Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Історія досліджень мотивації досягнення

Генрі Мюррей, один із основоположників напряму досліджень мотивації досягнення, визначав потребу в досягненні як бажання або тенденцію «долати перешкоди, виявляти силу, прагнути робити щось важке або робити щось якомога швидше» (Murray, 1938). Він вважав, що привабливість досягнення не в набутті бажаного, а в розвитку і застосуванні навичок. Іншими словами, винагородою для мотивації досягнення служить сам процес.

Девід Мак-Клелланд більше чотирьох десятиліть вивчав мотивацію досягнення. Підсумок його роботи підведений в книзі «Людська мотивація» (Human Motivation, McClelland, 1985). Д. Мак-Клелланд виділяв три групи потреб: потреба у владі, потреба в успіху, потреба в причетності (приналежності).

Мак-Клелланд та інші вчені стверджують: мотив досягнення – це прояв базового спонукання «робити щось краще», причому не для схвалення або нагороди, а «заради самого процесу» (McClelland, 1985). Мак-Клелланд зазначає, що на розвиток цього природного спонукання впливають зовнішні умови. Наприклад, важливу роль відіграють батьки, які можуть створити сприятливі умови для становлення мотивації досягнення.

На думку Роберта Уайта (Robert White, 1959), схильність до дослідницької поведінки обумовлена ​​більш загальним мотивом, який він назвав мотивацією ефективності (effectance motivation). Як вважає Уайт, він спрямований на розуміння сутності навколишнього світу та світопорядку. Відчуття ефективності виникає, коли людина усвідомлює свою здатність впливати на світ навколо, і ці відчуття виконують для неї роль нагороди. Маленька дитина, наприклад, виявивши, що при кожному русі ноги підвішена зверху іграшка починає розгойдуватися, відчуває таку ефективність. Він може посміхнутися, засміятися або якось інакше висловити свій стан. Головне, у неї з'явиться відчуття управління середовищем.

Джон Аткінсон, який співпрацював з Мак-Клелландом на ранніх етапах досліджень мотиву досягнення, розробив відповідну теорію, яка залишила непорушною основоположну ідею Мак-Клелланда, що люди ставлять перед собою цілі та рухаються до них тому, що у них є потреба в досягненні. Але Аткінсон (Atkinson, 1957) вніс два важливих доповнення: по-перше, він зауважив, що ця потреба зменшується іншою – потребою уникнення невдач. Він вважав, що якщо перша сильніша за другу, людина зробить будь-які дії, а якщо все навпаки, то її поведінку слід визнати уникаючою. По-друге, Аткінсон вважав, що ці дві фундаментальні потреби по-різному взаємодіють з очікуваннями та цінностями. Так, коли очікування успіху занадто велике або занадто мале, мотивація досягнення стає незначною, - адже якщо очікування успіху мале (тобто людина не вірить у свій успіх), то їй безглуздо докладати зусилля, а якщо очікування успіху велике (тобто досягти його просто), людині немає чого старатися.



При значному очікуванні невдачі є великі підстави уникати виконання завдання, а при незначному очікуванні невдачі, як це не парадоксально, підстави для уникання такі самі, - через те, що невдача при виконанні легкого завдання є принизливою, а значить людина, потреба якої – уникнути невдачі, схильна відмовлятися від рішення неважких завдань.

Ці доповнення лягли в основу розробленої Дж. Аткінсоном спільно з Д. Мак Клелланда теорії суб'єктивно пріоритетного ризику. Відповідно до цієї теорії, мотивація досягнення і мотивація уникнення невдач визначають прийнятний для людини рівень ризикованої поведінки. Була відзначена цікава обставина: люди з високою мотивацією досягнення (а до цієї категорії відноситься більшість керівників) вважають за краще не високі й не низькі рівні ризику, а якийсь середній його рівень. При середньому рівні ризику успіх переважно залежить від власних зусиль керівника.

Про це ж говорить закон Йеркса-Додсона. Ці два вчені ще в 1908 році встановили, що для того, аби навчити тварину проходити лабіринт, найбільш сприятливою є середня інтенсивність мотивації (вона задавалася інтенсивністю ударів струму).

Мюррей включає потребу в досягненні та уникненні невдач в систему інших психогенних потреб, таких як потреба в агресії, приналежності, домінуванні, захисті, грі, уникненні шкоди, уникнення звинувачень, незалежності, неприйнятті, осмисленні, пізнанні, допомоги, заступництві, розумінні, порядку, приверненні уваги до себе, визнанні, придбанні, протидії, роз'ясненні (навчанні), сексі, творенні, ощадливості, повазі та приниженні.



За даними Мак-Клелланда, люди, які відчувають сильну потребу в досягненні, вважають за краще покладатися на власні сили і прагнуть до самовдосконалення. Вони схильні працювати над завданнями, які вимагають чималих зусиль, але не є нерозв'язними. Вони відчувають більше задоволення від своєї роботи тоді, коли самі можуть її планувати і самостійно визначати свої цілі. Такі люди вважають за краще грати в шахи, а не в покер.

