Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Виникнення і розвиток Арабського халіфату.






Соціально-економічний розвиток Аравії до початку VII ст. створив передумови для політичного об'єднання країни. Завойовницький рух арабів привів до утворення Арабського халіфату, до складу якого увійшли деякі візантійські та іранські володіння у Західній Азії і Північній Африці. Це відіграло величезну роль в історії країн Середземномор'я, Передньої і Середньої Азії.

Арабські племена, що мешкали на Аравійському півострові, поділялися за етнічним походженням на південно-арабські, або єменські і північно-арабські. До початку VII ст. більша частина арабів залишалися кочівниками (так звані бедуїни — «степовики»). Для кочового скотарства в Аравії було набагато більше можливостей, ніж для землеробства, яке майже всюди мало оазисний характер. Засобами виробництва в кочовому скотарському господарстві були земля, придатна для літніх і зимових пасовищ, і худоба. Бедуїни розводили здебільшого верблюдів, а також дрібну худобу, переважно кіз, рідше — овець. Араби-землероби вирощували фінікову пальму, ячмінь, виноград і плодові дерева.

Соціально-економічний розвиток різних областей Аравії був неоднаковим. В Ємені вже в І тис. до н. е. склалася розвинена землеробська культура, пов'язана з наявністю значних водних ресурсів. Остання рабовласницька держава в Ємені — Хим'яритське царство, що виникло в II ст. до н. е. і припинило своє існування лише наприкінці першої чверті VI ст. н. е. У сирійських і грецьких джерелах відзначається кілька соціальних прошарків населення Ємену в VI — на початку VII ст. н. е.: шляхетні (знать), купці, вільні землероби, вільні ремісники, раби. Вільні землероби об'єднувалися в общини, які спільно володіли каналами й іншими зрошувальними спорудами. Осіла знать здебільшого жила в містах, але володіла маєтками в сільській окрузі, де знаходилися ріллі, сади, виноградники і гаї фінікових пальм. Оброблялися і такі культури, як ладанне дерево, алое, різні ароматичні і пряні рослини. Обробку полів і садів, що належали знаті, а також догляд за їхньою худобою здійснювали раби. Вони були зайняті і на іригаційних роботах, почасти й у ремеслі.

Серед знаті Ємену вирізнялися кабіри, обов'язком яких була турбота про полагодження водопроводів і гребель, розподіл води зі зрошувальних каналів, організація будівельних робіт. Частина знаті брала широку участь у торгівлі — місцевій, зовнішній і транзитній. В Ємені були давні торгові міста — Мариб, Сану, Неджран, Маїн та ін. Порядки в містах, що склалися задовго до VII ст., багато в чому нагадували устрій держави-міста (поліса) епохи класичної Греції. Міські ради старійшин (місвади) складалися з представників знатних родин.

Більш ранній порівняно з іншою Аравією розвиток Ємену частково був зумовлений тією посередницькою роллю, яку він відігравав у торгівлі Єгипту, Палестини і Сирії, а потім (з II ст. н. е.) і всього Середземномор'я, з Ефіопією (Абіссінією) та Індією. У Ємені товари, привезені з Індії морським шляхом, перевантажувалися на верблюдів і прямували далі караванним шляхом до кордонів Палестини і Сирії. Ємен вів також посередницьку торгівлю з узбережжям Перської затоки і портом Оболла в гирлі річок Євфрату і Тигру. З Ємену вивозили до візантійських областей предмети місцевого походження: ладан, мірру, алое, ревінь, касію та ін.

На заході Аравії, в області Хіджаз, була розташована Мекка — перевантажувальний пункт на караванному шляху з Ємену до Сирії, що процвітала за рахунок транзитної торгівлі візантійських областей (Сирії, Палестини і Єгипту) з Єменом, а за посередництва останнього — з Ефіопією й Індією. Мекка складалася з кварталів, заселених окремими родами племені курейш, але патріархально-общинні відносини тут вже не були панівними. Усередині родів були багатії — купці-рабовласники і бідняки. У багатіїв було багато рабів, які пасли їхні отари й обробляли в ближніх оазисах їх землі або працювали як ремісники. Купці займалися також лихварством, причому відсоток за позику доходив до 100% («динар на динар»). Через Мекку йшли транзитні каравани, але мекканські купці й самі кілька разів на рік збирали каравани, що ходили до Палестини і Сирії.

