Тарасова Галатея

Я давно хотів переказати історію останньої Любові Тараса Шевченка. Заважала невизначеність. З одного боку, мої бабусі-мами в один голос твердили, що хвороба і смерть Шевченка пов'язані саме з розчаруванням в любові з-за зради коханій, з іншого боку, чомусь ніхто її злим словом не поминав.

Бабуся Віра Вербицька-Ворона любила цитувати спогади своєї тіточки-письменниці Наталки Полтавки (у дівоцтві Надія Забіла), а моя бабуся Євгенія Кулішова-Вербіцька переказувала плітки своєї бабусі-письменниці Ганни Барвінок (у дівоцтві Олександра Білозерська). Плітки зводилися до того, що Тарас закохався в безрідну вертихвістку, яка ні в гріш його не ставила і була з ним тільки ради грошей та базікання челяді про те, що цей пан царського роду. Та вони погоджувалися, що, хоча в молодості вона і була великою грішницею, та в старості спокутувала всі гріхи у Тарасової могили.

Перегортаючи старі світлини бабусь, я натрапив на фото, де вона в українському національному одязі разом з так само одягненою подругою сидить на сцені біля декорацій панських хором. На обороті світлини написано: «Тарасова Галатея» Николя Вороного. 1916».

Бабуся ніколи не була артисткою. Як і інші мої бабусі з сімейства Вербицьких. Як же вона опинилася на сцені? Згадалися розповіді бабусі, як в 1916 році Микола Вороний, тоді режисер Київського театру Садовського, приїхав на літо до Чернігова і разом з тоді ще численною сім'єю Вербицьких і залишками Глібовського гуртка «Шановців народних звичаїв», створив постановку «Тарасова Галатея». У тій виставі бабусі дісталася роль останньої грішної коханої Тараса... Микола Вороний, який зустрічався з Глікерією в 1910/11 і навіть мав фото її 25-річною, вважав, що бабуся — її копія, і фігурою, і особою. У доказ він дав їй фото Глікерії Полусмак, яке вона подарувала Надії Забілі в 1866. Зображена на нім молода, самовпевнена Глікерія біля веранди власного будинку-перукарні через рік після одруження. Дійсно, порівняєте з фото моєї бабусі на сцені. Схожі, як сестри! Бабуся завжди робила так, як вважала потрібним. Якщо вона вирішила зіграти Гликеру Полусмак, то Гликера була не хвойдою, а особистістю.

Минулого року, їдучи до Чернігова, я по дорозі заїхав на Тарасову могилу в Канів. Мріяв про це давно. Та коли працював – не до особистих намірів було. Потім воював з пенсійним фондом з-за злиденної 94 гривневої „наукової” пенсії. Лише коли Європейський суд примусив цю зондеркоманду таки дати пенсію на порядок вище, зміг поїхати на Чернігівщину до Кулішів, завернувши по дорозі до Чернечої гори. Їхав не сам, а з приятелем Шевченкознавцем Богданом Біляком. Він у свою кожну відпустку їздив по Шевченківським місцям. На Могилі Тараса він бував не раз. Знав всіх в музеї. То ж він і познайомив мене з Зінаїдою Тарахан-Березою, яка знала все, чи майже все, про Тараса та про останні дні його нареченої.

Тарахан-Береза розшукала Гликерину могилку, витратила чимало сил та здоров’я, але добилась таки, щоб владоможці поставили Гликері дорогий. мармуровий надгробок. От біля того надгробка ми і бесідували. Мені соромно, але навіть ті ромашки принесла Зінаїда, а не я. Я все сподівався нарвати польових квітів, які колись Гликері дарував Тарас. Коллега ж знала, що тих квітів давно вже не залишилось на Чернечій горі. Повиривали відвідувачі...Тарахан-Береза знала багато про останні роки життя Гликери, я ж згадував бабусині розповіді про молоду Гликеру, та переповідки Миколи Вороного про зустрічі з нею у 1910/11. От тими розповідями і поділюсь з вами...

Травневе повітря було ще напоєне солодким ароматом Весни. Село Липів Ріг на Ніжинщині, де мешкав поміщик Макаров, тієї весни 1840 потопало в заметінні вишневого цвіту. До крила маєтку Макарових, де жила прислуга, бричкою привезли бабку-повитуху. Було це недільної ночі 12/13(25) травня 1840 року. Та то не прислуга запросила повитуху Запросив сам пан. Бо ж улюблена солоденька покоївка Макарових збиралась розродитись. Це їй пан колись доручив відповідальну місію – зробити з його сина Миколи чоловіка. Щоб не довелось хлопцю позбавлятись цноти в якомусь ніжинському борделі. Блискуче справилась покоївка зі своїм завданням. Та не без наслідків. Коли ж доповіла пану, що завагітніла від його сина, той щедро нагородив її і тут же видав за кухарчука Івана Полусмака. Що ж, такі тоді були звичаї. Пани плодили, кріпаки – ростили...

За якусь часинку повитуха винесла новонароджену дівчинку. Через кілька днів її охрестили. Священик, як водиться, погортав святки на 3 дні в обидві сторони і, щоб угодити багатому пану, вибрав ім’я «Гликера» - «Солодка». Кухарчук, призначений паном у батьки, піклування за дитиною полишив на матір, весь свій вільний час віддаючи смакуванню горілок, якими пана постачав чародій з Борзенщини поет Віктор Забіла. Вважав їх ліками від всіх хвороб. Та от нещасного 1848, коли по Європі прокотилась революційна Чума, до Росії заглянула звичайнісінька холера. Мор забрав з собою майже мільйон людей. Забрав і Гликериних батьків.