Зазвичай люди з високою потребою в досягненні ставлять перед собою такі завдання, виконання яких буде для оточуючих символом або ознакою успіху. Такі люди хочуть бути завжди на висоті й люблять отримувати позитивні відгуки про свою діяльність від оточуючих. Схвалення оточуючих для них важливіше за гроші. Адамс і Стоун (Adams, Stone) вказують на те, що такі люди навіть свій вільний час часто присвячують діяльності, що пов'язана з їх основною роботою.

Чому ж у деяких виникає така потреба? Мак-Клелланд виявив, що на формування у дитини потреби в досягненні впливають установки батьків. Зазвичай батьки з високою потребою в досягненні вимагають від своїх дітей більшої самостійності. Їх діти в уже відносно ранньому віці вчаться покладатися на власні сили. В результаті у них розвивається почуття впевненості в собі і власні досягнення приносять їм радість.

Батьки з низькою потребою в досягненні, як правило, надмірно опікують своїх дітей. Навіть коли в цьому немає необхідності, вони допомагають їм виконувати повсякденні справи (наприклад, одягатися та їсти). Таким дітям надається менше свободи і у них, як правило, формується слабка потреба в досягненнях.

Згідно Х. Хекхаузену, люди з великою мотивацією досягнення успіху, в ситуації вибору між негайною, але малою винагородою, або великою, але відстроченою у часі, вибирають останнє, а люди з низькою мотивацією досягнення відрізняються більшою прихильністю до негайної винагороди і нижчою здатністю відстрочити задоволення. Також відзначено, що мотивовані на успіх схильні зосереджуватися на «великій меті», вони також надають перевагу завданням, що охоплюють більший період часу і вимагають планування. Вони не потребують швидкого досягнення успіху, більш того, вони можуть досить довго чекати

Є певні відмінності в поясненнях своїх успіхів і невдач людьми з вираженою мотивацією досягнення успіху та мотивацією уникання невдач. Якщо ті, хто прагне досягнень частіше приписують свій успіх наявними у них здібностям (суб’єктна й диспозиційна атрибуція), то ті, що уникають невдач схильні пояснювати свій успіх скоріше випадковим збігом обставин (інцидентна каузальна атрибуція).

Історія досліджень мотивації афіліації (приналежності)

Зміст мотиву афіліації є далеко не однорідним: сюди включається потреба контактувати з людьми, бути членом групи, взаємодіяти з оточуючими, надавати й приймати допомогу. Г. Мюррей так визначає потребу людини в афіліації: «Заводити дружбу і відчувати прихильність. Радіти іншим людям і жити разом з ними. Співпрацювати і спілкуватися з ними. Кохати. Приєднуватися до груп». Під афіліацією розуміється, таким чином, певний тип соціальних взаємодій, зміст якого полягає у спілкуванні з іншими людьми, яке приносить задоволення обом сторонам.

Мотивація афіліації відноситься до вищого рівня ієрархії людських потреб. У певному сенсі афіліативна поведінка (прагнення до контакту, прихильності, причетності до групи) властива й багатьом представникам тваринного світу, що говорить на користь розгляду афіліативної потреби в якості вродженої. Але не можна заперечувати і той факт, що потреба у фізичному контакті у тварин і потреба в спілкуванні у людей мають різний зміст і спрямованість.

Експеримент Харлоу з виявлення чинників, що беруть участь у становленні зв'язку між дитинчам мавп і матір'ю, переконливо показує, що для молодих мавпочок головну роль у розвитку прихильності грає приємне відчуття дотику з теплим предметом, незалежно від того, мати це або плюшевий манекен (Обухова, 1999). Для людської дитини також, безумовно, існує необхідність у фізичному контакті, але його не може замінити контакт з лялькою або навіть твариною. У спілкування дитини з матір'ю крім фізичної взаємодії, включені ще й такі чинники, як контакт очей, посмішка, тембр голосу, сміх і т.д. Дефіцит такого спілкування протягом 5 - 6 місяців призводить до незворотних негативних зрушень у психіці дитини, порушує її емоційний, розумовий і фізичний розвиток. Як зазначав Е. Еріксон, «мати створює у своєї дитину почуття віри тим типом поводження з нею, який поєднує в собі чутливу турботу про потреби дитини з твердим почуттям повної особистісної довіри до неї в рамках того життєвого стилю, який існує в її культурі».

