Сукупний попит. Фактори,що впливають на сукупний попит. Крива ad

Сукупний попит відображає зв'язок між обсягом сукупного випуску, на який є попит і загальним рівнем цін в економіці. Крива АД показує кількість товарів і послуг, які споживачі готові придбати при кожному можливому рівні цін. Сукупний попит - це сукупна величина, яку готові придбати макроекономічні суб’єкти за даного рівня цін. Сукупний попит представлений сукупністю усіх попитів макроекономічних суб’єктів. Рух кривою АД відображає зміну сукупного попиту залежно від динаміки загального рівня цін. Компоненти сукупного попиту:. Споживчі витрати домогосподарств – це сума видатків домогосподарств на купівлю кінцевих споживчих товарів та послуг (C). Валові інвестиції – видатки підприємств на придбання устаткування, виробничих будівель та видатки домогосподарств на купівлю житла (I). Державні видатки – купівля урядовими структурами на різних рівнях певних товарів та оплата послуг (G). Чистий експорт – це різниця між вартістю експорту та імпорту товарів та послуг (NE). AD=C+I+G+NE.

Отже, сукупний попит є сумою внутрішнього та зовнішнього попиту на вітчизняні товари та послуги. Чим нижчим буде рівень цін у національній економіці, тим більший реальний обсяг національного продукту бажатимуть придбати покупці за інших рівних умов і навпаки. Таким чином, можна зробити висновок, що між рівнем цін та обсягом національного продукту існує обернена залежність, тобто крива сукупного попиту має від’ємний нахил. Цей нахил пояснюється впливом цінових чинників. На сукупний попит впливають перш за все цінові фактори. Ефект майна (багатства) – зі зростанням рівня цін зменшується купівельна спроможність фінансових активів (майна у грошовій формі), внаслідок чого покупці зменшують свої видатки і зменшується сукупний попит. Ефект відсоткової ставки – зі зростанням цін збільшується попит на гроші для купівлі дорогих товарів та послуг, що призводить до збільшення відсоткової ставки що зменшує інвестиції і відповідно сукупний попит. Ефект імпортних закупівель – зростання загального рівня внутрішніх цін порівняно із цінами за кордоном призводить до подорожчання, а отже, зменшення експорту, здешевлення, а, отже й зростання імпорту, що спричинить зменшення чистого експорту та зменшення сукупного попиту. Нецінові чинники поділяються на політико-економічні (зміни в споживчих витратах (добробут населення), зміни в інвестиційних витратах (процентні ставки), зміни в державних витратах, зміни в витратах на чистий експорт); зовнішні (національний дохід за кордоном, валютні курси); очікування споживачів та підприємців (оптимістичні та песимістичні).

7-8. СУКУПНА ПРОПОЗИЦІЯ. ФАКТОРИ, ЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА СУКУПНУ ПРОПОЗИЦІЮ. КРИВА AS.

Cукупна пропозиція – це загальна кількість кінцевих товарів та послуг, вироблена в економіці у вартісному вираженні. Крива AS показує обсяг сукупного випуску, який представлений виробниками на ринку при різних значеннях загального рівня цін. Сукупна пропозиція – це макроекономічний показник, що відображає реальний обсяг національного виробництва, який готові купити споживачі за певного рівня цін. Національна економіка може відреагувати на зміни у сукупному попиті як збільшенням обсягу реального продукту, так і зміною рівня цін. Характер зв’язку між рівнем цін та обсягом реального національного продукту визначається тривалістю періоду, протягом якого взаємодіють сукупний попит і сукупна пропозиція. На сукупну пропозицію та переміщення кривої AS впливають нецінові чинники. Чинники, які впливають на переміщення кривої AS є неціновими. Нецінові чинники є змінними і збільшують або зменшують витрати на виробництво одиниці продукції, незалежно від змін обсягу національного виробництва: зміна цін на ресурси, зміна обсягу виробництва, зміна економічних та правових норм (податки, субсидії, державне регулювання). Криву сукупної пропозиції по різному розглядають та відображають у класичній та кейнсіанській теоріях. Класична теорія розглядає сукупну пропозицію у довгостроковому періоді. Аналіз кривої базується на таких умовах: ринки є конкурентними; обсяг випуску залежить лише від кількості факторів виробництва (праці і капіталу) та технології і не залежить від рівня цін; зміни у факторах і технологіях виробництва відбуваються повільно; економіка функціонує в умовах повної зайнятості факторів виробництва, а отже обсяг випуску національного продукту дорівнює потенційному; ціни і номінальна з/п є гнучкими, їх зміни підтримують рівновагу на ринках. За таких умов крива AS є вертикальною на рівні випуску за повної зайнятості факторів. Крива у довгостроковому періоді фіксована на рівні потенційного випуску, будь які коливання сукупного попиту відображаються на рівні цін.

Вертикальна крива довгострокової сукупної пропозиції є виявом принципу класичної дихотомії, що означає незалежність реальних змінних від номінальних. Крива довгострокової сукупної пропозиції показує обсяг виробництва, який називається природним і досягається за умов повної зайнятості. Тому всі чинники, які впливають на рівень природного виробництва переміщують криву довгострокової сукупної пропозиції праворуч або ліворуч.

Кейнсіанська теорія розглядає функціонування економіки у короткостроковому періоді. Аналіз сукупної пропозиції базується на таких умовах: економіка функціонує в умовах неповної зайнятості факторів виробництва; номінальні змінні – ціни і номінальна з/п є відносно жорсткими, повільно реагують на ринкові коливання; реальні величини – обсяг випуску, зайнятість, реальна з/п більш рухомі, швидше реагують на ринкові коливання.

В такому випадку крива сукупної пропозиції складається 3 відрізків: кейнсіанського, проміжного та класичного. На кейнсіанському відрізку фактичний обсяг виробництва менший за природний. Незначний обсяг національного продукту є невеликим, а тому його

9. РІВНОВАГА СУКУПНОГО ПОПИТУ І СУКУПНОЇ ПРОПОЗИЦІЇ. МОДЕЛЬ AD-AS.

В точці перетину прямих сукупного попиту (AD) і сукупної пропозиції (AS) досягається макроекономічна рівновага – встановлюється рівноважний рівень цін та рівноважний обсяг виробництва національного продукту. Можливі різні варіанти макроекономічної рівноваги (залежно від умов зайнятості): 1. На крайньому кейнсіанському відрізку, де крива сукупної п

ропозиції горизонтальна, зміна сукупного попиту, головним чином, впливає на обсяг національного виробництва, а рівень цін – сталий. 2. На класичному відрізку крива AS стає вертикальною, а тому зміна сукупного попиту при його розширенні призводить до зростання цін, а реальний ВВП не змінюється 3. Зі зміною сукупного попиту на проміжному відрізку сукупної пропозиції змінюється і реальний обсяг виробництва, і рівень цін.

