Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО ПОЛОЖЕННЯ ФІЗИЧНИХ ОСІБ




Загальна характеристика суб'єктів міжнародного приватного права. Фізичні особи в міжнародному приватному праві. Законодавство України про поняття "іноземець". Правовий статус «іноземців». Зміна правового статусу іноземців. Положення іноземців в різних державах. Правові режими, що надаються іноземцям для реалізації їхніх прав та обов'язків. Взаємність щодо фізичних осіб у міжнародному приватному праві. Право - та дієздатність іноземців. Поняття особистого закону фізичної особи. Правовий статус іноземців в Україні. Цивільна, трудова, шлюбно-сімейна право- та дієздатність іноземних громадян в Україні. Цивільно-правова відповідальність іноземців в Україні. Особливості правового статусу осіб з подвійним громадянством (біпатридів). Основні питання правового статусу громадян України за кордоном. Цивільна, трудова, шлюбно-сімейна право- та дієздатність громадян України за кордоном

Загальна характеристика суб'єктів міжнародного приватного права. Фізичні особи в міжнародному приватному праві. Суб'єкт міжнародного права – це носій міжнародних прав і обов'язків, що складають його міжнародну правосуб'єктність. Найважливіше місце серед суб'єктів міжнародного приватного права у правовідносинах займають фізичні особи, до яких застосовують поняття "іноземці".

У більшості держав превалює концепція, за якою іноземцем вважається особа, що не є громадянином цієї держави.

Основні положення щодо визначення громадянства особи закріплені в Європейській конвенції про громадянство (схвалена Комітетом Міністрів Ради Європи 15.05.1997). Кожна держава сама законодавче визначає, хто є її громадянином. Враховуючи вимоги національного законодавства, можна відповісти на питання, яка особа не є громадянином цієї держави.

У широкому смислі поняття "іноземець" включає поняття: "іноземний громадянин", "особа без громадянства" (апатрид), "особа з кількома громадянствами" (біпатрид) та ін. При цьому слід зауважити, що зазначені поняття не завжди визначені в доктрині, законодавстві держав, або, якщо їх і визначено, то вони не є однаковими.

Законодавство України про поняття "іноземець". Поняття "іноземці" в Україні охоплює поняття "іноземні громадяни" та "особи без громадянства". Нормативно-правовим актом, який в основному визначає статус іноземців в Україні, тобто закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які перебувають в Україні, є Закон України "Про правовий статус іноземців" (04.02.1994). Відповідно до ст. 1 цього Закону «Іноземець – особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав», а «Особа без громадянства – особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином».



Водночас відповідно до Закону України "Про громадянство України" (13.11.1991) іноземцями в Україні вважаються:

− «громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24.08.1991) не проживали постійно на її території;

− особи, які постійно не проживали в Україні на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України";

− особи, які хоча й народилися або постійно проживали на території України, але на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" проживали за межами України і тепер перебувають у громадянстві інших держав;

− особи, які не набули громадянства України відповідно до Закону "Про громадянство України».

Таким чином, особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України вважаються в Україні іноземними громадянами – звідси випливає, що біпатрид (особа, яка має громадянство України та іншої держави)на території України не вважається іноземним громадянином. Водночас особи, які не належать до громадянства будь-якої держави, визнаються в Україні (як і в інших державах) особами без громадянства.

Отже, це означає, що у сфері цивільно-правових, шлюбно-сімейних, трудових відносин вказані особи мають майже однакові права та обов'язки.

Правовий статус "іноземців" та зміна правового статусу іноземців. Правовий статус "іноземців" у міжнародному приватному правіутворюється сукупністю їх прав, свобод та обов'язків у державі перебування, що гарантуються нею. Правовий статус часто залежить від:



− виду правового зв'язку особи з державою (іноземні особи, особи без громадянства, особи з кількома громадянствами, біженці та ін.);

− терміну її перебування у державі (постійно проживають, тимчасово перебувають);

− мети її перебування у державі (виконання службових обов'язків, підприємницька діяльність; виконання певної роботи, навчання, підвищення кваліфікації, стажування, лікування, знаходження у приватних справах тощо);

− притаманності особам імунітетів і привілеїв (працівники дипломатичних і консульських установ).

Проте правовий статус "іноземців" майже завжди повністю підпорядковується законодавству держави перебування, тобто нормам конституцій держав, спеціальним законам про правовий статус іноземців, іншим нормативним актам.

На іноземних громадян може поширюватись також дія законодавства держави їх громадянства, на осіб без громадянства – законодавство держави їх постійного місця проживання. Статус цих осіб визначається також міжнародними угодами – Конвенцією про правовий статус біженців (28.07.1951), Конвенцією про правовий статус осіб без громадянства (28.09.1954), а також міжнародними угодами щодо прав та обов'язків фізичних осіб у конкретних правовідносинах.

Кожна держава, яка приймає іноземців, окрім правових норм повинна дотримуватися загальних міжнародно-правових принципів, що закріплені у Статуті ООН; Загальній декларації прав людини (1946); Міжнародних пактах про громадянські й політичні права (1966); про економічні, соціальні та культурні права (1966); Підсумковому акті наради в Гельсінкі (1975), деяких інших. Так, усі держави у відносинах, що належать до приватних міжнародних, мають дотримуватися принципу безумовної заборони дискримінації за ознаками раси, національності, громадянства, статі тощо. Особливо це важливо при здійсненні судочинства у трудових та шлюбно-сімейних правовідносинах.

