Санація як засіб відновлення платоспроможності боржника

Серед підприємств, справи про банкрутство яких перебувають на розгляді, значна кількість таких, у яких вартість активів набагато вища за кредиторську заборгованість. За умови проведення оздоровчих або реструктуризаційних заходів ці підприємства можуть розрахуватися за боргами і успішно працювати далі. Чинним законодавством України про банкрутство, зокрема Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р.(далі – Закон), передбачені деякі процедури по запобіганню банкрутству[1]. Найдієвішим засобом запобігання банкрутству підприємства є фінансова санація. Інститут санації в Україні досліджувався такими вченими, як Р.Г.Афанасьєв О.М.Бірюков В.В.Джунь В.А.Малига Б.М.Поляков В.В.Радзівілюк Н.І.Тітов та ін.

Термін «санація» походить від латинського «sanare» — оздоровлення, видужання. Слід зазначити, що серед науковців немає єдиної думки з приводу визначення санації, існують розбіжності у формуванні її основних сутнісних характеристик, цілей та засобів. Закон визначає санацію як систему заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом і його ліквідації, спрямовану на оздоровлення фінансового становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів та капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника. Санація є пріоритетною судовою процедурою, основне завдання якої - оздоровлення господарюючого суб'єкта. Вона вводиться ухвалою господарського суду за клопотанням комітету кредиторів у строк, що не перевищує строку дії процедури розпорядження майном.[2, c.31].

У процесі впровадження санації перед підприємством найчастіше постає комплекс проблем, які обмежують чи позбавляють його можливості виконати поставлену задачу досягнення ефективності. Насамперед, дані проблеми пов'язані з особами, які приймають участь у процесі оздоровлення підприємства, а також нечітко обкресленими часовими межами здійснення процедури.

Тривалість процедури санації - 12 місяців, і може бути подовжена не більш ніж на 6 місяців. Основним документом, який регламентує процедуру, є план санації, що складається арбітражним керуючим протягом 3 місяців з моменту введення процедури санації. Потім план санації підлягає розгляду на засіданні комітету кредиторів. Скликати його керуючий санацією зобов'язаний у чоти­римісячний термін з дня впровадження процедури санації. Однак терміни підготовки і схвалення плану санації є занадто тривалими. Фактично керуючий санацією здійснює свої повноваження без плану протя­гом тривалого (більш ніж 4 місяці) терміну. Таким чином, на саму процедуру санації залишається недостатньо часу порівняно з часом, який витрачається тільки на її схвалення й узгодження. У випадках, коли проводиться санація підприємства-боржника, у майні якого частка державної власності перевищує 50%, план санації має буди погоджений з органом, уповноваженим управляти державним майном. Судова практика свідчить, що погодження планів санації Фондом державного майна України займає досить тривалий час. За таких умов, період позапланової санації триває 4-6 місяців, а в окремих випадках - ще дов­ше. У зв'язку з цим значна частина часу, відведеного законом на проведення процедури санації, фактично має бути витрачена на дії, пов'язані з підготовкою та затвердженням плану санації. Такі підготовчі дії, очевидно, не є власне сана­цією[3, c.84].

Практика розгляду справ про банкрутство свідчить про те, що перед­бачений Законом порядок виявлення інвесторів, на жаль, не завжди сприяє по­зитивному результату. Проблема полягає, насамперед, в тому, що інвестори, не маючи інформації про розмір визнаної судом кредиторської заборгованості та характеру виробництва підприємств, не звертаються з заявами про участь у процедурі санації безпосередньо після публікації оголошення про порушення справи у зв'язку з банкрутством. У таких умовах за відсутності пропозицій ін­весторів господарський суд стає перед необхідністю визнання підприємства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Проте, ліквідаційна процедура має застосовуватись лише в тих випадках, коли відновлення платоспроможнос­ті підприємства-боржника є неможливим[4, c.165].

Як підсумок, можна зазначити, що врегулювання вказаних проблем забезпечить прийняття своєчасних та більш ефективних заходів по відновленню платоспроможності підприємств, дозволить скоротити тривалість процедури банкрутства, та як наслідок, покращити загальну соціально-економічну ситуацію в країні в цілому.

Література:

1. Закон України від 14 травня 1992 р. №2343-ХІІ „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.) [Текст] //Відомості Верховної Ради України. – 1999. - №42-43. – Ст.ст.51, 52.

2. Кондрашихін А.Б., Пепа Т.В., Федорова В.О. Фінансова санація і банкрутство підприємств. Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 208 c.

3. Копилюк О.І., Штангрет A.M. Фінансова санація та банкрутство підприємств: Навч. по­сібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 168 с.

4. Кесарська Л.Г. Моделювання плану санації. / Л.Г. Кесарська // Вісник Хмельницького національного університету. – 2007. - № 1. – с. 161 – 170.