У центрі Мекки на площі знаходився храм кубічної форми — Кааба («куб»). Мекканці шанували фетиш — «чорний камінь» (метеорит), що був вставлений у стіну Кааби. У Каабі знаходилися і зображення божеств багатьох арабських племен. Кааба була предметом шанування і паломництва для населення значної частини Аравії. Територія Мекки та її околиць на час паломництва вважалася заповідною і священною, там звичаєм заборонялися сварки між родами і збройні сутички. З часом паломництва збігався великий ярмарок, який щорічно проходив в околицях Мекки в зимові місяці. Поблизу Кааби була площа, де стояв будинок, в якому радилися старійшини племені курейш. Діяльність ради старійшин визначалася неписаними давніми звичаями.

Населення іншого великого міста Аравії — Медини, відомого до виникнення ісламу під назвою Ясриб, складалося з трьох «єврейських» (тобто арабських племен, які сповідували іудейство) і двох язичницьких арабських племен — аус і хазрадж. Медина була центром землеробського оазису, в якому прожинала також певна кількість купців і ремісників.

До початку VII ст. у центральних і північних областях Аравії уже відбувався процес розкладу патріархального ладу, хоча зв'язок араба з родом і племенем залишався ще досить міцним. Кожен араб повинен був жертвувати життям за свій рід, а весь рід був зобов'язаний захищати будь-якого родича. Якщо одного з родичів убивали, на весь рід падав обов'язок кровної помсти роду вбивці, поки той не пропонував відшкодування.

Процес переходу бедуїнів до осілості ускладнювався браком придатної для обробки землі. Ще до нашої ери окремі групи арабів виселялися за межі Аравійського півострова. На межі Палестини і Сирійської пустелі (у Зайорданії) до кінця V ст. утворилося арабське царство Гасанидів, яке перебувало у васальній залежності від Візантії. Багато арабів переселилися в Палестину і Сирію, частково осівши на цих землях; там ще за візантійського панування арабський етнічний елемент був значним.

На межі Месопотамії і Сирійської пустелі до IV ст. утворилося арабське царство на чолі з племенем лахм і династією Лах-мидів, що проіснувало як васал сасанидського Ірану до початку VII ст. Іранський уряд, побоюючись зростання військової міці Лахмидського царства, знищив його в 602 р. Але в результаті західний кордон Ірану виявився відкритим, і до Месопотамії почали вторгатися аравійські бедуїни.

У самій Месопотамії арабські переселенці з'явилися також ще до нашої ери. Були вони й у Єгипті: вже в І ст. до н. е. місто Копт у Верхньому Єгипті було наполовину заселене арабами. Наявність арабського етнічного елементу в Єгипті, Палестині, Сирії і Месопотамії задовго до VII ст. полегшила арабізацію цих країн після завоювання їх арабами.

Основною передумовою політичного об'єднання Аравії було утворення класів і зростання соціальних протиріч усередині племен. Іслам з його суворим монотеїзмом і проповідуванням «братерства» усіх мусульман незалежно від племінного поділу виявився вельми придатним ідеологічним знаряддям для об'єднання Аравії. Тому мусульманство швидко виросло в політичну рилу. Мусульманська община стала ядром політичного об'єднання Аравії. Але одразу виявилися протиріччя й усередині самої мусульманської общини. Велика кількість землеробів і кочівників сприймала вчення про «братерство» усіх мусульман як програму встановлення соціальної рівності і вимагала походу проти Мекки, ненависної соціальним низам, які вважали її кублом лихварів і торгашів. Знатна ж верхівка мусульманської общини, навпаки, прагнула до компромісу з мекканськими багатими купцями.

Між тим і мекканська знать поступово змінила своє ставлення до мусульман, усвідомлюючи, що утворюване під їх верховенством політичне об'єднання Аравії може бути використане в інтересах Мекки. Почалися таємні переговори керівників мусульман із главою мекканських курейшитів, найбагатшим рабовласником і купцем Абу Суф'яном з роду Омейя. Нарешті було досягнуто згоди (630 р.), за якою мекканці визнали Мухаммеда пророком і політичним главою Аравії і погодилися прийняти іслам. При цьому колишня курейшитська верхівка зберегїї свій вплив. Кааба була перетворена на головний мусульманський храм і очищена від ідолів племінних божеств. Однак основна святиня — «чорний камінь», оголошений «даром Божим», принесеним на землю архангелом Гавриїлом, був залишений. Отже, Мекка продовжувала бути місцем паломництва, зберігши одночасно і своє економічне значення. До кінця 630 р. значна частина Аравії визнала владу Мухаммеда.