У макроекономічній теорії модель AD-AS є базовою для вивчення національної економіки. За її допомогою можуть бути описані різні варіанти економічної політики

10. ФУНКЦІЯ СПОЖИВАННЯ. СЕРЕДНЯ ТА ГРАНИЧНА СХИЛЬНІСТЬ ДО СПОЖИВАННЯ

Споживання є важливою складовою ВВП, яка в більшості країн світу протягом останніх десятиліть становить більше половини сукупних видатків. Після сплати податків домашніми господарствами в їх розпорядженні залишається дохід кінцевого використання, який витрачається на споживання і заощадження. Споживання – це індивідуальне чи сумісне використання споживчих благ, які використовуються для задоволення матеріальних та духовних потреб людини. У макроекономічному аналізі важливе значення мають зміни у споживанні, зумовлені змінами у величині доходу. Обсяг додаткового споживання, зумовлений однією додатковою одиницею доходу називають граничною схильністю до споживання. Термін «граничний» означає додатковий Отже, гранична схильність до споживання – це відношення будь-якої зміни у споживанні до тієї ж зміни у величині доходу, що спричинила цю зміну у споживанні. c’=∆ C/∆ Y, де c’ – гранична схильність до споживання, ∆ C – приріст споживання, ∆ Y – приріст доходу кінцевого використання. Гранична схильність до споживання – це числове значення нахилу лінії споживання. Сума граничних схильностей до споживання і заощадження завжди дорівнює 1, це пояснюється тим, що приріст доходу може йти або споживання або на заощадження. Як свідчить світова практика зі зростанням доходу збільшується як споживання так і заощадження, тоді як гранична схильність до споживання зменшується, а гранична схильність до заощадження зростає. Автономне споживання – це споживання, яке не залежить від обсягу доходу і має місце навіть тоді, коли він дорівнює нулю. Середня схильність до споживання – це частка сукупного споживання у сукупному доході. Функція споживання – це графік чи формула які відображають зв’язки між сукупним споживанням і сукупним доходом: С=С(У-Т)=С(Уд). Залежність споживання від абсолютного розміру доходу Кейнс сформував у вигляді основного психологічного закону, відповідно до якого люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання зі зростанням доходу, меншою мірою, ніж вони зростають.

11. ФУНКЦІЯ ЗАОЩАДЖЕННЯ. СЕРЕДНЯ ТА ГРАНИЧНА СХИЛЬНІСТЬ ДО ЗАОЩАДЖЕННЯ

Заощадження є важливою складовою ВВП. Після сплати податків домашніми господарствами в їх розпорядженні залишається дохід кінцевого використання, який витрачається на споживання і заощадження. Заощадження – це частина сукупного доходу, яка не йде на придбання товарів та послуг. Це економічний процес, пов'язаний з інвестуванням. Мотиви заощаджень домогосподарств: для непередбачуваних обставин, для забезпечення себе в похилому віці та для придбання товарів тривалого користування. Мотиви інвестицій фірм: максимізація норми чистого прибутку, плата за користування грошовим капіталом фірми. У макроекономічному аналізі велике значення мають зміни у заощадженні, зумовлені змінами у величині доходу. Обсяг додаткового заощадження, спричинений однією додатковою одиницею доходу, називають граничною схильністю до заощадження. Термін «граничний» означає додатковий. Отже, s – це відношення будь-якої зміни у заощадженні до тієї ж зміни у величині доходу, що спричинила зміну у заощадженні. Гранична схильність до заощадження – це обсяг додаткового заощадження, спричинений однією додатковою одиницею доходу: s’=∆ S/∆ Y, де s’ – гранична схильність до заощадження, ∆ S – приріст заощаджень, ∆ Y – приріст доходу кінцевого використання. Гранична схильність до заощадження це числове вираження нахилу лінії заощадження. Сума граничних схильностей до споживання і заощадження завжди дорівнює 1, це пояснюється тим, що приріст доходу може йти або споживання або на заощадження. Як свідчить світова практика зі зростанням доходу збільшується як споживання так і заощадження, тоді як гранична схильність до споживання зменшується, а гранична схильність до заощадження зростає. Ефект заощадження полягає в тому, що населення, маючи заощадження може спожити більше в поточному періоді, ніж отримано доходу. Середня схильність до заощадження – це частка сукупного заощадження у сукупному доході. Функція заощадження – це графік чи формула, які відображають зв’язки між сукупним споживанням і сукупним доходом: S= -С0+(1-с’)Уд.

12. СУТНІСТЬ МУЛЬТИПЛІКАТОРА ІНВЕСТИЦІЙ. ПАРАДОКС ОЩАДЛИВОСТІ.

Важливу роль в кейнсіанській теорії відіграє мультиплікатор інвестицій. Найбільшого значення він досягає за умов існування в економіці використаних потужностей і вільної робочої сили. В кейнсіанській теорії розрізняють 2 види інвестицій: автономні – утворення нового капіталу, незалежно від розміру доходу і відсоткової ставки та індуковані – утворення нового капіталу, зумовлене збільшенням сукупного доходу і відповідно сукупних витрат. Взагалі мультиплікатор – це коефіцієнт, який показує залежність зміни одного макроекономічного показника від зміни іншого. Мультиплікатор інвестицій – це відношення зміни реальних обсягів виробництва до початкової зміни в інвестиціях: m=∆ Y/∆ I. Також мультиплікатор інвестицій можна розрахувати за допомогою граничної схильності до споживання: m=1/1-c’. Найбільшого значення мультиплікатор набуває на умов існування в економіці невикористаних потужностей та вільної робочої сили.

В разі невідповідності між споживанням і заощадженням може виникнути «парадокс ощадливості». Він виявляється в тому, що спроби суспільства більше заощадити можуть призвести до того або ж навіть меншого фактичного обсягу заощаджень. Парадокс ощадливості у кейнсіанській теорії – це процес, при якому приріст заощаджень призводить до зменшення реального ВВП в умовах, коли приріст заощаджень не супроводжується приростом інвестицій. Парадокс ощадливості підвищується мультиплікативним ефектом.

У випадку невідповідності між заощадженнями і інвестиціями може виникнути інфляційний і дефляційний розриви. Дефляційний розрив виникає тоді, коли заощадження значно перевищують інвестиції, населення в такому випадку менше споживає і в цілому біднішає. Якщо ж інвестиції перевищують заощадження – інфляційний розрив – населення намагається придбати більше ніж виробляє промисловість і тому виникає дефіцит робочої сили, сировини, товарів, підвищення рівня цін.

13. АНАЛІЗ ГРАФІКІВ ФУНКЦІЇ СПОЖИВАННЯ ТА ЗАОЩАДЖЕНЬ.

Функція споживання – це графік або формула, що відображають зв'язок між сукупним споживанням та сукупним доходом.На графіку бісектриса прямого кута означає, що весь дохід споживається і зовсім не заощаджується, тобто с’ = 1.

Крива, що відображає функцію споживання (С=С₀+с’Y_d), перетинає бісектрису О в точці N. нахил функції споживання визначається граничною схильністю до споживання, яка спричиняє зміни у споживанні, відмінні від змін обсягу доходу. Вона має висхідний нахил праворуч. Точка N, що утворюється при перетині функції спо­живання з лінією під кутом 45°, фіксує той розмір ви­користовуваного доходу, за якого домогосподарства по­кривають свої витрати за рахунок свого доходу, не по­зичаючи і не використовуючи своїх попередніх заоща­джень. Точку N називають точкою нульових заощаджень. Праворуч від точки N зображена ситуація, за якої дохід перевищує споживання. Це означає, що частина доходу заощаджується, утворюючи чисті додатні зао­щадження. Отже, ми бачимо, що доходи або витрачаються(споживаються), абозаощаджуються.Тому функція споживання передбачає функцію заощаджень.Для побудови функції заощаджень необхідно спо­чатку побудувати функцію споживання та бісектрису О, яка відображає рівність Y_d та С. Від точки О від­класти вниз по осі ординат відрізок, рівний Co, який матиме від'ємний знак, оскільки він нижче нуля. Із точ­ки N, яка є точкою нульового заощадження, опустити перпендикуляр на вісь ординат і точку перетину NY з прямою, яка проходить через точку О паралельно осі абсцис (Yd), тобто точку N₁ з'єднати з точкою C₀. Як видно із графіка, від'ємні заощадження лежать нижче нульової горизонтальної лінії, тобто нижче точ­ки Ni, а додатні заощадження — праворуч від точки Ni, де функція заощаджень перебуває вище нульової горизонтальної лінії. Оскільки і споживання, і заощадження мають одне джерело — дохід за вилученням податків (Yd), то роз­поділ цього доходу — процес суперечливий: зростан­ня споживання в поточному періоді автоматично змен­шує заощадження, і навпаки.

14. КЕЙСІАНСЬКИЙ ХРЕСТ ЯК МАКРОЕКОНОМІЧНА МОДЕЛЬ РІВНОВАГИ.

Модель «витрати-випуск» (Кейнсіанський хрест) є кейнсіанською моделлю товарного ринку. Визначальним у ній є сукупний попит, представлений сукупними витратами і сукупна пропозиція представлена реальним ВВП. Припущення, на яких базується модель «кейнсіанського хреста»: закритість економіки; незмінний рівень цін в економіці та стабільна відсоткова ставка. Розрізняють заплановані та фактичні витрати. Заплановані витрати тотожні функції сукупного попиту – це сума витрат макроекономічних суб’єктів, які вони планують витратити на придбання товарів та послуг. Фактичні витрати тотожні сукупному випуску і становлять суму витрат макроекономічних суб’єктів, які вони фактично витратили на придбання товарів та послуг. Значення моделі Кейнса: теоретичне – дозволяє на кожному етапі економічного циклу дослідити зв'язок між плановими витратами та обсягом національних доходів; практичне значення полягає у використанні моделі доходів та витрат для розробки економічної політики держави. Суть моделі «кейнсіанський хрест» - полягає в тому, що вона дає змогу з’ясувати особливості становлення рівноваги між сукупним попитом, який представлений фактичними витратами і сукупною пропозицією, яка представлена обсягами національного випуску. На горизонтальній осі відкладено обсяг національного виробництва (У), на вертикальній – заплановані витрати (Е), точка Е є точкою рівноваги в економіці. Якщо рівень доходу більший за рівноважний – в економіці має місце надлишок товарів і утворюватимуться понаднормові запаси, якщо рівень доходу менший за рівноважний в економіці буде спостерігатися дефіцит товарів, а фірми реалізують накопичені раніше запаси, одночасно зростатиме і обсяг випуску. Вихідною тотожністю для моделі є: У=С+І – сума споживчих витрат домогосподарств та інвестиційних витрат підприємств.

15. УМОВИ РІВНОВАГИ НА ТОВАРНОМУ РИНКУ.

КРИВА IS

Модель IS (інвестиції – заощадження) характеризує умови рівноваги на товарному ринку. Ринок товарів – система економічних відносин між продавцями і покупцями з приводу руху товарів і послуг, для задоволення споживчого та інвестиційного попиту макроекономічних суб’єктів. Споживчий попит – платоспроможний попит домогосподарств на товари поточного та тривалого користування, послуги. Інвестиційний попит - попит підприємств на блага для покриття зношеного капіталу та збереження реального. Припущення, на яких базується модель: заощадження перебувають у прямій залежності від відсоткової ставки, інвестиції перебувають в оберненій залежності від відсоткової ставки, ціни, заробітна плата, відсоткова ставка є незмінними. Крива IS відображає залежність між відсотковою ставкою та обсягом національного виробництва, за умови рівноваги на ринку товарів та послуг. Рівняння кривої: Y=C(Y-T)+I(i)+G. Зменшення відсоткової ставки на фінансовому ринку спричиняє зростання інвестицій і відповідне збільшення попиту і пропозиції на товарному ринку. Функція кривої має від’ємний нахил, тому що між відсотковою ставкою і рівнем доходу існує обернена залежність. Це пояснюється тим, що зі зростання відсоткової ставки зменшуються інвестиції, падає сукупний попит і відповідно знижується рівень доходу. Отже, крива IS є кривою рівноваги на товарному ринку. Крива переміщується праворуч коли збільшуються державні видатки чи знижуються податки. Крива переміщується ліворуч якщо державні видатки зменшуються і зростають податки – тоді знижується рівень доходу.

16. УМОВИ РІВНОВАГИ НА РИНКУ ГРОШЕЙ. КРИВА LM.

Грошовий ринок - це ринок короткострокових кредитних операцій (до 1 року), на якому попит на гроші та їхня пропозиція визначають рівень відсоткової ставки, тобто ціну грошей. Пропозиція грошей – це процес формування грошової маси в країні. Попит на гроші визначається як бажання економічних суб’єктів у кожний момент часу утримувати частину доходу в ліквідній формі (готівкою). Модель LM (ліквідність-гроші) характеризує умови рівноваги на товарному і грошовому ринках. Припущення, на яких базується модель: підтримання рівня відсоткової ставки, підтримання вартості національної валюти. Крива LM відображає залежність між відсотковою ставкою та рівнем доходу, що викликає рівновагу на ринку грошей. Рівняння кривої LM: Ms=Md; (пропозиція грошей) M/p = L(i; y) (попит на гроші). Для побудови кривої LM використовують графіки товарного та грошового ринків.

Крива LM відображає зростання відсоткової ставки, яке призводить до збільшення швидкості обігу грошей, викликає збільшення рівня доходу. Отже, крива LM – це графічна інтерпритація залежності між доходом, який існує прирівновазі на грошовому ринку в усіх точках. Переміщення кривої LM За кожного рівня цін і пропозиції грошей крива має додатній нахил. Крива LM переміщується праворуч, якщо збільшується пропозиція грошей при зменшенні рівня доходу, ліворуч – якщо зменшується пропозиція грошей. Зменшення пропозиції збільшує рівноважну відсоткову ставку. Крива LM переміщується ліворуч вгору, якщо збільшується пропозиція грошей при будь-якому рівні доходу, що призводить до зміни у ставці відсотка.

17.МОДЕЛЬ IS-LM. ЛІКВІДНА ПАСТКА.

Загальна рівновага при незмінному рівні цін на ринках товарів та послуг, грошей та цінних паперів можлива за до­тримання умов рівноваги на кожному з ринків. Модель IS-LM є моделлю загальної макроекономічної рівноваги, яка враховує взаємозалежність всіх ринків. Крива IS показує точки, які задовольняють умови рівноваги на ринку товарів, а крива LM – точки. Які задовольняють умови рівноваги на ринку грошей. Точка перетину кривих IS та LM показує відсоткову ставку і рівень доходу, що забезпечують рівновагу на обох ринках. Якщо умови рівноваги на одному з ринків змінюються, змінюються й умови сумісної рівноваги, тобто економічна система переходить до нового стану сумісної рівноваги на основі трансмісійного механізму процентної ставки.

