Українські землі у першій половині XIX СТ.

Політичний статус Наддніпрянської України та її населення у складі Росії

З кінця XVIII ст. українські землі Наддніпрянщини були перетворені на звичайну провінцію Російської імперії. На них був поширений загальноімперський адміністративний порядок. Над­дніпрянщина була поділена на дев'ять губерній — по три в кожному регіоні: Харківська, Чернігівська і Полтавська — на Слобожанщині і Лівобережжі; Київська, Подільська і Волинська — на Правобе­режжі; Катеринославська, Херсонська і Таврійська — у Південній Україні. Крім того, кожен регіон був генерал-губернаторством — відповідно Малоросійським, Київським і Новоросійським.

Частина компактно заселених українцями земель опинилася поза межами дев'яти українських губерній. Це райони Кубані, Війська Донського, Воронезької, Курської, Гродненської та Могильов­ської губерній. У ці губернії увійшли також райони, де компактно проживало російське населення. Такий адміністративно-територіальний поділ був спрямований на посилення контролю над укра­їнцями та прискорення їх русифікації.

Національна політика царського уряду в Україні ґрунтувалася на вимогах перетворення українців на росіян. Вони були позбавлені права на вільне використання рідної мови; обмежувався вільний розвиток української культури.

Ліквідація автономії Гетьманщини різко погіршила соціальний стан місцевого населення. Укра­їнське селянство знову закріпачувалось. Найбільш поширеним було кріпацтво на Правобережжі. На Лівобережжі кріпацтво не набуло такого поширення, оскільки багато козаків Гетьманщини було перетворено на державних селян.

Політичний курс російського царизму стосовно України зумовив заселення українських міст переважно мігрантами: російськими чиновниками, купцями, робітниками, єврейськими ремісни­ками і дрібними торговцями, представниками інших національностей.

Україна і війни Російської імперії

У першій половині XIX ст. Російська імперія продовжувала вести активну зовнішньополітичну діяльність і була втягнута в цілу низку воєн. Деякі з них тією чи іншою мірою мали відношення і до українських земель. Так, 1806—1812 рр. велася чергова війна з Туреччиною, яка не залишала надії повернути під свій контроль Північне Причорномор'я. Війна негативно вплинула на життя в Україні, | що як найближчий тил російської армії, яка діяла у Молдавії і Волощині, мала забезпечувати військо припасами, посилати на війну ополченців. За умовами Бухарестського договору, що завершив цю війну, до складу Росії увійшла Бессарабія, в трьох повітах якої (Ізмаїльському, Аккерманському і Хотинському) кількісно переважало українське населення. Майже одразу після російсько-турецької війни розпочався похід на Росію французького імператора Наполеона. Певне місце в його планах посідала і Україна. Він дивився на українські землі як на розмінну монету, якою збирався розпла­титись зі своїми союзниками. Правобережжя він обіцяв віддати полякам, Волинь — австрійцям, Північне Причорномор'я з Кримом — Туреччині. Решту території України передбачалось поділити на воєнно-адміністративні області під управлінням наполеонівських генералів, щоб забезпечити постачання матеріальними ресурсами наполеонівської армії.

В Україні, як і в усій Російській імперії, спостерігався великий патріотичний підйом, формувалося ополчення і козацькі полки, в які добровільно записувались українські селяни, оскільки сподівались, що після перемоги над французами вони отримають волю.

Основні битви відбувалися на Московському напрямку. В цих битвах відзначилися Малоросій­ський, Полтавський, Харківський, Сумський, Охтирський, Київський та інші піхотні і кінні полки, у яких служило чимало українців. Українці брали участь у партизанському русі. Серед командирів партизанських загонів були виходець із Сумщини Єрмолай Четвертак, уродженець Правобережжя Федір Потапов, що взяв прізвище відомого козацького полковника XVIII ст. Самусь, та ін. Почи­наючи з осені 1812 р. до складу діючої армії влилися українське ополчення і козацькі полки, які з наступаючою армією дійшли 1814 р. аж до Парижа.

Російсько-турецька війна 1828—1829 рр. вже не зачіпала українських земель, але мала певне відношення до України. Основною подією цієї війни, що стосувалась українського народу, став перехід козаків Задунайської Січі на чолі з отаманом Осипом Гладким на бік російської армії. Після цього їм було дозволено повернутися в Україну, де вони були поселені в ПриазовТ, діставши назву Азовського війська, яке проіснувало до 1865 р.

Соціально-еконоиічний розвиток Наддніпрянщини і зростання феодального гніту

У першій половині XIX ст. ринкові відносини продовжували поширюватись у всіх сферах госпо­дарства НаддніпрянськоїУкраїни. Найбільш енергійно включались в них великі землевласники, які вдосконалювали ведення господарства у своїх маєтках за рахунок впровадження нових досягнень агрономії і агротехніки, намагались використати сільгоспмашини. Але через те, що у багатьох поміщиків не було грошей на нововведення, бракувало кваліфікованої робочої сили, такі спроби часто закінчувались невдало.

Втягувались у ринкові відносини і селяни, які змушені були, щоб розплатитися з повинностями, шукати додаткового заробітку, наймаючись на різні місцеві підприємства, займаючись ремеслами і промислами. Деякі вирушали на заробітки в Степову Україну. Найбільш енергійні з них, накопичивши грошей, викупались на волю і продовжували займатись підприємництвом. Втягуючись у ринкові відносини, поміщики посилювали експлуатацію селян-кріпаків, головним чином за рахунок збільшення панщини. Вони активно застосовували урочну систему її виконання, тобто кожний кріпак отримував денне завдання («урок»), яке було, як правило, таке велике, що виконувати його доводилося два-три дні. Панщина часто сягала б днів на тиждень. Зростали і податі з селян.

Ще одним шляхом розширення поміщицького господарства було обезземелення селян. Поміщик міг позбавити селянина земельного наділу, примушуючи його обробляти лише поміщицьку землю за щомісячний продуктовий пайок («місячину»). Деякі поміщики віддавали селян у найм на підприємства або в услужіння. Все це врешті-решт підривало економічні можливості селян, на яких
трималось поміщицьке господарство. Отже, й воно почало занепадати.

Разом із тим царський уряд вживав деяких заходів для того, щоб упорядкувати виробничі відносини між поміщиками й кріпаками. На Правобережній Україні, де кріпацький гніт був особливо нещадний, царські власті у 1847—1848 рр. провели так звану інвентарну реформу. В кожному помісті була заведена інвентарна книга, де записувалися норми панщини та інших повинностей. Але визначав їх сам поміщик. Селяни ж бачили в цій реформі ще одну спробу увічнити кріпацькі відносини і виступали проти неї.

Складним було і становище державних селян, яких в Україні налічувалася майже половина. Дер­жавні землі разом із селянами здавалися в оренду так званим посесорам разом із приписаними до них селянами, які, окрім того, що працювали на орендатора, не звільнялись від сплати державних податків, що забирали майже половину їх прибутку.

Таким чином, кріпосна система господарювання не могла ефективно функціонувати в умовах розвитку товарно-грошових відносин і економічно занепадала.

В Україні відбувався подальший розвиток промисловості. Поряд з підприємствами, заснованими на праці кріпаків, які поступово розорялися, виникали купецькі промислові підприємства, що були більш життєздатними і основувались на найманій праці. Починаючи з 1830-х рр. у промисловості почали застосовуватись парові машини, тобто почав промисловий переворот. Найбільш розвину­тою галуззю промисловості було цукроваріння. Відбувався розвиток інших галузей переробки сіль­госппродукції, зароджувалось машинобудування, виникла і швидко розвивалася кам'яно-вугільна промисловість у Донбасі.

Розміщення промислових підприємств у містах сприяло зростанню міського населення, чисель­ність якого у першій половині XIX ст. зросла втричі. Особливо швидко зростали приморські міста Одеса, Миколаїв, Херсон та ін., які стали портами загальноросійського значення.

Економічний розвиток супроводжувався розширенням внутрішньої торгівлі імперії. Політика царизму в Україні була спрямована на те, щоб перетворити Україну на ринок збуту російських промислових товарів. Україна ж була постачальником на ринок сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки. Що ж до місця України в зовнішній торгівлі Російської імперії, то вона виступала як основний постачальник зерна (зокрема пшениці), що вирощувалось головним чином у Степовій Україні і вивозилося в Європу через чорноморські порти.

Соціальні рухи

Неприйняття феодальних порядків, підтримуваних царським урядом, спричиняло протести селян, що набували різних форм. Селянські виступи мали здебільшого стихійний і локальний ха­рактер. Селяни, продовжуючи вірити в «доброго царя», зверталися до нього зі скаргами. Скарги селян на своїх панів йшли губернаторам, приставам та іншим державним службовцям. Іншими формами протесту були: відмова від сплати оброку та праці на панщині, підпали поміщицьких маєтків, вбивства поміщиків та їх управителів, утечі, збройний опір представникам влади. Ще одним осередком опору були військові поселення, що почали створюватись царським урядом з 1816 р. на землях, заселених державними селянами, з метою економії бюджетних коштів на утримання війська. У військових поселеннях селянські сім'ї не тільки займалися землеробством, а й утримували власним коштом 1—2 солдатів. Життя військових поселенців суворо регламен­тувалося. Вони повинні були вставати, відпочивати, працювати тільки за командою капралів. Усі чоловіки мали займатися муштрою. Такі поселення створювалися на Харківщині, Катеринослав-щині, Херсонщині, Київщині і Поділлі.

1817 р. при спробі перевести їх в розряд військовопоселенців підняли повстання Бузькі козак на Херсонщині. Ще більше повстання спалахнуло у військовому поселенні в Чугуєві (1819). Уря послав туди два полки з артилерією. Повсталі трималися два місяці, після чого настала розправа Не менше 80 осіб було забито на смерть шпіцрутенами.

До відкритих збройних виступів удавалися і селяни. Таких виступів відбулося кілька сотень.

Значного розмаху надобув селянський рух на Поділлі, очолений Устимом Кармалюком (1787—1835). За непокору він був відданий поміщиком у рекрути, але 1813 р. втік з уланського полку і повернувся на батьківщину. Організувавши групу народних месників, Кармалюк упродовж чверті століття вів свою боротьбу. Його загоном було здійснено понад сто нападів на поміщицькі маєтк та на місцевих багатіїв. Але 1835 р. Кармалюк потрапив у засідку, і його було вбито.

Початок національного відродження Наддніпрянщини

Знищення царизмом наприкінці XVIII ст. української автономії на Лівобережжі і Слобожанщиі супроводжувалось русифікацією місцевого населення. В першу чергу їй піддалась українська еліта, яка відмовилась, отримавши титули російських дворян і обіймаючи посади у державному апараті, від національних звичаїв і мови. Отже, носіями української мови і культури залишались головним чином селяни. Разом з тим збереглася невелика купка патріотично налаштованоїукраї'нської інтелігенції, яка, відмовившись від ідеї відродження української державності, зосередила свої зусилля на культурній галузі.

Колискою українського культурного відродження стала Слобожанщина. Тут розгорталася ді­яльність літераторів і громадських діячів: П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, які писали і видавали свої твори українською мовою. При Харківському університеті у 1816—1819 рр. виходив друком масовий журнал «Український вісник», що містив у собі й україномовні матеріали.

Значна увага приділялась вивченню української історії, граматики української мови, фольклору. В рукописах поширювалась «Історія русів», видавалися збірки українських пісень тощо. Видатними діячами українського відродження були мовознавець О. Павловський, історик І. Срезневський та ін. Метою їхньої діяльності було збереження української мови та національної свідомості україн­ського народу.

Опозиційний рух царському режиму в Україні

У першій чверті XIX ст. в Російську імперію і в Україну починають проникати революційні ідеї Західної Європи, що впливали на настрої української інтелектуальної еліти. Головною особливістю цих людей було те, що вони орієнтувались не на національні цінності, а були за загальнодемокра­тичні реформи в межах всієї Російської імперії.

Рух декабристів в Україні

Для суспільно-політичного руху в Наддніпрянській Україні важливе значення мала спроба офі­церів російської армії за допомогою перевороту встановити в Росії конституційний лад. 1816 р. в Петербурзі виникла перша декабристська організація — «Союз порятунку». Вона існувала недовго: вже 1818 р. в Москві замість неї був створений «Союз благоденства». Тоді ж на території України було засновано Тульчинську управу Союзу на чолі з полковником Павлом Пестелем. 1821 р. заколот­ники реорганізували свої об'єднання і створили дві організації— Північне товариство з центром у Петербурзі й Південне — з осередком у Тульчині. Південне товариство очолив П. Пестель. Членами цього товариства були брати Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, Михайло Бестужев-Рюмін та інші офіцери 1-ї і 2-ї армій, розташованих в Україні. Протягом 1822—1825 рр. щороку в Києві під час контрактових ярмарків відбувалися з`їзди керівних діячів Південного товариства для вирішення організаційних та програмних питань.