Цим був покладений початок Арабській державі, в якій панівною верхівкою стали рабовласники Мекки і Медини, «сподвижники пророка», а також знать арабських племен, що прийняли іслам. Склалися деякі передумови для майбутнього об'єднання осілих і кочових арабських племен у єдину народність: з VII ст. в арабів — кочових і осілих — була єдина територія і складалася єдина арабська мова.

Після смерті Мухаммеда в Медині (влітку 632 р.) халіфом («заступником» пророка) у результаті тривалих суперечок між мухаджирами й ансарами був обраний Абу Бекр, купець, старий друг, тесть і сподвижник Мухаммеда. Халіфська влада дісталася Абу Бекру (632—634 рр.) у той час, коли об'єднання Аравії ще не було закінчено. Одразу ж після смерті Мухаммеда повстали багато арабських племен. Абу Бекр жорстоко придушив усі ці повстання. Після його смерті халіфом став інший сподвижник Мухаммеда — Омар (634—644 рр.).

Вже за першого халіфа розпочався завойовницький рух арабів, що відіграв величезну, роль в історії країн Середземномор'я, Передньої і Середньої Азії. Міжнародна обстановка сприяла успіху арабських завоювань і поширенню ісламу. Тривала війна між двома великими державами того часу — Візантією й Іраном (602—628 рр.) виснажила їхні сили. Арабські завоювання були дешо полегшені й ослабленням економічних зв'язків між Візантією та її східними провінціями, а також релігійною політикою Візантії в її східних областях (переслідування монофізитів тощо).

Війна з Візантією й Іраном була розпочата за Абу Бекра. Активну участь у ній взяли «сподвижники пророка», племінна і мекканська знать на чолі з родом Омейя. Зовнішня завойовницька війна з перспективою збагачення була для знатної верхівки Аравії також найкращим способом пом'якшити внутрішні протиріччя в країні шляхом залучення в походи широких прошарків аравійських бедуїнів. До 640 р. араби завоювали майже всю Палестину і Сирію. Багато мирних жителів було захоплено в рабство. Але значна кількість міст (Антіохія, Дамаск та ін.) здалися завойовникам лише на підставі договорів, що гарантували християнам та іудеям свободу культу й особисту свободу з умовою визнання ними влади арабо-мусульманської держави і сплати податей. Християни та іудеї, що підкорилися, а пізніше і зороастрійці, склали в арабській державі особливу категорію особисто вільного, але політично неповноправного населення, так званих зимміїв. До кінця 642 р. араби завоювали Єгипет, зайнявши найважливіше портове місто Олександрію, у 637 р. взяли і зруйнували столицю Ірану — Ктесифон, а до 651 р. завершили завоювання Ірану, незважаючи на завзятий опір його населення.

Велика арабська держава, що утворилася в результаті завоювань — Халіфат — дуже відрізнялася від Арабської держави перших років її існування. Не маючи досвіду в управлінні складним державним апаратом, арабські воєначальники цікавилися тоді тільки захопленням земель і військової здобичі, а також одержанням данини з підкореного населення. До початку VIII ст. завойовники зберігали в захоплених областях місцеві порядки і колишніх візантійських та іранських чиновників. Тому спочатку все діловодство велося в Сирії і Палестині грецькою мовою, в Єгипті — грецькою і коптською, а в Ірані й Іраку — середньоперською. До кінця VII ст. у колишніх візантійських провінціях в обігу ще перебували візантійські золоті динари, а в Ірані й Іраку — срібні сасанидські дирхеми. Халіф об'єднував владу світську (емірат) і духовну (імамат). Іслам поширювався поступово. Неофітам халіфи надавали різні пільги, але до середини IX ст. у Халіфаті зберігалася широка віротерпимість стосовно християн, іудеїв і зороастрійців.

Завоювання арабами візантійських областей та Ірану супроводжувалося перерозподілом земельного фонду. До завойовників перейшли «землі хосроїв», тобто сасанидських царів, і землі вбитих у боях іранських дехканів. Але деякі іранські й візантійські землевласники, які підкорилися арабам, зберегли свої володіння. Найбільша частина земель в Іраку, Сирії та Єгипті була оголошена державною власністю, а селяни, які осідали на цих землях, стали спадковими орендарями, оподатковуваними поземельним податком. Інші землі були поступово привласнені арабською знаттю. Так, сімейство Алі — зятя Мухаммеда — одержало маєтки сасанидських царів в Іраку. Сини халіфів Абу Бекра й Омара стали також найбільшими землевласниками в Іраку, а мекканські Омейяди одержали величезні володіння в Сирії.

