Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Дмитро Дорошенко 1 страница






 

Дмитро Іванович Дорошенко — видатний представник державницького напряму в українській історіографії, відомий громадсько-політичний і культурний діяч.

Дорошенко походив із славетного козацького роду, що дав Україні у XVII ст. двох гетьманів — Михайла та Петра Дорошенків. Прадідів хутір під Новгородом-Сіверським постійно нагадував Дмитрові про славне минуле роду. Проте 8 квітня 1882 р., коли народився майбутній історик, його батьки жили далеко від України — у Вільно. Україна для малого Дмитра вперше постала лише в оповідях батька — Івана Яковича. У споминах учений писав: «Свідомість національну я завдячую своєму покійному батькові... який, виховуючи мене у Вільні, на чужині, з малих літ прищепив мені любов до далекої батьківщини України, а я, підростаючи, вже сам плекав у своїй душі посіяні ним зерна» 1.

У Вільно Дорошенко дістав класичну гімназичну освіту (1892 — 1901 рр.). Під час літніх канікул він постійно їздив на прадідів хутір, перечитував книги з родинної бібліотеки, слухав оповіді пасічників про давні часи. Особливе враження справляв на хлопця великий портрет гетьмана Мазепи, виконаний на замовлення діда.

Вже у гімназичні роки Дорошенко виступає на ниві літературній. У 1899 р. виходить друком перша його стаття «Звістки про український театр» у львівському «Літературно-науковому віснику».

Дмитро мріяв навчатися у Київському університеті Св. Володимира — середовищі студентів-українців та значному центрі національно-культурного руху. Однак через заборону Міністерства освіти він змушений був вступити у 1901 р. до Варшавського університету. Через півроку Дорошенкові все ж удалося перевестися до Петербурзького університету, який давав значно вищий рівень наукової підготовки. Сам Петербург навівав Дмитрові спогади про Україну: «Он по тім боці Неви, насупроти Зимового царського палацу, — писав він згодом, — Петропавлівська фортеця, де сконав гетьман Полуботок і де сиділи пізніше кирило-методієвські братчики: Шевченко, Костомарів, Куліш та інші. Он далі Академія Мистецтв, де вчився, жив і помер Т. Шевченко... Ця столиця, побудована на кістках українських козаків, була тісно зв’язана з долею українського національного руху... Звідси за тих часів українська громада керувала українським рухом, аж поки той рух перенісся до свого природного осередку, Києва. Тут кувалася доля величезної імперії, в тім числі і України, і звідси йшли царські накази й міністерські розпорядження, що мали на меті спинити розвиток українського національного життя» 2.

 

 

1 Дорошенко Д. Мої спомини про давнє — минуле (1901 — 1914). Вінніпег, 1949. С. 2.

2 Там же. С. 13 — 14.

 

 

У Петербурзі на початку XX ст. створилася досить сильна і багаточисельна українська громада, в яку відразу увійшов Дмитро Дорошенко. У 1903 р. українські студенти обрали його головою своєї громади. Її справам він віддавав майже весь свій час, перебуваючи у постійних контактах з різними поколіннями українських діячів у Петербурзі, влаштовуючи збори, вечори, свята, займаючись розповсюдженням української літератури та її нелегальним довозом із-за кордону через Фінляндію.

На навчання та наукову роботу часу майже не залишалося. Та все ж Дорошенко підготував бібліографічний покажчик джерел з історії України, який вийшов 1904 p. Він містив 25 розділів і 722 позиції. Третина бібліографії (головним чином зарубіжної) була вилучена цензурою. Тут автор уперше подав свою схему періодизації історії України: археологічний період; княжий; литовсько-польський (Козаччина); московський (Руїна, Гетьманщина); Запоріжжя; середина XVIII — 60-ті роки XIX ст.; новітня доба. Покажчик був високо оцінений і надовго став добрим бібліографічним довідником з україніки. Того ж року вийшов покажчик народної української літератури, де були зібрані рецензії на кращі україномовні книги для широкого загалу.

З метою поглиблення своїх знань на терені україністики Дорошенко влітку 1904 р. побував у Львові, де на українських університетських курсах слухав виклади з історії України М. Грушевського та з історії української літератури — І. Франка.