Пастка ліквідності – ситуація за якої процентна ставка настільки низька, що макроекономічні суб’єкти перестають вкладати ліквідні кошти в цінні папери і таким чином спекулятивний попит необмежено зростає. Пастка ліквідності: обмеження впливу відсоткової ставки на спекулятивний попит.

18. КРИВА LM. СТРУКТУРА ПОПИТУ НА ГРОШІ.

Крива LM -(ліквідність – гроші) характеризує умови рівноваги на товарному та грошовому ринку. Припущення, на яких базується модель: підтримання рівня відсоткової ставки, підтримання вартості національної валюти. Крива LM відображає залежність між відсотковою ставкою та рівнем доходу, що викликає рівновагу на ринку грошей. Рівняння кривої LM: Ms=Md (пропозиція грошей); M/p=l(I; y) (попит на гроші).

Mo - точка рівноваги; і₀ - рівноважний процент; Y₀ - рівноважний обсяг виробництва; і - ліквідна пастка; Мr - грошова маса. Зі зростанням %ставки швидкість обігу грошей підвищується, що збільшує рівень доходу. За кожного рівня цін і пропозиції грошей крива має додатній нахил. Крива LM переміщується праворуч, якщо збільшується пропозиція грошей (зростає дохід), ліворуч – якщо зменшується пропозиція грошей. Грошовий ринок – це ринок короткострокових кредитних операцій, на якому попит на гроші та їх пропозиція визначають рівень відсоткової ставки, тобто ціну грошей. Пропозиція грошей – це процес формування грошової маси в країні. Попит на гроші – це бажання екон субєктів в кожний момент часу утримувати частину доходу в ліквідній формі. 2 основні мотиви попиту на гроші: - оперативний – мотивом якого є здійснення купівлі-продажу, не залежить від відсоткової ставки; - спекулятивний визначається намаганням економ субєктів мати певний грошовий запас у вигляді майна, а не для угод, залежить від відсоткової ставки.

19. ДИСКРЕЦІЙНА ТА НЕДИСКРЕЦІЙНА ФІСКАЛЬНА ПОЛІТИКА. МУЛЬТИПЛІКАТОРИ ФІСКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Фіскальна (податково-бюджетна) політика – це сукупність заходів держави щодо формування і використання бюджету, використання державних видатків та надходжень до бюджету з метою впливу на основні макроекономічні параметри (вплив на стан господарської кон’юктури, перерозподіл національного доходу, нагромадження необхідних ресурсів для фінансування державних програм). Інструменти фіскальної політики – податки і державні видатки. Податки – це законодавчо встановлені обов’язкові внески, збори та платежі до бюджетної системи. Державні видатки – це грошові відносини щодо розподілу та використання централізованих та децентралізованих грошових фондів для фінансування загальнодержавних програм соціально-економічного розвитку. Дискреційна фіскальна політика передбачає свідомі, цілеспрямовані дії держави щодо змін в оподаткуванні та державних витратах і реалізується через податки (зміна податкових ставок), сальдо державного бюджету та маніпуляції державними витратами. Залежно від напряму впливу на макроекономічні параметри розрізняють стимулюючу і стримуючу дискреційну фіскальну політику. Стимулююча – політика, спрямована на підвищення сукупного попиту і таким чином на збільшення обсягу виробництва. Використовується в період спаду економіки шляхом зниження податків або збільшенням державних витрат. Стримуюча – політика, яка використовується в період підйому економіки. Вона виражається в стримуванні темпів економічного зростання. Недискреційна фіскальна політика – автоматичні зміни без додаткового втручання уряду в обсягах податкових надходжень та державних витрат. Недискреційна фіскальна політика виконує важливу стабілізаційну функцію в економіці, вона передбачає автоматичне збільшення (зменшення) чистих податкових надходжень в держбюджет при зростанні (зменшенні) ВВП, які роблять стабілізаційний вплив на економіку. В умовах неповної зайнятості фіскальна політика здатна впливати на сукупний обсяг випуску через зниження податків, зростання обсяг державних видатків або ж за допомогою поєднання цих засобів. В такому випадку виникає мультиплікаційний ефект, який визначається через мультиплікатор державних видатків та податковий мультиплікатор. Мультиплікатор видатків (Кейнса) показує на скільки збільшиться/зменшиться дохід та ВВП при збільшенні державних витрат: m=1/1-c’(1-t). Економічний зміст мультиплікатора видатків – показує у скільки разів збільшиться дохід при збільшенні державних видатків на 1 одиницю продукції. Податковий мультиплікатор показує на скільки збільшить/зменшиться обсяг нац. виробн. при зменшенні чи збільшенні ставки податків: m= -c’/1-c’.

20. СУТЬ ФІСКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ. ПОДАТКИ, ЇХ ФУНКЦІЇ. ПОДАТКОВА СТАВКА.

Фіскальна(податково-бюджетна) політика – це сукупність заходів держави щодо формування і використання бюджету, використання державних видатків та надходжень до бюджету з метою впливу на основні макроекономічні параметри (вплив на стан господарської кон’юктури, перерозподіл національного доходу, нагромадження необхідних ресурсів для фінансування державних програм). Основні інструменти фіскального регулювання – податки (формують надходження до бюджету) і державні видатки. Державні видатки – це грошові відносини щодо розподілу та використання централізованих та децентралізованих грошових фондів для фінансування загальнодержавних програм соціально-економічного розвитку. Дискреційна фіскальна політика передбачає свідомі, цілеспрямовані дії держави щодо змін в оподаткуванні та державних витратах і реалізується через податки (зміна податкових ставок), сальдо державного бюджету та маніпуляції державними витратами. Залежно від напряму впливу на макроекономічні параметри розрізняють стимулюючу і стримуючу дискреційну фіскальну політику. Стимулююча – політика, спрямована на підвищення сукупного попиту і таким чином на збільшення обсягу виробництва. Використовується в період спаду економіки шляхом зниження податків або збільшенням державних витрат. Стримуюча – політика, яка використовується в період підйому економіки. Вона виражається в стримуванні темпів економічного зростання. Недискреційна фіскальна політика – автоматичні зміни без додаткового втручання уряду в обсягах податкових надходжень та державних витрат. Недискреційна фіскальна політика виконує важливу стабілізаційну функцію в економіці, вона передбачає автоматичне збільшення (зменшення) чистих податкових надходжень в держбюджет при зростанні (зменшенні) ВВП, які роблять стабілізаційний вплив на економіку. Податки – це законодавчо встановлені обов’язкові внески, збори та платежі до бюджетної системи. Субєктами оподаткування є фізичні та юридичні особи. Функції податків: розподільча – перерозподіл створеного ВНП між державою і юридичними та фізичними особами; фіскальна – централізація частин ВНП у бюджеті на загальносуспільні потреби; регулююча – вплив податків на різні сторони діяльності їхніх платників. Податки поділяються на прямі – це податки, які стягуються державою безпосередньо з доходів або майна, платника податків; та непрямі – податки на товари на послуги, яки встановлюються в вигляді надбавки до ціни або тарифу, оплачуються споживачами при купівлі товарів та отриманні послуг. Податкова ставка – це законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування. Податкові ставки бувають: пропорційні (не змінюються при зміні доходу); прогресивні (зі зростанням доходу зростає податкова ставка); регресивні (зі зростанням доходу податкова ставка зменшується). Крива Лаффера. Лаффер дослідив залежність між обсягом податкових надходжень та податковою ставкою. Він виявив, що податки зростають зі зростанням відсоткової ставки податку до певного рівня, далі ж зі зростанням податкової ставки податкові надходження скорочуються.

