Земельна реформа 1861 року

Реформування земельних правовідносин розпочалося з видання Маніфесту 19 лютого 1861 р., в якому передбачалось, що “в силу зазначених нових положень кріпосні люди одержать свого часу повні права вільних сільських обивателів [82, с. 231], значну частину яких охоплювали земельні права селян. Цей програмний документ, закладаючи основні положення майбутніх перебудов, намагався примирити дві протилежні сторони: дворянство - споконвічного власника землі та селянство - безправний і безземельних стан, який в той же час був основною робочою силою держави.

Маніфест передбачав, що “поміщики, зберігаючи право власності на всі належні їм землі, передають селянам за встановлені повинності в постійне користування присадибну їх осідлість і, крім того, для забезпечення побуту їх та виконання обов'язків їх перед урядом визначену в положеннях кількість польової землі та інших угідь”[82, с. 232]. Такий стан селян Маніфест іменував перехідним, а селяни іменувались тимчасово-зобов'язаними.

В цей період селянам надано право викупити присадибну ділянку, а якщо є згода поміщика, то і інші угіддя, надані їм у користування. Як тільки це відбудеться, селяни звільняються від обов'язків “щодо поміщиків по викупленій землі і перейдуть у твердий стан вільних селян-власників” [90, с. 30].

Загальні положення Маніфесту знайшли свою конкретизацію в послідуючих законодавчих актах, основним серед яких стало Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності. Воно визначило “шляхи і способи визволення селян” [90, с. 39]. Стаття 1 цього Положення проголошувала відміну кріпосного права назавжди в порядку, передбаченому цим Положенням, а також іншими, разом з ним виданими Положеннями і Правилами. До останніх (з врахуванням тих, що діяли на території України і регулювали земельні питання реформи), відносились: Положення про викуп селянами, що вийшли з кріпосної залежності, їх присадибної осідлості та про сприяння уряду у придбанні цими селянами у власність польових угідь; Правила про порядок введення в дію Положень про селян, що вийшли з кріпосної залежності; Місцеве положення про поземельний устрій селян, що перебувають на поміщицьких землях, в губерніях Малоросійських: Чернігівській, Полтавській та частині Харківської; Місцеве положення про поземельний устрій селян, що перебувають на поміщицьких землях, в губерніях: Київській, Подільській та Волинській; Положення Головного комітету про устрій сільського стану; Про порядок задоволення поміщиків південно-західного краю за землі, що надходять у власність селян.

В результаті проведення земельної реформи селяни наділялись такими майновими, в тому числі поземельними, і пов'язаними з ними немайновими правами: користуватись своєю присадибною осідлістю (що включала земельну ділянку і будівлі на ній) до придбання її у власність (все рухоме майно при цьому вважалося власністю селянина); користуватись і розпоряджатись викупленими садибами, але за умови, що впродовж перших дев'яти років з часу затвердження Загального положення “зазначені землі не можуть бути відчужені або закладені стороннім особам, що не належать до громади; але переуступка і передача в залог таких земель членам тієї ж сільської громади не забороняється” [90, с. 47]; набувати у власність або відчужувати рухоме та нерухоме майно з дотриманням загальних правил, що передбачені для вільних сільських обивателів; бути членом сільської громади і користуватись всіма правами її члена; користуватись місцевими звичаями при передачі у спадщину майна. Селяни разом з тим були зобов'язані відбувати повинності на користь поміщика до повного викупу своєї садиби та державні повинності з земель і майна, що їм належало.

Механізм впровадження реформаційних заходів в частині наділення селян землею, а відповідно і реалізації селянами своїх прав та виконання ними обов'язків включав декілька важливих моментів (або етапів).

1) Наділення селян землею та виконання ними повинностей на користь поміщика шляхом укладання угод між останнім та сільською громадою. Опорою і первинним суб'єктом отримання землі в процесі селянської реформи 1861 р. мала стати громада, яка згідно з ст. 40 Загального положення “складається з селян, що перебувають на землі одного поміщика і користуються всіма угіддями, або деякими з них разом, або мають інші спільні господарські вигоди” [90, с. 47]. Сучасна юридична наука дає правове визначення громади як об’єднання землекористувачів, пов’язаних обов’язковою спільністю зрівняльного землекористування [9, с. 8].