Крім загальних принципів міжнародного права, кожна держава, що приймає іноземців, під час визначення їх правового статусу зобов'язана враховувати спеціальні правові принципи.

До них, зокрема, належить поширення на іноземців юрисдикції держави перебування. Цей принцип означає, що для іноземців є обов'язковим правопорядок, установлений державою, в якій вони знаходяться. Якщо ж іноземець не підпорядковується її юрисдикції, він може бути висланий за межі цієї держави на виконання рішення, винесеного відповідно до закону (ст. 13 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, ст. 20 Конвенції про правовий статус осіб без громадянства, ст. 2 Конвенції про правовий статус біженців). Відповідно до зазначених Конвенцій, особистий статус апатриду чи біженця визначається за законами країни їх доміцилію чи, за відсутності такого доміцилію, за законами країни їх проживання.

Іноземці мають право на захист з боку держави, громадянами якої вони є чи місце проживання (місцеперебування) у якій вони мають. Це випливає зі змісту ст. 7, 8 Загальної декларації прав людини, де зазначається рівність осіб перед законом та право особи на ефективне поновлення її порушених прав, наданих їй конституцією чи законом. Положення ст. 3, 6-9, 11-13, 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права більш детально визначають зміст права іноземців на захист. Окрім цього, цей принцип часто знаходить своє закріплення в національному законодавстві.

Кожна людина, хоч би де вона перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності (ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права). Цей принцип може закріплюватись у конституціях держав чи в інших нормативних актах. Визнання правосуб'єктності іноземця з боку держави перебування означає, що він не звільняється від виконання законів цієї держави – обов'язку сплачувати податки, виконувати певні зобов'язання тощо стосовно держави (ст. 29 Загальної декларації прав людини, ст. 2 Конвенції про правовий статус осіб без громадянства, ст. 2 Конвенції про правовий статус біженців).

Принцип свободи виїзду іноземця з території держави перебування закріплений у міжнародних актах (ст. 13 Загальної декларації прав людини, ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права), конституціях багатьох правових систем, в інших національних актах. Проте кожна держава у своєму законодавстві відповідно до ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права може встановлювати обмеження виїзду іноземців із власної території. Яскравим прикладом щодо свободи пересування, в т. ч. виїзду, є реалізація Шенгенської угоди, відповідно до якої в центрі Європи встановлено безвізовий режим пересування (Україна не бере участі в цій Інтеграції членів, оскільки не є членом Європейського Союзу, в Україні було заплановано завершити перехід на новий режим, який не відрізнявся б від правил в'їзду до країн Шенгенської угоди до 01.12.1999).

Положення іноземців у різних державах. Правові режими, що надаються іноземцям для реалізації їхніх прав та обов'язків. Взаємність щодо фізичних осіб у міжнародному приватному праві. Іноземні громадяни та особи без громадянства, перебуваючи у гетерогенній для них державі, мають певний обсяг прав та обов'язків. Цей обсяг залежить від правового режиму їх здійснення, який встановлюється національним законодавством чи міжнародними договорами.

Правовий режим у міжнародному приватному праві вказує на ставлення держави до іноземців, які мешкають чи перебувають на її території – прирівнює цих осіб до своїх громадян чи ні, допускає по відношенню до них будь-яку дискримінацію, обмежує їхні права чи навпаки, надає їм переваги. Тобто, поняття "правовий режим" стосовно іноземців можна тлумачити як сукупність їх прав та обов’язків на території держави перебування.

Відомо декілька видів правових режимів реалізації прав та обов'язків.

Найпоширенішим є "національний правовий режим". Він означає, що іноземці користуються майже тим обсягом прав і мають майже ті ж обов'язки, що й громадяни своєї держави. Цей принцип закріплений, зокрема, у згадуваних Конвенції про правовий статус біженців та Конвенції про правовий статус осіб без громадянства.

Проте термін національний режим є певною мірою умовним – повного зрівняння прав та обов'язків іноземців з власними громадянами не допускається. Так, Конституція Португалії зазначає, що це положення не поширюється на права іноземних громадян, апатридів щодо зайняття ними окремих державних посад, а також на права та обов'язки, які відповідно до Конституції й законів є винятково правами та обов'язками громадян цієї держави.

Конституція Швеції також зазначає, що іноземці на території цієї держави користуються правами та мають обов'язки, які відповідають правам та обов'язкам шведських громадян, проте містить вичерпний перелік сфер, у яких іноземці, здійснюючи права і обов'язки, користуються національним режимом.

Іноземець, який перебуває на території певної держави, підпорядковується її законодавству та юрисдикції. Він не може вимагати надання йому окремих прав, які передбачені нормативно-правовими актами держави його громадянства, доміцилію тощо, проте не санкціоновані у державі перебування. Так, у сфері шлюбно-сімейних відносин іноземець, перебуваючи у державі, де визнаються лише моногамні шлюби, не може вимагати застосування норм про укладення полігамного шлюбу тільки на тій підставі, що його "власне" законодавство передбачає можливість такого шлюбу.