Макаров, як поміщик, відповідав за своїх кріпаків та їх дітей. Хоч діти повинні були починати служити лише після 14 років, він призначив малу служницею до своєї молодшої дочки Варвари, не набагато старшої за Лукер’ю. Поки Варя була мала, Ликера була біля неї в панських хоромах. Коли Варю бонни почали навчати грамоті, Ликера теж з гріхом пополам навчилась читати. Незаміжня Варварина бонна полюбила її, як власну дочку. Та жила Ликера на «чорній» половині маєтку, де мешкали слуги. То ж виховувалась разом з дітьми прислуги. Росла вона прудкою та метикуватою. Була улюбленицею двірні. Лакеї їй таскали з панського столу ласі шматочи та солодощі, жінки навчали рукоділлю. Ликера навіть навчилась вишивати білим по білому – вище досягнення для вишивальниць. Освоїла вона і майстерність білошвейки. Пам’ятаєте, Першою у Тараса була білошвейка Ядзя Гусиківська...

Та от помер старий пан. Всі думали, що в заповіті він дасть Гликері вільну. Та нічого про неї не згадав він в заповіті. Мабуть тому, що її „солоденька” мати була не кріпачкою, а збіднілою козачкою, яка добровільно пішла у служниці. Та для його дітей Ликера залишилась кріпачкою Макарових. Коли Варвара вийшла заміж і переїхала до чоловіка в Петербург, разом з посагом від матері отримала Гликеру і лакея Миколу. Її матір таким чином хотіла позбавитись від хворої служниці. Після смерті чоловіка вони переїхали до Ніжина. Ніжин тоді був розташований в болотистій низині і Гликера, як колись Іван Сошенко, з того болота захворіла на сухоти. Люди казали, як не змінить клімат, то помре. От стара Макарова і відправила її до доньки в Петербург. Там пан-батько Микола забрав її від сестри і відвіз до лікарні, де вона провела цілих 6 неділь. Та їй пощастило. Сухоти тоді косили і бідних, і багатих. А вона після лікарні тільки розквітла...

Будинок Карташевських у Петербурзі наприкінці 50-х став мистецьким салуном, у якому збирались літератори і художники – Анненков, Жемчужникови, Тургенєв. Бував там і Шевченко. Познайомився він з Вірою Карташевською незадовго після повернення в Петербург після заслання. На вечірці у Василя Білозерського її представив близький приятель Василя, її брат Микола Макаров, відомий петербурзький публіцист. З того часу між Карташевськими і Тарасом зав’язались дружні стосунки. Його привозили до них майже на кожну літературну вечірку. У 1859, перед самою поїздкою на Україну, він вперше зустрів там Гликеру. Всі думки його були зайняті майбутньою поїздкою, купівлею землі для першого в житті особистого будинку. Про те, яку наречену приготує йому Марія Максимовичка... Та як не був заклопотаний, не зміг не помітити симпатягу у українському вбранні з такими звабливими формами. Он, красень Тургенєв, за яким мліли всі світські дами, і той весь час весь час намагався доторкнутись до неї і взяти собі частку її тепла. Вона зразу сподобалась Тарасу. Чимось нагадувала його першу – Ядзю Гусаківську. І формами, і незалежністю, і тим, що теж була білошвейкою.

В 50-60 роки в Петербурзі увійшли в моду малоросійські (українські) наряди. То ж Карташевські завжди одягали її в національну українську одежу з намистами на шиї і стрічками в косах. До того ж і розмовляла вона співучою українською мовою. Це було так до серця - зустріти в чужому Петербурзі свою україночку. Коли вона прислуговувала йому за столом, подавала одежу чи приносила листа від пані, він завжди давав їй „на чай” золотого карбованця і нагороджував компліментами. Та от тільки не до залицянь йому було того літа. В гуртку Карташевських за нього сватали столбову дворянку Віру Ракович(на ній згодом одружиться Павло Анненков), яка до шаленства була захоплена його віршами. Та всіма думками він вже був на Україні. У думках складав плани будинку, садиби, яку хотів купити там, над Дніпром. Не до Віри йому було, та й не до Ликери...

Фатальною виявилась та подорож до України. Знайшов місце для садиби, побував у родичів, та так і не знайшла йому нареченої Максимовичка. Сама впала до нього замість тієї нареченої. Він написав про той гріх поему „Марія”. За читання тієї (соромницької для тих часів) поеми і вислали його назавжди з України. Повернувся в осоруглий Петербург і запив по чорному. Пив з початку до кінця вересня. Що поробиш, навіть імператор Олександр ІІІ майже в його віці (49 років)помер від нефриту, викликаного зловживанням горілкою. А в нього ж не було таких приводів пити, як у Тараса...

Осінь, зима й весна пролетіли непомітно в роботі та щоденних гостюваннях з неодмінним чаркуванням. Він регулярно бував і у Карташевських. Так само регулярно давав Гликері „на чай”, але бачив в ній лише симпатичну дівку-декорацію, з якою його нічого не могло пов’язувати…

Та от літом він поїхав на дачу до Надії Забіли, сестри Олександри Куліш. І знову зустрів там Гликеру. Та зовсім іншу Гликеру. Карташевські поїхали за кордон і залишили її з лакеєм Миколою Кулішем. Пантелеймон Куліш, та й Ганна Барвінок(Олександра Куліш) так багато писали про любов до простого народу, що Гликері повинно було бути у них, як у Христа за пазухою. Та писати про любов до бідноти і любити її, зовсім не одне й те ж. Куліши вже пробували жити сільським життям на хуторі. Олександра взяла на той хутір у матері з десяток кріпаків. Та крім взаємної ненависті і ворожнечі між кріпаками і ними, нічого вони з того хутірського життя не винесли.

Гликера з самого першого погляду не сподобалась Олександрі. В ній вона побачила загрозу до себе. Адже не могла мати дітей. Пантелеймон же в цей час ганявся за кожною спідницею. Спочатку його спокусила Машенька де Бальмен, потім красуня Милорадовичка, а тепер він вар’ював від Марії Марковички. Дружину ж просто ігнорував і навіть на дачу з нею не поїхав. Вона була не против, бо ж тут така спокуса під самим писком!