Основним програмним документом Південного товариства була «Руська правда», складена П. Пестелем. Вона передбачала:

• повалення самодержавства й встановлення республіки;

• скасування кріпацтва і наділення селян землею без викупу;

• ліквідацію станів, запровадження політичних свобод і рівності усіх громадян;

• повну свободу торгівлі і промисловості.

Пестель виступав за унітарну державу без якихось автономних утворень чи територіального самоврядування — на відміну від Конституції, складеної членом Північного товариства Микитою Муравйовим, де йшлося про перетворення Російської імперії на федерацію держав, дві з яких (Мало­російська з центром у Харкові і Чорноморська з центром в Києві) мали бути створені в Україні. Отже, в «Руській правді» про жодне самовизначення українського народу не йшлося. Водночас 1823 р. в Новограді-Волинському виникло Товариство об'єднаних слов'ян, очолюване братами Петром та Андрієм Борисовими, а також польським дворянином Юліаном Люблінським. Програма товариства викладалася в двох документах — «Правилах» і «Клятві», що передбачали:

• визволення всіх слов'янських народів і об'єднання їх у федерацію;

• ліквідацію монархічного устрою та встановлення демократичного ладу;

• скасування кріпацтва та станових привілеїв.

Щоправда, про входження України в федерацію як окремої частини нічого не говорилось.

У вересні 1825 р. Товариство об'єднаних слов'ян увійшло до складу Південного товариства, утворивши в ньому Слов'янську управу.

14 грудня 1825 р. на Сенатській площі в Петербурзі Північне товариство підняло повстання, але внаслідок нерішучості дій воно було придушене того ж таки дня. 31 грудня члени Південного товариства підняли Чернігівський полк. Виступ почався на Київщині, його підтримали 19 офіцерів і близько 1000 солдатів. Сергієм Муравйовим-Апостолом був складений «Православний катехізис» із закликом до народу повалити самодержавство, встановити демократичний лад і знищити кріпац­тво. Але приєднати до себе інші частини повсталим не вдалося. З січня вони потрапили у засідку і були розгромлені. Всі офіцери — учасники заколоту—були заслані в Сибір. П'ятеро найактивніших декабристів були повішені, серед них троє з Південного товариства (П. Пестель, С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін).

Виступ декабристів мав велике значення, значно вплинувши на подальший розвиток українсь­кого волелюбного руху.

Політизація українського національного руху

Під впливом повстання декабристів та їх ідей виникла нова генерація діячів українського національного руху, які не задовольнялися вже суто культурно-просвітницькою діяльністю і переходили до діяльності політичної. Цьому сприяло і польське повстання 1830—1831 рр. Але поляки, прагнучи відновити національну державність і висунувши гасло «За нашу і вашу свободу», а також розглядаючи українські землі як складову частину Речі Посполитої, не знайшли підтримки серед українського населення, оскільки шляхта не обіцяла свободи залежним від них селянам. Врешті-решт це повстання було придушене. Однак прагнення поляків здобути свободу серйозно вплинуло на молоду українську інтелігенцію. Одним із центрів демократичного руху став Харків. 1826 р. у Харківському університеті виник таємний політичний гурток, очолюваний студентами В. Розаліон-Сошальським і П. Балахутою. У гуртку було близько 20 осіб. Гуртківці поширювали заборонені твори, самі писали волелюбні вірші і памфлети. 1827 р. гурток був розгромлений царськими властями.

Другим центром суспільно-політичного і національно-визвольного руху стала гімназія вищих науку Ніжині. Поширенню передових ідей сприяла група прогресивно мислячих викладачів гімна­зії— її директор І. Орлай, професори Н. Білоусов, М. Шапалинський, С. Андрущенко, І. Ладижин. За свої погляди 1830 р. вони були звільнені зі своїх посад і відправлені на заслання.

Ці заходи не припинили українського руху. Центр його у другій чверті XIX ст. перемістився в Петербург, де проживало чимало представників українськоїінтелігенції. Тут друкувалися російською мовою присвячені Україні видання, серед яких велике значення мали твори вихідця з Полтавщини М. Гоголя.

Демократичні ідеї відбилися і у світогляді видатного українського поета і громадського діяча Т. Шевченка, який пропагував національно-визвольні ідеї, знищення кріпацтва революційним шля­хом та виступав за об'єднання всіх слов'янських народів у демократичну федеративну державу.

Кирило-Мефодіївське товариство

Під впливом шевченківських ідей у січні 1846 р.вКиєві виникло Кирило-Мефодіївське товари­ство. Ініціаторами його створення виступили вчитель з Полтави Василь Білозерський, чиновник канцелярії київського генерал-губернатора Микола Гулак, професор Київського університету Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, етнограф Опанас Маркевич. У квітні 1846 р. до товариства вступив Тарас Шевченко. Організація була названа на честь слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Восени 1846 р. вона налічувала 12 осіб.

Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були викладені у «Книзі буття українсь­кого народу» і «Статуті Слов'янського братства св.св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М. Костомаров, та у «Записці» В. Білозерського.

Концепція кирило-мефодіївців містила:

• створення демократичної федерації рівноправних слов'янських республік;

• знищення самодержавства та скасування кріпацтва і станового поділу суспільства;

• утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод громадян;

• досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'ян­ськими народами.

Головною метою товариство вважало досягнення Україною державної незалежності на зразок США або Французької республіки, але державної незалежності у федеративній спілці таких самих незалежних слов'янських держав, кожна з яких мала б становити штат або поділялася б на кілька штатів. Центральним містом цієї федерації мав бути Київ. Ідею визволення слов'янських народів з-під іноземного панування та їх єднання передбачалося поширювати головним чином за допомо­гою просвітницької діяльності.

Члени товариства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали своїідеїза допомогою прокламацій («До братів українців», «До братів-великоросів і поляків»), творів Т. Шев­ченка; піклувалися про розвиток національної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, видання книг.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. У березні 1847 р. за доносом воно було викрите. Члени товариства були вислані у різні губернії Російської імперії. Найтяжче було покарано Т. Шевченка, відданого на військову службу в Оренбурзький корпус із забороною писати і малювати — за радикальні погляди, висловлені в його творах.

Розгром товариства завдав великої шкоди українському національному рухові, загальмувавши його розвиток на більш ніж десятиліття.