У 1905 р. політичні обставини змінилися. Дорошенко покидає Петербург і повертається на Україну. Спочатку він їде до батька у Глухів. У жовтні — листопаді під час переїздів по Чернігівщині Дорошенко «бачив усякі погроми — справжню Гайдамаччину». У листі до Бориса Грінченка він зауважував, що тут «починає ширитись український рух, переважно серед шкільної молоді» — учнів ремісничої школи та вчительського інституту; по селах активно читають українські відозви та книги 3.

Відчуваючи потребу у широкому використанні друкованого слова для агітації українського населення, Дорошенко активно включається в роботу періодичних видань. Для київської «Нової громада» він пише статтю про Михайла Грушевського 4, надсилає численні дописи до «Ради», «України», «Літературно-наукового вісника», «Ukrainische Rundschau» (Відень), «Волині», «Полтавщини», «Хлібороба», «Рідного краю», «Украинской жизни», «Южной Зари» та ін.

У травні 1906 р. з відкриттям Першої Державної думи Дорошенко був запрошений до Петербурга на посаду секретаря журналу «Украинский вестник» — органу української парламентської громади 5. Тут він зустрічається з парламентарями-селянами і з’ясовує з ними проблему необхідності українізації школи. У листі до Грінченка Дорошенко писав, що парламентарі потребують його брошуру «Якої школи нам треба» і що взагалі слід постійно надсилати українським парламентарям усі нові видання, які б розвивали їхній світогляд і національну самосвідомість 6.

Однак незабаром Перша Державна дума була розігнана і Дорошенко повернувся до Києва, відновивши навчання в університеті Св. Володимира. Тут він поринає у студентський рух і виступає одним з ініціаторів спеціальних зборів київського студентства 16 жовтня І906 р., на яких була висунута вимога відкриття чотирьох кафедр українознавства. Збереглося клопотання студентів до Ради професорів університету, написане Дорошенком. У ньому йшлося про стрімке зростання національної самосвідомості в українському суспільстві, що потребує «розвитку і зміцнення української культури та розробки наукових дисциплін, які стосуються вивчення життя українського народу у його минулому і сучасному, а також обселеної ним території». Приєднуючись до заяв студентів Одеського та Харківського університетів, київська молодь пропонувала заснувати кафедри української мови, історії, літератури на історико-філологічному факультеті та українського права — на юридичному, запросивши професорів із-за кордону (зі Львова) та українських професорів різних російських університетів 7.

 

 

3 ЦНБ АН України. Бід. рук. Ф. НІ, од. 36977, 36979.

4 Там же. Од. 36976, арк. 1.

5 Там же. Од. 36475, арк. 1.

6 Там же. Од. 36973, 36974.

7 Там же. Ф. 318, од. 200, арк. 1 — 2.

 

 

Паралельно з навчанням Дорошенко співпрацював у газеті «Рада», яку видавав Є. Чикаленко. Останній у своєму щоденнику так характеризував молодого колегу: «Дуже гарний на вроду, добре вихований, справжній український аристократ... дипломат у поводженні з людьми і чомусь соціял-демократ... Має надзвичайну пам’ять, пише легко, гладко і скоро, а тому для щоденної газети дуже цінний співробітник» 8.

У 1906 р. Дорошенко одружився з відомою драматичною актрисою Наталею Михайлівною Васильченко. Незабаром у них народився син Урхан.

У цей перший великий київський період життя Дмитро Іванович написав близько 120 статей. Побачили світ також окремі його праці. Саме у студентські часи він часто публікувався у часописах та інших виданнях, виступав із рецензіями україномовних чи українознавчих книг, оглядами життя та творчості українських письменників, наукових і культурних діячів — Т. Шевченка, І. Франка, П. Куліша, В. Горленка, Б. Грінченка, М. Стороженка, М. Костомарова, М. Драгоманова, М. Грушевського, М. Максимовича, М. Кропивницького, М. Гоголя, В. Антоновича, П. Чубинського, замітками про театральні вистави, урочисті вечори, повідомленнями про лекції, про діяльність наукових товариств та українських громад тощо. Йому належать також численні публікації на різноманітні теми політичного життя.

У Києві Дорошенко написав цілий ряд популярних брошур та статей українознавчого («Дещо про автономію України». Харків, 1906; «На громадській роботі (П. Куліш)». СПб., 1906; «Як вільних українських козаків зроблено кріпаками». 1906) та загальноісторичного характеру («Як відкрито Новий Світ». СПб., 1906; «Оповідання про Ірландію». К., 1907; «Білоруси і їх національне відродження». К., 1908). Поряд із такою напруженою громадською та творчою працею, обтяжений сім’єю, Дорошенко намагався надолужувати прогаяне у навчанні. Збереглися його детальні конспекти університетських лекцій з історії Росії, Візантії, Сербії, Болгарії, Чехії, з палеографії тощо 9.