У Макарових і Карташевських Гликера була, як член сім’ї. Її навіть звали на «Ви». А тут пани захотіли вказати їй на її місце. Примушували і воду таскати, і підлогу мити. Її захоплення вишиванням вважали дурною примхою і ухилянням від справжньої роботи. Олександрина сестра Надія Забіла так само зневажала Гликеру. Лише Миколі, з яким дружила з дитинства, а потім кохалась, могла пожалітись.Та чим міг їй допомогти кріпосний лакей, ще більш безправний, ніж вона сама…

І от до Кулішів приїхав Шевченко. Коли у Карташевських Гликерія зустрічала його охайно вдягненою, причепуреною, Тарас бачив в ній просто красиву декорацію. А тут побачив обірваною, непричесаною, в дірявих, мокрих черевиках. І так защемило на серці, такою близькою вона йому здалась, що подумав - це ж саме Україна, знедолена і скривджена. Він пожалів її. Жаль і співчуття переросли в кохання…

Що з того, що вона молода і ще нічого путнього не бачила і не знає. Він навчить її дивитись на світ і бачити те, що бачить він. Він виліпить з неї ідеальну українку майбутнього. Як колись Пігмаліон виліпив свою Галатею.

Про ці його зустрічі з Гликерою в Стрельні писала дочка Надії Забіли, письменниця Наталка Полтавка: «Вернувшись у Петербург із своєї зсилки Тарас часто бував у нас. Весною 1860 пані Карташевська, від’їжджаючи за границю і не будучи лічно знайома з нашою сім’єю, дуже просила через свого брата п. Макарова мою матір і п. Куліш, що тоді гостювала у нас, прийняти до себе на сю пору її дівчину, кріпачку Ликеру, котру вона привезла з України і тепер боялась саму покинути в Петербурзі…».

Ликері тоді було років з двадцять(19 авт.), але красивою у строгому смислі її не можна було назвати. Так собі, приємна українського типу дівчина. Росту вона була середнього, кругловида, трохи веснянкувата, кароока, рот маленький, уста пишні, коси густі, темно-русі… Постать у неї тонка у стані і пишна у плечах була дуже гарна і Ликера те добре знала…Одягалась вона завжди по малоросійські і добре знала майстерність білошвейки. Мати додавала, що для простої дівчини вона була надзвичайно розумна, хитра та спритна…

На літо, як завжди ми вибирались жити в Стрельну, Ликера також поїхала з нами.

Стрельна лежала двадцять одна верста від Петербургу; тут було чимало дач і «Цвєточний сад» Великого князя Константина, де вечорами грала музика і збиралась публіка на гуляння.

Шевченко приїздив до нас з Петербургу ранком, пішки йшов від станції чотири версти і увечері повертався додому. На музику він ніколи не ходив, а більше гуляв з нами, дітьми, у садочку, що був біля дому, або йшли ми куди далі – на леваду. Потім же, як полюбився він з Ликерою, то запевно, проводив весь час зі своєю милою у «тихих розмовах».

Мати нічого такого не примітила між Шевченком і Ликерою, щоб їй прийшли на думку які догадки. Здається він був до неї, як би й був до кожної дівчини-землячки й сироти: сердечно, привітно та й годі. Як же вона образилась, коли одного дня Тарас, вернувшись з садочка, де він довгенько щось говорив з Ликерою, признався їй, що він любить сю дівчину і має одружитись з нею. Як моя мати почула сю звістку, їй здавалось, що стеля звалилась на її голову і придавила її …

- Боже мій, - скрикнула вона не тямлячи себе від горя і здивування, - що ви задумали Тарасе Григоровичу, хиба ж ви не знаєте, що то таке Гликера?!

І тут відразу, не роздумуючи, вона розказала йому про Ликеру, що знала недоброго, і стала його намовляти, щоби покинув свій чудний намір. Проте, як і треба було дожидати, Тарас не тільки не послухав цієї дружньої ради, сказаної необережно, а ще й дуже розгнівався на матір, що вона обиджує своїми словами дорогу йому людину і палко відповів їй:

- хоч би й батько мій рідний встав з домовини та сказав мені, то я б його не послухав! –

З тим він і поїхав, дуже лютий на матір…

Постійне супротивство моєї матері за Ликеру зовсім знеохотило проти неї Шевченка і їх відносини з сердечних, щирих, приятельських – стали зимні, натягнені, трохи що не ворожі.

Одного разу написав він матері письмо, прохаючи її, щоб вона пустила з ним Ликеру поїхати у город, купити дещо їй на придане. Мати, звичайно, не пустила, побоючись одвічальності, що спочивала на ній, за молоду дівчину. Тоді Шевченко приїхав і став лично просити матір. Мати йому й тут категорично відказала, що вона по совісті не може згодитись на його просьбу. Тарас страшно розлютований зі злою іронією спитав: - А якби ми повінчані були то пустили б? - Запевняю, що пустила б – спокійно сказала мати, - яке б я право мала задержувати її?!»

Не тямлячись від гніву, Тарас тут же присів до столу і написав звісні вірші, направлені просто проти моєї матері:

«Моя ти любо! мій ти друже Нема нам віри без попа,

Нема нам віри без хреста! Раби, невільники недужі»…

Як би там не було, а 27 липня Тарас освідчився Ликері і попросив її руки та серця. Ликера довго не ламалась. Зразу ж дала згоду. В той же день вона, під диктовку Тараса, написала лист до Макарова з проханням дозволити їй шлюб з Тарасом і дати їй вільну. Вона, як не як, вважалась кріпосною Макарових. І Макаров, і Карташевські були за кордоном. То ж і треба від них було отримати дозвіл на шлюб і, головне, звільнення з кріпацтва. Та Тарас її запевнив, що вони ж кращі його друзі. Все що треба зроблять швидко і як треба. В листі до Варфоломія Шевченко 22.08.2860 він пише: «… Я оце заходився жениться…Будущеє подружія моє зоветься Ликера- крепачка, сирота, така сама наймичка, як і Харита, тільки розумніша од неї, письменна і по-московському не говорить. Вона землячка наша з під Ніжина. Тутешні земляки наші(а надто панночки) як почули, що мені Бог таке добро посилає, то ще трошки подурнішали. Гвалтом голосять: - не до пари, не до пари! Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари!..

Поберемося ми після Покрови…

В Пекарях якась вдовиця-попадя продає хату: купить би та к осені перевезти на грунт і поставить. А навесні нехай би сестра Ярина з меншим сином перевезлась у ту хату та й хазяйнувала, а тим часом я з жінкою прибуду, то вона б і нам пораду дала. Бо я і жінка моя, хоч і в неволі і в роботі зросли, а в простому сільському ділі нічого не тямим – то порада сестри Ярини дуже б до ладу була і мені і Ликері.

Отаке-то скоїлось! Несподівано я до тебе приїду в гості з жінкою – сиротою і наймичкою! Сказано, коли чоловік чогось добре шукає, то й найде. Так і зі мною тепер трапилось …»

Осінь у 1860 випала ранньою. Наприкінці серпня Куліши повернулись до Петербургу. Наталка Полтавка згадує: «Восені ми повернулись у Петербург. Ликері тут була виділена окрема кімната і Шевченко щовечора ходив до неї(до нас же він власне забігав тільки у день, та й то на хвилинку). Случалось, приходив він дуже пізно, о б одинадцятій-дванадцятій годині ночі, як ми вже спали, посилав за пивом і просиджували вони так удвох зі своєю милою аж геть за північ. Тим часом, хоч відносини Тараса до нашої сім’ї стали зовсім не такі щиросердні, як були попереду, він все-таки просив завсігда мою матір їздити з ним по магазинах і купувати та замовляти Ликері придане, що він хотів справить сам, за свої гроші…

Одного разу Тарас, приїхавши до нас, сказав матері, що графиня Толстая, давня його приятелька, хоче взяти до себе на життя Ликеру. Мати повірила йому, але поза як Макарова тоді не було у Петербурзі, вона порадилась з його братом Марковичем і вони вирішили, що Ликеру можна пустити, тільки щоб Маркович сам лічно відвіз Ликеру і, так сказати, передав її з рук на руки графині. У призначений день Тарас приїхав у кареті за Ликерою. Вона розпрощалась з матір’ю, потім вони сіли і поїхали. З ними поїхав теж і Маркович. „Заручену” Шевченка графиня прийняла дуже приязно, посадила її на дивані(соф), угостила шоколадом і заговорила з нею про літературу. Ликера так хитро виляла, що дуже тяжко було здогадатись що вона в цьому нічого не тямить.»

Тарас помолодів на очах. Он гляньте на його автопортрет того часу з вусами, що раптом з сивих стали чорними і чимось переляканими очами з величезними зіницями.

Всі його думки поглинула Гликера. Він вже вирішив, що доля нарешті посміхнулась йому. Кінчається його самотність, він одружиться, поїде на рідну Україну, поставить там хату і буде жити, як добрий селянин, а жінка буде дивитись за господою і народжувати йому дітей. Він навіть писати вірші перестав, хоч ще продовжував малювати для заробітку. Цілими днями він їздив з Ликерою по крамницям. Найчастіше бували у французькому салоні мод, де він купив їй просте, але вишукане, в малоросійському стилі, біле вбрання. Вони фланували по Невському проспекту і всі зустрічні вклонялись до них, як до поважних панів. У Ликери аж голова паморочилась від задоволення.

Та то їм тільки здавалось, що графіня Толстая не зрозуміла невігластва Ликери в літературі. Вона все прекрасно зрозуміла, тому й порадила Тарасу знайти для нареченої репетитора, якій би навчив її писати і добрим манерам. Тарас так і зробив. На свою голову зробив.

Справа в тому, що Ликера тільки переночувала у Толстої. На другий же день Тарас зняв для неї ошатну квартирку неподалік від Академії. Щоб ближче було до неї ходити. Йому подобались її успіхи в освоєнні письма з репетитором. Та все одно, лише Тарас приходив до неї, як репетитор, красень-семінарист, випирався, щоб не заважати їхньому коханню. Та от увечері не то 9, не то 10 вересня, Тарас не вигнав репетитора, бо повинен був іти на зустріч з дузями-академіками і розраховував, що прийде вже пізно вночі. ТО ж сказав, що хай вони ще трохи позаймаються, а сам пішов...

Прийшов він не так вже й пізно. Двері були зачинені, значить, Ликера вже лягла. Він тихесенько, своїм ключем відкрив двері, роздягнувся в передпокої і зайшов до спальні. І побачив там Ликеру в обіймах репетитора.

Повторилась історія, яка була чверть сторіччя тому, коли його самого, так само застав з своєю нареченою Іван Сошенко. Тарас зшаленів. Він став трощити все, що було під рукою. Переляканий репетитор голяка вискочив з хати і побіг задвірками до дому. Тарас наказав Ликері вимітатись. Ликера зухвало відповіла, що нічого йому було міняти її на дружню пиятку. Раз він проміняв її на горілку, то й вона проміняла його на молодого коханця. Їй взагалі такого чоловіка не треба – старого та поганого!

Тарас розтрощив все, що було на столі, і пішов до себе на квартиру в Академію. Ликера ранком кинулась до Надії Забіли і, цілуючи їй руки, стала плакати, що вона пішла від Тараса, бо він до всього чіпляється і за все її лає…

Надія Михайлівна, втішена тим, що Тарас не одружиться з цією дурепою, дозволила їй залишитись. Гликера ж, щоб скрити справжню причину розриву, стала брехати, що це не Тарас кинув її, а вона відмовилась від шлюбу, бо він такий старий і поганий, та ще й злий. Вона, мовляв, ніколи його не кохала, а на шлюб погодилась, бо казали, що він багатий. Та ще й хотіла, щоб її зліші подруги, покоївки Карташевських, зварювали від заздрощів!

Перебравшись назад до Надії Забіли, свої речі, вірніше речі подаровані їй Тарасом, вона перенесла до Карташевських і залишила їх лакею Миколі на зберігання.

Звісно, слова про те, що вона згодилась вийти за нього лише через гроші, дійшли й до Тараса. Він заїхав до Забіли і попрохав викликати до вітальні Ликеру.От що пише Наталка Полтавка(дочка Надії Забіли): «Мати, бажаючи взнати істину, відносно розриву Шевченко з нареченою, написала йому, запрошуючи до себе об’яснитись лічно. Шевченко призначив 2 годину по обіді і зажадав, об при розмові була присутня і Ликера. Рівно о 2 годині приїхав Шевченко. Мовчки поздоровкався зі всіма і мовчки став ходити в зад і вперед по кімнаті. Нарешті зупинився і коротко сказав:

- Нехай увійде!

Мати зрозуміла і пішла покликати Ликеру.

Та змінилась в обличчі і боязко пішла за матір’ю, але зупинилась біля порогу, не відважуючись переступити.

- Ходи сюди Ликеро! - позвав її Шевченко.

Вона вся бліда, з опущеними очима підійшла до нього.

Він важко поклав їй руку на плечі і глухим, здавленим голосом запитав:

- Ликеро, Скажи правду, чи я коли вільно обходився з тобою?

- Ні! - тихо відповіла Ликера.

-А може, я сказав тобі коли яке незвичайне слово?

-Ні…

Шевченко підняв руки вгору, затупотів ногами і не своїм голосом закричав:

- так геть від мене, а то я тебе задушу. Усе верни! До нитки верни! І старих порваних черевиків тобі не подарую.

Після цього він пройшовся кілька разів по кімнаті, мовчки потиснув нам руки і так само мовчки поїхав. Після цього він бував у нас ледь не кожного дня, але завжди похмурий, мовчазний, небалакучий …».

Від нервової напруги в нього схопило серце і майже весь вересень, аж до 6 жовтня прохворів. 6 жовтня до нього завітав громадівець Федір Черненко. Він побачив на мольберті портрет Ликери, який Тарас перед тим оглядав. Тобто він все ще кохав Ликеру. Він вже готовий був її простити. Він же взяв Ликеру не дівчиною. Та й чого було чекати від панської покоївки. До того ж він вважав цей випадок Божою карою за той далекий вечір 1840, коли він відбив Марію-Амалію Європеус у Сошенко. То ж Тарас вже згоден помиритись. Він шле їй записку з проханням зустрітись. Та тут вже Гликеру гедзь в те місце вкусив. Вона відповідає на його записку своєю, навмисно безграмотною: «Послушай Тара твоеими записками издесь неихто не нужаеца...”та добавила ще кілька слів про його потенцію. Слузі Тараса Федору, що прийшов з запискою, сказала, що згодилась на шлюб з Шевченком тільки з-за грошей...

От тут вже Тарасова любов вивітрилась, як дим. Він написав листа Надії Забілі з вибаченням за те, що не повірив її розповідям про Ликеру і попрохав її спалити перед очима Ликери всі речі, що він їй подарував і купив у придане. Надія Михайлівна відповіла, що майже всі речі, по словам Ликери, та повернула Тарасу. Тут вже Тарас пише колишньому пану Ликери Миколі Макарову 9 листопаду: «Друже мій єдиний! Коли бить, то треба бить так, щоб боліло. А то не поможеш, а тільки нашкодиш. (Чернеча аксіома, та вона і тепер нам до ладу). Ликеря збрехала перед вами, передо мною і перед К.І. За це вона повинна хоч украсти, а послать (от имени неизвестного) в Чернигов на цель известную. Кроме вещей, которые я вас просив спалить при її очах, треба, щоб вона заплатила за квартиру 14 руб., за ключ, ею потерянный, 1 руб. Ще раз прошу вас, яко искреннейшего моего друга, зробыть, як умієте, і швидче. Амінь.»

Ликера залишилась у розбитого корита. Всі її речі у лакея Миколи відібрали, а його швиденько оженили на злійшій подрузі Ликери, покоївці Карташевських(як не як, пани мали право одружувати своїх кріпаків так, як хотіли). Вона попрохала Карташевських взяти її назад служницею, але вони відмовились. Надія Забіла теж з величезним задоволенням наказала їй вимітатись.

На Ликерине щастя, Тарасів друг, Опанас Маркович був глибоко віруючою людиною. Він не міг кинути дівчину напризволяще лише за те, що вона наставила роги його побратиму, котрий ще не так давно наставив роги йому самому. Він влаштував Ликеру білошвейкою у той салон жіночої моди, в який її колись возив Шевченко вибирати наряди. Там же при салоні вона й жила. Робота їй дуже подобалась, а клієнткам подобались і пошита нею білизна, і її вишивки білим по білому. Мало того, вона так красиво прибирала їм зачіски, що в неї закохався перукар при салоні, красень Яковлев. Два роки він упадав за нею. Вона ж поставила умову – вийде за нього заміж тільки тоді, коли вони назбирають вдосталь коштів, щоб відкрити власну перукарню...

Ликера була таки талановитою білошвейкою. Раз, коли офіцер, чоловік клієнтки, став її лапати, вона дала йому гучного ляпасу. Дружина офіцера підняла скандал, у всьому звинувачуючи Ликеру. Прибіг хазяїн-француз. Коли він став виговорювати Ликері за таку непоступливість, вона фиркнула, що наймалась на роботу білошвейкою, а не повією і якщо господар так не вважає, то може звільнитись. Вона навіть не подумала, що їй, сироті, нікуди і ні до кого йти. Та Господар не захотів втрачати таку прекрасну робітницю і вибачився. То ж Ликера обшивала модниць і далі. А через 2 роки вони таки назбирали вдосталь коштів, щоб купити перукарню з будинком у «Царському селі», яку задешево продавали після смерті господаря. Нарешті Ликера відчула себе панею. Вона набрала учениць і її перукарня перетворилась у модний салон, де чоловік робив жінкам зачіски, а вона пропонувала їм модну, пошиту нею білизну, вишивки та вишукані французькі парфуми, які вона купляла у колишнього господаря-француза. Вона навіть потратила немалі кошти на те, щоб сфотографуватись на сходинках свого будинку і роздати ті фото покоївкам Карташевських. Життя у неї наладжувалось. Чоловік кохав. Майже через рік вона народжувала йому дітей. Та так було, поки йому не виповнилось 50 років.

Офіцерів з Царського села послали на війну з Туреччиною на Балкани. Їх дружинам було не до зачісок. З неробства Яковлєв запив. Пиятка ще більше відлякала клієнтів. Діло стало терпіти крах. Ликера то виганяла його і налагоджувала справу, то знову приймала його і все поверталось на круги своя.Він пив все більше і більше. Порубав на дрова піаніно, яке вона купила. Спалив її портрет, написаний Шевченком і рушники, які вона колись вишила для Шевченка. Нарешті на хрещенські морози 1904 він п’яний замерз біля корчми. Поховала Ликера чоловіка і залишилась самотньою, як Шевченко в 1860. Діти виросли і поодружувались. Учениці розбіглись ще при чоловікові. Клієнти нашли інших перукарів і білошвеєк. Колишній господар-француз давно помер.

Їй ночами став снитись Тарас Шевченко. Як він упадав за нею, дарував хрестик, шкатулку, білі одежі. Як вона гуляла з ним по Невському проспекту і всі стрічні пани вітали їх. Тією ж весною 1904 Ликера вперше поїхала до Каніва на Тарасову могилу. Провела там все літо і осінь. Повернулась додому лише в листопаді. На слідуючий рік поїхала знову. Тепер вона їздила до Тараса щорічно. З півдесятка квартир змінила за цей час у Каневі і селах, поряд з Тарсовою могилою.

Приходила на могилу Тараса зранку, упорядковувала її, а потім сідала на камінь перед його хрестом і молилась, чи сиділа глибоко замислившись. Не відчувала ні спеки, ні холоду. Коли поверталась до Петербургу, думками залишалась там, в Каневі.

В 1910 році її розшукав шанувальник Шевченка Кость Широцький. Він найняв фотографа, який сфотографував цю, вже 70 річну жінку у пенсне і у накидці, зробленій власними руками. Він записав її спомини.

От про що згадувала 70 річна Гликерія:

«Була я кріпосна у панів Макарових. А дочка Макарова Карташевська взяла мене в Петербург. Там на Большой Московськой Карташевські мали свій дім. Карташевські мене одягали в малоросійську одежу і все бувало я прислужувала за столом. Одних стрічок було на мені яких півсотні аршин та з десять низок намиста.

Я гарна була. Ото гості як наберуться до нас, то лакеї аж мруть. Грають в лакейській на гармонії, - а я вибіжу та накручу їм голови і йду прислужувати.

У Карташевських були літературні вечори. Пани там збиралися два рази на тиждень і Шевченко приходив. Там бував Тургенєв, Жемчужников, Костомаров – багато бувало, а Куліша ніколи не було. Анненков бував ще. Він женився на тій, що сватали за Шевченко. Тут я з ним (Тарасом) познайомилась.

Шевченка я боялася, бо знала, що він важний пан, бо за ним завше посилали карету, як його нема. Він ходив постоянно в кожусі і в шапці і, бувало, завше мені гроші дає, як його одівати. Або ходить по хаті, як я за столом прислужую і дивиться на мене. Я почала встидатися, лише він прийде, а я вже боюсь показатися.

Я ж ні с ким з тих панів не балакала, бо не мала права.

А після Тарас Григорович мені розказував: як козачком був, як люльку заладжував, як втікав, по бур’янам ховався та картинки писав, - як дяка бив з хлопцями. Все було –веселий, як балакає, а ходив смутний.

Був він середнього росту - такий мужественний, здоровий чоловік; чорні вуса. Ходив до Карташовських у піджаку.

Я подавала йому одежу, то не хотів щоб помагала. Каже: «Сам одінуся!»

Тургенєв питався мене: «Нравится вам Тарас Григорьевич?»

На літо Шевченко їздив в Канів. Одну зиму ходив до Карташевських, а на літо поїхав. Мої пани були на дачі в Лісному Корпусі, а зимою він(Шевченко)приїхав.

Мене посилали з листами то Тургенєв бувало нічого не дасть – був такий понура, а Тарас по карбованцю давав. «Ти, каже, пішки прийшла?»-«Пішки» «А така гарна дівчина та й ходить пішки! На ж тобі на підводу!»

Пані моя бувало спитає:»А що, вам нравится Шевченко?»

Я ж не знала, чому вона питає.

На весні Карташевські виїхали за границю, а мене віддали Кулішам. Вони жили в Стрельні на дачі.

Погано мені було, бо заставляли воду носити і поли(підлоги) мити. Я ходила в дірявих черевиках і обірвана.

Тарас Григорович приїздив сюди на параході щодня. Здалеку видко, як йде.

Я раз сиджу на крилечку та співаю пісню: «Де мій милий чорнобривий коня напуває»… А він підкрався та й каже:» А де ж твій милий?» Я нічого не сказала.

Я тоді жила в Стрельні з Кулішихою, і було мені дуже погано, а він прийде і пожаліє…

Тарас Григорович їздив до моєї знакомої. Вона в нас жила – бонна. Я до неї було ходила в гості. То він ходив до неї і переказував що, щоб вона передала мені.

Якось ранком він приїхав в Стрільну й довго ходив в саду з Кулішихою, а я в цей час чистила доріжки. Каже Кулішиха: «Принеси води Тарасу Григоровичу» - а сама пішла.

Він випив воду й каже:»Сідай коло мене», -«не сяду», завередувала я.

Він нахмурився, я й сіла. Каже:»Підеш за мене?» я й відповіла, що піду.

Він написав Макарову за дозволом, а через неділю був отвіт.

Тарас Григорович мені нравився.

Тоді я була ще зовсім дурна і не знала, який він великий чоловік. А Кулішиха каже: «Ти не знаєш його. Він Сибіряка й п’яниця”. А я його ніколи не бачила п’яним.

Один Маркович все знав про Тараса.

Брешуть, що він пив дуже горілку. Так мені аж досадно, що брешуть і ніщо так не досадно.

Він мені подарунки дарував.

Ото мені привіз з Федором перший подарунок – шість пар кізлових черевиків на шнурках, бо мої були діряві, і плед привіз, а після книжечку і дерев’яний хрестик гарної роботи.

Питав вперед: ”чи підеш за мене”. Кажу: ”Піду”. Він каблучки привіз. А на другу неділю привіз Євангеліє в білих палітурках і з золотими замками. За тим привіз мені три низки коралів і серьожки з медальйонами. В одному медальйоні хрест з жемчужними віточками, а в другому – жемчужне серце і Мати Божа, жемчугом всипана. І останній раз привіз скриньку малахітову й 500 карбованців п’ятаками в ній. Тоді я йому гроші ті відіслала, а шкатулку з ключиком залишила. А попереду, ще раніше, подарував іконочку Божої Матері, а з другої сторони написано: ” Спаси и сохрани её”. Пожежа в мене як була, то все погоріло.

До Шлюбу справив мені одежу.

На корсетці золоті гудзики. Спідницю шовкову голубу і білі черевики, - і візитну одежу: шовковий білий козакин з голубою підкладкою і широкими рукавами з прорізами – золоті гудзики і білу шляпу.

Тільки я йому все потім відіслала. Каблучку послала - боялася Карташевських - і корсетки. А придане він купував все і давав в дім Andrie на Морській вулиці шити: пальто сріблясте і пальто біле, а корсетку підвінечну – бархатну, блакитну, з Червоною і срібною стрічками. Ящичок був прислав – там пудра і всяка всячина, хоч то і не було мені потрібне.

Він все казав: „Давай повінчаємось”, а з-за границі писали – почекати.

Як об’явили мені, що я вільна, він поцілував мене і каже: ”Тепер Ликеро, ти така як всі люде”.

Після перевіз мене від Кулішихи до своячениці Толстої. та Толстая питала мене: ”Чи любите Шевченка”. Я казала, що не знаю.

Як приїхала сестра до Толстої, то Тарас Григорович наняв кімнату на Васильєвськом острові, й квартиру найняв там, щоб переїхати, як одружимось, і дров накупив багато...

При мені Тарас мало писав.

Бувало прийду до нього в Академію, чаю нап’юся й він каже: ”Йди до дому”.

Обід мені хтось приносив, а я й не знаю звідки. Знаю лиш, що був добрий обід: все було, що хтіла.

Потім по обіді Тарас прийде до мене. Ландо візьмем та й їдемо кататися.

Йому графиню сватали, яку пошлюбив потім Анненков. З-за неї не пускав його до мене Макаров, чиєю кріпосною я була. Хоч я і не була кріпосною, бо я була козачка і тоді дізналася про те, як визволилася.

Я прихожу, бувало, до Шевченка в Академію на Васильєвський острів, а він малює. Що він малює – глянути боюся. Знаєте, художник Крюков є в Смоленську – той знав усе.

В академії жив Тарас Григорович на втором етаже, а потім на горі, тільки я не бачила; ту ж(першу кімнату) бачила. Там світло було. Тут він і вмер.

Хата завалена. Господи! Вся хата завалена бумагами та картинами. Скрізь бумаги – і на столі, і на стільцях.

Де він спав, одягався, тої хати я не бачила, бо тут все сидів. Мій портрет на стіні повішав.

Він мене написав в довгих сережках і стрічка була на голові. Той портрет я тримала, я як віддалася, то чоловік спалив його.

Як робив Тарас Григорович, то сидів в одній сорочці, рукави розірвані. Але то він зробив для діла. За неохайність брешуть і що горілку пив – брешуть...

Великих картин не було в Шевченка.

Такі в нього були штучки; то він сидить та там малює пензликом, а мене посадить напроти. Я дивлюся.

Очі він мав сиві, а вуса чорні, нос тупий був, широкий.

Тарас був добрий до мене. Як прийшла перший раз, то дуже зрадів: „Федоре – каже-моя молода прийшла. Давай нам хоть чаю”. Сам він пив чай завше з ромом, а мені кофе: " Чого хоч? ”. Я не знала, чого хотіла. Федір наніс всього. То його лакей був.

Говорив Тарас все по українські. Каже: „Як я розумію вас – ви славянин – то розумійте мене”. Українців тоді любили в Петербурзі. Були так в славі, що й кімнати прибирали по українському звичаю...

Знаєте Клейнміхель був міністр. А він йому(Шевченкові) заказав портрета за 500 р.Тарасові треба грошей, а він не йде. А Тарас взяв та й продав портрет модному перукарю, зробивши і з Клейнміхеля перукаря. Раз цар іде повз перукарню та й каже до Клейнміхеля: „Що це таке? ”. А він: ” Винуват Ваша Величність”. Потім він хотів Тараса на Сибір запровадити...

Як він мене любив! Він був перший після батька і матері.

А після, як відіслала подарунки, то розсердився і каже:

Я думав, що з овчара овчата, а то задрипані дівчата.

Так віршом і сказав і почав сердитись. Дивуюся – як він знав, що зі мною буде:

„Я, каже, в могилі, а ти вдовою, будеш наглядати до смерті за мною”...

Я втікла зі своєї кімнати до Маркевичів і сказала, що не піду за нього. Через Маркевичів Шевченко вговорював мене...

Як він вмер, то Карташевська питає: „ Чи хотіла б бачити Тараса Григоровича? ”. „Хочу” кажу.”То царство йому небесне! ”...

Я побігла через Неву і провалилася, а москаль йшов, то поспів мене витягнути. Я в Обухівській вольниці лежала і не попрощалася з Тарасом Григоровичом і не бачила.

Казали мені пани: ”Ти хочеш бути панею, а сама не знаєш, що ідеш за Сибіряку”.

Я не пішла, а все була таки панею.

Я молода була. В модному магазині служила у Француза. Зачісувала дам, краяла сорочки. До мене офіцери приставали. Я дала одному пощочину. Хазяїн-француз зробив виговор. Я думала піди з магазину, але француз попросив мене не йти, бо я добре робила.

Я молода була і гарна. Чоловіка мала. Ми мали в Царському Селі парикмахерську. Дітей було багацько. Я учениць тримала. А прийде хто до чоловіка прибиратися, то я вийду й якусь роботу свою панам продам та флакон духів. За свою роботу раз купила фортепіано. В двір принесла, а до хати чоловік не пускає. Каже: ”Навіщо купила шарманку? ”. Діти йому надоїли, мої учениці надоїли, робота надоїла.

Було горе, й тепер горе.

Вийду тепер в Каневі на Могилу, а всі так і шепчуть: „Шевченчиха пішла, Шевченчиха пішла! ” І Чого вони в’язнуть до мене!...”

Після того, як Кость Широцький опублікував спогади Ликери, до неї в Петербург, а влітку в Канєв, зачастили артисти труп Саксаганського, Кропивницького, Садовського... Балакав з нею і мій дід Микола Вороний. Всі вони знали історію останнього кохання Тараса. Очікували зустріти хитру і жадібну стару каргу, яка тільки про гроші і думає, а в Канів їздить, мабуть для того, щоб обирати Тарасових шанувальників. Та зовсім іншою виявилась Ликера. От як її згадує Ядвіга Бірюкова, у батьків якої жила в Каневі Ликера:

„ Вона шила всім білизну. Білизна була пошита виключно добре...Пам’ятаю, як вона шила своїм клієнтам дарунки. Шила такий зелений круг з бархату на тарілку, а на ньому робила ялинки з сукна та ягоди і зайчиків сильно вухастих. Розставляла їх за кущами на тій тарілці. Це було так красиво і нарядно. Мені здавалося, що вона цілу казку їм дарує, і так я заздрила на цю аплікацію. А ще вона шила півні на чайники. Пам'ятаю такого рябенького півника, яким я завжди милувалась. Він був зроблений з баєчки в чорний горошок і з червоним гребінцем...”

У 1911 році в Москві відбувались ушанування в честь 50 річчя з дня смерті Кобзаря. Запросили на ушанування і Гликеру Яковлеву-Полусмак. Там вона зустрічалась з шанувальниками Шевченко, згадувала спільні дні з Тарасом, жалкувала за своїми вчинками. Каялась, каялась і каялась. Після тієї зустрічі з шанувальниками, вона розпродала за безцінь все майно, щоб швидше переїхати до Канева. Тих коштів, що виручила від продажу, не вистачало, щоб купити будиночок в селі, чи квартиру в місті. То ж знімала куток. Скільки тих кутків вона змінила за те своє життя біла Тараса! Заробляла, обшиваючи вечорами Канівчан, а зранку і до вечора була біля Тараса. От що згадує Тетяна Майданик: „ Ходила вона на могилу і літом, і зимою кожен день. Було, зранку приходить – і цілий день там...Прибіжимо вечором.-Тьотю, тьотю, вище додому не йшли? – Попрощаюся та й піду. Не займайте тут нічого, діточки. Обніме пам’ятник, нахилиться до могили низько, щось каже, ми ледь чуємо: - Прощай, Тарасе, голубчику Григоровичу. Я вже пішла. Завтра прийду, голубе мій. Нащо ти мене оставив? І так кожен день...”(з книги Тарахан-Берези).

Осінню 1914 спалахнула перша світова війна. Інфляція з’їла все відкладене Ликерією Іванівною. Стало туго з замовленнями. Майже голодувала. В цей час запровадили суворий облік населення. Її сфотографували для паспорта. От ця її остання в житті фотографія...

Вже не було чім платити за квартиру. Довелось їй на старості років перебиратись в богодільню. В ті часи, як і нині, богодільні були для смерті, а не для життя. Збирались в них знедолені люди, у яких вже нічого не було попереду. Черкаська вчителька Віра Бубликівська писала: „ Боже мій! Яке жалюгідне, ганебне для великої Росії видовище – це Канівська богодільня для безпритульної самотньої старості... І тут чекала одного – смерті, наречена Шевченко – Ликера. Розум жінки, як і її здоров’я поволі згасав. Все згадувала Шевченка, скромний невеликий портрет якого висів над убогим ліжком. Улітку й взимку відчиняла двері – чекала його. Усіх запевняла: „ Він прийде! Правда, прийде! Скажіть йому – я його чекаю, - і заплакала тяжкими старечими сльозами ”(з книги Тарахан-Берези).

І він прийшов. Не дочекавшись три тижні до свого дня народження і смерті. Прийшов 4(17) лютого 1917 року. І забрав її до себе...Вона пережила свого Тараса на цілих 56 років. Не тільки Тараса вона пережила. Пережила аж чотирьох царів. Та нічого від них і про них не зберіглось в її пам’яті. А от Тарас Григорович всі ці 56 років залишався в її серці...

Зустрів Тарас колись корисливе, завидюще сільське дівча. Покохав його, як омріяну рідну кріпацьку дівочу душу. Та не була вона тією рідною кріпацькою душою. Адже у кожного кріпака, як і у дворянина, своя душа, свої ідеали. ЇЇ ідеалами було багатство та людська пошана. Голвною рисою характера - заздрощі. Та хіба ж можна засуджувати дівча за те, що присутнє у характері більшості наших співгромадян?

Вона не розуміла Тараса, тому й не любила його. Тому й зраджувала і своєю зрадою вкоротила його життя. Хотів він зі звичайної самозакоханої селючки зробити Людину, яка живе для людей і України. Захворів, коли побачив, що це не вдалось. Не вийшов з нього тоді Пігмаліон, а з неї його нова Галатея. Та пройшов час і вона стала саме такою, про яку він мріяв. Всім своїм життям вона спокутовувала ту провину далекої дурної юні...

Вона хотіла, щоб її поховали біля підніжжя Тарасової могили. Навіть останні гроші віддала Канівській міщанці, щоб та виконала її останню волю. Та що тій міщанці було до її останньої волі. Такі ж і в церкву ходять лише для того, щоб люди це бачили. Міщанка використала ті гроші на власні справи. Поховали Гликеру на кладовищі „Сельце” тієї богодільні. Поховали безрідну, бездомну, одиноку. Залишився по ній тільки вишитий рушник з півнями. Той самий, який так хотів мати на весілля Тарас. Біля її могили чутно, як там внизу по дорозі, нескінченим потоком йшли і йдуть до Тараса його шанувальники. Та не видно з її могилки ні тих людей, ні Чернечої гори, ні велетня Тараса на ній...