Адміністративно-територіальний устрій західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії та становище їх населення

З кінця XVIII ст. українські землі Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття опинилися у складі Австрійської імперії. Влада Австрії, здійснюючи адміністративно-територіальний поділ, як і царський уряд, не зважала на етнічний склад населення. Так, східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі (де у більшості були поляки) потрапили в одну адміністратив­но-територіальну одиницю «Королівство Галиції і Лодомерії» з центром у Львові. У представниць­кому органі краю переважала польська шляхта, хоч вона і не була вирішальною силою місцевого управління. Повнота всієї адміністративно-політичної влади зосереджувалася в руках губернатора, що призначався австрійським імператором. «Королівство Галиції і Лодомерії» поділялось на 12 округів. Окремим округом до королівства до 1861 р. входила Буковина (також без етнічного поділу на Північну — українську і Південну — румунську). Закарпаття входило до складу Угорщини, що була частиною Австрійської імперії.

У багатонаціональній Австрійській імперії західноукраїнські землі, в свою чергу, самі були багатонаціональними. Разом із представниками корінної нації — українцями — тут жило багато поляків, євреїв, німців, румун та ін. Але на соціальній драбині західноукраїнського суспільства укра­їнці знаходились на нижніх щаблях, оскільки здебільшого були представлені феодально залежним селянством. Щодо них провадилась асиміляторська політика.

Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у першій пол. XIX ст.

Народні маси західноукраїнських земельтакож відчували феодальний гніт, який призводив до їх зубожіння. До чотирьох п'ятих свого прибутку селяни мусили віддавати поміщикам, духовенству, а такождержаві у вигляді різних повинносгей. На практиці поміщики недотримувались якоїсь певної норми панщини. У селян для обробітку власних наділів часто не вистачало часу.

Поміщики розширяли продуктивне тваринництво, займались переробкою сільськогосподар­ської продукції (винокурінням, цукроварінням тощо), а також засновували підприємства гірничої промисловості. Окремі маєтки перетворилися на багатогалузеві господарства із застосуванням машинної техніки і найманої праці.

У 20—30-ті рр. XIX ст. поміщики і купці почали займатися підприємницькою діяльністю. Вони перепродавали в Австрію і Німеччину худобу, куплену в Наддніпрянській Україні. Розвивалися соляна, лісопереробна, тютюнова промисловість. Але в цілому промисловий розвиток західно­українських земель відбувався дуже повільно. Більшість промислових товарів у Західній Україні були привізними. Австрійська влада розглядала ці землі як сировинний придаток до промислово розвинутих центральних і східних областей імперії.

Антифеодальна боротьба в західноукраїнських землях

Відповіддю на посилення феодальної експлуатації в західноукраїнських землях Австрійською імперією були виступи селян.

Нового розмаху набув на Прикарпатті традиційний опришківський рух. На Буковині понад десять років діяв загін, очолюваний Мироном Штолюком. Лише за допомогою значної військової сили владі вдалося розгромити повстанців. 1830 р. Штолюка було страчено.

1844 р. значного розмаху набуло повстання на Буковині, яке очоливЛук'янКобилиця. Під його керівництвом мешканці 22 буковинських сіл оголосили ліса і пасовиська своєю власністю, вигнали поміщиків і представників влади, встановивши самоуправління. Як і в багатьох випадках, уряд за­стосував військову силу для придушення повстання. Л. Кобилиця був заарештований.

1831 р. на Закарпатті спалахнули холерні бунти, приводом до яких стали обмеження пересуван­ня у зв'язку з епідемією холери в краї. Але при цьому селяни виступали взагалі проти всієї системи земельних відносин в краї. Хоча бунти були придушені, але влада дійшла певних висновків і пішла на якісь поступки. 1836 р. були скасовані деякі другорядні повинності. Селяни отримали право за згодою поміщика відкупатись від повинносгей та переходити від одного поміщика до іншого за умови сплати всіх податків і боргів. Було дещо обмежено права поміщиків у справі переслідування селян через суди, скасовано тілесні покарання селян.

Початок національного відродження на західноукраїнських землях

Піднесення у першій половині XIX ст. визвольних рухів у Європі спричинило національно зо­рієнтовану хвилю поширення ідей просвітництва на західноукраїнських землях.

Перша хвиля національного відродження в Галичині пов'язана з діяльністю культурно-освітнього осередку в Перемишлі, що сформувався 1816 р. навколо греко-католицьких ієрархів Михайла Левицького та Івана Снігурського. До цього осередку входили Іван Могильницький, Іван Лав-рівський та ін. Учасники гуртка виявляли великий інтерес до української історії, чимало зробили для піднесення національної освіти. І. Могильницький був, зокрема, автором першої в Галичині «Граматики» української мови та наукового трактату «Відомості о руськім язиці».

Інтерес до національно-історичноїспадщини й мови та усної народної творчості виявляли і представники духовенства інших західноукраїнських земель. Великий внесок в українське відродження на Закарпатті зробив священик Олександр Духнович — автор українськомовного молитовника та низки підручників для початкових шкіл і посібників для вчителів українською мовою.

На Буковині першу спробу друкувати українські пісні кирилицею зробив Іван Велигорський. Проте наступні діячі на буковинській літературній ниві продовжували вживати стару книжну мову. В цілому справа українського відродження в західноукраїнських землях знаходилася на початко­вому етапі в руках греко-католицького духовенства як найбільш освіченої верстви українського населення.

«Руська трійця»

Найбільш послідовною у справі відстоюван­ня рідної мови була напівлегальна демократич­но-просвітницька організація «Руська трійця», засновниками якої 1832—1833 рр. стали студенти Львівської духовної семінарії Іван Вагилевич, Маркіян Шашкевич і Яків Головацький. Навко­ло них гуртувалась національно свідома молодь. Метою організаціїбуло піднесення масової україн­ської свідомості і впровадження української мови та культури в усі сфери національного життя. Діяльність «Руської трійці» передбачала:

· Пропаганда ідеї відродження української нації і культури;

· Популяризація Української історії;

· Друкування українською мовою літературно-художніх творів;

· Зв'язки з інтелігенцією слов`янських народів.

Для цього учасники «трійці» почалиїздити по селах і збирати народний фольклор. Основною сфероюїхньоїдіяльності була культурно-просвіт­ницька, зокрема видання українських книжок.

1836 р. було видано літературно-художній альманах «Русалка Дністровая», що складався з літературно-публіцистичних, науково-історичних творів, народних пісень та дум. Це була перша книга, видана народною українською мовою. Сам факти видання вже набував політичного забарвлення, і це викликало протидію з боку австрійської влади. «Русалка Дністровая» була заборонена. Всіх її упорядників притягли до відповідальності. Внаслідок перепон, що їх чинили австрійські урядовці, та переслідувань членів «трійці» гурток врешті-решт розпався.

Західноукраїнські землі під час революції 1848-1849 рр.

