Ред.]Міф про президентство

Цій статті необхідно надати енциклопедичного стилю. Допоможіть переписати її згідно з правилами Вікіпедії! Див. також Категорія: Статті для зміни стилю.

У спадок від української зарубіжної історіографії сучасній українській спільноті дістався міф про Грушевського — президента УНР, запроваджений Дмитром Дорошенком^[3]. Міф прижився в публіцистиці й у науковій літературі.

У середині 1990-х, коли стало зрозуміло, що документи Української Центральної Ради не підтверджують цей факт, міф почав руйнуватися. Зокрема, у виданій до 130-річчя від дня народження Грушевського хроніці його життя, в передмові та переліку подій 29 квітня 1918 дані про обрання Грушевського президентом не наводяться. Серйозний удар по міфу завдано і на державному рівні. Ні на стелі біля зведеного 1999 пам'ятника Грушевському, ні в промові Президента України при його відкритті про «першопрезидентство» Грушевського не йшлося.

З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, не передбачала її й ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради Конституція. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.

Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов'язане з тим, що ще одне значення слова президент — голова (рос. председатель). Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D'Ukraine» (президент парламенту України — тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України), а також пізніше підписувався «бувший президент Української Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не головою УНР, а головою Центральної Ради УНР.

За доби Центральної Ради Грушевський був вищою посадовою особою УНР, якщо й не харизматичним, то найавторитетнішим лідером українства. За влучним висловом М. Ковалевського, він виконував «верховну функцію репрезентанта держави». Можливо, саме це дало підстави А. Жуковському назвати Грушевського «першим некоронованим президентом української держави».

Найповніший реєстр усіх, хто титулував його президентом, склав історик Павло Усенко у праці «Чи був Михайло Грушевський президентом України?». Однак старий міф і далі живе. Тільки у вересні-жовтні 2004 чимало друкованих і електронних ЗМІ знову розтиражували «президентство» Грушевського.

Після обрання у липні 1994 р. Президентом України Л.Д.Кучми його Адміністрація на чолі з Д.В.Табачником почала активно використовувати міф про президентство М.Грушевського з метою знизити значення опонента Кучми Л.М.Кравчука, як першого Президента України. Зокрема, в будинку Адміністрації Президента було встановлено погруддя М.Грушевського, а в 1998 р. було відкрито пам'ятник йому в Києві. Після того, як Л.М.Кравчук досяг політичного компромісу з Л.Д.Кучмою, а Д.Табачник втратив політичну вагу, роздування міфу про президентство Грушевського поступово припинилося.

96. Історичний портрет (політичний і державний діяч Симон Петлюра)

ПЕТЛЮРА СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ (10(23).5.1879 — 25.5.1926) — визначний укр. громад.-політ, і держ. діяч, публіцист. Н. у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких родин. Після закінчення бурси П. 1895–1901 навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв рев.-нац. настроїв і запрошення до семінарії композитора М. Лисенка. З 1900 — член Революційної української партії (1905 реорганізована в Українську соціал-демократичну робітничу партію). Під загрозою арешту восени 1902 виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом, був членом Чорноморської вільної громади РУП у Катеринодарі. У грудні 1904 на конференції РУП у Львові виступив проти об’єднання з РСДРП. Кілька місяців навчався на ун-тських курсах українознавства у Львові, якими керував М. Грушевський. На поч. 1906 редагував у Петербурзі парт, орган «Вільна Україна». З липня 1906 — секретар київ, щоденника «Рада», а від літа 1907 до 1908 — співредактор легального соц.-дем. часопису «Слово». З 1912 — редактор російськомовного журн. про Україну «Украинская жизнь» у Москві, всякому публікувались М. Грушевський, Д. Донцов, С. Русова, Є. Єфремов, М. Торький. У роки Першої світової війни 1914-18 — працівник Союзу земств і міст, голова Українського військового комітету Зх. фронту у Мінську. Своє ставлення до війни П. виклав у статті-відозві «Війна і українці». У публікації П. доводив, що українці лояльно виконують свій обов’язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення рос. влади до укр. питання зміниться. П. був одним із провідних діячів укр. нац.-дем. революції: з березня.1917 — член УЦР, з травня — голова Українського військового генерального комітету, з червня — генеральний секретар військ, справ (у грудні 1917 П., не погоджуючись із соціалістичною орієнтацією глави уряду В. Винниченка, пішов у відставку). У січні-лютому 1918 сформував Гайдамацький кіш Слобідської України і брав активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. За Гетьманату очолював Київське губ. земство і Всеукр. союз земств, організував упорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні заарештований. Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 звільнений з в’язниці і обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 — Головний отаман Армії УНР. У лютому 1919 вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР. На чолі об’єднаних укр. збройних сил 30.8.1919 здобув Київ. 5.12.1919 виїхав у Варшаву для орг-ції військ.-політ, союзу з Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативи укр. і польськ. уряди підписали у квітні 1920 Варшавський договір 1920. З Листопада 1920 керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнові, Ченстохові, Варшаві). 31.12.1923 виїхав до Австрії, а згодом —до Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР і Головного отамана УНР. Підступно вбитий більшовицьким агентом С.-Ш. Шварцбартом 25.5.1926 Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.

97. Історичний портрет (політичний діяч Євген Коновалець)

Минуло сто десять років з дня народження полковника Євгена Коновальця – постаті, яка ще недавно зусиллями ідеологів більшовизму залишалася зловісною у свідомості загалу, в яку було вилито чимало бруду прокомуністичними писаками.
Народився Євген Коновальць 14 червня 1891 року в галицькому селі Зашків у родині народного вчителя Михайла Коновальця. З 1901 р. навчався в Академічній гімназії у Львові. В першу світову війну Коновалець був прапорщиком австро-угорської армії. В квітні 1915 р. разом зі своєю частиною довелося йому воювати на горі Міківці. Тут, в результаті шквального наступу росіян, він потрапив у російський полон.
Роки проведені у таборах для військовополонених, спочатку в Чорному яру, а потім у Царицині та Дубовці, стали етапом кристалізації військової доктрини українства. Звільнившись з полону, виступив у Києві як співорганізатор Галицько-буковинського Куреня, пізніше – Куреня Січових Стрільців, який він очолив і який відзначився в придушенні більшовицького повстання у боях проти наступу військ Муравйова, а потім після Берестейського миру (1918 р.), в українському наступі за визволення Києва. 1 березня 1918 р. Коновалець розбудував частину, перейменовану на полк Січових Стрільців, котрий згодом, після гетьманського державного перевороту, роззброїли німці. Під час гетьманатуЄвген Коновалець очолив формацію на боці Директорії, що брала активну участь у протигетьманському повстанні. А згодом розбудував загін у дивізію, корпус і групу Січових Стрільців.
Щоб вирвати українство з атмосфери політичної мізерії у сфери великих замислів і великих діл, на шлях підтримання і виплекування всього найкращого, що зродила революція, треба було людиною незвичайного калібру. Такою людиною був Коновалець. 1 це виявилось уже в заснуванні Української військової організації (УВО). УВО поєднувало суто військову діяльність з просвітницькою. Засади всеохоплюючої діяльності викликали найлютішу протидію окупаційних властей.
Євген Коновалець, виходячи зі своїх переконань починає роботу щодо об’єднання всіх сил в одну, яка б могла чинити не тільки збройно-революційний спротив окупантам, а й поглиблювати та поширювати ідейно-політичний світогляд серед широких верств українців. 12 липня 1927 р. утворено Союз організацій українських націоналістів, головою якого було обрано полковника Євгена Коновальця. Перший конгрес українських націоналістів, на якому замість УВО і розпорошених гуртків створено ОУН – Організація Українських Націоналістів, -відбувся у Відні 28 січня – З лютого 1929 р. Тоді ж ухвалено Політичну програму, яка давала бачення перспективи майбутньої суверенної та соборної Української держави на засадах чинного ідеалізму.
Між тим, обставини змушують Є.Коновальця переїхати до Женеви. Тут він продовжує пропагувати українську справу. Це викликало переполох серед дипломатичного корпусу держав-окупантів, зокрема Польщі та СССР. Вони починають тиск на швейцарський уряд з метою позбавити Коновальця права на перебування у країні. Є.Коновалець і ОУН стали об’єктами чітко спланованої акції. За цих обставин він змушений переїхати до Риму.
На весні 1938 р. Є.Коновалець мав намір нелегально побувати на території УССР, щоб особисто проаналізувати можливі шляхи зростання ОУН. З цією ж метою він здійснив поїздку до Роттердама. Мав зустрітися зі зв’язковим, що діяв на сході України. Така зустріч відбулася 23 травня 1938 р. в кафе “Атланта”, яка привела до трагічної загибелі Коновальця.

98. Історичний портрет (політичний діяч Степан Бандера)

Степа́ н Андрі́ йович Банде́ ра (* 1 січня 1909, Старий Угринів, Австро-Угорщина — † 15 жовтня 1959, Мюнхен, Німеччина) — український політичний діяч, ідеолог українського націоналiстичного руху ХХ століття, після розколу Організації українських націоналістівголова Проводу ОУН-Б.^[1].

Степан Бандера і Ярослав Стецько були авторами Акту проголошення Української Держави 30 червня 1941 року. 5 липня 1941 року Бандеру помістили під домашній арешт, а з 15 вересня 1941 року в центральну Берлінську тюрму. З початку 1942 року по серпень 1944 року перебував у концтаборі Заксенгаузен. У вересні 1944 року його звільнили і запропонували участь в керівництві антирадянського озброєного руху в тилу Червоної армії^[2][3], однак Бандера відхилив пропозицію і на співпрацю не погодився.^[4][5]

В сучасній Україні Бандера вважається суперечливою фігурою через те, що він співпрацював Нацистською Німеччиною в 1939-1941 роках. Оцінки його діяльності коливаються від абсолютно схвальних до гостро негативних.

Родина

Батько — Андрій Бандера, греко-католицький священик, був у той час парохом в селіСтарий Угринів. Походив із міста Стрий.

Мати — Мирослава Бандера (* 1890, Старий Угринів — † 1922), походила зі старої священицької родини (була донькою греко-католицького священика з села Старий Угринів).

Діти — Наталя, Андрій, Леся^[7]
Внучки — Богдана, Олена^[8].
Онук — Степан Андрійович Бандера (1969), народився у Вінніпезі (Канада), має диплом Колумбійського університету. Нині працює журналістом, як і його батько, котрий видавав у Канаді англомовну газету Ukrainian Echo^[9].

Збереглася детальна автобіографія Степана Бандери^[10].