Опорний конспект. 1. Салiчна правда – пам'ятка звичаєвого права франкiв.

1. " Салiчна правда" – пам'ятка звичаєвого права франкiв.

Франки були молодим етнополітичним об’єднанням германців (перші згадки про них зустрічаються в джерелах з кінця ІІІ ст.). “Салічна правда” була створена з метою надання легітимності правлінню франків у колишній римській провінції Галлії.

Текст “Салічної правди” був написаний варваризованою латинською мовою. Звідси і латинська назва цієї правової пам’тки – Lex Salica. В Римській республіці терміном Lex позначався закон. В раннє середньовіччя під цим терміном розуміли римське право в цілому, або звичаєве право племен, що осідали на території колишньої Західної Римської імперії. Отже, Lex Salica – це звичаєве салічне право, звичаєво-правові норми салічних франків, визнані державною владою, які використовувалися при вирішенні судових спорів.

Первісний варіант “Салічної правди” був створений в кінці – Vна початку VІ ст. (всього відомо біля 400 її списків). Він не зберігся. Пізніше збірник права неодноразово змінювався і за часів Карла Великого включав понад 100 артикулів.

Основними джерелами “Салічної правди” були: звичаєве право, королівські акти (капітуляції), судові рішення, грамоти, формули, рецепція римського права.

Характерні риси “Салічної правди”:

– формалізм (всі правові дії та акти мали відбуватися відповідно до суворо встановленої форми, порушення якої позбавляло ці акти і дії законної юридичної сили;

– фрагментарність і казуїстичність;

– символізм;

– персональний (а не територіальний) характер дії норм “Салічної правди”, які поширювалися на населення франкського походження, тоді як більшість населення франкського королівства складали галло-римляни;

– відсутність помітного впливу християнства і християнської церкви, збереження ролі язичництва.

2. Свобода i власність.

Головні завдання “Салічної правди” – це захист вільного населення і його власності. Поряд із рядовими вільними і повноправними франками, в законі виділяються як привілейовані, так і непривілейовані верстви. Особливим захистом життя, честі і недоторканості володіли слуги і дружинники короля. Внизу соціальної драбини знаходилися раби, які прирівнювалися до майна в разі населення їм пошкоджень чи вбивства. В захисті життя і безпеки від рабів не відрізнялися літи – напіввільне населення. Соціальні градації тільки у випадку з невільним населенням були взаємопов’язані з майновим станом. Відмінності у статусі вільних залежали виключно від місця в воєнно-службовій ієрархії і особистій близькості до влади.

В “Салічній правді” відсутнє чітке поняття влади. До рухомого майна, що перебувало у приватній власності, застосовувався термін suus (“свій”), на відміну від alienus (“чужий”). Більшість приписів присвячено охороні права власності на різні рухомі речі (переважно домашню худобу).

“Салічна правда” дає уявлення про розвиток права власності на землю. Орна земля знаходилася в колективній власності марки (громади) і періодично розподілялася між її членами. Свій наділ франк не міг відчужувати. У приватну власність перейшли, очевидно, тільки присадибні ділянки. В “Салічній правді” згадуються аллоди – ділянки землі, що належали власникам, які вийшли із громади. Це було спадкове землеволодіння. Після реформи Карла Мартелла появилася нова форма землеволодіння – бенефіцій, який надавався на умовах служби.

3. Зобов’язання.

Зобов’язальному праву в “Салічній правді” приділено мало уваги в силу домінування в її епоху натуральних господарських відносин. Найдавніші зобов’язання виникали з деліктів. В законі згадуються такі види угод, як купівля-продаж, позика, найм, обмін, дарування, застава. Передача права власності при угодах здійснювалася особисто шляхом простої передачі речі.

В “Салічній правді” відсутні вказівки на загальні умови дійсності угод, хоча заключення вищеназваних договорів передбачало вільне волевиявлення сторін. Для дійсності договорів потрібно було також дотримуватися різних обрядів (наприклад, при продажі лісу – передати гілку дерева, при продажі будинку – передати двері). Невиконання зобов’язання вело до майнової відповідальності. Прострочення виконання зобов’язань вело до додаткового штрафу.

4. Сімейно-шлюбне і спадкове право.

Сімейно-шлюбні відносини “Салічна правда” описує в загальних рисах. В сімейних відносинах у франків зберігалися общинні традиції. Шлюб заключався тільки за згоди родичів.