Іноземець не може вимагати надання йому у власність землі тільки тому, що за його "власним" законодавством він може стати власником землі у своїй державі. Іноземець не може мати у власності (користуванні, володінні) майно, вилучене з обігу у державі його перебування, тільки на тій підставі, що у державі його громадянства чи місця постійного проживання він може бути власником (користувачем, володільцем) такого майна.

Іноземцям у державі перебування для здійснення їх прав і обов'язків може бути наданий "режим найбільшого сприяння". Він означає, що іноземці мають права, якими користуються чи будуть користуватися громадяни будь-якої третьої держави. Режим найбільшого сприяння може запроваджуватися на певний строк. Вважається, що юридична природа цього виду режиму є винятково договірною. Позбавити режиму найбільшого сприяння, запровадженого для здійснення правосуб'єктності, можуть органи, визначені у законодавстві держав та міжнародних угодах. Найчастіше вказаний вид режиму надається у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

На здійснення прав та обов'язків іноземцями може поширюватися "спеціальний режим". Його зміст не визначений остаточно у правовій літературі, однак іноді він визначається у національному законодавстві та міжнародних угодах, наприклад, щодо здійснення правосуб'єктності у вільних економічних зонах, стосовно інвестицій, спрощеного порядку переходу державного кордону жителями прикордоннихрайонів для відвідин родичів тощо. Спеціальний режим може носити і негативний характер, тобто бути сукупністю правових обмежень, що розповсюджуються тільки на іноземців (наприклад, заборона включати іноземців до складу екіпажа повітряного судна тощо). Спеціальний режим запроваджується також на певний строк.

Сьогодні у науковій літературі, законодавстві держав та міжнародних договорах щодо здійснення прав та обов'язків осіб все частіше вказується на застосування "недискримінаційного режиму". Він означає, що суб'єктам іноземного права притаманні загальні правила поведінки. Цей вид режиму не потребує обов'язкового договірного оформлення. Недискримінаційний режим може встановлюватися, наприклад, щодо надання суб'єктам підприємництва ліцензій на право здійснення певного виду діяльності.

Режим найбільшого сприяння, спеціальний режим є формами виразу взаємності у міжнародному приватному праві.

Взаємність у широкому значенні означає надання особам іноземної держави певних прав чи покладення на них певних обов'язків за умови, що особи власної держави користуватимуться аналогічними правами в цій іноземній державі. Отже, надання прав на основі взаємності є саме двостороннє надання відповідних прав іноземцям двох держав, які домовляються про це. Надання взаємності в договірному порядку має метою забезпечити надання прав власним громадянам, якими користуються іноземці як громадяни цієї держави. Водночас іноземці можуть мати лише ті права, що їх мають іноземні громадяни інших держав на території певної держави.

Умовно розрізняють два види взаємності – "формальну" та"матеріальну". За "формальної" взаємності іноземним особам надаються права, що випливають з місцевого закону; за "матеріальної" – та ж сума прав, якими користуються вітчизняні громадяни у цій державі.

Прикладів, які демонструють взаємність, є чимало. Одним із таких є Угода між Урядом України і Урядом Республіки Молдова про умови та порядок обміну житловими приміщеннями між громадянами обох держав (20.03.1993). Положення цієї Угоди поширюються на осіб, які переселяються з однієї договірної держави в іншу та обмінюють житлові приміщення у зв'язку з цим. Взаємність виявляється, зокрема, у тому, що видані обмінні документи визнаються обома державами. Особи, які одержали обмінні ордери та інші документи для вселення в житлове приміщення за новим місцем проживання, мають право: вивезти все своє рухоме майно, одержати грошові кошти без сплати державного мита й інших зборів; перевести свої грошові вклади й активи, розміщені в банківських установах держави, з якої особа виїжджає. Сторони визнають винесені судові рішення обов'язковими для подальшого виконання на своїй території.

На основі взаємності можуть бути вирішені й інші питання – наприклад, відповідно до Угоди між Урядами України і Угорщини (26.02.1993) спрощення порядку перетинання державного кордону громадянами, які постійно проживають у прикордонних областях.

Норми про взаємність можуть передбачатися міжнародними договорами, де йдеться про визнання еквівалентності атестатів і дипломів, навчальних курсів, кваліфікації, вчених ступенів і звань; про визнання знання окремих документів, які ви-застосовують у зовнішньоекономічній діяльності. шлюбних контрактів тощо.

У багатьох державах правовий статус фізичних осіб (у тому числі й іноземців) регулюють норми окремих розділів кодифікованих цивільних актів – Цивільний кодекс Франції (книга І "Про особи"), Цивільний звід Німеччини (глава 1 книги І "Загальна частина", книга IV "Сімейне право"), Цивільний кодекс Швейцарії (титул І частини І "Фізичні особи", частина ІІ "Сімейне право"). У державах сім'ї загального права окремі норми, що регулюють правовий статус фізичних осіб, (у тому числі й іноземців) містяться в окремих законах – у Великобританії в законах, що регулюють шлюбно-сімейні відносини, про правову допомогу неповнолітнім, у цивільному процесуальному законодавстві; у США в законах штатів.

Обсяг прав та обов'язків іноземців не є усталений. Він може бути змінений внаслідок набуття особами іншого правового статусу – внаслідок набуття, зміни чи позбавлення громадянства, зміни тимчасового перебування у державі на постійне місце проживання у ній, внаслідок застосування взаємності шляхом укладення міжнародних угод або через застосування реторсії.