Європейська революція 1848—1849 рр., охопивши Австрійську імперію, докотилася і до Західної України. Весною 1848 р. Галичина стояла на порозі масового селянського повстання. Тому уряд змушений був йти на поступки. У квітні 1848 р., раніше, ніж в інших районах імперії, в Галичині було скасовано панщину. Але, як і всюди, скасування панщини проводилось без урахування інтересів селян. У компенсацію за скасування панщини поміщики були звільнені від низки податків, а також отримали грошове відшкодування від держави. За ними залишилися так звані сервітути, тобто ліси і пасовища, якими користувались селяни. За подальше користування вони мали сплачувати поміщикам.

У серпні 1848 р. панщину було скасовано на Буковині, але селяни мали за це сплатити величезні платежі. В Закарпатті ж панщина проіснувала до 1853 р.

Революція сприяла прискоренню самоорганізації українства. 2 травня 1848 р. представники гре­ко-католицького духовенства та інтелігенції сформували у Львові Головну руську раду (ГРР), яка мала представляти інтереси українців Галичини перед імперським урядом. Вона була очолена священиком Г. Яхимовичем. Програма ГРР містила в собі як політичні, так і культурно-просвітницькі вимоги. Ця програма передбачала:

· Ліквідацію феодальних пережитків;

· Свободу промислової діяльності і торгівлі;

· Скасування станової нерівності;

· Вільний національний розвиток українського народу;

· Поділ Галичини на польську і українську частини.

Під егідою ГРР видавалась перша в Західній Україні україномовна газета «Зоря Галицька», про­водились наукові з'їзди, видавались підручники та інші видання українською мовою, розроблялись освітні програми. Наприкінці 1849 р. була відкрита кафедра української мови та літератури при Львівському університеті, яку очолив колишній трійчанин Яків Головацький.

У липні 1848 р. імперська влада, налякана революцією, проголосила демократичні свободи і погодилась на скликання парламенту (рейхстагу), де були б представлені всі народи імперії, в тому числі й українці. Під впливом масового політичного і національно-культурного руху австрійський уряд обіцяв виконати українські вимоги, які озвучили депутати. Але далі обіцянок справа не пішла. Галичина так і не була поділена.

На Буковині також розгорталися революційні події. Але революційні сили в краї послаблювало те, що не існувало зв'язку між неукраїнськими (здебільшого) за своїм складом містами і українськими селами. Українські буковинці змогли провести в рейхстаг п'ять своїх депутатів, які діяли спільно з депутатами-українцями Галичини. Одним із них став Л. Кобилиця. Підтримуючи вимогу роз'єднання Галичини, буковинці наполягали на приєднанні свого краю до її української частини.

Дещо інакше розгорталися події в Закарпатті. Угорці, які прагнули незалежності і вважали ці землі своїми, заперечували права українців на хоч би обмежену культурно-національну автономію, насильницьки впроваджуючи в школах мадярську мову. Тому закарпатські українці не підтримали повстання угорців проти Австрії, що почалось у вересні 1848 р. Переконавшись, що повстанський уряд не цікавлять інтереси українців, закарпатські діячі висунули ідею автономіїЗакарпаття і об'єд­нання його з українською частиною Галичини.

Тим часом з літа 1848 р. сили контрреволюції в Австрії оговтались і перейшли в контрнаступ. Після придушення революційних виступів у Відні загострилося становище у Львові. 1 листопада тут спалахнуло збройне повстання, внаслідок чого австрійський гарнізон був змушений залишити місто. Але артилерійський обстріл Львова австрійськими військами наступного дня, який спричинив значні руйнування, змусив повсталих капітулювати. В усій Галичині було оголошено воєнний стан.

У березні 1849 р. було розпущено австрійський парламент, потім скасовано конституцію і відновлено централізовану адміністративно-бюрократичну систему. Дійшла черга й до Головної руської ради, яка під тиском влади 1851 р. самоліквідувалася.

Почав придушуватись і селянський рух, який особливо активний був на Буковині, де в листо­паді 1848 р. його очолив Л. Кобилиця. Лише у квітні 1850 р. повстання в краї було придушене, а її керівник був закатований у в'язниці.

Хоча революція 1848—1849 рр. була придушена, її завоювання були духовною основою для подальшого розвитку національного руху.

Українська культура у першій половині XIX ст.

У першій половині XIX ст., незважаючи на асиміляторську політику російського та австрійського урядів, розвиток української культури вийшов на новий рівень.

Хоча запровадження української мови в освітніх закладах у Наддніпрянській Україні було немож­ливим, мережа освітніх закладів розширювалася. У першій половині XIX ст. в Україні було відкрито два університети — в Харкові (1805) і Києві (1834), 10 гімназій (Харківська, Новгород-Сіверська, Київська та ін.), ліцеї— в Кременчуці, Одесі, Ніжині. Розвивалася жіноча освіта, яка існувала окре­мо від чоловічої. Були засновані Харківський, Полтавський, Одеський, Київський і Керченський інститути шляхетних дівчат. Однак вища і середня освіта мали елітарний характер. Здобути її могли тільки заможні верстви населення. Обмеженою була й можливість здобути навіть початкову освіту, оскільки початкових шкіл в селах не вистачало. Тому зростала кількість неписьменних.

У Західній Україні при Львівському університеті 1848 р. працювала кафедра української мови і літератури. Після революції 1848—1849 рр. почали відкриватися недільні школи для дорослих, де викладання велося українською мовою. Хоча українська мова викладалася в школах, вивчення її тут не було обов'язковим.

Значних успіхів досягла історична наука. У першій половині XIX ст. вийшли ретроспективні праці Дмитра Бантиша-Каменського і Миколи Маркевича, присвячені українській історії, в яких просте­жувалась ідея окремості історичного розвитку України та права її народу на власну державність. Почали видаватися «Історія Русів», «Літопис Самовидця», була опублікована велика кількість доку­ментального матеріалу. Зрозуміло, що над усіма цими виданнями тяжіла царська цензура.

Прихильніше ставився царський уряд до точних та природничих наук, оскільки вони обслуго­вували інтереси всієї імперії. Українські вчені тут також досягли чималих успіхів. Всесвітньо відо­мим став випускник Харківського університету М. Остроградський, автор праць з математичного аналізу, теоретичної механіки, теорії чисел, алгебри, математичної фізики. Професор Харківського університету Т. Осиповський видав тритомний «Курс математики», за яким навчалися багато поко­лінь студентів. М. Максимович писав фундаментальні праці з ботаніки. Значного поширення набуло вивчення астрономії. Почали діяти астрономічні обсерваторії в Харкові, Миколаєві та Києві.