Навесні 1909 р. Дорошенко закінчив історико-філологічний факультет Київського університету з дипломом І ступеня і отримав запрошення на вчительську посаду у Катеринослав.

Із цього починається дуже важливий новий період його діяльності. У Катеринослав Дорошенка запросив за порадою Є. Чикаленка учень В. Антоновича — знаний український громадський діяч, директор комерційного училища ім. Миколи II А. Синявський. Однак катеринославський губернатор не затвердив Дорошенка на посаді викладача як відомого вже на той час «мазепинця». Синявському довелося зужити найрізноманітніших засобів впливу, щоб полагодити справу.

Спочатку Катеринослав справив на Дорошенка досить неприємне враження. У листі до Б. Грінченка він писав, що у місті «пилюга, дим, якийсь спеціфічний сморід, якась дивна мішанина прикмет великоміської культури — електричне світло, трамвай, кав’ярні і т. ін., і поруч — провінціальна неохайність, сміття, бруд; зовсім тут не видно природи: два місяці нема дощу і листя все сіре, закурене порохом; садів мало; Дніпро широкий, але мілкий, як калюжа, та його й непомітно якось за дров’яними складами на березі. Кругом — фабрики, димарі, над містом цілий день стоїть якийсь сірий туман. Погано, одним словом» 10. Не сподобався Катеринослав і Наталі Михайлівні.

 

 

8 Чикаленко Є. Щоденник (1907 — 1917). Львів, 1931. С. 6.

9 ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. 318, од. 16 — 73.

10 Там же. Ф. III, од. 36951, арк. 1 — 1 зв.

 

 

Комерційне училище дещо розчарувало Дорошенка відсутністю порядку і дисципліни серед учнів, але й порадувало вільною атмосферою і ліберальними поглядами директора та вчителів. Тут відчувався український дух: у коридорах висіли портрети українських гетьманів і письменників, малюнки з альбома «Из украинской старины», у кімнаті для вчителів лежали свіжі українські газети «Рада», «Діло», «Українська хата», «Наша школа». В училищі діяв гурток «родиноведения», тобто українознавства, який мав навіть свою невеличку бібліотеку і яким відразу доручили керувати новому вчителеві. Однак із самого початку Дорошенка вразила інертність учителів до української справи і низька інтелігентність учнів. І це в той час, коли в Катеринославі не було «такого гонення на українство, як у Києві». «Дивна річ, — писав Дорошенко, — де українство не переслідують, воно має зовсім спокійний характер, мало якось захоплює людей своєю ідейною стороною» 11. Хоча серед катеринославських семінаристів, які почали приходити до молодого вчителя на консультації щодо рефератів, були «хлопці дуже інтелігентні і вже добре начитані в українстві».

Не сподобалася Дорошенкові попервах і діяльність катеринославської «Просвіти», яка була малоактивною, займалася головним чином концертами та вечорницями і здобула недоброї слави, компрометуючи українську ідею. R члени «тільки радяться та радяться без кінця, як їм стати до роботи». Песимізм чоловіка поділяла і Наталя Михайлівна. Однак Дорошенки все ж бачили майбутнє «Просвіти» у молоді, бо «все-таки є грунт між молоддю і робітництвом». Зайва публіка відійшла від «Просвіти», як тільки вона перестала займатися вечорницями, «лишилась жменька людей свідомих та інтелігентних, вона й веде всю справу». Спостерігаючи реорганізацію катеринославської «Просвіти», Дорошенко зауважував, що вона йде на користь: вирішено «зброї не складати», покрити борги, приступити до просвітницької діяльності головним чином через лекції, читання, реферати тощо, а центр ваги перенести на село у філії «Просвіти». Дорошенко відразу був обраний членом товариства і призначений до фінансової комісії. Уже через місяць він зазначав у листі до Б. Грінченка: «Хоча помалу, а свідомість усе-таки шириться!»