Право - та дієздатність іноземців. Поняття особистого закону фізичної особи. Правосуб'єктність фізичних осіб (у тому числі й іноземців) розкривається через поняття "правоздатність" та "дієздатність", хоча вони не завжди розмежовуються у праві держав (наприклад, у США та Великобританії).

Правоздатність іноземця означає його здатність бути носієм цивільних прав та обов'язків, що їх допускає об'єктивне право держави. У нормативно-правових актах деяких держав визначення правоздатності наводиться досить чітко (Цивільний кодекс Швейцарії). Правові джерела інших держав можуть і не містити такого чіткого визначення (наприклад, у Великобританії).

Дієздатність фізичної особи (у тому числі й іноземців) означає її здатність своїми діями набувати цивільних прав та створювати цивільні обов'язки. Володіючи повною дієздатністю, особа має право вступати у цивільні правовідносини, скажімо, укладати договори, набувати й заповідати майно, відповідати за заподіяну шкоду.

Повна дієздатність у різних державах настає з різного віку. Так, у Франції, ФРН, Великобританії, Росії повна цивільна дієздатність настає з 18 років, у Швейцарії, Японії – з 20 років, в Аргентині – з 22 років. У різних штатах США цей вік коливається від 18 до 21 року. Водночас законодавство багатьох держав передбачає обставини, за яких вік настання повної дієздатності може бути знижений (наприклад, щодо реєстрації шлюбу). Неоднаковим у різних правових системах є й вік настання повної дієздатності у галузі трудового права.

Національне законодавство України поділяє неповнолітніх на різні вікові групи. З досягненням ними певного віку обсяг їх дієздатності збільшується. Так, з 16 років особа, як правило, може самостійно вчиняти значну кількість угод: укладати трудовий договір, розпоряджатися заробітком, складати заповіт і таке інше.

Через розбіжності в законодавстві держав щодо регулювання віку настання дієздатності виникають колізії, що вирішуються таким чином. У більшості держав "сім'ї континентального права" дієздатність іноземних громадян визначається за законом їх громадянства, а щодо осіб без громадянства – за законом їх місця проживання. Для держав "сім'ї загального права" характерним є застосування закону доміцилію – ці держави не визнають принципів визначення дієздатності за законодавством іншої правової системи.

Застосування для визначення дієздатності особи у різних варіантах особистого закону означає, що особа, яка вважається дієздатною за особистим законом, повинна вважатися такою і в інших правових системах. Це положення визнається усіма державами. Логічно припустити, що особа, яка є недієздатною за особистим законом, повинна визнаватися недієздатною і в інших правових системах.

Проте це не завжди знаходить своє підтвердження в законодавстві та практиці держав. Загальноприйнятим у всіх правових системах є положення, за яким питання визнання іноземця недієздатним чи обмежено дієздатним вирішується за законодавством тієї держави, де ця особа має постійне місце проживання.

Підстави визнання особи обмежено дієздатною в законодавстві держав є різними.

Правовий статус іноземців в Україні. Іноземці в Україні, як і в будь-якій іншій державі, володіють певним правовим статусом, що зумовлюється багатьма причинами. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" «Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин».

Згідно зі ст. 3 цього Закону «Іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території». Таким чином, "іноземці" вважаються такими, що: (1) постійно проживають або (2) тимчасово перебувають на території України.

Іноземці можуть іммігрувати в Україну на постійне проживання, якщо вони:

− мають в Україні законне джерело існування;

− перебувають у близьких родинних відносинах (батько, мати, діти, брат, сестра, подружжя, дід, баба, онуки) з громадянином України;

− перебувають на утриманні громадянина України;

− мають інші підстави, передбачені законом.

Відповідно до Закону "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" «Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне проживання та вирішення інших питань, пов'язаних з імміграцією іноземців та осіб без громадянства, визначається Законом України про імміграцію.» Водночас «Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов'язані в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, зареєструвати свої паспортні документи, і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування.»

Єдиних критеріїв ні щодо підстав, ні щодо строків, які слід застосовувати до визначення понять "постійного" чи "тимчасового" перебування (проживання, знаходження) іноземців в Україні, вітчизняне законодавство не встановлює.

Згідно із ст. 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.1991 випливає, що фізична особа вважається такою, яка постійно проживає на території держави не менше одного року за умови відсутності її постійного місця проживання на території інших держав та за наявності її наміру проживати на території цієї держави протягом необмеженого терміну. Таке проживання не обмежується певною метою і не повинно бути наслідком виконання цією особою службових обов'язків або зобов'язань за договором (контрактом).

Відповідно до Декрету КМУ "Про прибутковий податок з громадян" від 26.12.1992 іноземці вважаються такими, що мають постійне місце проживання в Україні, якщо вони проживають на території нашої держави в цілому не менше 183 днів у календарному році (ч. 2 ст. 1). Вказаний термін має значення для оподаткування іноземців.

"Правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію", затверджені постановою КМУ від 29.12.1995 № 1076 також не визначають терміну постійного й тимчасового перебування іноземців в Україні. Виняток становить норма, яка вказує, що загальний строк перебування в Україні іноземців, які прибули у приватних справах, не може перевищувати одного року. Проте не зовсім зрозуміло, яким слід вважати вказаний період перебування іноземців в Україні – тимчасовим чи постійним.

Встановлюючи право тимчасового перебування іноземців в Україні, Закон України "Про правовий статус іноземців" не визначив терміну такого перебування. Це питання вирішується іншими нормативно-правовими актами.

Так, Порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затверджений постановою КМУ (01.11.1999), встановлює, що іноземець може перебувати тимчасово в Україні з метою працевлаштування строком до одного року. Цей строк може бути продовжений, але не повинен перевищувати 4 років.

Іншим нормативно-правовим актом – Тимчасовим положенням про надання допомоги особам, які змушені були залишити місця постійного проживання в Чеченській Республіці РФ та прибули в Україну, затвердженим постановою КМУ (16.02.1995)[9] (втратив чинність у травні 1997 р.) було визначено, що особам, які внаслідок загрози для свого життя і здоров'я змушені залишати місця постійного проживання у Чеченській Республіці та прибули в Україну з метою тимчасового перебування, видавалася тимчасова довідка на термін до трьох місяців. У разі потреби цей термін міг бути продовжений.

Водночас віднесення іноземців за строком їх перебування в Україні до таких, які перебувають постійно чи тимчасово, зумовлює різний правовий статус цих осіб.

У разі постійного проживання в Україні іноземці можуть займатися трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України. Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного в установленому порядку дозволу на працевлаштування.

Умови навчання, проживання, медичного обслуговування іноземних громадян, які навчаються в Україні, визначаються міжнародними угодами України з іншими державами, угодами міністерств, відомств, навчальних закладів України, що укладені з органами управління освітою, організаціями та фірмами інших країн і міжнародними організаціями, а також спеціальними положеннями і договорами (контрактами). Одним з таких положень є Положення про порядок виготовлення, видачі та обліку запрошень на навчання іноземців в Україні, затверджене наказом Міністерства освіти України 11.07.1997, згідно з якими навчання громадян іноземних держав здійснюється переважно на комерційно-компенсаційній основі. При цьому громадяни зарубіжних країн, які прибувають в Україну для навчання, зараховуються (переводяться) до навчальних закладів у першочерговому порядку.

Питання оплати навчання іноземними громадянами вирішується неоднаково. Ті, які постійно проживають в Україні, мають право на освіту нарівні з її громадянами. Всі інші іноземці, підготовка яких у навчальних закладах України проводиться для зарубіжних країн, підпорядковуються дії норм постанови КМУ "Про навчання іноземних громадян в Україні" від 26.02.1993. Межі розміру плати за навчання у вільно конвертованій валюті відповідно до курсу долара США рекомендується нормативно-правовими актами України. Водночас постанова розрізняє правовий статус осіб, які бажають навчатися, залежно від їх громадянства (громадян держав-учасниць СНД та інших держав).

Іноземці, які постійно проживають в Україні, а також особи, які в установленому порядку отримали статус біженця або подали заяву про надання їм такого статусу, користуються медичною допомогою нарівні з громадянами України. Всім іншим іноземцям, крім тих, які працюють у посольствах та консульствах іноземних держав, згідно з постановою КМУ "Про надання медичної допомоги іноземним громадянам" (17.09.1996)[10] медична допомога надається за плату. Вартість такої допомоги іноземцю, який тимчасово перебуває на території України, визначається відповідно до "Порядку надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України", затвердженого постановою КМУ (28.01.1997)[11].

Окрім зазначеного, іноземці мають право звернутися за екстреною медичною допомогою до будь-якого державного та комунального закладу охорони здоров'я України. Перелік видів захворювань і станів іноземних громадян, що потребують екстреної медичної допомоги затверджено Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16.07.1997.

Зазначені акти доповнює постанова КМУ "Про вдосконалення порядку надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України" (17.09.1997), де встановлено необхідність обов'язкової наявності у іноземних громадян на момент отримання в'їзної візи або перетинання державного кордону України страхового поліса, що видається Державною акціонерною страховою компанією України з надання екстреної медичної допомоги іноземним громадянам. Такий страховий поліс не потрібен іноземним громадянам, які прибули з держав, із якими Україна має угоди про безоплатне надання екстреної медичної допомоги. Іноземний громадянин може також мати страховий поліс, виданий іноземним страхувальником, але за умови визнання таких полісів шляхом укладення відповідних угод між Державною страховою компанією та іноземним страховиком. Цією ж постановою регламентується порядок компенсації витрат, пов'язаних з наданням екстреної медичної допомоги.

Громадяни інших держав, що перебували у складі колишнього СРСР, які є ветеранами війни, у разі переїзду на постійне місце проживання в Україну мають право користування всіма пільгами й перевагами, передбаченими Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (22.10.1993).

Правовий статус "іноземця" може змінюватися – іноземці, які в'їхали в Україну для тимчасового перебування, можуть отримати посвідку на постійне проживання в порядку, установленому Правилами в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затвердженими постановою КМУ від 29 грудня 1995[12]. Правовий статус іноземця, який прибув в Україну у приватних справах, може бути змінено органом внутрішніх справ за-письмовим клопотанням заінтересованої організації чи фізичної особи, якщо інше не передбачено законодавством України .