Значну роль у піднесенні національної свідомості відігравали література та мистецтво. У першій половині XIX ст. з'явилась плеяда талановитих українських літераторів: Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, А. Могильницький, О. Духнович, П. Куліш, М. Гоголь та ін. Досягла розквіту творчість Т. Шевченка, автора поетичної збірки «Кобзар», поеми «Гайдамаки» та інших творів.

В образотворчому мистецтві високого рівня досягла творчість В. Боровиковського, Тропініна, що працював в Україні у 1804—1821 рр., Г. Васька, К. Павловата майстрів пейзажу А. Кунавіна, І. Сошенка, В. Штернберга. Як художник значних успіхів досяг і Т. Шевченко, що створив багато портретів, жанрових композицій, малюнків.

Зразками музичного мистецтва стали симфонічні і камерно-інструментальні твори І. Вітковського, А. Галенковського, О. Данилевського, С. Гулака-Артемовського (автора першої української опери «Запорожець за Дунаєм»).

1810 р. в Одесі був заснований оперний театр. У Полтавському театрі 1819 р. вперше був по­ставлений музичний спектакль «Наталка Полтавка» за п'єсою І. Котляревського.

Подальшого розвитку набула архітектура. Забудова багатьох міст України і будівництво помі­щицьких садиб здебільшого відбувалися у стилі класицизму. У цьому стилі побудовані споруди театрів в Києві (арх. О. Меленський) і Одесі (арх. Тома де Том), дзвіниця у Києво-Печерській лаврі (арх. Є. Васильєв і К.Тон) та ін., садиба К. Розумовського в Батурині (арх. Ч. Камерон), Галагана в Сокирицях (арх. П. Дубровський).

НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX а.

Кримська війна та П наслідки для України

У середині XIX ст. російський уряд висунув ідею розділу Туреччини, претендуючи на Чорно­морські протоки. На боці Туреччини виступили Англія і Франція, що призвело до війни, яка дістала назву Східної, або Кримської (1853—1856). Основні бойові дії цієї війни точилися у Криму, де було висаджено англо-франко-турецький десант з метою захопити базу російського чорноморського флоту Севастополь. Оборона Севастополя тривала майже рік — з вересня 1854 до серпня 1855 р. Незважаючи на мужній опір російської армії, він був узятий штурмом. 1856 р. Росія змушена була підписати тяжкий для себе мирний договір. Поразка у цій війні була зумовлена політичною і еко­номічною відсталістю Російської імперії.

Важливим наслідком поразки у Кримській війні стало піднесення антифеодального селянсько­го руху як в усій імперії, так і в Україні зокрема. Одним із проявів цієї боротьби став рух під назвою «Київська козаччина». Коли серед селян кількох повітів Київської губернії поширилися чутки, що цар нібито створює для участі у війні козацьке ополчення, учасникам якого давалася воля з наданням землі, почалися масові заворушення. Селяни перестали коритись поміщикам, оголошуючи себе козаками, створювали власні органи самоврядування. У лютому 1855 р. цей рух охопив 8 із 12 повітів Київської губернії. На придушення «козаччини» були кинуті війська.

Селянські заворушення не припинялись і в подальшому. Активізувався і суспільно-політичний рух, особливо серед молоді. З'явилися численні таємні студентські організації, члени яких вели ан­тиурядову пропаганду серед народних мас. Однією з них була Харківсько-Київська, що складалася 13 студентів університетів цих міст. її учасники намагались вести революційну пропаганду шляхом створення недільних шкіл для селян, поширення творчості Т. Шевченка, який 1857 р. повернувся із заслання.

Підготовка і проведення селянської реформи 1861 р.

Ситуація вимагала від царського уряду негайного скасування кріпацтва. Для детальноїпідготов-ки реформ у Петербурзі був створений Таємний комітет, а на місцях губернські комітети, що мали розглядати різні варіанти скасування кріпацтва. Більшість українських поміщиків у своїх проектах висловлювались за те, щоб зберегти в своїх руках якомога більше землі, оскільки тут земля була найбільш родючою і давала найбільший прибуток.

Після детального опрацювання пропозицій був підготовлений узагальнюючий документ—«По­ложення про селян» і маніфест, підготовлений 19 лютого 1861 р. Олександром II. Крім «Загального положення», що визначало головні принципи селянської реформи для всієї імперії, були розроблені місцеві «Положення» для окремих районів, у тому числі і для України. Вони визначали порядок зві­льнення селян від кріпосної залежності, який передбачав:

• ліквідацію особистої залежності селян від поміщика і їхнє право на земельний наділ, їхнє право бути власниками промислових, ремісничих і торговельних закладів, займатися торгівлею, на­йматися на роботу;

• порядок визначення розміру селянського наділу відповідно до закону і за узгодженням з по­міщиком. Якщо до реформи селяни мали більше землі, ніж встановлювалося «Положеннями» від 19 лютого 1861 р., то поміщик міг вилучити надлишок на свою користь. Ці землі називалися відрізками;

• сплату викупних платежів за землю (20 % суми одразу; 80 % суми держава давала селянам у кредит на 49 років). До укладання викупної угоди селяни вважалися тимчасово зобов'язаними і повинні були відпрацьовувати панщину або сплачувати оброк (на розсуд поміщика).

Про долю дворових селян, тобто тих, що не мали наділів, в «Положеннях» нічого не говорилось, отже, вони звільнялися без земельного наділу.

В Україні проведення реформи мало певні особливості:

• на Лівобережжі і в Південній Україні наділ давався в 1, 6 раза менший, ніж в інших районах ім­перії;

• на Правобережжі (на противагу польській шляхті, що прагнула відновлення Польської держави) уряд давав селянам на 20 % більше землі, але за підвищеними цінами;

• " в українських землях договори з поміщиками про викуп землі мали загалом особистий характер, тоді як в Росії покладалися на громаду;

• найкращі і родючіші землі відійшли у власність поміщиків.

Доля державних селян була визначена 1866 р. «Додатковими правилами», за якими вони отри­мали більші наділи і за нижчу ціну.

Загалом після реформи селяни стали особисто вільними, але економічно продовжували залежа­ти від поміщиків. Близько 95 % селян отримали наділи менше 5 десятин, що було нижче за норму прожиткового мінімуму.

Реформа відкрила простір для розвитку капіталістичних відносин як у сільському господарстві, так і в промисловості.

Адміністративно-політичні реформи 60—70-х рр. XIX ст.

Логічним продовженням реформи 1861 р. були перетворення адміністративно-політичного управління, які мали на меті пристосувати країну до нових умов соціально-економічного розвитку після скасування кріпацтва.