Таким чином, якщо потреба в спілкуванні і прихильності може і не є в строгому сенсі вродженою, то формується вона на самих ранніх стадіях онтогенезу, що підтверджується даними вікової психології. Так, про виняткову роль дитячо-батьківських відносин і ранньої соціалізації у розвитку афіліативної потреби у дитини говорить австрійський культурантрополог І. Ейбл-Ейбесфельд. На матеріалі вивчення культур Африки, Південної Америки і Нової Гвінеї, він приходить до висновку, що «створення навколо дитини атмосфери любові та уваги є необхідною умовою для формування повноцінного члена будь-якого суспільства, як войовничо налаштованого, так і миролюбного». Вчений зазначає, що виховання, позбавлене ласки, створює неповноцінну особистість, яка не відчуває прихильність до своєї групи.

Американський культурантрополог Р. Ронер на основі етнографічних даних висунув концепцію соціалізації, яка намагається пояснити й передбачити наслідки батьківського прийняття та відкидання для поведінкового, когнітивного й емоційного розвитку особистості дитини. Ронер виділив три типи можливого ставлення батьків до дитини:

- любов,розуміння і тепле ставлення;

- ворожість і агресія;

- індиферентність.

Ці типи «в різній мірі характеризують культури та взаємопов'язані з іншими вимірами батьківської поведінки, зокрема з батьківським контролем». Очевидно, що саме стиль стосунків у сім'ї закладає основу для розвитку у дитини того чи іншого вектора розвитку афіліативної потреби – з вірою в прийняття себе іншими або зі страхом відкидання.

Мабуть, потреба людини в афіліації є універсальною, тобто властивою всім людям незалежно від їх вікової, гендерної або етнічної приналежності. Але характер і зміст цієї потреби, безумовно, варіює залежно від виховання, умов соціалізації, типу культури. Ряд досліджень доводить, що досвід спілкування з іншими людьми, який накопичується протягом життя веде до узагальнених очікувань зустріти в них джерело заохочення або покарання. Якщо домінують очікування першого роду, то людина буде прагнути до інших людей і довіряти їм; якщо переважають протилежні очікування, то вона буде уникати інших людей, ставиться до них з підозрою та низько їх оцінювати. Людина, досвід якої носить змішаний характер і у якої високі очікування обох типів, буде знаходитися в сфері міжособистісних відносин в стані постійного конфлікту. Той, у кого обидва види очікувань низькі, буде проявляти в ситуаціях міжособистісного спілкування байдужість і незацікавленість (Хекхаузен, 1986).

Універсальність потреби людини в афіліації підтверджують дані порівняльно-культурних досліджень. Так, представники індивідуалістичних культур значно частіше, ніж представники культур колективістських, скаржаться на відчуття самотності та ізоляції і частіше впадають у депресію (Стефаненко, 1999). Спосіб життя в таких культурах пов'язаний, як відомо, з пріоритетом цінностей індивідуалізму й досягнення, що часто призводить до відчуження людини від інших людей, дефіциту спілкування і дружніх зв'язків. Меншу поширеність «класичних» симптомів депресії в традиційних культурах вчені пояснюють, зокрема, «переважанням в них великих сімей, у яких людина отримує більше соціальної підтримки і менше ризикує втратити відносини любові» (Стефаненко, 1999).

Важливою особливістю мотивації афіліації є її реципрокний (взаємозалежний) характер. Так, ступінь успішності афіліації людини залежить не тільки від її прагнення до приналежності, але й від її потенційного партнера: один повинен дати зрозуміти другому про своє бажання вступити у контакт, надавши цьому контакту привабливість у його очах. Несиметричність у розподілі ролей, перетворення партнера в засіб задоволення своїх потреб завдають шкоди афіліації або навіть повністю руйнують її. Адже мету афіліації можна визначити як пошук прийняття себе іншими, підтримки та симпатії.

А. Меграбян виділяє дві тенденції мотиву афіліації: надію на афіліацію (очікування відносин симпатії, взаєморозуміння в спілкуванні) і боязнь відкидання (страх того, що спілкування не відбудеться або буде формальним). Поєднання цих тенденцій дає чотири типи мотивів афіліації:

1) Висока надія на афіліацію і низька чутливість до відкидання: у більшості випадків потреба в афіліації постійно задовольняється. У цьому випадку людина може бути товариською аж до настирливості.

2) Низька потреба в афіліації та висока чутливість до відкидання: у більшості ситуацій потреба в афіліації залишається незадоволеною або ж зовсім відкидається.

3) Низька надія на афіліацію й низька чутливість до відкидання: будь-який перебіг подій – позитивний чи негативний – майже не позначається практичній афіліації людини. У цьому випадку людина вважає за краще самотність.

4) Висока надія на афіліацію й висока чутливість до відкидання: у більшості ситуацій потреба в афіліації або задовольняється, або відкидається. У людини виникає сильний внутрішній конфлікт: вона прагне до спілкування і в той же час уникає його. Цей тип, на думку Меграбяна, є мотиваційною основою пасивно-агресивної поведінки (характерної для авторитарних особистостей), тобто показником мотиву залежності: часте застосування позитивних і негативних санкцій стає засобом формування у індивіда тенденції до психологічної залежності від когось (зазвичай – від авторитарного лідера).


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.006 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал