Судовий процес феодальної Франції.

Аж до кінця XII ст. судовий процес, як це було раніше у франків, зберігав в основному обвинувальний характер. Значного поширення набуває судовий поєдинок, що проводився за взаємною згодою сторін або у випадку, коли одна з них обвинувачувала супротивника в неправді. Правові звичаї детально регламентували процедуру судової дуелі.

Під час розгляду справ селян у сеньйоріальних судах поряд із традиційними доказами ще в XI ст. почали застосовувати катування, і процес втрачав свій колишній змагальний характер. До цього часу розшукувальна (інквізиційна) форма процесу, яка називалася ще римсько-католицькою, утверджується в церковних судах, а з XIII ст. поступово вводиться в судах короля і великих феодалів. Аж до XV ст. розшукувальний і обвинувальний процеси існували немовби паралельно, але останній поступово почав виходити з ужитку у зв'язку зі скасуванням важливих традиційних видів доказів («божого суду») — ордалії і судового поєдинку.

Остаточне закріплення розшуку вального процесу відбувається з утвердженням абсолютизму шляхом видання серії королівських актів: ордонансу 1498 р., едикту 1539 р. і Великого кримінального ордонансу 1670 р. Щоправда, спочатку цей процес називали екстраординарним, але саме він застосовувався в більшості важливих кримінальних справ. Саме в цей період набула поширення практика, коли для тюремного ув'язнення людини було потрібно лише вписати її ім'я в порожній бланк королівського наказу на арешт.

Першою стадією розшукувального процесу було дізнання, тобто збір попередньої і таємної інформації про злочин і злочинця. Судова справа порушувалася на підставі обвинувачення королівського прокурора, а також доносів і скарг, зміст яких залишався невідомим для обвинуваченого. Потім судовий слідчий збирав письмові докази, допитував свідків і обвинуваченого, проводив очні ставки. Під час розшукувального процесу вина обвинуваченого припускалася, тому показань одного свідка було достатньо для застосування катування. Мета його полягала в тому, щоб вирвати зізнання в обвинуваченого, котре розглядалося як «цариця доказів».

Сам судовий розгляд справи проходив у закритому засіданні, причому вирішальне значення надавалось матеріалам, зібраним у ході слідства. Повноцінним доказом провини обвинуваченого були, крім власного зізнання, показання двох свідків, «які заслуговують на довіру», листи самого обвинуваченого, протоколи, складені на місці злочину, тощо. Хоча ордонанс 1670 р. передбачав поділ доказів на виправдувальні й обвинувальні, суд основну увагу приділяв саме останнім. За відсутності достатніх обвинувальних доказів суддя міг розпорядитися про проведення повторного катування.

До XIII ст. судові вироки вважалися остаточними і не підлягали оскарженню. Особа, незадоволена рішенням суддів, могла викликати їх на судовий поєдинок і послідовно битися з кожним з них. Оскарження до суду вищестоящого сюзерена було можливе лише у разі «помилки в праві».

З XIII ст. поступово визнається право оскаржити будь-яку справу із сеньйоріального суду до королівського. У свою чергу, в королівських судах допускалося звернення з апеляцією до вищої інстанції. Вищим апеляційним судом у цивільних і кримінальних справах згодом стає Паризький парламент. Велика кількість апеляційних інстанцій, особливо в передреволюційний період, призводила до того, що судові процеси були затяжними і дорогими.