На привласнених землях арабські землевласники зберегли систему феодальної експлуатації місцевих селян, яка існувала до приходу арабів. Але багато «сподвижників пророка», ставши землевласниками, експлуатували і в землеробстві, і в ремеслі тисячі захолених під час воєн полонених-рабів. Дуже цікаві з цього погляду відомості містять праці арабських авторів Ібн Сада, Якубі, Ібн Аоакіра, Ібн ал-Асіра та ін. Так, вони повідомляють, що " сподвижнику пророка» Абд-ар-Рахману ібн Ауфу належало 30 тис. рабів; Муавія ібн Абу Суф'ян, який згодом став халіфом, на своїх полях і в садах в одному тільки Хіджазі експлуатував 4 тис. рабів; намісник Басри Мугіра ібн Шуба вимагав від своїх рабівремісників, оселених у Медині й в інших місцях, по 2 дирхема щодня. Один з рабів Мугіри, перс-християнин Абу Лулуа, за ремеслом тесля і каменотес, приніс одного разу халіфу Омару скаргу на свого пана і на його непосильні вимоги. Омар нічим не допоміг Абу Лулуа, і той, доведений до розпачу, на другий день убив халіфа в мечеті кинджалом (644 р.). Смерть халіфа Омара від руки полоненого-раба — яскраве свідчення протиріч, що існували між рабами і рабовласниками в Арабському халіфаті.

Отже, рабовласницькі відносини в Халіфаті VII—VIII ст. були ще дуже міцні, і процес подальшого феодального розвитку цього суспільства розгортався уповільненими темпами. Це пояснювалося також тим, що в ранньофеодальному суспільстві колишніх візантійських і сасанидських провінцій рабовласницький уклад зберігався аж до арабського завоювання. Арабське завоювання, що супроводжувалося перетворенням великої кількості полонених на рабів, подовжило існування цього укладу у феодальному суспільстві.

У ході завоювання значна маса арабів переселилася на нові землі. При цьому частина арабів згодом перейшла до осілості, а інші араби і на нових місцях продовжували вести кочовий спосіб життя. У завойованих областях араби заснували військові табори, що перетворилися потім на міста: Фустат — в Єгипті, Рамла — в Палестині, Куфа і Басра — в Іраку, Шираз — в Ірані. Арабізація Іраку і Сирії, де основне населення — сирійці (арамеї) — розмовляло спорідненою з арабською мовою семітської системи і де ще до завоювання була значна кількість арабів, відбувалася швидко. Арабізація Єгипту і Північної Африки проходила набагато повільніше, а країни Закавказзя, Іран і Середня Азія так і не були арабізовані. Навпаки, араби, які оселилися в цих країнах, пізніше асимілювалися з місцевим населенням і сприйняли його культуру.

За правління двох перших халіфів — Абу Бекра й Омара — ще відчувалося прагнення підтримувати фікцію рівності всіх мусульман, якої так домагалися низи арабського суспільства — звичайні кочівники, землероби і ремісники. Ці халіфи намагалися у своєму приватному житті нічим не вирізнятися з-поміж інших арабів. Абу Бекр і Омар намагалися також дотримувати сури Корану про воєнну здобич, відповідно до якої кожен воїн повинен був одержувати свою частку здобичі при поділі. Однак вже правління третього халіфа, Османа (644-656 рр.), який походив з багатого мекканського роду Омейя, мало явно аристократичний характер. Усю вищу цивільну владу Осман передав своїм родичам та їх поплічникам, а військову — пов'язаним з ними племінним вождям. При ньому всіляко заохочувалися захоплення великих площ земель у Сирії, Єгипті й інших завойованих країнах.

Зростання соціальної нерівності викликало сильне невдоволення народних мас арабського суспільства. Ще халіфу Омару один арабський поет сказав: «Ми беремо участь у тих самих походах і повертаємося з них; чому ж ті (тобто знать) живуть у багатстві, а ми залишаємося у злиднях?». Політика Османа спричинила повстання аравійських бедуїнів і землеробів. Невдоволення народу використовували у своїх цілях прихильники Алі (зятя Мухаммеда), так звані шиїти (від арабського «шиа», що означає «угруповання», «партія»), які представляли іншу, ворожу Осману, частину знаті. Особливо багато прихильників шиїти мали в Іраку. Шиїзм, що спочатку був тільки політичною течією, пізніше перетворився на особливий напрям в ісламі. Одне з головних положень шиїзму гласило, що законним главою духовним (імам) і політичним (емір) мусульманської общини може бути лише зять пророка — Алі, а після нього — Аліди, тобто нащадки його і Фатіми, дочки Мухаммеда.