1864 р. було проведено земську реформу. В усіх українських губерніях, окрім Правобережжя (де уряд не бажав посилення впливу польського дворянства), запроваджувалося земське самоуправ­ління. Земства з моменту їх утворення займалися розвитком медичного обслуговування, освітою, вдосконаленням сільського господарства, культурою тощо. Серед земських діячів зросла плеяда діячів українського національного руху (О. Русов, В. Тарнавський та ін.).

За судовою реформою, проведеною того ж року, запроваджувався позастановий, відкритий, незалежний від чиновників суд. Тепер судочинство відбувалося за участю двох сторін — обвинува­чення та захисту, провину підсудного визначали присяжні засідателі, обрані населенням.

Тоді ж здійснювалась військова реформа. Більш ніжу півтора раза скорочувалась армія, значна частина якої дислокувалась в Україні. Для швидкого розгортання військ під час війни створювалися воєнні округи. Три з них — Київський, Харківський і Одеський — були розташовані на території України. Розпочалося переозброєння армії. Для підготовки офіцерів створювались юнкерські училища, куди мали можливість вступати і юнаки недворянського походження. З 1874 р. замість рекрутських наборів запроваджувалась загальна військова повинність, тривалість служби обмежу­валась б роками в армії і 7 роками на флоті.

31864 р. почалася також реформа освіти. За цією реформою всі типи початкових шкіл перетво­рювались на початкові народі училища. Гімназії поділялись на класичні (де переважали гуманітарні предмети) і реальні (з природничим ухилом). Були розширені права університетів.

1870 р. царський уряд провів реформу міського самоврядування. У містах створювалися міські думи, члени яких обиралися всіма платниками податків міста за безстановим принципом. Міські думи та їх виконавчі органи — міські управи — займалися питаннями благоустрою, торгівлі, про­мисловості, охорони здоров'я тощо.

Реформи ці мали буржуазний характер, але зберігалося багато феодальних пережитків, а саме: власність поміщиків на землю, відсутність демократичних свобод, необмежена влада царських чиновників і поліції.

Економічний і соціальний розвиток Наддніпрянської України у другій половині XIX ст.

Під впливом реформ в Україні почався бурхливий розвиток та модернізація капіталістичної економіки. В результаті цих процесів в кінці XIX ст. Україна перетворилася на один з найбільш роз­винутих районів Російської імперії.

Галузева структура промислового виробництва тепер визначалася не тільки необхідністю переробки сільськогосподарської продукції й потребами казни, але й більшими можливостями освоєння природних копалин, а також потребами забезпечення ринкових відносин, зростаючим товаропотоком. Без надійних шляхів сполучення вирішити ці завдання було неможливо. Тому у другій половині XIX ст. в Україні, яків Росії в цілому, розгорталося будівництво залізниць, довжина яких 1890 р. становила 6800 км.

Розвиток залізничного транспорту вимагав великої кількості паровозів, вагонів, залізничних рейок, станційного обладнання. І це дало сильний поштовх розвиткові в Україні металургійної, вугільної і машинобудівної промисловості. В період між 1870 і 1900 рр. Донецький і Криворізький басейни стали найбільш розвинутими регіонами Російської імперії. Вони давали 70 % вугілля і більше половини металу, який вироблявся в Росії.

Водночас з піднесенням важкої індустрії швидкими темпами розвивалися харчова та інші галузі промисловості.

Значну роль у розвитку української промисловості відігравав іноземний капітал, завдяки чому промислові підприємства України були обладнані новітнім устаткуванням.

Завдяки цим змінам в Україні утворились великі промислові райони загальноросійського зна­чення, до яких належали Донецький вугільно-металургійний, залізорудний Криворізький, При­дніпровський металургійний і Нікопольський марганцевий.

Промисловий переворот в Україні супроводжувався формуванням нових соціальних верств: буржуазії і пролетаріату. Зростали міста, особливо старі промислові центри — Київ, Одеса, Харків. З'явилося багато нових міст. Серед них Кривий Ріг, Юзівка, Нижньодніпровськта ін. Однак формуван­ня нових верств населення майже не торкнулося української нації. Серед підприємців і робітників українців було небагато. Вони залишалися переважно селянською нацією. Міське ж населення переважно було російськомовним і зрусифікованим.

Становище робітників було надзвичайно важким. їхня заробітна платня складала всього 22 % середньої зарплатні робітників Західної Європи. Робочі зміни тривали часто 14—15 годин. Значна частина зароблених грошей витрачалася на продукти харчування та виплату штрафів за найдрібніші порушення. Практично відсутня була охорона праці, що спричиняло масовий травматизм.

Капіталізм поширювався не тільки в промисловості, айв сільському господарстві. В цей період сталися істотні зміни в землеволодінні і землекористуванні. Але зберігалися феодальні пережитки: поміщицьке землеволодіння, общинне землекористування, яке заважало селянам вільно розпо­ряджатися наділом, відробіткова система за користування поміщицькою землею. Під впливом капіталістичного виробництва в сільському господарстві зростає застосування машин, удосконалю­ється агротехніка, особливо в поміщицьких маєтках та господарствах заможних селян. Це сприяло суттєвому розширенню посівних площ, завдяки чому зросло виробництво сільськогосподарської продукції, значна частина якої йшла тепер не тільки на внутрішній ринок.

Поміщики у своїй більшості, незважаючи на наявні можливості, виявились неспроможними на капіталістичну перебудову своїх господарств. Вони дотримувались відробіткової системи або по­єднували її з використанням вільнонайманої праці. Цей малоефективний шлях призводив до розо­рення поміщиків, які продавали свої маєтки. За останню чверть XIX ст. поміщицьке землеволодіння в Україні зменшилося майже на одну третину. Водночас посилювались господарські позиції тих винахідливих селян та інших категорій земле­власників, які господарювали за ринковими законами, використовуючи найману працю.

Однак основна маса селянства страждала від малоземелля і бідності. Це зубожіння спричини­ло міграцію значної частини українських селян у різні райони Російської імперії (Поволжя, Кубань, Середня Азія, Сибір і Далекий Схід) в пошуках кращих умов господарювання. Так, до кінця XIX ст. Україну залишило близько 2 млн переселенців у ці регіони.

Суспільно-політичний і національний рух в Наддніпрянській Україні.

Після реформи 1861 р. національна політика російського уряду не змінилася. Як і раніше, він заперечував сам факт існування українського народу як окремої етнічної спільності. Соціально-економічний і політичний лад Російської імперії також викликав невдоволення широких мас гро­мадськості. Це зумовлювало подальший розвиток суспільно-політичного руху.

Суспільно-політичне життя НаддніпрянськоїУкраїни у другій половині XIX ст. характеризувалось складним переплетенням українського, російського і польського визвольних рухів. Російський і польський рухи були більш зрілими, ніж український, оскільки відкрито ставили політичні цілі.

ЗАГАЛЬНОРОСІЙСЬКИЙ І ПОЛЬСЬКИЙ РУХИ

У російському визвольному русі панували радикальні настрої. Російські революціонери-де-мократи намагалися поширити свою діяльність на всю імперію, в тому числі й Україну, яку зде­більшого розглядали як окраїну Росії, а не територію, населену іншим (не росіянами) народом. Національним питанням вони не цікавились, вважаючи, що у вільній Росії всі будуть задоволені своїм життям. У 60-ті рр. в Україні діяла російська організація «Земля і воля», що під впливом ідей М. Чернишевського (1828—1889) розробляла теорію общинного соціалізму—створення справедли­вого соціального ладу на базі селянської общини і кооперативних майстерень. З нею співпрацювали й українські діячі — офіцери Андрій Красовський (1822—1868) та Андрій Потебня (1838—1863).

Після розгрому організації«Земля і воля»її наступником став народницький рух 1870—1880-х рр., який мав ту саму мету. Народники свою увагу звертали на селян, йшли «в народ», щоб підняти селян на повстання проти царського уряду. В Україні діяли народницькі групи «Київська Комуна», «Південні бунтарі». Найбільш гучною в Україні справою, пов'язаною з діяльністю народників, була «Чигиринська змова» 1877 р., коли члени організації «Південні бунтарі», сфальсифікувавши листа царя до селян, який нібито закликав їх в умовний час підняти повстання проти поміщиків, почали формувати селянські загони. Але заколот було викрито. Після невдалої спроби підняти селян на боротьбу проти влади народники розпочали терор проти її представників: від чиновників на місцях до царя. Але й після вбивства Олександра II революційного вибуху в країні не сталося. На початку 1880-х рр. народницькі гуртки були розгромлені.

Наступним етапом розвитку загальноросійського руху стало поширення в Україні марксизму і соціал-демократичних гуртків. Подібні гуртки виникли в Києві, Катеринославі, Полтаві, Олександрів-ську. 1897 р. у Катеринославі був створений «Союз боротьби». Соціал-демократи вели революційну агітацію серед робітників, вважаючи пролетаріат основною рушійною силою революції. Соціал-де­мократи з України чимало зробили для створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), яка утворилася на з'їзді представників соціал-демократичних гуртків у Мінську 1898 р.

Польський визвольний рух мав на меті відновити Польську державу, ліквідовану наприкінці XIX ст. Це вилилося у повстання 1863—1864 рр., яке охопило й Правобережжя, де діяло близько 20 повстанських загонів. У ньому взяли участь Андрій Потебня, Андрій Красовський та ін. Але масової підтримки з боку українців повстання не дістало. Прагнення польської шляхти відновити незале­жність Польщі у кордонах 1772 р., не визнаючи права українського народу на самовизначення, відштовхнуло від неї українську інтелігенцію. Що ж до українських селян, то вони традиційно не довіряли польській шляхті і не пішли за нею. До травня 1864 р. повстання було придушене.

УКРАЇНСЬКИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

Представники українського національного руху не мали змоги висувати радикальних завдань на найближчий час. Він переживав у другій половині XIX ст. період становлення. Українська еліта взяла курс на культурно-просвітницьку діяльність, на пробудження в українцях національної свідомості, а не на політичну боротьбу за відродження державності.

Організаційною формою українського руху 60—90-х рр. XIX ст. були напівлегальні об'єднання інтелігенції, які увійшли в історію як громади. Перша з них виникла в Петербурзі 1859 р. за ініціа­тивою колишніх кирило-мефодіївців В. Білозерського, М. Костомарова і Т. Шевченка, що протягом 1861 —1862 рр. видавали перший український журнал «Основа». Ще одним піонером громадівського руху став гурток «хлопоманів», очолений Володимиром Антоновичем, який вів активну роботу зі збирання етнографічного матеріалу. Невдовзі, на початку 1860-х рр., громади з'явилися в Києві, Чернігові та інших містах. Вони зосереджували свої зусилля на видавничій справі, заснуванні не­дільних україномовних шкіл для дорослого населення, організовували публічні лекції, бібліотеки, поширювали твори Т. Шевченка, П. Куліша та інших українських письменників.

Але царський уряд з великою підозрою ставився до громадівського руху. В червні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав циркуляр (наказ), що забороняв публікацію укра­їнською мовою шкільних підручників та релігійних видань на тій підставі, що такої мови не існує. Трохи раніше були закриті недільні школи. Наслідком циркуляра стало те, що національний рух завмер на 10 років. Але на початку 1870-х рр. поліцейський контроль над життям українського суспільства дещо послабшав. Цим негайно скористалась інтелігенція, яка відновила громади в Києві, Полтаві, Чернігові, залучаючи до роботи нових членів. 1873 р. громадівці заснували Історичне товариство Нестора-літописця, а деякий час по тому Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. Київська громада у 1874—1875 рр. випускала газету «Київський телеграф».

Але й цього разу аполітичність і просвітництво не врятували громадівського руху. 1876 р. в місті Емс Олександр II видав указ про повну заборону української мови, згідно з яким не дозволявся будь-який друк українською мовою, заборонялись театральні постановки і концерти з українськими піснями. Було заборонено також ввезення в межі Російської імперіїукраїномовних видань з-за кордо­ну. Це призвело до закриття багатьох громадівських установ і переслідувань самих громадівців.

Однак український рух не був знищений. Важливим його етапом стала закордонна діяльність Михайла Драгоманова, який за дорученням Київської громади у Відні (а згодом у Женеві) організу­вав видання пропагандистської! наукової літератури українською мовою. Як прибічник общинного соціалізму, М.Драгоманов проповідував перебудову Росії на принципах федерації, оскільки не бачив сил, на які можна було б спиратися в боротьбі за незалежність.

Тим часом серед громадівців посилювалося розмежування. Під впливом драгоманівських ідей почали виникати «Молоді громади», що сприяло політизаціїукраїнського руху. На початку 1890-х рр. утворилося «Братство тарасівців», біля витоків якого стояли київські і харківські студенти Іван Липа (1865—1923), Борис Грінченко (1863—1910), Микола Міхновський (1873—1924), які вперше в історії українського національного руху висунули у своїй програмі вимогу повної державно-політичної незалежності України. Свої ідеї «тарасівці» поширювали в літературних творах і статтях, які дру­кувалися в галицькій українській пресі, а потім нелегально надходили на Наддніпрянщину. Після викриття організації у 1893 р.її члени потрапили під нагляд поліції, але продовжували займатися політичною діяльністю.