Богдан КРАВЦІВ

(нар. 5 травня 1904, Галичина —1975, Рутерфорд, Нью-Джерсі, США) — український поет, перекладач, редактор, критик. Дійсний член НТШ, УВАН, редколегії «Енциклопедії українознавства».

Автор 11 збірок поезій, член ОУП «Слово», активний діяч українського націоналістичного руху, активіст Української військової організації, Союзу української націоналістичної молоді. Перший крайовий провідник ОУН.

І як публіцист, і як критик, літературознавець, бібліограф, він цілковито присвятив себе проблемам українського – культурно-мистецького й літературного – життя діаспори.
Кравців узирався й услухався в усе, що діється в Радянській Україні. Важко сказати, хто знав так добре, як він, усе в тутешній культурі та літературі. Здається, за тридцять років, починаючи від 1945-го й до останніх днів його життя 1975 року, не було тут жод­ної статті, рецензії чи компартійного документа, якого б він не читав. Схо­же, що він вивчив усі біографії українських радянських письменників. Хіба ще так різнобічно й наполегливо цікавилися всіма моментами тутешнього літературного життя Іван Кошелівець та Ігор Качуровський. Публіцист, літературознавець, літературний критик – ось його головні ролі. А вже потім поет і перекладач.
Пафос усіх його публікацій – оборона українського імені й українського слова.

Богдан Кравців постійно перебував на передовій в ідеологічному двобої з комунізмом.
Цю особливість його способу життя й діяння відзначав Богдан Бойчук: «Якщо я мав би схарактеризувати життєвий шлях Богдана Кравцева узагальнюючою метафорою, то буде це: життя в обороні. Він-бо, як оголений нерв, стояв на вітрах історії й реагував на кожну несправедливість, вчинену українському народові, на кожну загрозу, яка нависла над нашою колективною долею».

Його перші поетичні збірки – «Дорога» (1929) і «Промені» (1930) – виразно вилунювали неоромантичними мотивами, ностальгією за нерядовими діяннями і звершеннями. Мовлячи словами Олекси Влизька, з яким у нього тоді вчувався ідейно-творчий перегук, в автора «Дороги» й «Променів» була «за великим, за незнаним невимовна туга», помножена на відчуття всеможної молодості й го­товності до подвигу. «Помітні тут «вітаїзм» радянської поезії двадцятих і тридцятих років, з одного боку, а з другого – оптимізм, волюнтаризм і навіть формальні прикмети творчости декого з «вісниківців», особливо Маланюка», – пишуть упорядники антології «Координати» Богдан Бойчук і Богдан Рубчак.

Обидві збірки засвідчують, що Кравців був уважним читачем української ра­дянської поезії. То там, то там у нього відлунюють мотиви Юрія Яновського, Максима Рильського, дослідники аргументовано показали залежність його вірша «Христос родився» від «Скорбної матері» Павла Тичини, згодом Кравців постійно взорувався як на найвищий для себе еталон на сонетарій Миколи Зерова. Одне слово, найбільший вплив з-поміж усіх впливів на Кравцева-поета мав Кравців-читач. Це була не просто його літературна «школа», це був його «університет».

Тюремні «Сонети і строфи» показали творчу еволюцію Кравцева в напрямі неокласиків. За спостереженням Маланюка, сонети в цій книжці набагато сильніші, ніж строфи. Сонети – плід наполегливої роботи автора над літературними формами. Тут він навіть іде на ризикований експеримент: майже відмовляється від поетичної образності, його слово вживається здебільшого в своєму автологічному значенні, головне тут для автора – техніка, версифікація.

«Сонети і строфи» мають глибоке філософське наповнення. Абсолютна ненорма­льність людського існування, гвалтовна регламентація поведінки індивіда дають дуже своєрідний матеріал для висновків на різні екзистенційні теми. Сучасна дослідниця літератури зі Львова Стефанія Андрусів переконана, що ідейне осердя «Сонетів і строф» – «смерть» героя: перебування у тюрмі, у межовому просто­рі, де герой повинен витерпіти фізичні й моральні страждання і через страждання досягти зміни сутності. Тюрма тут – модель демонічного світу, зву­женого, обмеженого залізними ґратами простору, «кліть, як для звірів»: «чотири кроки, все чотири – туди й назад, туди й назад... Це підземний світ, темний колодязь, чорне пекло, обведене довкола, як Тартар, мурами... Це антипростір і античас».

Кравців відходить від поетичної дисципліни неокласиків, значно поглиблюєть­ся екстравагантність його словника, що помічалася в двох його перших книж­ках, тепер у нього майже викличний звукопис.

І зелен-зілля й зеленяві клени
і прозелень примхлива, наче мить.
Дитячі очі й зорі день зелений
прозорим зеленцем обзеленить.

Промають маємдні зеленкуваті,
нестиглих ягід спраглі і вина –
і молодість нестримна й захватна
порветься зазелень барвінок рвати.

Та сплинуть з плес вінки зелені рути,
любов гарячим процвіте жар-зіллям,
і в глеках літошніх достигне вмить

данням терпкавим призелень отрути.
То праосінь, кмітлива ворожиля,
зелінкою нам зорі й зір затьмить.

Тут ми бачимо, як намагаються знайти поміж собою згоду поет і жадібний колекціонер рідкісних слів.

В останні роки життя як поет Кравців майже замовк. Але, як і раніше, високою лишалася його творча активність у культурології, публіцистиці й літературо­знавстві, роботою він відганяв недуги, життєву втому й зневіру. Здавалося, Кравців узагалі попрощався з поезією. Від 1951 року, коли побачила світ збірка «Зимозелень», у нього не було книжок аж до 1974-го, коли враз з’яви­лися аж три: «Глосарій», «Квітоліт» і «Станси». Це був яскравий творчий спалах перед згасанням – 21 листопада 1975 року невиліковна хвороба забрала його життя.
Можливо, знаючи свою судну дорогу і відчуваючи її під ногами, він писав ще сорокасемилітнім у «Зимозелені»:

Осмеркне запал слів і зсутеніють речі –
і з померків у сад виходиш ти надвечір
і з дивом дивишся: згоріли ясені,
зотліли липи вже в жовтневому вогні.
І тільки повз плетінь стежок твоїх колишніх
останнім багром ще горять і клени й вишні.
Сплеснувши крильми, день на захід мчиться вчвал
крізь заграву лісів і мрій далеких пал –
і гасне спогадом: так сплеском перелесним
майнули дні ясні, минули літа й весни, –
і котиться в далінь чужинну без мети
осіннє листя дум. І тихо меркнеш ти.

Усе минає на цьому світі. Але щось і лишається. Якщо воно зафіксовано в слові, яке так обожнював Богдан Кравців.