Зобов’язальне право класичного і посткласичного періодів Риму. Розподіл договорів на основні групи.

Найбільш розробленою частиною римського права в класичний період було зобов'язальне право, що було юридичною формою товарно-грошового обігу. На відміну від речових прав, які у разі відсутності порушень не породжували конкретних правовідносин, зобов'язання розглядалися саме як правовий зв'язок (juris vinculum) принаймні двох осіб. Римський юрист Павло підкреслював, що сам зміст зобов'язання (на противагу речовому праву) полягав у тому, щоб «зв'язати перед нами іншого в тому відношенні, щоб він нам що-небудь дав, зробив чи надав».

З розвитком товарного виробництва зобов'язання значною мірою втратили свій колишній формалізм, а також з односторонніхперетворилися в основному на двосторонні, оскільки кожна зі сторін, що брали участь у ньому, мала як права, так і обов'язки. Відповідальність боржника за зобов'язанням не зачіпала його особу і обмежувалася лише межами його майна.

Найбільш ретельну і точну розробку одержали договори (контракти). Але не всі договірні зв'язки мали юридичну силу. Деякі угоди мали неформальний характер (пакти), не були забезпеченіпозовним захистом, хоча передбачені в них зобов'язанняна практиці звичайно дотримувалися. Згодом окреміпакти були визнані преторським правом, а в посткласичний період закріплені в імператорському законодавстві.

Важливе значення мали вироблені класичними юристами загальні положення про договір. Так, для укладення договору була потрібна згода сторін, висловлена добровільно, а не в результатіхибної думки, обману чи погрози. Договори могли укладатися усно або письмово, у тому числі шляхом листування. Допускалися приєднання нових осіб на стороні кредитора чи боржника, а також повна заміна первісних учасників договору іншими особами (новація). Договори розглядалися як непорушні і вимагали суворого дотримання. Невиконання договірного зобов'язання мало наслідком юридичну відповідальність, наприкладпримусове вилучення речі або обов'язок відшкодувати збитки, понесені іншою стороною. Однак для стягнення збитківвимагалося встановлення вини в діях сторони, яка не виконала умов договору (умисел чи необережність). Ступінь відповідальності визначався також самим характером необережності, що могла бути грубою або легкою.

В Інституціях Гая договори (контракти) поділялися на чотири основні групи: вербальні, літеральні, реальні, консенсуальні. Вербальні договори (від лат. verba — слово) були започатковані від найдавніших договорів-клятв, але в розглядуваний період їхня форма була значно спрощена. Для виникнення зобов'язання в таких договорах було потрібне проголошення встановленихслів. Основним і найбільш поширеним видом вербальних договорів, як і раніше, була стипуляція. Але для її укладення вже не вимагалося дотримання багатьох колишніх жорстких умов. Так, у питанні кредитора і відповіді боржника можна було використовувати не тільки урочисте дієслово «spondeo», а й інші дієслова, сторонами в стипуляції могли бути і перегрини. Допускалося проголошення питання-відповіді навіть і не латинською мовою.

Літеральні договори (від лат. litera — буква) — це особливі письмові договори, прийняті в торговому обігу. Зобов'язання в цих договорах виникало в силу запису в спеціальних книгах доходів і витрат однієї зі сторін, складання боргових розписок, підписаних обома сторонами (синграф) або одним боржником (хірограф). Останні були запозичені з грецького права.

Реальні договори (від лат. res — річ), крім угоди сторін щодо основних умов контракту, вимагали обов'язкової передачі речі, що була предметом договору. Без передачі речі зобов'язального відношення не виникало. До реальних договорів належала насамперед позика (mutuum). Юридичний зміст цього договору полягав у тому, що кредитор надавав боржнику у власність обумовлену кількість замінних речей, які визначалися мірою, вагою або числом, а боржник зобов'язувався повернути у встановлений термін таку ж кількість таких само речей, зазвичай грошей. У принципі, цей договір був безоплатним, але нерідко одночасно з позикою оформлялася окрема стипуляційна угода про виплату відсотків. Оскільки лихварські кола, які на той час процвітали в Римі, усе більше прагнули збільшити процентні ставки, що підсилювало соціальну напругу, у законодавстві (особливо в імператорський період) встановлювався (але без особливого успіху) граничний розмір стягуваних відсотків. До реальних контрактів належала також позичка (commodatum), тобто надання в безоплатне користування (а не у власність, як при позиці) індивідуально визначеної речі, яку боржник зобов'язувався повернути в обумовлений термін. До цієї ж групи договорів належали зберігання (depositum), а також договір застави (про передачу заставленої речі кредитору).