Іноді іноземці можуть бути суб'єктами певних правовідносин незалежно від того, чи мають вони постійне місце проживання в Україні. Так, Законом України "Про звільнення від обкладення митом предметів, які вивозяться (пересилаються) громадянами за митний кордон України" (05.05.1996)[13], встановлено, що іноземці не сплачують мита і митних зборів у разі вивезення (пересилання в несупроводжуваному багажі), а також пересилання в міжнародних поштових відправленнях за митний кордон України придбаних в Україні товарів та інших предметів в кількості, що не перевищує товарну партію, яка визначається Кабінетом Міністрів України. У разі вивезення іноземцями за межі митної території України товарів та інших предметів товарною партією митне оформлення здійснюється в порядку, встановленому для суб'єкту підприємницької діяльності.

Вказані особи не можуть вивозити за межі митної території України:

− предмети, на які встановлюються державні дотації, крім предметів особистого користування;

− предмети (або їх частини) промислового призначення (обладнання, комплектуючі, матеріали тощо), що застосовуються у виробничій сфері, перелік яких визначається КМУ;

− дорогоцінні метали, дорогоцінне каміння та вироби з них, культурні цінності з метою їх відчуження.

Недопущення ухилення від оподаткування товарів та інших предметів, які ввозяться (пересилаються) іноземцями на митну територію України забезпечується постановою КМУ "Про вдосконалення порядку ввезення (пересилання) громадянами предметів (товарів) в Україну" від 27.08.1996. Ця постанова встановлює вартість речей, які підлягають оподаткуванню під час ввезення (пересилання) на територію України та зазначає випадки, у яких предмети (товари), речі можуть ввозитися (пересилатися) на територію України безмитне. Так, не підлягають обкладенню митом речі, що ввозяться (пересилаються) в Україну у разі переселення іноземців на постійне місце проживання в Україну, в тому числі транспортні засоби у кількості однієї одиниці на члена сім'ї (за умови, що вони перебували на обліку в реєстраційних органах країни за попереднім місцем проживання іноземця на менше 1 року).

Цивільна, трудова, шлюбно-сімейна право- та дієздатність іноземних громадян в Україні . Правовий статус іноземців, окрім правоздатності, включає і їх дієздатність. В Україні, також як і в багатьох інших країнах до визначення цивільної дієздатності іноземного громадянина застосовується закон країни його громадянства, а до визначення цивільної дієздатності особи без громадянства – закон країни постійного місця проживання. Проте іноземні громадяни та особи без громадянства можуть бути визнані недієздатними або обмежено дієздатними у порядку, встановленому законодавством України. Водночас цивільна дієздатність іноземців щодо угод, які укладаються в Україні, й зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди в Україні, визначається за її законами України.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" «Іноземні громадяни та особи без громадянства відповідно до законодавства України можуть мати у власності будь-яке майно, успадковувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права». Законодавство України встановлює, що обсяг прав власника визначається за законом місцезнаходження речівиникнення та припинення права власності на річ визначаються за законом країни, де ця річ знаходилася на момент, коли мала місце дія чи інша обставина, якщо інше не передбачено законодавством України.

Цивільно-правова відповідальність іноземців в Україні. Відповідно до ст. 29 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" «Іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах». Тобто на іноземців у питаннях відповідальності поширюється національний режим. Це означає, що іноземці підлягають юрисдикції та законодавству України і відповідають за цивільними позовами, заявленими до них, нарівні з громадянами України.

Цивільно-правова відповідальність може бути договірною або позадоговірноюделікту). Майнова відповідальність іноземців за невиконання чи неналежне виконання договору є такою ж, як і відповідальність громадян України. Права та обов'язки сторін за зобов'язаннями, які виникають внаслідок позадоговірного заподіяння шкоди, визначаються за законом країни, де мала місце дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди . Тобто в разі, якщо така дія чи інша обставина мала місце в Україні, цивільно-правова відповідальність настає за законодавством України.

На окремих іноземців, зокрема таких, що згадані в Положенні про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженому Указом Президента України 10.06.1993[14], принцип національного режиму в питаннях відповідальності не поширюється. Відповідно до цього Положення члени дипломатичного персоналу; консульські посадові особи та консульські службовці; представники іноземних держав і члени парламентських та урядових делегацій іноземних держав, які прибувають в Україну для участі в міждержавних переговорах, міжнародних конференціях і нарадах, або з іншими офіційними дорученнями, під час виконання ними службових обов'язків мають імунітет від юрисдикції судів України, який також поширюється і на членів їх сімей, які супроводжують зазначених осіб.

Проте імунітет від юрисдикції України не поширюється на випадки: коли голова дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу, а також члени їх сімей, які проживають разом із ними і не є громадянами України, вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України; спадкування; з питань, які випливають із їх професійної або комерційної діяльності, що здійснюється ними за межами службових обов'язків.

Глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу, а також члени їх сімей, які проживають разом із ними і не є громадянами України, підлягають юрисдикції України у разі згоди на це акредитуючої держави.

Члени адміністративно-технічного персоналу і члени їх сімей, які проживають разом із ними, якщо вони не є громадянами України або не проживають в Україні постійно, користуються імунітетом від юрисдикції України за умови, що такий імунітет поширюється лише на дії, вчинені особами адміністративно-технічного персоналу під час виконання ними службових обов'язків.

Члени обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва під час виконання ними службових обов'язків також користуються імунітетом від юрисдикції України. Імунітет не поширюється на випадки, коли вказані особи вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи щодо діяльності, яка здійснюється ними за межами їхніх службових обов'язків.