Форма укладення шлюбу – купівля дружини, тобто влади над нею, в особи, яка до цього часу над нею цю владу здійснювала (батько, дядько, брат). Викрадення нареченої каралося штрафом. Перепонами до шлюбу були:

– існування законного шлюбу;

– оголошення особи поза законом;

– наявність близьких кровно-родинних зв’язків;

– невільний стан людини.

Влада батька над дітьми завершувалася після досягнення ними 12-річного віку. Становище жінки в сім’ї визначали пережитки матріархального ладу. Жінка володіла особливим майном, яке отримувала до шлюбу.

Про припинення шлюбу “Салічна правда” не згадує. Сім’я чоловіка зберігала символічне право на вдову після смерті її чоловіка. Особа, що бажала вступити з нею в шлюб обов’язково мусила сплатити спеціальний викуп – рейпус.

“Салічна правда” передбачає спадкування за законом і за заповітом. Спадкування за законом здійснювалося по-різному залежно від рухомого і нерухомого майна. Із числа спадкоємців нерухомості жінки виключалися. Земля передавалася лише по чоловічій лінії.

Спадкування за заповітом здійснювалося шляхом дарування. Воно здійснювалося публічно на народних зборах у строго встановленій формі: майно передавалося третій особі, яка була зобов’язана не пізніше, ніж через рік після смерті дарувальника передати це майно вказаній особі.

5. Злочин і покарання.

Злочинам відведена більша частина “Салічної правди”. Під злочином у франків вважалася образа, шкода, нанесена особі чи її майну, порушення королівського миру. Всі названі в збірнику злочини можна звести до наступних видів: злочинів проти особи (вбивство, членопошкодження, наклеп, образа, зґвалтування), злочинів проти власності (крадіжка, грабіж, підпал), злочини проти порядку здійснення правосуддя (неявка до суду, лжесвідчення), порушення королівських указів, злочини проти релігії і моралі (чари, прелюбодіяння і т.п.).

Найбільше артикулів присвячено злочинам проти особи і майна. Їх опис відзначається казуїстичними подробицями. Покарання за злочини у франків були такі: смертна кара, тілесні покарання, позбавлення честі, вигнання із громади, штрафи, конфіскація майна, ув’язнення.

Первісний варіант “Салічної правди” не містив згадок про смертну кару.

Головними видом покарання вважався викуп (вергельд – з000a вбивство і пеня – за менш тяжкі злочини). Розмір вергельду залежав від тяжкості вчиненого злочину, станової належності, віку, статі. Він ділився на три частини: сім’ї вбитого, родичам з боку батька і матері, королю (казні). До виплати вергельда засуджувалися тільки повноправні франки (неповноправне населення за вбивство каралося по-іншому –смертю і т.п.).

Величина вергельду визначалася соціальним статусом вбитого: за вільного франка – 200 солідів, вільного римлянина – 100, графа – 600, літа – 100, жінки – 600, вагітної жінки – 700.

6. Суд і процес.

Різним аспектам цього питання в “Салічній правді” присвячені титули І-VII, XLIX, L, LI, LII, LVI, LVII, XXXVII, XLVII, XVІІІ. В них суду відводиться важлива роль як інституту розв’язання конфліктів. У франків існували як сотенний суд, так і королівський суд. Судова влада знаходилася в руках колегії із семи обраних народом рахінбургів. З посиленням королівської влади голова суду сотні – тунгін – уступає місце графу. На зміну рахінбургам за Карла Великого приходять призначувані властями скабіни.

Судовий процес мав змагальний характер. Його засадами були усність, гласність, спірність, формалізм. Докази збирав і подавав позивач, а суд їх оцінював і виносив вердикт.

Процес починався за позовом приватної особи у присутності свідків. Старовинний звичай вимагав, щоб судова справа порушувалася саме із заяви потерпілої сторони. Вона була зобов’язана формулювати звинувачення і представити звинувачення та докази. Такий процес отримав назву звинувачувального. Попереднього розслідування не було. Суд оцінював лише подані сторонами докази, а сам участі у збиранні судових матеріалів не брав. При цьому суддя знав, що не може покладатися на достовірність свідчень свідків: щоб не трапилося, родич не стане свідчити проти родича, а людина що належить до ворогуючого роду, виступати на користь суперника.

Основними доказами у суді були: присяга, затримання правопорушника на місці злочину, зізнання правопорушника, дані свідків, співприсяжники, ордалії або суди божі, тобто перевірка правдивості свідчень водою, вогнем чи залізом.

Сторона, що програла справу, у письмовій формі зобов’язувалася перед судом у визначений термін здійснити виконання рішення чи вироку. Невиконання загрожувало серйозними санкціями: штрафами, конфіскацією майна і т.п.