Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Тема 1. Предмет і завдання дисципліни




КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з нормативної навчальної дисципліни циклу професійної підготовки

Історія економічних учень

Зміст

Вступ

Тема 1.Предмет і завдання дисципліни ..

Тема 2. Економічна думка Стародавнього світу і Середньовіччя. Меркантилізм

Тема 3. Класична школа політичної економії

Тема 4. Еволюція класичної політичної економії в першій половині ХІХ століття. Завершення класичної традиції

Тема 5. Критичний напрям політичної економії

Тема 6. Виникнення і розвиток марксистської економічної теорії

Тема 7. Виникнення альтернативної школи політичної економії. Німецька національна політекономія

Тема 8. Маржиналізм. Становлення неокласичної традиції в економічній теорії

Тема 9. Загальна характеристика розвитку економічної теорії у ХХ столітті

Тема 10. Кейнсіанство та його особливості в різних країнах

Тема 11. Еволюція неокласичних ідей. Неолібералізм

Тема 12. Інституціоналізм

Література

 

 


Вступ

Конспект лекцій з з нормативної навчальної дисципліни циклу професійної підготовки «Історія економічних учень» розроблено на підставі освітньо-професійної програми та навчального плану для напряму підготовки 6.030501 Економічна теорія

Конспект лекцій з дисципліни «Історія економічних учень» складено для студентів спеціальності «Економічна теорія».

Оскільки опанування економічної теорії вимагає знання магістрального шляху економічної думки, то даний конспект лекцій містить у історичній послідовності відзеркалення процесу розвитку економічної думки зі стародавніх часів до сучасності.

Розкриваються характерні особливості методології та теоретичного арсеналу різних шкіл та напрямків економічної науки, з’ясовується внесок представників різноманітних наукових течій у формування і розвиток економічної теорії.

Економічне життя суспільства є надзвичайно багатогранним. Його вивчає система економічних наук, які включають науки про загальні закони економічного розвитку, галузеві економічні науки, науки, що розглядають конкретні економічні процеси та явища, науки про народне господарство.

Історія економічних вчень розкриває передумови та закономірності еволюції світової економічної науки, систематизує та аналізує економічні знання. Вона висвітлює економічні концепції головних шкіл і напрямів економічної думки, знайомить із досягненнями видатних вчених – економістів. Історія економічної думки розкриває процес виникнення економічних категорій, концепцій, теорій, показує їх спадкоємність і безперервність процесу.

Глибоке розуміння суті сучасних економічних теорій потребує з’ясування джерел їхнього зародження й розвитку. А знання сучасних економічних теорій дає змогу розуміти й формувати економічну політику держав, в основу якої завжди беруться ті чи інші економічні теорії. Знання історії економічної думки важливе для оволодіння культурою економічного мислення, для творчого сприйняття й використання економічної теорії, для подальшого розвитку економічної науки.



 

 


Тема 1. Предмет і завдання дисципліни

1. Предмет курсу

2. Завдання і особливості курсу.

 

Економічне життя суспільства вивчає система економічних наук, які включають науки про загальні закони економічного розвитку, галузеві економічні науки, науки, що розглядають конкретні економічні процеси та явища, науки про народне господарство.

Першість серед усіх економічних наук належить економічній теорії (політичній економії). Політична економія як наука склалась у XVII ст. Вона є результатом тривалого історичного розвитку економічної думки.

Економічна думка зародилась у глибокій давнині і пройшла складний шлях від емпіричного розуміння економічних явищ до формування наукових теорій. Очевидно, уже в первісному суспіль­стві люди замислювались над економічними явищами. Але їх погляди ще не складалися в будь-яку систему. Перші спроби систематизації економічних поглядів можна віднести до стародавньої доби й середньовіччя. Проте й вони ще не склались у наукові системи.

Економічні знання стали самостійною галуззю досліджень у XVI—XVII ст. — в епоху меркантилізму, хоч і тоді дослідники займалися аналізом тільки окремих економічних проблем.