21. БЮДЖЕТНИЙ ДЕФІЦИТ І ПРОФІЦИТ. ЦИКЛІЧНИЙ ТА СТРУКТУРНИЙ ДЕФІЦИТИ БЮДЖЕТУ

Державний бюджет – офіційно визнаний відповідними органами державної влади грошовий вираз збалансованого кошторису держави за певний період часу. Зведений державний бюджет – це сукупність державного бюджету на місцевих бюджетів. Доходи бюджету становлять податкові і неподаткові надходження. Видатки бюджету – придбання товарів та послуг, соціальні трансферти, державні інвестиції на розвиток економіки та погашення державного боргу. Залежно від співвідношення між надходженнями та витратами можливі наступні стани державного бюджету: якщо видатки дорівнюють доходам, такий бюджет називається збалансованим; якщо видатки бюджету перевищують його доходи – дефіцитний бюджет; якщо доходи більші за видатки – профіцитний. Концепції збалансування бюджету: 1. Балансування бюджету на щорічній основі – державні витрати повинні бути збалансованими з доходами в межах кожного року. 2. Балансування бюджету в межах економічного циклу – збалансування доходів та видатків в межах одного економічного циклу. 3. Концепція функціональних фінансів – підпорядкування бюджетної функції фіскальної політики стабілізаційній функції. Види бюджетного дефіциту: 1. Циклічний бюджетний дефіцит виникає внаслідок циклічного падіння виробництва в результаті кон’юктурних коливань. 2. Структурний дефіцит – є результатом заходів дискреційної політики держави. Фактичний дефіцит державного бюджету є сумою циклічного та структурного дефіциту. Чинники, що збільшують дефіцит бюджету: збільшення оборонних видатків, зростання виплат по державному боргу, збільшення трансфертних платежів, зменшення податкового навантаження. Способи фінансування дефіциту бюджету: грошово-кредитна емісія; внутрішні і зовнішні позики.

22. Класична модель макроекономічної рівноваги

Швейцарський економіст Леон Вальрас є основоположником теорії загальної економічної рівноваги. Пропозиція кінцевих продуктів дорівнює попиту на ці продукти. Функція попиту виводиться з функції корисності та бюджетних обмежень споживача, а функція пропозиції – з виробничої функції, якій властива спадна віддача ресурсів. Коли виходити із сучасних уявлень про економічну рівновагу і з сучасного стану державного регулювання економіки, то класична модель видається нібито не зовсім актуальною, оскільки у ній не взято до уваги роль держави.

Під сучасною класичною моделлю загальної рівноваги розуміють пояснюючу модель послідовників класичних підходів в економічній науці, яка враховує взаємодію конкретних ринків, що утворюють національну економіку: ресурсів, товарів, грошей і заощаджень(інвестиці й).

Умови загальної рівноваги за класичною моделлю:

1.Рівновага формується у результаті взаємодії ринків ресурсів, товарів, грошей та інвестицій(заощаджень).

2. Вихідним у встановленні рівноваги і у поясненні логіки зв’язків є ринок ресурсів (праці).

3. на ринках ресурсів, товарів та заощаджень(інвестицій) формуються ціни, що врівноважують попит і пропозицію, тому завдяки їм відбуваються автоматичне очищення ринків як від надлишкового попиту, так і від надлишкової пропозиції.

4. Ринок грошей відіграє пасивну роль у формуванні загальної рівноваги, оскільки гроші не впливають на значення реальних величин.

23. ДИСКРЕЦІЙНА ТА НЕДИСКРЕЦІЙНА МОНЕТАРНА ПОЛІТИКА. МУЛЬТИПЛІКАТОРИ МОНЕТАРНОЇ ПОЛІТИКИ

Монетарна політика – один з інструментів державного регулювання, який оперативно виконує функції регулювання економічних циклів, попередження та подолання економічного спаду. Монетарна політика – це сукупність форм та засобів державного впливу на пропозицію грошей з метою забезпечення рівноваги між пропозицією грошей та попитом на них. Кінцеві цілі монетарної політики: економічне зростання, повна зайнятість, стабільність цін, сталий платіжний баланс. Проміжні цільові орієнтири: грошова маса, ставка процента, валютний курс. Кінцеві цілі реалізуються монетарною політикою як один із напрямків економічної політики держави в цілому. Проміжні цілі безпосередньо відносяться до діяльності Центрального банку. Ефективність монетарної політики в сучасних умовах значною мірою визначається рівнем довіри до політики ЦБ. Правила монетарної політики – це стратегія, за якою ЦБ бере на себе певні зобов’язання в грошово-кредитній сфері. Дискреційна монетарна політика – це цілеспрямовані зміни в розмірі державних витрат і податків, з метою стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду. Недискреційна монетарна політика – це автономна політика, при якій бюджетний дефіцит та бюджетний надлишок виникають автоматично, внаслідок дії автоматичних стабілізаторів економіки. Експансійна монетарна політика або «політика дешевих грошей» полягає в збільшенні резервів комерційних банків та їх здатності до кредитування, що призводить до збільшення пропозиції грошей, зменшення відсоткової ставки і зростання інвестицій на ринку капіталу. Рестрикційна монетарна політика чи «політика дорогих грошей» – скорочення резервів комерційних банків призведе до скорочення грошової пропозиції, внаслідок чого відсоткова ставка на кредити і депозити зросте, а інвестування зменшиться. Найефективніша монетарна стратегія в сучасних умовах – стратегія прямого таргетування інфляція – встановлення цільового показника інфляції та його дотримання. Депозитний мультиплікатор є оберненою величиною до норми резервування: μ = 1/rr = 1/норма резервування.

24. РОЛЬ ЦБ В ЕКОНОМІЦІ. ІНСТРУМЕНТИ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ.

ЦБ використовує інструменти грошово-кредитної політики з метою впливу на кількість грошей чи відсоткову ставку. Автономія ЦБ полягає в його незалежності від виконавчої влади. Банківська система ринкової економіки найчастіше дворівнева – складається з ЦБ (емісійного) та різних видів комерційних банків. Основні функції комерційних банків: здійснення на договірних умовах кредитно-розрахункових, касових та інших банківських обслуговувань підприємств, установ, організацій. Основні функції ЦБ: 1. Забезпечення стабільності національної валюти. 2. Забезпечення платіжного обігу 3. Сприяння державного контролю за приватними банками. 4. Забезпечення ліквідності комерційних банків 5. Забезпечення стабільності банківської системи. Основними інструментами монетарної політики, за допомогою яких ЦБ здійснює регулювання грошово-кредитної сфери є: операції на відкритому ринку; політика облікової ставки; політика мінімальних резервів. Облікова ставка – це відсоток, під який ЦБ надає кредити комерційним банкам. Зменшення облікової ставки призводить до збільшення резервів у комерційних банках і зростання пропозиції грошей, що знижує відсоткову ставку на грошовому ринку. Змінюючи мінімальну обов’язкову резервну норму, ЦБ також може впливати на кредитні можливості комерційних банків. Збільшення норми резерву призведе до скорочення грошової пропозиції і підвищення відсоткової ставки.