Три групи незадоволених — з Куфи, Басри і Єгипту — під виглядом прочан прибули до Медини і, об'єднавшись з мединцями, зажадали від Османа зміни поставлених ним намісників. Осман пообіцяв задовольнити їх вимоги. Однак Омейяд Мерван. племінник Османа і фактичний правитель Халіфату, написав таємний наказ схопити вождів повсталих, але лист цей було перехоплено повсталими. Вони обложили будинок халіфа і вбили його (656 р.).

Четвертим халіфом був обраний Алі (656-661 рр.), але курейшитська знать не могла примиритися із втратою влади. Намісник Сирії Муавія ібн Абу Суф'ян з роду Омейя не визнав Алі і розпочав з ним війну. Алі ж, підтриманий не тільки народними масами Аравії, що виступали проти курейшитів, а й арабською знаттю з Іраку, боявся народних мас і був готовий ІТИ па компроміс з Муавією. Така політика Алі викликала в його таборі невдоволення і розкол. Від нього відійшла велика кількість його колишніх прихильників, що дістали назву хариджитів («ті, які покинули», які повстали). Хариджити висунули гасло повернення до «первісного ісламу», під яким вони розуміли устрій соціальної рівності всіх мусульман, з переданням земель у загальне володіння мусульманської общини і рівним поділом воєнної здобичі. Хариджити вимагали обрання халіфа всіма мусульманами, а не тільки «сподвижниками пророка», Згодом хариджити перетворилися на особливу релігійну секту.

У 661 р. Алі був убитий у Куфі одним хариджитом. У виграші опинився суперник Алі — Муавія. Арабська знать Сирії і Єгипту проголосила його халіфом. Перехід влади до Омейядської династії (661—750 рр.) означав повну і відкриту політичну перемогу арабської знаті над народними масами арабських племен. Муавія І переніс столицю в Дамаск, розуміючи, яку величезну роль в економічному і політичному відношенні може відігравати Сирія з її багатими портовими містами. Сирія дійсно стала зручним плацдармом для подальших арабських завоювань у країнах Середземномор'я, набігів на візантійську Малу Азію і країни Закавказзя.

Здобувши владу, Омейяди спиралися не на всю арабську знать, а на порівняно вузьку групу своїх прихильників. Халіфський двір у Дамаску і його прихильники у Сирії опинилися в максимально привілейованому становищі. Тому в інших частинах Халіфату Омейядами були незадоволені не тільки маси народу, а й місцеві землевласники. В Аравії невдоволення виявляли найширші прошарки бедуїнів, а також такі угруповання арабської знаті, як «сподвижники» Мухаммеда і їхня рідня в Мецці і Медині, які відігравали раніше значну політичну роль, а тепер були відсторонені від влади.

У рік смерті Муавії І (680 р.) шиїти здійснили спробу повстаати проти Омейядів в Іраку, але при Кербелі загін претенденті на владу імама Хусейна, сина Алі, був розбитий, а сам Хусейн убитий. Тоді ж відбулося нове повстання в Аравії (680— 692 рр.), де халіфом був проголошений син Зубейра, одного з головних сподвижників Мухаммеда, визнаний халіфом також і повстанцями в Іраку. У цьому повстанні взяли участь як народні маси Аравії, так і мединська і мекканська знать. Полководцю омейядського халіфа Абд-ал Медика (685—705 рр.) Хаджжаджу довелося докласти великих зусиль для придушення повстання і взяття в 692 р. Мекки. Він же в 697 р. з нечуваною жорстокістю придушив в Іраку повстання хариджитів, які заявляли, що, оскільки Омейяди відступили від «первісного ісламу», з ними потрібно вести «війну за віру». Хариджити об'єднали під своїм прапором широкі маси селян і бедуїнів.

Арабська феодальна імперія була неміцною. Вже із середини VIII ст. почався розпад халіфату. Утворилося кілька «малих» халіфатів: Кордовський — в Іспанії, Каїрський — у Єгипті тощо. В XI ст. турки-сельджуки заволоділи Багдадом і позбавили світської влади халіфа, хоча і визнали в ньому свого духовного главу.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.