Меркантилістів цікавили, зокрема, питання визначення суті багатства, яке вони ототожнювали із золотом і сріблом, регулювання зовнішньої торгівлі з метою забезпечення припливу дорогоцінних металів у країну, заохочення експорту, протекціоністські тарифи на імпортні товари тощо.



Зрозуміло, що в добу панування торгового капіталу основними були питання, зв’язані з торгівлею. Іще не існувало науки, яка б грунтувалась на економічних законах і охоплювала всі сфери людської економічної діяльності. Початки такої науки було закладено А. Смітом — представником класичної політичної економії. Саме А. Сміт створив першу систему політичної економії, узагальнивши нагромаджені до нього окремі економічні знання.

Послідовники й учні А. Сміта розвивають теорію, вносять в неї нові ідеї. Згодом з’являється критична течія у політичній економії, представники якої (зокрема С. Сісмонді, котрий називав себе учнем А. Сміта) виступають із критикою «економічної ортодоксії». Ця критика забезпечила появу нових напрямів економічної думки.

Формуються соціалістичні ідеї. Виникає утопічний соціалізм, з’являється марксизм.

У 70-х роках XIX ст. економічна думка була репрезентована, з одного боку, історичною, а з іншого — суб’єктивно-психологічною школою, яка ознаменувала розвиток політичної економії на нових, маржинальних (граничних) засадах. На цих засадах наприкінці XIX ст. формується неокласичний напрям економічної думки, з появою якого зв’язане становлення мікроекономіки.

Новим етапом розвитку політичної економії стала поява у 30-х роках кейнсіанства.

Кейнсіанці, на відміну від неокласиків — прихильників економічного лібералізму, на перший план висувають проблему регулювання ефективного попиту. З появою кейнсіанства починається формування нового розділу економічної науки — макроекономіки.

Своєрідним напрямом економічної думки є інституціоналізм, який виник наприкінці XIX — на початку ХХ ст. Цей напрям, який за предмет свого дослідження взяв переважно позаекономічні фактори, розширив поле аналізу економічних наук, інтегрував економічну теорію з іншими суспільними науками.

Значний внесок у розвиток економічної думки зробили соціал-реформістські концепції. Знання цих концепцій є практично цінним для формування ринкової економіки в пострадянських країнах.

Процес розвитку економічних поглядів та ідей і є предметом історії економічної думки. Цей курс охоплює також економічні погляди, які не склалися в систему.

Складовою частиною його є історія економічних учень, тобто економічних поглядів, які об’єднувались у певну систему. Таким чином, історія економічних учень є поняттям вужчим, ніж історія економічної думки. А історія політичної економії, у свою чергу, є основою історії економічних учень.

Зрозуміло, що цей розподіл є досить умовним. Будь-який підручник з історії економічних учень розглядає, власне, історію економічної думки, досліджує процес виникнення й розвитку економічних поглядів та ідей, починаючи зі стародавнього світу. Тобто історія економічної думки та історія економічних учень ототожнюються.

У літературі виділяють, в основному, два принципи, два методи: історичний, або хронологічний, і логічний. Історичний підхід передбачає розгляд ідей, теорій у порядку їхнього виникнення та формування. Він дає змогу проаналізувати сукупність поглядів, ідей на певному етапі суспільного розвитку й дальшу еволюцію цих ідей. Такий підхід може поєднуватися з аналізом соціально-економічних умов, що в них формувалися ці погляди та ідеї.

Логічний метод грунтується на дослідженні еволюції концепцій чи теорій, без достатнього урахування їхнього зв’язку з іншими теоріями та з історичними умовами. У такому разі досліджуються самі тільки теорії, концепції, логіка їхнього розвитку. Досить часто обидва методи поєднують.

Варто згадати і так званий мотиваційний, або класовий, метод, коли аналіз економічної думки підпорядковується економічній мотивації. Визначаються класи, які ведуть боротьбу за відповідну част­ку кінцевого продукту, а відтак — класова позиція теоретиків, ідеологів того чи того класу. Цей метод використовував К. Маркс і його послідовники.

Не заперечуючи наявності такої боротьби, треба, проте, ураховувати, що це лише одна зі складових характеристик суспільства, а її теоретичне обгрунтування — одна зі складових економічної теорії. Очевидно, річ у тім, щоб теоретично вирішувати передовсім питання ефективного функціонування економіки.

Може застосовуватись і територіальний метод, що передбачає дослідження історії економічної думки в певних країнах. Кожний метод має свої переваги і недоліки. Застосовується той чи той метод, як уже зазначалось, залежно від того, які завдання ставить перед собою дослідник. Може використовуватись поєднання різних методів, особливо у разі навчальних, а не безпосередньо наукових завдань.

З проблемою методико-методологічних засад дослідження й викладу матеріалу безпосередньо зв’язане питання періодизації історії економічної думки та визначення пріоритетів, що підлягають аналізу.

Економічні теорії та школи можна досліджувати відповідно до історичної послідовності їхнього виникнення й розвитку, тобто користуватись історичним методом дослідження. XV—XVII ст., класична політична економія та її еволюція у XVIII — першій половині XIX ст., а також виникнення критичного напряму в політичній економії і формування соціалістичних ідей (перша половина ХІХ ст.).

Друга половина XIX ст. характеризується формуванням марксизму, виникненням маржиналізму, розвитком ідей історичної школи та становленням неокласичного напряму. У рамках ХХ ст. аналізується виникнення та еволюція основних напрямів сучасної економічної думки: неокласичного, кейнсіанства та інституціоналізму. Предметом дослідження є також соціал-реформізм і радянська економічна думка. У марксистській літературі застосовувався класовий принцип періодизації в поєднанні з формаційним. Аналізувалась економічна думка Стародавнього світу, середньовіччя (феодалізму), доби капіталізму й соціалізму. У рамках капіталізму економічна думка поділялась на буржуазну класичну (наукову) та буржуазну вульгарну (ненаукову). Розглядалась також дрібнобуржуазна економічна думка.

У сучасній літературі деякі автори пропонують нову періодизацію. Я. Ядга­ров уважає за необхідне застосувати позбавлену класового підходу періодизацію етапів і напрямів розвитку економічної думки.

Він пропонує поділити історію економічної думки (економічних учень) на три етапи: 1) економічні вчення доби доринкової економіки; 2) економічні вчення доби нерегульованої ринкової економіки; 3) економічні вчення доби регульованої (соціально орієнтованої) ринкової економіки. Не вдаючись у детальну критику такої схеми, зауважимо, що далеко не всі теорії вкладаються в запропоновані автором етапи. Це особливо стосується третього етапу.

Важливим моментом дослідження історії економічної думки є виявлення співвідношення між економічними теоріями та ідеологією. Ця проблема є особливо актуальною для пострадянських країн. Адже історія економічної думки, як і всі суспільні науки, була занадто ідеологізованою. Деякі економісти пострадянських країн удаються тепер у іншу крайність. Намагаючись позбутись марксистського догматизму та зайвої ідеологізації економічної теорії, вони заперечують будь-який зв’язок економіки та ідеології. Ті, хто заперечує роль ідеології в економічній теорії, твердять, що «чисту» економічну теорію можна використати для дослідження будь-якої економічної системи без огляду на її ідеологічну суть.

Й. Шумпетер визнавав вплив ідеології на економічну теорію, але вважав, що він не є суттєвим. Шведський економіст Г.Мюрдаль твердив, що політико-ідеологічні елементи неможливо усунути з економічного аналізу, хоч їхня роль у сучасному суспільстві поступово зменшується. А відомий французький економіст, лауреат Нобелівської премії (1988) Моріс Алле, навпаки, підкреслював посилення політизації науки й наукової діяльності «через вплив ідеологічних концепцій, до якого б крила вони не належали». І саме тому економіка, на його думку, іще не є «справжньою наукою», оскільки «її вихідний матеріал тісно зв’язаний із інтересами та ідеологією» Англійські економісти Моріс Добб і Дж. Робінсон стверджують, що економічна теорія неминуче має ідеологічний характер. Дж. Робінсон наголошує, що економічний аналіз відіграє основну роль у виправданні існуючого ладу. Американський економіст Пол Суїзі неокласичний економічний аналіз прямо називав однією зі стадій апологетики капіталізму. Польський економіст Оскар Ланге й американський Р. Хейлбронер наголошували на безпосередній залежності економічних теорій від ідеології. І справді, якщо розглядати історичну еволюцію економічної думки, то зв’язок економічних теорій і ідеології простежується досить виразно.