Найбільш розробленими і найменш формальними були консенсуальні договори (від лат. consensus — згода), що одержали визнання пізніше інших груп договорів. Зобов'язання в консенсуальних договорах виникало в силу простої угоди сторін з усіх основних умов контракту. До цієї групи належав насамперед договір купівлі-продажу (emptio-venditio). Юридичний зв'язок між сторонами в цьому договорі виникав уже з того моменту, коли продавець погоджувався продати яку-небудь річ, а покупець зобов'язувався сплатити встановлену ціну. Фактична передача речі або грошей могла мати місце пізніше. Купівля-продаж була можлива навіть стосовно речі, якої ще не було в натурі, але яку продавець зобов'язувався зробити і поставити в зазначений термін.

У преторському праві була докладно розроблена й обумовлена відповідальність продавця за продану ним річ. Так, продавець відповідав за приховані недоліки речі, про які покупець не міг знати в момент укладення договору, але які виявлялися пізніше і мали істотний характер. У цьому випадку покупець міг вимагати або зменшення ціни, або повернення всієї суми грошей. Продавець ніс відповідальність також у випадку так званої евікції речі, якщо продана ним річ була за допомогою віндикаційного позову відчужена у покупця справжнім власником. До передачі речі покупцю продавець відповідав за її пошкодження, пов'язані з недбалістю збереження (навіть у разі незначної необережності), а також ніс ризик випадкової загибелі речі.

До консенсуальних договорів належав також договір найму (lосаtіо соnductiо), представлений у цей час трьома різновидами. Найм речей (lосаtiо conductio rerum) передбачав надання речі в тимчасове користування і плату за неї наймачем. Договір найму відрізнявся від позички якої-небудь індивідуально визначеної речі. Цей вид найму (оренда) мав велике господарське значення в Римі, особливо в період імперії, оскільки з остаточним утвердженням приватної власності на землю в цей час значного поширення набула оренда землі. У посткласичний період було встановлене правило, відповідно до якого колон (чи його спадкоємці) у випадку непоновлення договору оренди за мовчазної згоди сторін залишалися на землі безстроково.

Договір найму робочої сили (lосаtіо соnductiо ореrarum), що укладався на визначений строк і з фіксованою оплатою праці найманого працівника, не міг отримати широкого розвитку в умовах рабовласницької системи, де основною робочою силою були раби. Римському праву був відомий також найм робочої сили для виконання роботи, що має своїм результатом виготовлення якої-небудь конкретної речі, тобто своєрідний підряд (lосаtіо соnductiо ореris). До цього виду найму вдавалися у тих випадках, коли йшлося про виготовлення речей, що вимагало особливих навичок і умінь. Але оскільки платна наймана праця в римському рабовласницькому суспільстві для вільних людей вважалася принизливим заняттям, юристи, художники й інші представники «вільних» професій не вдавалися до договору найму. Вони одержували за виконану ними роботу або за надані послуги не найману плату, а «почесну винагороду» — гонорар.

До консенсуальних контрактів належали також договір доручення (mandatum) і договір товариства (sociates); останній укладався для спільного ведення певної господарської діяльності.

У класичний період набули подальшого розвитку і зобов'язання з правопорушень (деліктів). З одного боку, спостерігався помітний процес перетворення цілого ряду приватних деліктів на публічні (злочини), з іншого — створювалися нові види приватних деліктів. До останніх належали обман (dolus malus), що породжував зобов'язання сплатити винагороду, рівну за розміром заподіяним збиткам, і погроза (metus), що мала наслідком відшкодування збитків в чотирикратному розмірі; преторське право знало і такий специфічний делікт, як обман кредиторів.

Значну роль у розвитку деліктного права відіграв закон Аквілія (III ст. до н. е.), у якому були систематизовані раніше відомі види відповідальності за шкоду, заподіяну майну. Передбачений цим законом делікт загального характеру, який полягав у пошкодженні або знищенні чужого майна (damnum inuria datum), породжував зобов'язання щодо відшкодування завданих збитків. Це відображало потребу у більш однаковому врегулюванні зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди, і зміцнення усього складу майнових відносин. Особлива увага в законі Аквілія приділялася відповідальності за знищення чужої худоби і рабів, що визначалася з урахуванням найвищої вартості цих речей за попередній рік.