Сучасність

Нинішня доба українського театру, як і музики, йде під гаслом розриву путів провінційної побутової обмеженості; майстри театрального мистецтва й театральні діячі прагнуть того, щоб обтруситися від пороху побутової рутини, від старих звичок праці, відійти від побутових тонів, чи, краще сказати, засвоїти побіч тонів побутових також широку гаму тонів і полутонів модерної театральної вмілості, виплекати культуру тіла і взагалі засвоїти всі досягнення модерної театральної творчості. Перша почала серйозно й систематично переслідувати ці стремління Марія Старицька (1865 — 1930) — старша дочка Михайла Старицького — солідною підготовчою працею. Ще за життя Лисенка вона організувала при його музичній школі драматичні класи, в яких дуже продумано намагалася дати учням все те, чого бракувало акторам українського театру, обмеженим провінційною побутовщиною. Після смерті Лисенка Старицька перебрала на себе ціле ведення школи, розширила програму драматичних класів, і з її школи вийшов гурток молодих театральних діячів, що під проводом Л. Курбаса заклали «Молодий театр», який відіграв помітну роль у театрі під час революції.

Далі пробувала зрушити український театр із побутового репертуару молодша генерація драматургів, а саме: Леся Українка зі своїми рафінованими, іноді філософічно заглибленими драматичними сценами; В. Винниченко — менш глибокий, але темпераментний драматург; О. Олecь зі своїми поетичними, хоч і манеризовано-декадентськими драматичними етюдами. Твори жодного з них не могли увійти до театрального репертуару, бо були не під силу для виконання українським побутовим акторам. Легше увійшли в репертуар деякі драматичні твори С. Черкасенка (1876 — 1940) — молодшого від згаданих вище, але примітивнішого (може, його творам допомагала якраз їхня модерність, надто примітивна). Навпаки, психологічно хворі декадентські етюди Г. Хоткевича, здається, й не пробували виставляти на сцені.

Нарешті, зсувові з побутового репертуару намагалися зарадити й перекладачі класичних творів світової драматургії. Власне, ці перекладачі почали працювати вже давно: М. Старицький ще в 70-х роках XIX ст. переклав, і то дуже поетично, Шекспірового «Гамлета». Два десятки років пізніше П. Куліш дав переклади близько десятка популярніших трагедій і комедій Шекспіра; Грінченко і Стешенко лишили переклади трагедій Шіллера, Самійленко — прекрасний віршований переклад Мольєрового «Тартюфа» та «Шлюба з примусу». Саксаганський у Києві ставив, і дуже вдало, «Розбійників» Шіллера в перекладі Чepняхівського, і не так вдало — «Уріеля Акосту» Гуцкова в перекладі Лопатинського; галицький театр виставляв Кальдерона «Війт Заламейський» у перекладі Франка; Загаров виставляв «Мірандоліну» Гольдоні в перекладі Грінченка; нарешті, М. Рильський дав переклади, виконані прекрасним віршем, трагедій Корнеля, Расіна і «Мізантропа» Мольєра. Ці переклади дорівнюються перекладові «Тартюфа» Самійленка і разом із тим можуть уважатися, мабуть, за кращі переклади класичної драматургії на українську мову. Переліченим далеко не вичерпується перекладена на українську мову класична драматургія, в якій можна знайти і драми Лопе де Веги, і мелодраму Гюго «Лукреція Борджіа» в перекладі О’Коннор-Білінcької, і драми Мюссе, і «Фауста» Гете в кількох перекладах, і багато інших. А чи використовується, нарешті, нинішніми українськими театрами це багатство класичного репертуару? В цьому можна сумніватися, хоча за добрими перекладами діло не стоїть. Талановитий і вдумливий режисер О. Загаров охоче виставляв, крім Гольдоні, Мольєрового «Тартюфа», Лесь Курбас ще на початку революції дуже цікаво виставляв із «Молодим театром» Софоклового «Едипа-царя», Вороний рвався поставити «Лукрецію Борджіа» Гюго, але цього йому так і не судилося здійснити.

Останнім часом на Радянській Україні засновано чимало драматичних шкіл і нових театрів, як драматичних, так і оперних, але дати категоричну відповідь, чи дійсно сучасні майстри українського театрального мистецтва вже пережили добу провінційної побутової обмеженості й вийшли на широкий шлях театральної творчості, все-таки важко. По-перше, вся театральна праця на Радянській Україні має характер постійного експерименту з постійними змінами завдань, а, по-друге, щось і досі не чути на Радянській Україні таких імен модерних акторів, що б звучали так само признано, як імена корифеїв театру. Зрештою, і кращих постановок українських театрів за кордоном Радянської України ще не демонструється. А разом із тим кожне ім’я майстра театрального мистецтва, як тільки починає солідніше зарисовуватися, швидко з обрію зникає. Так зникло ім’я талановитого драматурга Миколи Куліша, зникло ім’я режисера Курбаса. Тепер гучніше інших виступає в українському театрі ім’я драматурга Корнійчука. Чи надовго? І що, власне, являють собою його драматичні твори? Доводиться більше ставити знаків запитання, ніж давати конкретні відповіді.

На українських землях під Польщею спочатку відновився театр «Бесіди», але в 1922 р. «Бесіда» відмовилася його переводити. Натомість у різних місцях і в різні часи виникло біля півтора десятка різних театрів, але поважно говорити можна про мистецький рівень трьох — чотирьох. В останніх часах два солідніші з них об’єдналися, й можна було від нового підприємства чекати мистецьких досягнень. Але Польща впала, прийшла нова більшовицька окупація і всі карти змішала.

Антонович Д. Das ukrainische Theater / Das geistige Leben der Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart. Mü nster, 1930.

Антонович Д. Театр // Загал. Укр. енцикл. («Книга Знання»). Т. III. С. 509 — 518.

Антонович Д. Триста років українського театру. Прага, 1925.

Антонович Д. Український театр. Прага, 1923.

Возняк М. Початки української комедії. Львів, 1919.

Кисіль О. Український театр. К., 1925.

Кисіль О. Шляхи розвитку українського театру. К., 1920.

Петров Н. Очерки истории украинской литературы: Киевская искусственная литература преимущественно драматическая. К., 1911.

Резанов В. Драма українська: Старовинний театр український. К., 1926 — 1929.

Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині (1864 — 1934). Львів, 1934.

Чарнецький С. Театр // Історія української культури. Львів, 1937.