Дуже вразила Дорошенка активність філії «Просвіти» у Мануйлівці, де селяни звели для неї будинок, передплачували газети і книжки, постійно проводили лекції та реферати, заручившись навіть спеціальним дозволом губернатора. На запрошення мануйлівців Дорошенко у вересні 1909 р. прочитав для них лекцію з історії української літератури, а затим тут відбулася лекція Д. Яворницького про Запоріжжя. Роботою мануйлівців Дмитро Іванович був просто в захопленні: «Дивно якось: під інтернаціонально-жидівським Катеринославом такий український куток!»

Лекторський талант Дорошенка був оцінений, і його запросили прочитати лекції у вагонних майстернях станції Нижньодніпровськ, а опісля у Лоцманській Кам’янці, де збиралося 300 — 600 слухачів. Однак цю діяльність на певний час довелося припинити: директор порадив Дорошенкові не читати українських лекцій, поки той не затверджений губернатором на посаді. Та все ж Дорошенко повторив свої лекції в училищі під прикриттям «артистичної комісії». Лише 1 лютого 1911 р. надійшло офіційне повідомлення про затвердження Дорошенка викладачем історії Катеринославського комерційного училища з 14 березня 1910 р.

Із проханням про читання лекцій до Дорошенка звернулося і місцеве наукове товариство. Він погодився прочитати там цілий курс історії української літератури XIX ст. російською мовою.

У перші ж дні свого перебування в Катеринославі Дорошенко познайомився з провідними місцевими діячами — і серед них із Д. Яворницьким. У листі до Б. Грінченка він писав про це так: «Спочатку він на мене дивився якось скоса. Кажуть, сердився за рецензію на його оповідання. Але потім ми зійшлися ближче, почав він мені позичати книжки з своєї бібліотеки, показувати свої літературні й наукові матеріали, а останній раз читав мені навіть свої вірші!» 12

 

 

11 Там же. Арк. 2 — 2 зв.

12 Там же. Од. 36949, арк. 3 зв.

 

 

Близько зійшовся Дорошенко також з сім’єю В. Біднова, А. Синявським, І. Трубою, сестрою Лесі Українки Ольгою Косач та її чоловіком — Кривенюком. У родиш останніх він зустрічався з Оленою Пчілкою і самою поетесою.

Поступово Дорошенко все більше залучався до просвітянської діяльності. Разом із дружиною він сприяв створенню та зміцненню філій «Просвіти» у різних містечках та селах губернії. Наталя Михайлівна керувала драматичними гуртками, організовувала виставки, а Дмитро Іванович з Д. Яворницьким їздили з лекціями. Дорошенко був у числі організаторів і першим редактором просвітянського двотижневика «Дніпрові хвилі». Тут учений видрукував багато власних статей та спогадів (про М. Лисенка, Д. Яворницького, П. Куліша). У видавництві «Просвіти» у 1913 р. вийшла також книжка Дорошенка для народного читання — «З минулого Катеринославщини».

Особливе місце у популяризаторській діяльності Дмитра Івановича займала творчість Тараса Шевченка. У 1911 — 1912 рр. історик виступав з доповідями та публікаціями: «Шевченкова слава», «До Шевченкових роковин», «Тарас Григорович Шевченко» та ін. Він брав активну участь у збиранні грошей на спорудження пам’ятника Кобзареві у Полтаві.

Громадською діяльністю Дорошенко займався у вільний від викладацької роботи час. Однак училище відбирало багато сил: 12 уроків на тиждень та обов’язки вихователя класу. «Поза роботою в школі і для школи, — писав він Б. Грінченку, — зостається дуже мало вільного часу, і багато з задуманого мною вже давніше доводиться одкладати надалі й надалі, одсуваючи до вакацій» 13. Для покращення свого матеріального становища він узяв іще два уроки «місцевої історії» у жіночому єпархіальному училищі замість Д. Яворницького.

У комерційному училищі Дорошенка зобов’язували також до офіційних справ: у вересні 1911 р. на 10-річний ювілей закладу він прочитав лекцію з історії Запоріжжя, затим лекції «К истории крепостного права в России», «Из истории колонизации Новороссийского края» і навіть лекцію до 300-ліття Дому Романових — «Смута в Московском царстве и избрание на престол Михайла Федоровича Романова» 14.