2) Регулювання функціонування сільських громад: управління ними, вихід із сільських громад тощо.

3) Забезпечення викупу земель селянами у різний спосіб: за власні кошти, за сприяння уряду через викупну операцію, шляхом дарування поміщиком своїх земель селянину. Зупинюсь на суті викупної операції, що запроваджувалась Урядом. “Сприяння це полягало в тому, що Уряд позичає, під отримані на цій підставі землі, визначену суму з розстрочкою селянам уплати її на тривалий строк, і саме стягує платежі, що з них належать, як в рахунок процентів по виданій сумі, так і на поступове погашення боргу. Означена сума видається поміщику відсотковими кредитними паперами, за якими Уряд приймає на себе виплату відсотків і капіталу”[90, с. 94].

4) Реформування управління поземельних відносин через створення Губернських по селянських справах присутствій та Уїзних Мирових з'їздів, а також діяльність Мирових посереднів.

5) Встановлення порядку складання, розгляду, перевірки, затвердження та введення в дію статутних грамот, “якими визначаються постійні поземельні відносини поміщиків і селян”[90, с. 161].

Такі основні моменти правового забезпечення Селянської реформи 1861 р. Вона продовжувалась декілька десятиліть, маючи за даними статистики в загальному вигляді негативні наслідки. Тому наступний комплекс заходів по реформуванню земельних відносин, що в історії отримав назву Земельна реформа Столипіна, є по суті продовженням реформи 1861 р., спробою досягнути поставленої попередньою реформою мети, вивести країну з кризового стану, однією з причин якого були наслідки невдало проведених заходів реформи 1861 р.

5. «Столипінська аграрна реформа»

З0 березня 1905 р. була заснована Особлива Нарада про заходи до посилення селянського землеволодіння. Міністерство землеробства і державного майна було реорганізоване в Головне управління землеустрою та землеробства на підставі указів від 6 травня 1905 р. Один з цих указів утворив Комітет по земельних справах, до основних функцій якого належали керівництво землеустроєм селян, земельними та справами переселення селян, питаннями, що відносились до загального напрямку діяльності установ дрібного кредиту, а також Державного дворянського земельного банку та Селянського поземельного банку.

Заходи земельної реформи Столипіна та їх правове забезпечення умовно можна поділити на такі групи: 1) відміна викупних платежів за землю; 2) ліквідація громади; 3) прийняття нових правил про землеустрій; 4) продаж селянам землі через Селянський банк; 5) переселення селян в багатоземельні райони.

Першим кроком на шляху реформ став Маніфест 17 жовтня 1905 р., але спроба зупинити цим всезагальний страйк в країні була невдалою. Наступним кроком стали Маніфест 3 листопада 1905 р. про поліпшення добробуту і полегшення положення селянського населення та Указ від 3 листопада 1905 р. про зменшення та наступне припинення викупних платежів з селян бувших поміщиків, державних і удільних. В першому документі зазначалось, що Уряд, виражаючи скорботу з приводу насильництва, яке чинять селяни в маєтках приватних володільців, запевняючи, що “потреби селян завжди близькі серцю... і не можуть бути залишені без уваги [94, с. 45]”, приймає такі заходи на користь селян:

“1. Викупні платежі з селян бувших поміщицьких, державних та удільних зменшити з 1 січня 1906 р. на половину, а з 1 січня 1907 р. стягнення цих платежів зовсім припинити, - і

2. Дати Селянському поземельному банку можливість успішніше допомагати малоземельним селянам у розширенні купівельної площі їх землеволодінь, збільшивши для цього засоби банку і встановивши більш пільгові правила для видачі позик” [95, с. 790].

У розвиток положень Маніфесту Указ від 3 листопада 1905 р. додає, що викупні платежі зберігаються лише на тих землях сільського населення, які до відводу в наділ перебували в чиншовому володінні або орендному користуванні їх тодішніх власників або відведені селянам знову з казенних земель, що зовсім не перебували в користуванні селян [94, с. 46].

“В дійсності селяни виплатили викупні платежі до 1 січня 1906 р. приблизно в розмірі, у півтора рази більшому проти фактичної оцінки земель в 1861 р. Недоїмки ж по викупних платежах царський уряд продовжував збирати до його повали в 1917 р. До того ж відміна викупних платежів була використана для збільшення інших платежів. Так, значно були підвищені земські збори [93, с. 90]”.

Рішучий наступ на громаду з точки зору її земельних прав та обов'язків був законодавче започаткований з прийняттям Указу від 9 листопада 1906 р., метою якого було замінити общинну власність селян на землю приватною. Ст. 1 Указу наголошувала, що кожний господар, що володіє надільною землею на общинному праві, може в будь-який час вимагати закріплення за собою в особисту власність належної йому частини з зазначеної йому землі. Разом з тим господарі, що отримали земельні ділянки в особисту власність, зберігали право користуватися землями загального призначення громади, як то сінокоси, лісові та інші угіддя (що могли бути передані на особливих умовах), общинною присадибною землею, вигонами, пасовищами, оброчними статтями і т. д.

Указ встановлював також процедуру такої передачі земель (ст. ст. 6-9), наголошуючи на тому, що в разі, коли громада з будь-яких причин не розглядала заяву про виділ, всі дії виконувались на місці земським начальником, який, крім того, розглядав всі спори, які при цьому виникали і виносив постанову. Приймаючи рішення, ця посадова особа зобов'язана була вести облік земель, що передавались, за їх кількістю по кожній категорії.

Ст. 12 Указу наділяла господарів, що вже отримали земельні ділянки, правом вимагати, щоб громада виділила йому замість декількох окремих ділянок відповідну ділянку, по можливості, “до одного місця” (хутір, відруб). Якщо це практично не можливо, то громада могла задовольнити його грошовою компенсацією. Але в будь-якому випадку до вирішення справи господар міг відмовитись від цієї операції і залишитись власником первинно отриманих земельних ділянок. Право на виділ мали селяни всіх видів. Документами, що посвідчували право особистої власності господарів, були землевпорядні акти, вироки общин, постанови селянських установ, акти про відчуження та рішення судових органів.

Згідно з зазначеною вище процедурою Указ 9 листопада 1906 р. був прийнятий Державною Радою і затверджений царем у вигляді закону 14 червня 1910 р. Більшість положень закону мали реформаційний характер, але деякі були вже земельно-правові. Крім того, Закон вніс деякі корективи до Указу від 9 листопада 1906 р. Так, для общин, в яких не було переділів, право на виділ земельних ділянок господарями перетворилось на обов'язок, оскільки ст. 1 передбачала, що ці громади “визнаються такими, що перейшли до спадкового (дільничного або подвірного) володіння [94, с. 112], а ділянки, що перебували до моменту опублікування Закону у безспірному постійному користуванні окремих господарів, визнаються їх особистою власністю. Як зазначає Дубровський, такими громадам і навіть їх окремим господарям залишалось лише отримати відповідні посвідчуючі акти [93, с. 155]. В громадах, які переділи проводили, виділ так і залишився правом господарів.

Серед інших важливих заходів, що були проведені під час земельної реформи Столипіна, особливої уваги заслуговує вдосконалення системи землеустрою країни та її правова регламентація. Причини цього полягали не стільки у переході від общинної форми користування землею до дільничної, скільки у примітивності землевпорядної системи, яка склалась на той час і фактично заважала ефективному обробітку угідь. “Ці незручності створились в результаті стихійного процесу землеустрою, коли селяни за допомогою не дуже складних “приладів” як проста сажень та мотузка, а то й лапоть, здійснювали обмір ділянок і розподіляли їх найдрібнішими смужками з метою досягнення найбільш рівномірної кількості та якості земель, що відводилась кожному господарству” [93, с. 231]. Внаслідок цього створились черезполосиця, мілкополосиця, дальноземелля та інші недоліки землеустрою. Такий стан землеустрою більш-менш задовольняв натуральне господарство, але не міг задовольнити капіталістичне сільське господарство, яке поступово замінювало перше (чому, власне, і сприяла Столипінська реформа).

Прийняттю нових правил про землеустрій передувало створення системи землевпорядних органів, а саме губернських і уїзних землевпорядних комісій та Комітету по землевпорядних справах (Указ від 4 березня 1906 р.[94, с. 63-66]).

З вдосконаленням системи та функцій землевпорядних органів вдосконалювалась і сама процедура землеустрою. Дубровський зазначає, що Закон від 29 травня 1911 р. скасував необхідність попереднього закріплення землі у власність. “Землеустрій одночасно був і цим перетворенням общинної землі у особисту власність. Акти про відвід господарям землі в порядку землеустрою є разом з тим і актом на право власності на ці ділянки” [93, с. 235].

Цікавою є норма про матеріально-фінансове забезпечення землеустрою. Згідно зі ст. 22 необхідні при землевпорядкуванні межові роботи виконувались землемірами, що відряджались за рахунок казни. Але на громади, поселення, товариства чи окремих осіб, на вимогу яких виконувались землевпорядні дії, покладався обов’язок безкоштовно надавати на місцях виконання робіт: а) приміщення відряджуваним особам; б) транспортні засоби для перевезення “межових чинів” та знарядь (інструментів); в) піших і кінних робітників; г) матеріал для виготовлення межових знаків.

Селянський поземельний банк (далі - СПБ) був заснований в 1882 р. Напередодні Столипінської реформи збільшився продаж земель дворянами і поміщиками через СПБ. Але особливу роль він відіграв під час її проведення.

“Селянський поземельний банк шляхом скупки та перепродажу земель, видачі позик на купівлю землі, операцій по залогам і перезалогам земель і т. п. зосередив великі кошти” [93, с. 317].

Однак в діяльності банку цікаві не тільки його операції по продажу земель безпосередньо з власності банку. Одночасно СПБ вів посередницькі операції по продажу поміщицьких земель, а також по видачі позик на купівлю землі приватних володільців під заставу земель, придбаних без сприяння банка і надільних земель.

Метою отримання позички під заставу надільних земель була сплата за наділи, що залишаються селянами, які переселяються на нові землі; для поповнення тієї частини купівельної ціни на землі, які набуваються за сприяння СПБ, що не покривається позичкою банка, яка видається під заставу землі, яка купується; на покриття викликаних поліпшенням землекористування видатків.

Питанням переселення Уряд Російської імперії приділяв велику увагу при проведенні Столипінської земельної реформи. Процеси переселення відбувались і до цієї реформи. Але до її проведення переселення значно гальмувалось з боку державних органів, оскільки переселення не було самовільним, а лише на підставі дозволу.

10 березня 1906 р. Урядом було прийнято Положення про застосування Закону від 6 червня 1904 р., яке стало посилено розвивати переселення. В 1913 р. прийнято Постанову про дозвіл не тільки селянам, але й особам інших станів переселятись на казенні землі Азіатської Росії. При Головному управлінні землеустрою і землеробства було створено Управління по переселенню.

В науковій літературі та джерелах права того часу заходи Столипінської реформи досить детально та переважно об’єктивно висвітлені [93, 94, 95, 96].

Отже, дві охарактеризовані реформи склали цілу епоху у розвитку земельних відносин в Росії та Україні. Як висновок наведемо міркування Леніна В. І., який, розмірковуючи про їх результати, писав: “Але чисто капіталістичні відносини пригнічені ще в нас у величезних розмірах відносинами кріпосницькими…В Росії з його (аграрного питання - О. З.) вирішенням запізнилися, аграрна реформа 1861 р. не вирішила його, столипінська аграрна політика не може при даних умовах вирішити його…Надзвичайна бідність маси селян, які прив'язані до свого наділу та не можуть жити з нього, надзвичайна примітивність землеробної техніки, надзвичайна нерозвиненість внутрішнього ринку для промисловості, -такі результати цього стану речей” [92, с. 307-308].