити? Як довго житимеш? Коли і як помреш? Який кінь виграє Велику Третьогорську? Кого колегія виборців обере правителем Новіграду? З ким зараз Йеннефер?

- Літто.

- Про що йде мова, можу дізнатись?

Розповів їй про крадіжку мечів.

*

Спалах блискавки. За мить із гуркотом пролунав перекіт грому.

Вода у фонтані тихенько плюскотіла, басейн фонтану пах мокрим камінням. Мармурова дівчинка застигла у танці, мокра і блискуча.

- Статуя і фонтан, - поспішила пояснити Корал, - знаходяться тут ані заради моєї любові до претензійного кітчу, ані через данину снобістській моді. Служать конкретним цілям. Статуя символізує мене. В мініатюрі. Коли мені було дванадцять років.

- Хто б міг припустити, що так пречудово розвинешся.

- Це магічний артефакт, дуже сильно пов'язаний зі мною. Фонтан, а конкретніше вода у фонтані, служить мені для дивінації. Я сподіваюсь, знаєш, що це таки в чому полягає дивінація?

- В загальних рисах.

- Крадіжка твоєї зборі відбулась днів десять тому. Для відчитування і аналізу подій минулого, навіть недалекого, найкраще і найвірніше за все служить онейромантія, але для опанування нею потрібен доволі рідкісний талант сновидця, яким я не володію. Сортілегія, або клеромантія, нам тут не допоможе, подібно як і піромантія чи аеромантія, які здебільшого допомагають у передбаченні людської долі, в тому разі, якщо у тебе є якийсь предмет, що тій людині належав… волосся, нігті, клапоть одежі і тому подібне. До предметів, у нашому випадку мечів, це застосувати неможливо.

- А тому, - Літта відкинула з чола руде пасмо, - нам залишається вдатись до дивінації. Яка, маєш це знати, дозволяє бачити і передбачувати події майбутнього. Допоможуть нам у цьому стихії, адже зараз саме грозовий сезон. Поєднаємо дивінацію з цераноскопією. Підійди ближче. Візьми мене за руку і не відпускай. Схились і вдивляйся у воду, але в жодному разі не торкайся її. Сконцентруйся. Думай про свої мечі! Інтенсивно думай про них!

Чув, як скандує закляття. Вода в басейні реагувала, з кожним наступним словом магічної формули пінилась і хвилювалась все сильніше. З дна почали підійматись великі бульби.

Затим поверхня розгладилась і стала каламутною. А відтак повністю прояснилась.

З глибини дивились темні, фіалкові очі. Круті смоляно-чорні локони каскадом спадали на плечі, виблискували, відбиваючи світло наче пір'я павича, звивались і хвилювались при кожнім русі…

- Про мечі, - пригадала Корал тихо і їдко. – Ти мусив думати про мечі.

Вода завирувала, чорноволоса жінка з фіалковими очима розчинилась у тому вирі. Геральт тихо зітхнув.

- Про мечі, - просичала Літта. – Не про неї!

Проскандувала закляття під спалах чергової блискавки. Статуя в фонтані засвітилась молочним світлом, а вода знов угамувалась і роз’яснилась. І тоді побачив.

Свій меч. Рука, що торкається його. Персні на пальцях.

… з метеориту. Ідеально збалансований, вага леза чітко дорівнює вазі ефеса…

Другий меч. Срібний. Та сама долоня.

… сталеве осердя окуте сріблом… По всій довжині леза – рунічні символи…

- Бачу їх, - шепнув голосно, стискаючи руку Літти. – Бачу мої мечі… Дійсно…

- Мовчи, - відповіла сильнішим стисканням його руки. – Мовчи і концентруйся. Мечі зникли. Замість них побачив чорний ліс. Кам'янисту дорогу. Скелі. Одна зі скель, величезна, висока і струнка, підносилась над рештою… Викресана вітрами в чудернацьку форму…

Вода почала пінитись.

Сивуватий чоловік зі шляхетними рисами обличчя, в чорному оксамитовому каптані й обшитому золотом парчовому жилеті, спирається обома долонями на трибуну з червоного дерева. Лот номер десять, оголошує голосно. Абсолютний раритет, небувала знахідка, два відьмацьких меча…

Великий чорний кіт обертається, намагається дотягтись лапкою до медальйона на довгому ланцюжку, що колишеться над ним. На емалевому золотому полі овального медальйона зображений блакитний дельфін nageant.

Ріка розкинулась серед дерев, під балдахіном зеленіючих крон і звисаючих над водою гілок. На одній з гілляк непорушно стоїть жінка в довгій вузький сукні.

Вода на мить запінилась і одразу знову прояснилась.

Бачив море трави, безкрайньої, сягаючої горизонту. Бачив її згори, ніби птах… Або з висоти узгір’я. Узгір’я, збоку якого спускалась процесія невиразних постатей. Коли повертали голови, бачив нерухомі обличчя, змертвілі невидющі очі. Були мертві, збагнув раптово. Це була хода мерців…

Пальці Літти знов стиснули його долонь. Наче лещата.

Спалах блискавки. Раптовий порив вітру шарпонув їхнє волосся. Вода в басейні захвилювалась, завирувала, спінилась, піднеслась хвилею, високою наче стіна. І обрушилась просто на них. Відскочили від фонтану, Корал спіткнулась, підтримав її. Прогуркотав грім.

Чародійка викрикнула закляття, махнула рукою. У всьому домі запалало світло.

Вода у басейні фонтану, що за мить до цього кружляла коловоротом, тепер була рівна, спокійна, порушувалась тільки струмком з фонтану, що ліниво дзюркотів. На них, хоч перед цим облиті величезною хвилею, не було жодної краплини.

Геральт важко дихав. Підвівся.

- Наприкінці, - буркнув, допомагаючи чародійці підвестись на ноги. – Той останній образ… Узгір'я і процесія… люди… Не розпізнав… Не маю жодного уявлення, що то могло бути…

- Я також, - відповіла несвоїм голосом. – Але це було не твоє видіння. Це образ призначався мені. Також не уявляю, що може означати. Але маю дивне передчуття, що нічого хорошого.

Грім стих. Гроза віддалялась. У бік суші.

*

- Шарлатанство, вся та її дивінація, - повторив Лютик, підкручуючи кілочки лютні. – Ошуканські омани для наївних. Сила навіювання, нічого більше. Думав про мечі, то їх і побачив. Що ще, наче б то, бачив? Ходу мерців? Страшенну хвилю? Скелю дивної форми? Це якої такої форми?

- Була схожа на велетенський ключ, - відповів відьмак. – Або на частину від геральдичного хреста…

Трубадур замислився. Затим обмакнув палець у пиво. І намалював щось на поверхні стола.

- Щось схоже на це?

- Ха. Навіть дуже схоже.

- А щоб мені! – Лютик вдарив по струнах, звертаючи на себе увагу всієї корчми. – А щоб мене муха вбрикнула! Ха-ха, друже, Геральте! Скільки разів ти витягав мене з халепи? Скільки разів допоміг? Робив мені послугу? Не злічити! Ну, тепер настала моя черга. Може статись, що з моєю поміччю відшукаєш свою славетну зброю.

- Га?

Лютик підвівся.

- Пані Літта Нейд, - твоє нинішнє здобуття, якій складаю свою пошану як видатній ворожці та неперевершеній ясновидці, під час сеансу дивінації, річ то ясна, передбачувана і безсумнівна, вказала місце, яке знаю. Йдемо до Ферранта. Зараз же. Мусить організувати нам аудієнцію, за допомогою своїх таємних зв’язків. І видати тобі дозвіл на виїзд із міста, щоб на пропускному контролі уникнути конфронтації з тими гетерами із кордегардії. Влаштуємо невеличку подорож. Невелику і, в принципі, недалеку.

- Куди?

- Упізнав скелю з твого видіння. Насправді називається останець карстовий. Але місцеві називають її Грифом. Характерна місцина, та ниточка, що веде до оселі персони, яка фактично може щось знати про твої мечі. Місце, в яке направимось, називається Равелін. Тобі це про щось говорить?

Не тільки саме лише виконання, не сама тільки реміснича майстерність цінність відьмацького меча визначає. Подібно до загадкових ельфійських чи теж гном'ячих клинків, секрет яких згинув у віках, меч відьмацький таємничою силою пов'язаний із рукою і помислами відьмака, що володіє ним. І саме завдяки арканам цієї магії стає він здатним повставати на боротьбу проти Темних Сил.

Пандольфо Фортегуерра, Трактат про холодну зброю

Відкрию вам один секрет. Щодо відьмацьких мечів. Нісенітниці, що мають вони якусь таємничу силу. І що така це вже відмінна зброя, що кращої за неї годі й шукати. Це все фікція, видумана для замилювання очей. Відомо це мені абсолютно достеменно з перевіреного джерела.

Лютик, Півсторіччя поезії