За наполяганням А. Синявського Дорошенко став співпрацівником Катеринославської вченої архівної комісії. 14 листопада 1909 р. після доповіді Дмитра Івановича про розкопи у с. Білгородка Київської губернії він був обраний дійсним членом комісії і замінив В. Біднова на посаді секретаря. Ці обов’язки Дорошенко виконував аж до свого виїзду з Катеринослава (27 жовтня 1913 р.). В органі комісії — «Летописях» (вил. 6 — 10) він опублікував три свої праці про місцеві архіви, місце битви під Берестечком та перший том «Жерел до історії України — Русі». У час свого секретарювання Дорошенко фактично редагував усі томи «Летописей», «стараючись оживити це видання» публікацією листів, Шевченка (Яворницький), споминами пре Г. Залюбовського (Майдановський, Акінфієв), етнографічними матеріалами Я. Новицького 15.

 

 

13 Там хе. Арк. 5.

14 Там же. Ф. 318, од. 83, арк. 1; од. 113, 116. 25, 31. 33.

15 Там же. Ф. III. од. 36949, арк. 4.

 

 

У 1910 — 1913 рр. Дорошенко неодноразово виступав з науковими доповідями: про історіографію запорізького козацтва та історії України, про літературно-наукову діяльність М. Костомарова, про Бориса Грінченка, про місцеві архіви та ін.

У Катеринославі Дорошенко дещо скоротив свою публіцистичну діяльність. Однак основні його наукові інтереси залишилися незмінними. У різноманітних часописах Дорошенко опублікував десятки статей про визначних українських діячів (Т. Шевченка, Б. Грінченка, М. Грушевського, Г. Барвінок, М. Лисенка, Д. Яворницького), про українську мову, освітні та громадсько-наукові заклади, театральні події, про різні етнографічні регіони України та їхню історію («Угорська Русь», 1914), особливо про Катеринославщину («З минулого Катеринославщини», 1913), про сучасне політичне становище та українські справи, про відносини між Центральною Україною, Галичиною, Польщею та Угорщиною тощо. Як і раніше, він продовжував подавати численні рецензії та замітки про новодруковані книги.

У канікулярний час Дорошенко постійно перебував у Києві (мешкав із родиною на дачі у Боярці) і виконував редакторські обов’язки у «Раді».

Улітку 1911 р. Дорошенко здійснив захоплюючу подорож по Волині: побував у Берестечку, Почаєві, Радзивілові, Городку (музей барона Штейнгеля), у Михайлівці під Острогом у письменника Д. Маркевича. Пізніше ці подорожі були яскраво описані вченим в окремій книзі 16, а деякі статті-враження публікувалися в «Раді».

Катеринослав чимдалі більше гнітив Дорошенка. Велика завантаженість не давала можливості для наукової праці. Врешті організм не витримав перенапруження, почало боліти серце, виснажилась нервова система. Все це примусило серйозно подумати про зміну занять та переїзд до Києва.

Жити у Катеринославі ставало усе тяжче. Наталя Михайлівна дуже нудьгувала за сценою і в 1911 р. поїхала до Москви, щоб улаштуватися у театр. Сім’я на деякий час роз’єдналася, хоча обидва не уявляли собі життя одне без одного. Проте невдовзі дружина повернулася ні з чим, і справа про переїзд до Києва була вирішена. У 1913 р. почалися пошуки місця праці. Удалося здобути вчительське місце у школі Козленка та посаду бібліотекаря Київського архіву. Треба сказати, що переїзд був захмарений деякими конфліктами з київською громадою. У листі до Л. Жебуньова Дорошенко писав у березні 1913 р.: «Мною дуже незадоволені земляки і в Києві, і в Петербурзі. Я і сам бачу, що поробив помилки, але зовсім не з тих мотивів («родинних», або особистих, як писав Євген Харлампієвич), а з бажання добра українській справі, значить, помилявся з доброї волі, а не злої» 17. Можливо, йшлося про рецензію на «Історію української літератури» С. Єфремова, за яку докоряла Дорошенку М. Грінченкова. Дорошенко різко не сприйняв «народницького лейтмотиву» книги, а також відповіді Єфремова, де замість суті справи той звертався до особи рецензента. Дмитро Іванович назвав «се чисто російською методою спору» і заявив, що краще бути «казенним марксистом», ніж народником, бо «все ж марксизм — Європа, поступ і культура». Втім, себе до «казенних марксистів» він не відносив, бо «не [був] соціал-демократом».

Однак переїзд все ж відбувся і почався другий київський період у житті Дорошенка. Спочатку він повністю віддається журналістиці, праці у часописах та газетах задля української справи. У листі до Б. Грінченка читаємо його своєрідний маніфест: «Минули вже часи, коли можна було залякати і посіяти зневіру всякими утисками та заборонами, і може тепер ці заборони тільки загартують людей. Не пропала марно праця тих діячів наших, що в сумні 80 — 90-ті роки винесли на своїх плечах тягар національної роботи: тепер є кому піддержати, справу» 19.

 

 

16 Дорошенко Д. По рідному краю (Подорожні враження й замітки). К., 1919 (Львів, 1930 — 2-е вид.; Нью-Йорк, 1956. — 3-є вид.).

17 ЦНБ АН України. Від. рук. Ф. 32, од. 9, арк. 1.

18 Там же. Ф. III, од. 42526, арк. 2 зв. — 4 зв.

19 Там же. Од. 36946, арк. 1.

 

 

У 1914 р. Дорошенко був обраний на посаду бібліотекаря Київської міської Публічної бібліотеки, але не затверджений губернатором через «політичну неблагонадійність», «українофільство» і змушений був викладати історію у Комерційній школі Товариства розповсюдження комерційної освіти, а також працював деякий час бібліотекарем Музею старовини й мистецтва.

На початку 1914 р. катеринославські друзі Дорошенка хотіли перевести його назад до Катеринослава на посаду хранителя Музею ім. О. Поля. Д. Яворницький писав з цього приводу Наталі Дорошенко: «Погана моя власна справа, погана і наша загальна. Після од’їзду Дмитра Івановича до Києва припинилась газета «Дніпрові хвилі». Скільки я не пильнував, щоб знов її пустити, виходе, що нема такої людини, яка б працювала за справжнєго редактора» 20.

15 січня 1914 р. надійшло повідомлення про обрання Дорошенка почесним членом катеринославської «Просвіти». Однак повернення до Катеринослава було неможливим. У Києві планувалося відкриття Української комерційної школи, в якій Дорошенку пропонувалося місце директора. Ця ідея здійснена не була, і Дорошенку довелося перебиватися малою платнею вчителя. Пізніше якийсь заробіток принесло редагування журналу «Світло» та співробітництво у різних часописах і газетах (наприклад, «Літературнонауковому віснику»). Дорошенко був обраний також секретарем Українського наукового товариства.

У 1914 р. помер батько вченого. Це стало останньою краплею, що призвела до остаточного нервового виснаження. У липні Дорошенко виїздить до Швейцарії для лікування та відпочинку. 11 липня він проїздом був у Львові, відвідав НТШ та Національний музей ім. митрополита Андрея Шептицького. Наступного дня він оглядав Краків, затим — Відень. Тут, у столиці Австрії Дорошенко відчув перший подих війни, в якій і йому доведеться брати участь. Дмитро Іванович дуже сумував за родиною і рідними місцями: «Як мені скучно за тобою! — писав він дружині. — Віриш — не хотілося б нічого бачити, ні же Відня, ні Лозанни, а щоб бути з тобою! Якби то в Боярці можна було тихо проседіти» 21. Лише орган і хор у віденському соборі Св. Стефана справив враження на подорожнього. Міжнародна ситуація чимдалі загострювалася, і Дорошенко швидко повернувся кружним шляхом через Швецію. Так невдало відбулося його перше знайомство з Європою.

Початок війни призвів до окупації Галичини, масових виселень людей, руйнувань та «знищення самого імені українства». Для Дорошенка «це була катастрофа, невимовне горе». Він писав пізніше у спогадах: «Перемога російської зброї уявлялась мені остаточним розгромом українського національного руху і закріпленням мойого рідного народу на становищі сирої етнографічної маси, пасивного об’єкту для обрусіння, себто національної заглади. Було ясно, що російська державність у тій формі, як вона тоді існувала, не могла жити поруч вільного національного й громадського розвитку українського народу».

У Києві відразу постала проблема біженців з Галичини, якими займалося «Товариство допомоги населенню Півдня Росії, що постраждало від військових дій». Дорошенко був обраний заступником голови товариства. Доля біженців була великою людською трагедією. «Тяжко собі уявити, — писав Дорошенко, — у що обернулось це несподіване виселення мільйонів людей з дітьми, з домашнім майном... з худобою серед хаосу військової евакуації і відвороту величезних армій. Скільки страждань довелось зазнати нещасним біженцям у дорозі, скільки їх загинуло від голоду, холоду, хвороб, від усякої нужди! Скільки дітей зосталось сиротами, скільки батьків і матірок розгубило своїх дітей!.. В ім’я чого все це робилося? Це була традиційна московська практика — нищити все по дорозі, якою наступає ворог» 23.

 

 

20 Там же, Ф. 107, од. 178, арк. 1 — 2.

21 Там же. Ф. III, од. 143, арк. 2.

22 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле (1914 — 1918). Львів, 1923. Ч. І. С. 32.

23 Там же. С. 38.

 

 

Згодом почалася підготовка до евакуації Києва. Сюди перемістився Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст, який мав допомагати пораненим, хворим, забезпечувати санітарну 5 технічну обслугу армії, постачання зброї, риття окопів, ремонт шляхів, мостів і т. ін. Коли на чолі комітету став барон Ф. Р., Штейнгель, в його діяльності; за висловом Дорошенка, «почалася зовсім нова ера... ера, так би мовити, його українізації». З літа 1915 р. Союз поставив за мету не лише допомогу армії, але й населенню, і виробляв комплексні програми відбудови знищених чи зруйнованих населених пунктів. Штейнгель залучив до комітету місцеві культурні сили. Членом комітету та уповноваженим Союзу міст став і Дорошенко, якому було доручено відділ допомоги населенню на самому фронті. Це були вісім повітів Галичини, окуповані російською армією. Тут Дорошенко влаштовував харчові пункти, дитячі притулки, медичні й санітарні пункти, надавав допомогу населенню одягом, продуктами харчування тощо. Крім того, в його завдання входила опіка над тисячами біженців, розселених понад Дніпром у Київщині та Чернігівщині.

Восени 1915 р. Дорошенко виїхав до Галичини. Він об’їхав увесь край, «познайомився з більшістю духовенства й світської інтелігенції, яка заціліла в краю під московською окупацією», познайомився також із «персональним складом адміністрації і знав, хто з неї виявляє гнобительські нахили, а хто ставиться до людей лояльно і толерантно» 24. Вже навесні 1916 р. в Галичині та Буковині було створено близько 100 дитячих притулків та інтернатів для сиріт, в яких дітей навчали українські вчителі за підручниками, спеціально привезеними з Києва. Особливо подобалися галицьким селянам видання народних дум та книжки з історії.

Дорошенко об’їхав майже усю прифронтову смугу, побував у Скалаті, Збаражі, Струсові, Микулинцях, Бучачі, Монастирисках, був очевидцем боїв у Галичі, переїхав Станіславів, Коломию, Снятин. Усе це було великою школою життя. У листі до дружини 23 серпня 1916 р. Дмитро Іванович писав: «Зазнав я багато всяких вражень і побачив стільки, скільки ще ніколи не доводилось під час моїх попередніх мандрівок» 25.

 

 

24 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле (1914 — 1918). Львів, 1923. Ч. 1. С. 49, 54, 57.

25 ЦНБАН України. Від. рук. Ф. 318, од. 179, арк. 1.

 

 

Саме у цих постійних роз’їздах і виникла ідея створення книги «По рідному краю», де були б представлені стара Гетьманщина (Глухів, Новгород-Сіверський, Гамаліївський монастир), Київ, Чернігів, Харків (Слобожанщина), Полтава, Катеринослав (степи і пороги), Бахчисарай, Волинь (Берестечко, Луцьк, Кременець, Поча’їв), Поділля (Вінниця, Летичів). Коли робота над книгою вже була розпочата, надійшло повідомлення про обрання вченого у листопаді 1915 р. дійсним членом Чернігівської губернської вченої архівної комісії.

Восени 1916 р. Дорошенко побував у Катеринославі на урочистих поминках по Івану Франку і читав українською мовою публічну лекцію про діяльність письменника. Певний час Дмитро Іванович проживав у Києві, редагував «Науковий збірник» УНТ (два випуски), співпрацював у журналах, газетах.

У перші дні 1917 р. Дорошенко виїхав до Тернополя. Там його застала Лютнева революція в Росії. З наказу Тимчасового уряду влада в колишніх губерніях перейшла до губернських комісарів. Київський губернський комісар М. А. Суковкін запросив Дорошенка на посаду свого помічника, підпорядкувавши йому всі адміністративні справи. Це дало можливість відразу переорієнтувати ряд інституцій в українському напрямі. Так, губернська друкарня розпочала випуск українських книжок (творів Б. та М. Грінченків).






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.