Консульські посадові особи та консульські службовці користуються імунітетом від юрисдикції судів України у цивільних справах щодо діяльності, яку вони здійснюють у межах службових обов'язків. Імунітет від юрисдикції України не поширюється на позови про відшкодування шкоди, заподіяної дорожньо-транспортною пригодою.

Особливості правового статусу осіб з подвійним громадянством (біпатридів). Через труднощі регулювання правового статусу біпатридів кожна держава є прихильницею єдиного громадянства. Подвійність громадянства може виникнути, наприклад, при народженні дітей від батьків, що мають різне громадянство (за народження дитини у державі, де діє принцип "права ґрунту", від батьків, які мають громадянство держави, де діє принцип "права крові" – Чилі-Україна, Аргентина-Росія, Бразилія-Великобританія), реєстрації шлюбів з іноземцями (якщо законодавство країни дружини зберігає за нею громадянство, а законодавство країни чоловіка надає їй свого громадянства), внаслідок колізій законодавства різних держав щодо набуття і втрати громадянства, натуралізації (коли законодавство країни, громадянства якої набуває індивід, не вимагає відмови від попереднього – Іспанія-Росія, Ізраїль-Україна), міграційних процесів та ін. Подвійне громадянство дозволяється також в особливих випадках, зазвичай через укладення міжнародних угод.

Однією з міжнародних угод, яка регулює питання правового статусу осіб з подвійним громадянством, є Гаазька конвенція про деякі питання щодо конфліктів між законами про громадянство (1930), згідно з якою кожна держава сама визначає, хто є її громадянином. При цьому держава не може здійснювати дипломатичного захисту свого громадянина в іншій державі, громадянином якої ця особа також є. Ця Конвенція вступила в силу у 1937 для 13 держав, що її ратифікували – Австралії, Бельгії, Бірми, Бразилії, Великобританії, Індії, Канади, Китаю, Монако, Нідерландів, Норвегії, Польщі, Швеції.

Одночасно з Гаазькою конвенцією був підписаний Протокол щодо військової повинності у деяких випадках подвійного громадянства, згідно з яким особа, яка має громадянство двох чи більше держав та звичайно проживає в одній із цих держав, фактично пов'язана з нею більше, ніж з іншими державами, звільняється від військової повинності у всіх інших країнах, громадянином яких вона є.

Нова багатостороння Гаазька конвенція з деяких питань, що стосуються колізій законів про громадянство, була підписана в 1936. Преамбула її починається з декларативної заяви про те, що кожна особа повинна мати лише одне громадянство. Ця конвенція містить ряд статей, взятих з Гаазької конвенції 1930 року, а також положення, що ґрунтується на запереченні подвійного громадянства, яке дало державі громадянства особи право здійснювати захист біпатрида проти держави, громадянством якого дана особа також володіє. Ця Конвенція вступила в дію у 1937 році для 10 держав-учасниць – Бразилії, Великобританії, Голландії, Індії, Канади, Китаю, Монако, Норвегії, Польщі, Швеції.

Деякі з міжнародних угод займають виважену позицію стосовно множинного громадянства. Так, Європейська конвенція про громадянство (1997) передбачає, що держава має дозволити дітям, які володіють не одним громадянством, набутим автоматично при народженні, зберігати ці громадянства, а також дозволити своїм громадянам мати ще одне громадянство, якщо це інше громадянство автоматично набувається при одруженні.

Законодавство України передбачає, що подвійне громадянство допускається на підставі двосторонніх міждержавних договорів.

Правовий статус осіб з подвійним громадянством (біпатридів) породжує чимало проблем у сфері як публічного, так і приватного права, які потребують правового врегулювання – біпатриди користуються правами й виконують обов'язки нарівні з громадянами держави, в якій проживають. Водночас вони мають права та обов'язки стосовно держави, в якій не проживають, але громадянами якої вони є. Так, складним є питання правового статусу біпатридів стосовно приватизаційних процесів; виникають труднощі під час реалізації ними права приватної власності на землю, нерухоме майно в державах їх громадянства; потребують вирішення питання про порядок реалізації ними права на житлову площу, освіту тощо.

Сучасне міжнародне право не містить єдиної загальновизнаної регламентації питань щодо подвійного громадянства, тому держави прагнуть уникнути наслідків подвійного громадянства шляхом укладення двосторонніх угод. До таких угод можна віднести договори: (1) про ліквідацію наслідків подвійного громадянства (при наданні дипломатичного захисту, виникненні питання про обов'язкову військову службу осіб з подвійним громадянством) і (2) про ліквідацію та запобігання самого подвійного громадянства.

На сьогодні питання подвійного громадянства гостро стоїть як перед світовою спільнотою так і перед українським народом. Так, всі жителі Чернівецької області (до Дністра), чиї батьки чи предки до 28.06.1940 мали паспорт громадянина Румунії, можуть отримати румунське громадянство відповідно до ст. 37 Закону Румунії "Про громадянство", за якою «Іноземні громадяни й особи без громадянства, котрих було позбавлено румунського громадянства до 22.12.1989 з різних, незалежних від них причин, а також їх нащадки, мають право на повернення громадянства Румунії». Таким чином, тисячі жителів Чернівецької області одержали свій пропуск до шенгенської зони – ним став паспорт сусідньої Румунії.

