Вербальні та невербальні засоби комунікації. Особливості невербальних засобів комунікації в різних культурах

Однією з передумов досягнення педагогом комунікативної мети є досконале володіння засобами спілкування. Основним засобом комунікації, властивим тільки людині, є мова. Разом з тим, люди передають одна одній інформацію, використовуючи не тільки слова, але і безліч інших засобів, серед яких – жести, міміка, пози, одяг, зачіска, навіть предмети, що оточують їх (дизайн кімнати, квартира, машина). Те, чим людина захоплюється, як вона говорить, як поводиться – усе це є також певним видом повідомлень, що мають назву «невербальні повідомлення», чи невербальна комунікація.

Таким чином, розрізняють вербальну комунікацію (що використовує мову як знакову систему) і невербальну комунікацію (де використовуються різні немовні знакові системи). Остання, в свою чергу, підрозділяється на чотири форми: кінесика, паралінгвістика, проксеміка і візуальне спілкування.

Вербальна і невербальна комунікація, супроводжуючи одна одну, знаходяться у складній взаємодії.

Розходження між вербальною і невербальною комунікацією можна представити таким чином:

Універсальним знаряддям міжособистісної взаємодії є вербальна комунікація. Вербальна комунікація – процес взаємообміну інформацією за допомогою мови (усної, писемної, внутрішньої), який відбувається за своїми внутрішніми законами, вимагає активної розумової діяльності та ґрунтується на певній системі усталених норм.

Мова – це система словесних знаків, яка включає в себе слова з їх значеннями і синтаксис – набір правил, за якими будується речення Мова реалізується у мовленні і тільки таким чином виконує своє комунікативне призначення. Мовлення – це зовнішній прояв мови, це послідовність одиниць мовлення, організована й структурована за його законами і відповідно до потреб інформації, що висловлюється. Фізіологічною основою мовлення є діяльність другої сигнальної системи, подразником якої є не предмети та їх властивості, а слова.

У своїй комунікативній практиці людина здійснює внутрішнє і зовнішнє мовлення, які становлять певну єдність, що не виключає специфічності кожної з форм мовленнєвої діяльності.

Внутрішнє мовлення – внутрішній, не звуковий тип звертання особи до себе чи до уявного співрозмовника; механізм мовного мислення; процес народження думки у слові.

Невербальна комунікація являє собою обмін невербальними повідомленнями між людьми, а також їхню інтерпретацію. Виділяють кілька функцій, які невербальні повідомлення виконують під час взаємодії з вербальними:

1.Доповнення вербальних повідомлень: а) невербальні повідомлення роблять мовлення більш виразним, уточнюють і прояснюють його зміст; б) можуть використовуватися для посилення найбільш важливих моментів мовлення.

2.Спростування вербальних повідомлень: іноді невербальне повідомлення суперечить вербальному. Це пов’язано з тим, що невербальна поведінка в значній мірі є спонтанною і менше контролюється свідомістю.

3.Заміщення вербальних повідомлень: використання невербального повідомлення замість вербального (наприклад, викладач може без слів, за допомогою погляду, запропоновувати якомусь учню відповісти на поставлене запитання).

4.Регулювання розмови: використання невербальних знаків для координації взаємодії між людьми (поворот голови убік, дотик до руки співрозмовника, як символ його підтримки, схвальні чи несхвальні вигуки).

Вербальна комунікація має багато відмінностей від невербальної. Особливістю невербальних повідомлень є їх ситуативність, синтетичність, мимовільність, спонтанність. Найважливішою особливістю невербальної комунікації є те, що вона здійснюється за допомогою різних сенсорних систем: зору, слуху, шкірно-тактильного почуття, смаку, нюху. На основі полісенсорної природи невербальної комунікації виділяють різні її види.

В різних культурах існують особливості невербальної комунікації. Так, наприклад, в дослідженнях англійського вченого М. Аргайла вивчалась частота і сила жестикуляції в різних культурах і було виявлено, що протягом години фіни жестикулювали 1 раз, італійці – 80, французи – 120, мексиканці – 180 [6].

Майже половина арабів, латиноамериканців і представників народів Південної Європи торкаються один одного в процесі спілкування, в той час як це не характерно для народів Східної Азії. З точки зору латиноамериканців, не торкатися при бесіді співрозмовника означає вести себе холодно та недружелюбно. Японці ж вважають навпаки, тобто торкатися співрозмовника під час бесіди не ввічливо і це є проявом неповаги [10].

Залежно від загальноприйнятих соціальних норм представників різних культур по-різному керують вираженням емоцій на обличчі. Так, наприклад британці, деякі північні та азійські народи не звикли показувати свої емоції відкрито через вираз обличчя. Тоді як італійці, мексиканці, бразильці та багато інших народів не маскують гарного або поганого настрою. Американці намагаються приховати вираження горя, тоді як араби, латиноамериканці вважають нормальним прояв горя та журби на обличчі при сторонніх [4].

Особлива мова – мова очей, які є найкращим індикатором стану людини, її інтересу до розмови, зміни настрою та прояву емоцій. Під час спілкування з представниками різних культур слід враховувати етнокультурні особливості зорового контакту. Переважна більшість людей в США та в інших західних культурах чекають від співрозмовника, що він буде дивитися їм прямо в очі, а в багатьох інших культурах, навпаки, коли людина старається не дивитися в очі співрозмовника, це означає пошану і повагу. Наприклад, у Японії люди під час розмови уникають прямого погляду. Китайці, індонезійці і мексиканці опускають очі на знак поваги: для них занадто прямий погляд – це ознака поганих манер. Араби, навпаки, намагаються дивитися прямо в очі людини, з якою вони розмовляють, для них прямий погляд – прояв живого інтересу [1].

Гучність і темп мовлення південних народів значно відрізняється від повільного і загалом тихішого та спокійнішого мовлення представників північних країн. Неабияку роль відіграють також паузи і комунікативне мовчання. Для американця відмова розмовляти з людиною, яка знаходиться з ним в одному приміщенні, означає крайню ступінь негативного до неї ставлення. В Англії, навпаки, мовчання вважається загальноприйнятою нормою, а схильність дуже багато говорити – поганим тоном [4; 10].

Простір і час організації комунікативного процесу виступають також знаковою системою, вони є компонентами комунікативних ситуацій та несуть смислове навантаження. У різних культурах розроблені свої нормативи часових характеристик спілкування, які є своєрідним доповненням до семантично значущої інформації. Своєчасний прихід до початку переговорів символізує ввічливість до партнера, запізнення – вияв неповаги. Aмериканський дослідник Е. Холл досліджував особливості просторової і часової організації комунікативного процесу. Дослідник виділив чотири зони міжособистісного спілкування: 1) зона інтимного спілкування (від півметра до безпосереднього тілесного контакту). На такій відстані спілкуються закохані, батьки з дітьми, дуже близькі люди; 2) зона особистого спілкування (від 0, 5 до 1, 5 м). Межі цієї зони різні для різних культур. Як правило, на такій дистанції спілкуються добре знайомі один одному люди. Ця відстань дозволяє їм торкатись один одного, потиснути один одному руку, похлопати плече. Більшість людей вважають цю зону своїм особистим простором і не схильні впускати в нього сторонніх людей; 3) зона формального спілкування (від 1, 5 до 3 м). На такій дистанції ведуть ділові, а також випадкові і малозначимі розмови; 4) зона публічного спілкування (більш як 3 м). Простір, що відділяє людину від оратора в залі, є зоною публічного спілкування. В такій ситуації коментарі, інтимні жести не є дотепними, наприклад, потиснути руку лекторові, похлопати по плечах.

Описані зони міжособистісного спілкування мають культурні відмінності.

Американці звичайно ведуть розмову, розташовуючись на відстані не ближче 60 см один від одного. Латиноамериканець в розмові намагається наблизитись до партнера. Незнання особливостей різних культур може зашкодити спілкуванню [10].

Як ми бачимо, існують соціально-психологічні аспекти міжкультурної комунікації. Розуміння та врахування знань з етнокультурних та соціально-психологічних особливостей спілкування та поведінки представників різних культур дає змогу налагоджуванню толерантних, щирих та дружніх відносин.