Шлюбно-сімейне і спадкове право за мусульманськими законами.

Шлюбно-сімейне право було побудоване за принципом нерівності жінок з чоловіками, який відіграв негативну роль у суспільному житті країн Сходу.

Договір шлюбу. Шлюб за мусульманським правом оформляється договором купівлі-продажу. Жінка не є під час укладення шлюбного договору рівноправною стороною, а розглядається як предмет договору. Жінка продається чоловіку за певну суму грошей або за відповідну кількість речей, але Коран наказує, щоб чоловік, у свою чергу, виплачував дружині певну винагороду. Розмір цієї винагороди («садак», тюркською — «калим») визначався залежно від соціального становища нареченого і нареченої, але не повинен бути меншим 0, 25 динара (близько золотого карбованця). Частина садаку призначалася на аліменти після розлучення і називалася «мехрія».

Згідно з Кораном садак повинен належати дружині, але фактично більшу його частину і навіть весь повністю брав собі батько нареченої. Мусульманське право санкціонувало цей звичай, що склався за часів патріархату майже у всіх народів (наприклад, віно у слов'ян).

Сплата садаку була необов'язковою. Крім садаку, сплачувалася мехрія грошима або нерухомим майном, які передавалися в розпорядження дружини, а після розірвання шлюбу йшли на утримання дружини.

Шаріат нічого не говорить про права жінки. Чоловік за мусульманським правом — необмежений володар у сім'ї і може розірвати шлюб у будь-який час.

Оскільки жінка вважається предметом договору шлюбу, то при укладенні шлюбного договору вона повинна мати представником свого піклувальника (велій).

На початку існування Арабського халіфату шлюби вільних з рабами не дозволялися. Але ці шлюби почали фактично укладатися у великій кількості внаслідок масової участі рабів у завойовницьких війнах. Крім того, шлюб з рабинями став дозволятися особам, що не мають достатнього майна для утримання дружин вільного походження. Діти від цього шлюбу також визнаються законними.

Чоловік міг давати волю дружині-рабині після перших пологів. Якщо дружина-рабиня не одержувала волі за життя свого чоловіка, то вона могла одержати її після його смерті.

Якщо шлюб укладався між рабами, то садак і аліменти сплачувалися їх господарем. Якщо дружина була вільною, то все це сплачував господар чоловіка. Діти від цього шлюбу були власністю господаря чоловіка. Якщо після шлюбу між вільними один з подружжя ставав рабом, шлюб між ними вважався розірваним.

Розлучення (талок). Розлучення за мусульманським правом залежить тільки від чоловіка, який не зобов'язаний пояснювати приводи, що спонукали його вимагати розлучення і без згоди дружини. Однак після розлучення чоловік повинен видати дружині аліменти на чотири місяці. Якщо в цей термін чоловік побажає відновити подружні відносини, розлучення анулюється.

Після розлучення діти віддаються під владу чоловіка і зберігають право успадковувати майно подружжя. Діти віддаються дружині лише в тому випадку, якщо чоловік не в змозі утримувати їх.

З усього викладеного бачимо, що мусульманське право санкціонувало звичаї патріархального родового устрою, коли в сім'ї встановилися повновладдя чоловіка і безправ'я жінки. Шаріат перевершив у цьому відношенні навіть римське право на ранній стадії його розвитку і європейське феодальне право.

Спадкове право за шаріатом є досить складним. На початку першого періоду Арабського халіфату жінки і діти не мали прав на спадкування майна. Тоді керувалися висловом: «Той, хто нездатний їздити на коні і володіти мечем, не повинен одержувати спадщину». Мухаммед залишив деякою мірою це положення.

Визнання за деякими жінками права на спадкування майна і перехід майна у спадщину до деяких родичів по жіночій лінії є, ймовірно, пережитком матріархату, що зберігався в ті часи у Мецці.

Юридична природа спадкування. За мусульманським правом спадкування (єре) визначається як перехід майна власника до інших осіб після його смерті. Цей перехід розглядається як один із способів набуття прав померлого, причому лише одних прав, у той час як за європейським правом спадщина вважається сукупністю майнових прав і обов'язків, що залишилися після померлого. Таке розуміння юридичної природи спадщини випливає з того, що за мусульманським правом зобов'язання нерозривно пов'язані з особою боржника і не переходять до спадкоємців. Тому до передачі їм майна померлого необхідно очистити спадщину від боргів та інших зобов'язань юридичного і релігійного характеру. Отже, у спадщину після сплати боргів і витрат на поховання померлого переходить чистий актив.

Спадкування за законом. Право на спадкування майна поширюється на таке коло фізичних і юридичних осіб: 1) на осіб, що мають певний ступінь споріднення з померлим; 2) на господарів відпущених на волю рабів, які не мають спадкоємців; 3) на державу.

Родичі поділяються по таких лініях: 1) прямі по низхідній і висхідній лінії; 2) по бічній лінії. Жінки, які перебувають у спорідненні зі спадкодавцями по цих лініях, в усіх випадках одержують половину частки спадщини чоловіків.

Спадкові права того з подружжя, який пережив другого з них. У питаннях щодо спадкування майна того з подружжя, який пережив другого з них, також дістає вияв нерівноправність чоловіків і жінок.

Чоловік одержує після смерті дружини половину всього майна, що залишилося (нерухомого і рухомого), а за наявності дітей — одну чверть.

Дружина (чи дружини) після смерті чоловіка одержує лише чверть рухомого майна, а за наявності дітей — восьму частину.

Спадкування за заповітом. У мусульманському праві допускається і спадкування за заповітом. Але заповідач може розпоряджатися лише третиною майна, на чию б користь воно не передавалося. Для законності заповіту необхідно, щоб заповідач був повнолітнім, при повному розумі, мав право розпоряджатися собою і майном і щоб особа, якій спадщина заповідається, не належала до законних спадкоємців. Допускаються як письмові, так і усні заповіти. Для визнання дійсності заповіту необхідна наявність двох благочестивих свідків.

З огляду на труднощі, що виникають при поділі спадщини, завжди потрібно призначати душоприкажчика.