Операції на відкритому ринку – суть методу полягає в купівлі-продажу ЦБ урядових ЦП на відкритому ринку. В процесі купівлі-продажу цих паперів ЦБ вступає у відносини з комерційними банками, нефінансовими організаціями і населенням. Купуючи або продаючи урядові ЦП, ЦБ здатний збільшувати або зменшувати резерви в банківській системі і таким чином впливати на пропозицію грошей.

25. ГРОШОВА ПРОПОЗИЦІЯ: ГРОШОВА БАЗА І ГРОШОВА МАСА. КОЕФІЦІЄНТ МОНЕТИЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ.

Кількість грошей в економіці контролюється державою за допомогою монетарної (грошово-кредитної) політики, на практиці цю функцію здійснює ЦБ. Пропозиція грошей (М^s) — це процес формування грошової маси в країні. Пропозиція грошей є однією з найважливіших функцій держави, яку здійснює цен­тральний банк (в Україні Національний банк України). Для вимірювання грошової пропозиції використовуються грошові агрегати: М0, М1, М2, М3 у порядку зменшення рівня ліквідності.Грошові агрегати – це сукупність грошових засобів у визначеній формі, які поєднані особливими якісними ознаками.

М0 – готівкові гроші, що перебувають в обігу поза банківською системою;

М1 – включає М0 + кошти на розрахункових рахунках і поточних депозитах;

М2 – включає М1 + строкові депозити і валютні заощадження в банках;

М3 – включає М2 + кошти клієнтів за трастовими операціями банків. Грошова маса – це сукупність готівкових і безготівкових грошей. Грошова база – це сума готівки поза банківською системою та резерви комерційних банків, що зберігаються у ЦБ. MB=C+R. Ефект «нейтральності грошей» - зміна кількості грошей в обігу не здійснює впливу на реальні макроекономічні величини, а відображається на коливаннях номінальних змінних. Монетарне правило – держава (ЦБ) повинна підтримувати темп росту грошової маси на рівні середніх темпів зростання реального ВВП, тоді рівень цін в економіці буде стабільним.

У формуванні пропозиції грошей беруть участь три суб'єкти — центральний банк, комерційні банки та небанківський сектор. Вона являє собою суму готівкових та безготівкових коштів M^S =С+Д (готівка + депозити) У цілому на пропозицію грошей (M^s) впливають чинники:

· величина грошової бази (Н);

· норма резервування депозитів у центральному банку (r);

· співвідношення між готівкою та депозитами (d);

Коефіцієнт монетизації економіки – це відношення між величиною грошового агрегату і грошовою оцінкою ВВП. Індикатор економічної безпеки країни – М3/ВВП більше 50 %.

26. ПОПИТ НА ГРОШІ ТА ФАКТОРИ,

ЩО ЇХ ВИЗНАЧАЮТЬ.

Кількість грошей в економіці контролюється державою за допомогою монетарної (грошово-кредитної) політики, на практиці цю функцію здійснює ЦБ. Попит на гроші – бажання макроекономічних суб’єктів в кожний момент часу мати певну частину доходу в ліквідній формі. Кількісна теорія грошей визначає попит на гроші за допомогою рівняння обміну: MV=PQ, де M – маса грошей, V – швидкість обігу грошей, P – ціна, Q – обсяг виробництва. Фактори попиту на гроші: рівень доходу, швидкість обігу грошей, ставка відсотка. Ефект «нейтральності грошей» – зміна кількості грошей в обігу не

здійснює впливу на реальні макроекономічні величини, а відображається на коливаннях номінальних змінних. Грошовий попит, який складаєть­ся з двох елементів: попит на гроші для угод (трансакційний попит) — М^d1 і попит на гроші як активи (спекулятивний по­пит) — М^d2. Попит на гроші для угод випливає з їхньої функції платіжного засобу. Тому його величина прямо залежить від реального дохо­ду. Звідси випливає функція попиту на гроші для угод: M^d1=k● Y, де k — коефіцієнт чутливості грошового попиту до зміни до­ходу, який показує, на скільки грошових одиниць змінюється грошовий попит при зміні доходу на одну грошову одиницю. Отже, попит на гроші для угод теж не залежить від відсотко­вої ставки. Попит на гроші як активи випливає з їх функції засобу збері­гання вартості. Два альтернативні варіанти зберігання вартості: у формі грошей, у формі облігацій, які належать до негрошових активів. Перевагою грошей як засобу зберігання вартості є висока ліквідність, але вони не приносять дохід їх власникам. Переваги облігацій полягають у тому, що вони приносять дохід у формі відсотків, але мають низьку ліквідність. Для вирішення альтернативи, в якій формі зберігати вартість, власники портфеля фінансових активів ураховують відсоткову ставку. Вона визначає, з одного боку, рівень доходу від облігацій, а з іншого — втрати доходу від зберігання вар­тості у формі грошей на відміну від її зберігання у формі облі­гацій. Чим вища відсоткова ставка, тим більші втрати від зберігання вартості у формі грошей, тим менший попит на гроші і більший — на облігації. Це свідчить про те, що попит на гроші як активи перебуває в оберненій залежності від відсоткової ставки.

27. СУТНІСТЬ, ПРИЧИНИ ТА ВИДИ ІНФЛЯЦІЇ. МЕТОДИ ВИМІРЮВАННЯ ІНФЛЯЦІЇ

Інфляція – це підвищення загального рівня цін в економіці, падіння купівельної спроможності національної грошової одиниці. Основні причини інфляції: надмірна емісія грошей; монополізація економіки; дефіцит товарів; збільшення дефіциту бюджету і державного боргу; збільшення витрат при низькій ефективності виробництва. Загальний рівень цін отримують за допомогою індексів: вони показують зміни середнього рівня цін ринкового кошика споживчих товарів і послуг, до складу якого входять продовольчі товари, одяг, житло, паливо, транспорт, медичні послуги та ін., що купуються типовими домашніми господарствами для повсякденного життя. Використовують індекс Пааше: Іп = ∑ p1q1 / ∑ p0q1 – це індекс цін з акцентами поточного року. Індекс Лайспейреса це індекс цін з акцентом базисного року. В якості акцента береться кількість благ, які вироблені в базисному році: Іл=∑ p1q0/ ∑ p0q0. Індекс Фішера – усереднює результат попередніх двох індексів: √ Іп*Іл. За допомогою індексів розраховують темп інфляції. Темп інфляції показує приріст загального рівня цін за певний період. π =π е+β (U-U*)Е, де π е очікуваний рівень інфляції, β – коефіцієнт чутливості, U – фактичний рівень безробіття, U* – природний рівень безробіття, Е – інфляція витрат. Види інфляції. За можливістю кількісної оцінки інфляцію поділяють на відкриту – характеризується збільшенням рівня цін і дією механізму дії адаптивних інфляційних очікувань, та приховану – проявляється у збільшенні товарного дефіциту або у штучному обмеженні споживання. За критерієм річного темпу зміни загального рівня цін розрізняють такі види відкритої інфляції: Інфляція в межах від 0 до 10% на рік – помірна, від 10 до 200% - галопуюча, від 1000% на рік і більше – гіперінфляція. За можливістю прогнозування виділяють також очікувану і неочікувану інфляцію. Очікувана – викликана закономірними тенденціями економ розвитку і запланованими державними заходами. Неочікувана – є результатом непередбачуваних змін у сукупному попиті та сукупній пропозиції. За пропорцією зміни цін інфляцію поділяють на збалансовану – є результатом більш-менш рівномірного зростання цін на переважну більшість товарних груп. Незбалансована – виникає внаслідок нерівномірного зростання цін. За причинами виникнення розрізняють інфляцію попиту і інфляцію витрат (пропозиції). Інфляція попиту – виникає у випадку, коли зростання цін зумовлене зростанням попиту. Інфляція витрат – має місце, коли ціни зростають зі збільшенням витрат на виробництво одиниці продукції. Фактори, що призводять до інфляції попиту поділяють на монетарні та немонетарні. До монетарних факторів інфляції відносять: зростання попиту на засоби виробництва в умовах майже повної завантаженості попиту. Немонетарними факторами є зростання цін на сировину, боротьба профспілок за підвищення заробітної плати. До чинників, що провокують інфляцію витрат, або «шок пропозиції» в економіці, відносять: підвищення цін на енергію та сировину, зростання номінальної заробітної плати, зростання середніх витрат на виробництво одиниці продукції.

28. БЕЗРОБІТТЯ, ЙОГО СУТНІСТЬ І ВИДИ. ЗАКОН ОУКЕНА

Ринок праці – система економічних відносин з приводу використання та відтворення робочої сили. Суб’єкт ринку праці – робоча сила, об’єкт – робочі місця. Безробіття – стан ринку праці, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї. Залежно від причин, що породжують безробіття, виділяють такі основні його види: фрикційне, структурне, циклічне та інституціональне. Фрикційне – добровільний чи вимушений пошук роботи або очікування роботи. Структурне виникає внаслідок структурних зрушень в економіці. Циклічне – виникає внаслідок загального спаду в економіці. Інституціональне пов’язане з функціонуванням інститутів ринку праці. Розрізняють фактичний і природний рівень безробіття. Фактичний – рівень офіційно зареєстрованих безробітних до загального числа людей, які можуть та бажають працювати. Природний рівень досягається за умов повної зайнятості, коли ринок праці перебуває в стані рівноваги (6-7%). Фактори, що впливають на природний рівень безробіття: динаміка мінімальної заробітної плати, динаміка фактичного безробіття, стійкість з/п, різниця в темпах зростання по секторах економіки. Соціально-економічні наслідки безробіття: зниження якості робочої сили; зниження рівня життя населення; зростання соціальної напруги в суспільстві; недовиробництво ВВП. Зв'язок між втратою ВВП і розривом безробіття формулюється законом Оукена: в ситуації, якщо фактичний рівень безробіття перевищує природний на 1% то ВВП-розрив становить 2, 5 %. ∆ У= В(Uf-U*).

29. ТЕОРІЇ ЦИКЛІЧНИХ КОЛИВАНЬ. ДЕРЖАВНА АНТИЦИКЛІЧНА ПОЛІТИКА ТА ЇЇ ІНСТРУМЕНТИ.

Макроекономічна нестабільність – це зміна ділової активності, яка виражається в відповідних проявах. Форми вираження макроекономічної нестабільності: зміна динаміки ВВП, зміна рівня зайнятості, зміна в обсягах прибутків підприємств та доходів домогосподарств. Економічний цикл характеризується періодичним падінням і зростанням ділової активності. Причини циклічності економіки – періодичне порушення економічної рівноваги між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Економіка розвивається таким чином, що сукупний попит відстає від можливостей економіки виробляти певний обсяг товарів і послуг. Це відставання призводить до порушення відтворювальних зв’язків, що на певному етапі досягає критичних і величин і виражається кризою перевиробництва. У класичному прояві економічний цикл передбачає дві основні ознаки: повторення певних фаз (спад, нижня точка, пожвавлення, пік); регулярності або чіткої періодичності. Фази економічного циклу: Спад – відбувається падіння курсу цінних паперів, нагромаджуються запаси товарів, скорочується виробництво, зменшується попит на робочу силу, знижується ділова активність; депресія – найнижча точка циклу, зайнятість і виробництво досягає найнижчого рівня; пожвавлення – починається зростання виробництва і закінчується досягненням найвищого докризового рівня, збільшується попит на товари та інвестиції, збільшення з/п, доходів; піднесення – найвища точка циклу, істотно активізуються інвестиційні процеси, підвищується попит на кредитні ресурси. Економічне зростання – це сума пожвавлення та піднесення. В макроекономічній науці розрізняють за тривалістю такі основні види циклів: короткі (цикли запасів, цикли Кітчина) (2-4 роки), середні (цикли Жугляра) (7-12), довгі (хвилі Кондратьєва)(40-60).

Короткі цикли пов’язані із періодичним коливанням інвестицій у товарні запаси. Матеріальною основою коротких циклів є коливання цін. Матеріальною основою середніх (промислових) циклів є необхідність періодичного оновлення основного капіталу. Причина виникнення довгих хвиль – неоднакова тривалість функціонування певних господарських благ, на виробництво яких потрібно затратити різний час і нагромадити необхідний капітал. Матеріальною основою довгих хвиль є необхідність оновлення споруд та інших капітальних об’єктів у більшості галузей економіки.

Теорії циклічності: Теорія К. Маркса. Головною причиною циклічності є суперечність між суспільним характером виробництва і приватно-капіталістичним присвоєнням його результатів. Ж.-Б. Сей. Причиною циклічності є диспропорційність ринкової економіки. Представники кейнсіанства пов’язували циклічність із надлишком заощаджень у населення, що призводить до дефіциту інвестицій у виробництво і обмеження сукупного попиту. Прибічники монетаризму пов’язують циклічність коливаннями у грошовій сфері, що випливають під впливом грошової політики держави.

Теоретичне пояснення циклічних коливань. У макроекономічній науці відсутня єдина теорія економічного циклу, тому існують різні причини циклічності. Неокласичні теорії – економічні коливання є наслідком змін природного рівня виробництва. Модель реального економічного цикл. Основні положення: повна гнучкість цін, номінальні змінні не впливають на реальні показники, номінальна величина не враховує короткострокові економічні коливання. Неокейнсіанські теорії – економічні коливання є наслідком негнучкості цін і заробітної плати. Модель Калдора – економічні коливання пояснюються невідповідністю заощаджень та інвестицій. Основні положення: пояснення поведінки цін і заощаджень у короткостроковому періоді, використання тези про повернення економіки до природного рівня виробництва, використання теорії сукупної пропозиції. Інституціональні теорії: модель політичного кон’юктурного циклу – економічні коливання пов’язуються змінами у політичній сфері. Основними положеннями є: зростання соціальних виплат напередодні виборів, падіння ділової активності після проведення виборів.

Політика антициклічного регулювання – це система заходів держави, спрямованих на регулювання циклічності. Напрями антициклічного регулювання: бюджетна політика – маневрування державними видатками і податками, грошово-кредитна – дії ЦБ щодо збільшення чи зменшення кількості грошей в обігу і відсоткової ставки. Засобами антициклічного регулювання є: бюджетні видатки, зміна податкових ставок, операції ЦБ на відкритому ринку, норма обов’язкових банківських резервів. Кейнсіанське розуміння антициклічного регулювання, його основний засіб – вплив на сукупний попит. Інструмент антициклічного регулювання – державні видатки, включаючи дефіцитне бюджетне фінансування. Кейнсіанські ідеї широко використовувалися у 60-70-ті роки ХХ ст. Неокласичне розуміння анти циклічного регулювання. Монетарні підходи – ключова роль у системі антициклічного регулювання відводиться заходам у грошовій сфері. Підходи в рамках економіки пропозиції – податкове стимулювання сукупної пропозиції.

30. МОДЕЛЬ ХАРРОДА – ДОМАРА

Модель економічного зростання – це різновид одновимірних (одно факторних) і багатовимірних (багатофакторних) макроекономічних моделей довгострокового розвитку. Загальна характеристика моделей економічного зростання: 1.Розгляд економічного зростання значною мірою з точки зору факторів попиту. 2. Економічне зростання є похідним від споживання і нагромадження. 3.Основним інструментом є принцип мультиплікатора-акселератора. Умови моделі Харрода-Домара: 1.Економічне зростання залежить від обсягу заощаджень (S) та середньої схильності до заощаджень: s=S/Y. 2)S=I, I=∆ K, 3) k=K/Y=∆ K/∆ Y, де k – капіталомісткість виробництва. Фундаментальне рівняння моделі економічного зростання: t_y = s/k. За цією моделлю економічне зростання прямо пропорційне середній схильності до заощаджень і обернено пропорційне капіталомісткості виробництва.

Ця модель є продовженням кейнсіанської традиції і зосереджує увагу на двох чинниках: схильності до заощадження та співвідношенням капіталу і доходу. Графік (К, У). На графіку відображається залежність між обсягами капіталу і обсягом національного випуску, видно що зі зростанням обсягів капіталу зростає дохід, і відображено зв'язок приросту капіталу з приростом доходу. Модель Харрода-Домара звертає увагу на середню схильність до заощаджень, та зв'язок між капіталом і доходом.

31. МОДЕЛЬ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ СОЛОУ.

Модель економічного зростання – це різновид одновимірних і багатовимірних макроекономічних моделей довгострокового розвитку. Модель розроблено у 50-60-ті роки ХХ століття американським економістом Робертом Солоу. За розробку цієї моделі Р. Солоу була присуджена Нобелів­ська премія (1987).

Умови моделі:

1. Використовується виробнича функція Кобба-Дугласа, яка має такі властивості: припускається постійність прибутків і питомих видатків, сума еластичності виробництва по капіталу та праці = 1, ступінь взаємозамінності коливається від 0 до 1, теоретично можлива необмежена заміна праці капіталом, функція не враховує виробничих факторів, може застосовуватися екстенсивного економічного аналізу. 2. Основні чинники економічного зростання:

σ – норма зношування капіталу (амортизація)

n – темп зростання населення

g - темп реалізації технологічного прогресу. У цій моделі всі чинники розглядаються як екзогенні та постійні величини.

3. Усі параметри моделі розраховуються у розрахунку на одиницю праці (у = Y/L), де y – продуктивність праці. Економічне зростання означає зростання продуктивності праці (к = K/L), де к – капіталоозброєність праці – головний чинник економічного зростання і продуктивності праці. Отже виробнича функція набуває вигляду: у = f (к).

4. Іншими передумовами аналізу моделі є: спадна гранична продуктивність капіталу, досконала конкуренція на ринку ресурсів, -відсутнє зростання населення, технологічний прогрес і зростання населення вводять потім, удосконалюючи функцію. За основу зростання Солоу взяв зростання продуктивності праці. Модель враховує три чинники: капітал, кількість населення та технології виробництва.

«Золоте правило нагромадження»: вимагає щоб продукт капіталу був рівним нормі вибуття капіталу. При визначенні норми заощаджень критерієм повинна бути максимізація добробуту суспільства, як найліпшого споживача.

Модель економічного зростання Р. Солоу зображена на гра­фіку. k- капіталоозброєність одиниці праці з постійною ефектив­ністю; k* - стійкий стан капіталоозброєності, за якого σ k = І, тобто величина капіталу, що вибуває (σ k), дорівнює капіталу, що ін­вестується (I = s f (k));

32. МОДЕЛЬ МАНДЕЛЛА-ФЛЕМІНГА.

Модель Манделла-Флемінга є модифікацією моделі IS-LM. Чинники моделі: обсяг експорту обернено залежить від обмінного курсу; обсяг імпорту прямо залежить від ВВП; різниця обсягів капіталу визначається різницею між відсотковою ставкою в країні та на світовому ринку. Рівняння моделі: Y=C(Y-T)+I(n)+G+NX(e)IS M/P=L(i, Y). Суть моделі Манделла-Флемінга – модель пояснює основні макроекономічні зв’язки малої відкритої економіки у короткостроковому періоді за незмінного рівня цін.

Крива IS показує точки, які задовольняють умови рівноваги на ринку товарів, а крива LM – точки, які задовольняють умови рівноваги на ринку грошей. Точка перетину кривих IS та LM показує відсоткову ставку і рівень доходу, що забезпечують рівновагу на обох ринках.

33. НОМІНАЛЬНИЙ І РЕАЛЬНИЙ ВАЛЮТНИЙ КУРС. ФІКСОВАНИЙ І ПЛАВАЮЧИЙ ВАЛЮТНИЙ КУРС. ФАКТОРИ, ЯКІ ВИЗНАЧАЮТЬ ВАЛЮТНИЙ КУРС.

Результати зовнішньоекономічної діяльності кожної країни значною мірою пов’язані з курсом національної валюти. Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн. Валютний курс може встановлюватись у двох формах: пряме котирування – це котирування, за якого курс валюти подано як кількість одиниць національної валюти за одиницю іноземної; і обернене – це оцінювання одиниці національної валюти через певну кількість іноземної валюти. Розрізняють також номінальний і реальний валютний курси. Номінальний валютний курс – це ціна одиниці національної валюти, виражена в одиницях іноземної валюти. Реальний валютний курс – це національний валютний курс з урахуванням зміни рівня цін у двох країнах. Фактори, які впливають на валютний курс: платіжний баланс країни; пропозиція грошей; темп інфляції; дефіцит товарів; ВВП; реальна відсоткова ставка. Виділяють наступні режими валютного регулювання: режим вільно плаваючого валютного курсу – це різновид валютного курсу, що коливається, зумовлюючий використання механізму валютного регулювання; режим фіксованого валютного курсу – це офіційно встановлене співвідношення між національними валютами, засноване на визначеному валютному паритеті; режим регульованого плавання – вільно змінюється під впливом попиту і пропозиції і заснований на використанні ринкового механізму. До заходів регулювання валютного курсу належать: Девальвація – дії уряду, спрямовані на зниження обмінного курсу національної валюти. Ревальвація – цілеспрямовані дії уряду на підвищення обмінного курсу національної валюти.

Види валют: Національна – грошова одиниця даної країни, яка використовується в розрахунках. Вільноконвертована – валюта, яка вільно обмінюється на валюти інших країн. Замкнута – національна валюта, яка використовується в межах однієї країни і не обмінюється на інші валюти. Резервна – національні грошово-кредитні кошти провідних країн, які використовуються для міжнародних розрахунків в зовнішньоекономічних операціях.