Аналогічно дехто з емігрантів подає заяву на отримання, наприклад, канадського громадянства, тому що ця північноамериканська держава підписала угоду з багатьма державами про безвізовий перетин кордону – такий крок дає можливість жителям пострадянських країн вільно мандрувати світом.

На що ще може розраховувати людина з подвійним громадянством? Плюси тут скоріше економічні. Змінюючи місце постійного проживання дехто намагається уникнути високих податків – якщо у Франції податок з прибутку громадян складає 52%, то в Росії – 13%. Отже, російсько-французький громадянин отримує можливість віддавати державі вчетверо меншу суму. Проте США і Канада вимагають від своїх громадян поповнювати державну казну незалежно від місця проживання – сплачують податки навіть потенційні громадяни Америки, тобто, ті у кого є лише дозвіл на проживання.

При цьому слід мати на увазі, що у національному праві багатьох держав подвійне громадянство не визнається, внаслідок чого під час перебування біпатрида на території країни другого громадянства до нього можуть застосовуватись закони, які звичайно не стосуються іноземців (обмежений виїзд з країни, служба в армії, особливі податки або компенсація за надані раніше послуги (навчання). Так, ст. 2 Закону України. „Про громадянство України" встановлює: „Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави, або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України ".

На правовий статус біпатрида впливає й те, що в межах третьої держави особа, яка має більше, ніж одне громадянство, вважатиметься такою, що має одне. Отже, наявність двох паспортів не є гарантію безпроблемного перебування в будь-який третій країні.

Незважаючи на це, біпатриди фактично існують, через те перед судами й посадовими особами постійно постає проблема визнання критерію встановлення єдиного законного громадянства біпатридів з точки зору як національного, так і міжнародного права. У такому випадку судді часто використовують прецедент, створений вердиктом Міжнародним судом ООН у справі Ноттебома, який був одночасно громадянином Ліхтенштейну і Гватемали – «громадянство біпатридів у спірних справах встановлюється за концепцією ефективної громадянської належності, тобто керуються такими критеріями, як місце постійного проживання (доміцилій), місце роботи, місце реального користування громадянськими й політичними правами, володіння нерухомою власністю».

Основні питання правового статусу громадян України за кордоном. Цивільна, трудова, шлюбно-сімейна право- та дієздатність громадян України за кордоном. Правовий статус громадян України за кордоном визначається:

− законодавством держави їх перебування;

− законодавством України;

− нормами міжнародних угод;

− загальними та спеціальними принципами міжнародного права;

− міжнародними звичаями.

Громадянам України за кордоном державою їх перебування відповідно до її законодавства й міжнародних договорів надається певний обсяг прав. Так, у правах та обов'язках стосовно особистого статусу, майнових зобов'язань вони прирівнюються до громадян іноземної держави.

Принцип захисту громадян України, які перебувають за кордоном, з боку України передбачено її Конституцією. Він відображений і в Консульському статуті України від 02.04.1994,згідно з яким консул зобов'язаний вживати заходів для того, щоб громадяни України користувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування, а також міжнародними звичаями.

Консул інформує громадян України, які тимчасово перебувають у його консульському окрузі, про законодавство держави перебування, а також про місцеві звичаї.

У разі порушення прав громадян України консул зобов'язаний вживати заходів для їх відновлення. Він має право без окремого доручення представляти в установах держави перебування громадян України, якщо вони, будучи відсутніми, не доручили вирішення справи іншій особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин – це представництво триває доти, доки особи, яких представляють, не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів.

Серед обов'язків, покладених на консула є, зокрема, охорона майна, що залишилося після смерті громадянина України. Спадкове майно може бути прийняте консулом для передачі спадкоємцям, які перебувають в Україні. Якщо залишене майно повністю або частково складається з предметів, котрі можуть зіпсуватися, а також при надмірній дорожнечі зберігання такого майна консул має право продати його і надіслати виручені гроші за належністю.

Громадяни України можуть звертатися до компетентних органів держави перебування за захистом порушених прав власності. Будь-яке обмеження майнових прав громадян України за кордоном вважається дискримінацією. До громадян України може застосовуватися реторсія. Деякі питання щодо них можуть вирішуватися на основі взаємності.

 


[1] ВВР УРСР. - 1986. - № 17. - Ст. 343.

[2] ВВР УРСР. -1991. - № 29. - Ст. 377.

[3] ВВР УРСР. –1991. – № 46. – Ст. 617.

[4] Ільченко Л. Л. Чи зваблять інвесторів українські окатиші? // Урядовий кур'єр. – 1996. – 9 липня

[5] ВВР. – 1994, – № 23. – Ст. 161.

[6] ВВР. – 1996. – № 19. – Ст.80.

[7] Урядовий кур'єр. – 1998. – 2 липня.

[8] Урядовий кур'єр. – 1996. – 13 липня.

[9] Державний вісник України – № 3-4. – С. 340-341.

[10] Урядовий кур'єр. – 26 вересня 1996.

[11] Там само. – 06 лютого 1997.

[12] Урядовий кур'єр. – 18 січня 1996.

[13] Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 26. – Ст. 114.

[14] Урядовий кур'єр – 24 червня 1994.


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.029 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал