Ред.]Зречення гетьманства

Правобережна Україна знову перейшла під владу Дорошенка, проте ситуація на Правобережжі була складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет Петра Дорошенка впав серед місцевого населення. Розчарований політикою Туреччини, він вирішив зректися булави.

Восени 1675 року на козацькій раді в Чигирині Петро Дорошенко склав гетьманські клейноди, а Іван Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Московський уряд вимагав від Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності Самойловича і Ромодановського, від чого Дорошенко рішуче відмовився.

Восени 1676 року 30-тисячна московська армія і полки Самойловича знову обложили Чигирин. 19 вересня 1676 розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двохтисячний загін сердюків. Після кількагодинного запеклого бою Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір.

Після зречення з гетьманства Дорошенко поселився в містечку Сосниця (тепер Чернігівська область), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. У 1679—1682 роках Дорошенко був призначеним вятським воєводою і мешкав безпосередньо у Вятці.

Останні роки життя Дорошенко провів у селищі Ярополчому під Москвою (тепер село Волоколамського району Московської областіРосії; 135 км від Москви), яке було віддано йому в 1684 році в спадкове володіння. Там він, вже літньою людиною, одружився на Агафії Єропкіній, представниці столбового дворянства, яка народила йому синів Олександра і Петра і дочку Катерину. Помер 19 листопада 1698 року. Похований на сільському кладовищі. Там є кам'яна плита з ґратчастою огорожею і з написом. У краєзнавчому музеї навпроти могили зберігається мармурове погруддя гетьмана роботи невідомого скульптора XVIII сторіччя.

Правнука гетьмана Наталя Ґончарова стала дружиною класика російської літератури Олександра Пушкіна, який шкодував, що каплиці на могилі гетьмана на той час вже не існувало і за клопотанням якого була відновлена після поетової смерті. Цю другу каплицю було знищено більшовиками у роки Другої світової війни. Втретє каплицю було поновлено на кошти російських благотворчих фондів, та за допомогою регіональної громадської організації «Земляцтво вихідців із Хмельницької області».

87. Історичний портрет (Гетьман Іван Мазепа)

Гетьман намагався зробити з України європейську державу, відновити її від періоду Руїн. Жоден гетьман не зробив так дагато для розвитку культури і духовенства. І.Маз походив із шляхетського роду, навчався в Києво-Могилян колегії, потім в Єзуїтській колегії у Варшаві, продовжив освіту в Зах Європі, де навчався артилерійській справі. Володів 8 мов. вІн був знавцем літературі, власником найбільшої в Україні бібліотеки. З початку свого гетьманування виявив себе як великий покровитель і меценат нац культури і мистецтва, науки, православної церкви. Всякими способами допомагав і сприяв розвитку освіти в Україні. У Києві, Чернігові, Переяславі та ін містах і селах створював школи, бурси, шпиталі, взяв під опіку Києв-Могил академію. Витрачав великі кошти на розбудову і реставрування понад 20 церков (Софіївський собор, подарував її дзвіницю). Його особистість залишається найзагадковішою постаттю в укр. історії. ІМ був видатним воєначальником, військовим інженером і зробив багато для розвитку військової справи, ознайомив козаків з новими видами зброї. Гетьман всіляко сприяв розвитку артилерійської справи у козацькому реєстровому війську. В Батурині існували майстерні по виготовленя гармат. Він мріяв обєднати з гетьманщиною низове і слобідське військо, Правобережжя. Бажав бачити Україну об’єднаною, могутньою державою. Його імям названо багато споруд..