А. Сміт проголошував ідею гармонії приватних і суспільних інтересів. Проте він поширював цю ідею лише на виробництво багатства, а не на його розподіл. На відміну від А. Сміта Д. Рікардо поклав саме проблему розподілу в основу своєї праці. Він висловив думку про протилежність і взаємозалежність заробітної плати й прибутку, наголосив на трудовому характері ренти. Теорію ренти Рікардо використав у боротьбі проти землевласників, викриваючи протилежність їхніх інтересів та інтересів робітників і промисловців.

Сісмонді одним із перших поставив проблему становища робітничого класу за умов капіталізму, виступивши з критикою ідеології економічного лібералізму класиків. Економічна свобода сприяла не лише розвитку продуктивних сил, вона призвела до зубожіння робіт­ничого класу і криз. Сісмонді намагається з’ясувати причини цих явищ і знайти способи їх подолати.

Історична школа сприяла розвитку та поширенню реформізму, зокрема доказу доцільності його застосування у сфері розподілу.

Маркс чітко й однозначно сформулював проблему класових суперечностей, експлуатації. Її суть полягає у привласненні капіталістами додаткової вартості. Усунення експлуатації, за Марксом, можливе лише революційним шляхом.

Маржиналісти розподіл пов’язують із оплатою факторів виробництва, хоч самі фактори та їхня продуктивність набувають нового тлумачення. Теорія граничної корисності маржиналістів передбачала відхід від розгляду соціально-економічних відносин. Проте її ідеологічна спрямованість породила особливо багато суперечок. Якщо Шумпетер уважав за можливе розглядати її як ідеологічно нейтральну, то Дж. Робінсон заявляла, що цю теорію просякнуто ідеологією і її покликано покласти край іншим ідеологіям.

Маршалл, як і маржиналісти, теорію розподілу зв’язує з теорією факторів виробництва. Проте в нього, на відміну від маржиналістів, і, зокрема, їхньої теорії граничної продуктивності, ідеться про умови попиту і пропозиції, якими визначається нормальна ціна кожного фактора виробництва. І тому завдання теорії розподілу Маршалл убачає в тім, щоб з’ясувати елементи, рушійні сили, які визначають попит і пропозицію. Він визнає недосконалість розподілу, його нерівність, проте виступає проти соціалістичних принципів рівного розподілу. Маршалл запропонував замінити назву «політична економія» новою — наука економіки (economics).

Якщо у ХІХ ст. відбувалася гостра теоретична боротьба різних шкіл, котра ще посилювалась політичними розбіжностями й різними соціальними інтересами, то поява нової функціональної теорії «есо­nоmiсs» означала послаблення її соціальної і класової спрямованості.

Але разом з неокласичним напрямом виник інституціоналізм, прихильники якого одразу заявили про себе гострою критикою капіталізму, критикою «бездіяльного, паразитичного класу». Інституціоналісти виступили з вимогою соціального контролю суспільства над економікою.

Кейнс не надавав особливого значення політичним і соціальним факторам і стояв на позиціях безперервності економічного розвитку, хоч і не заперечував необхідність реформ. Проте в посткейнсіанців у центрі уваги стоять проблеми економічного зростання й розподілу.

У 70-х — початку 80-х рр. на зміну кейнсіанству прийшов неоконсерватизм, який спирався переважно на неокласичні ідеї, хоч у неоконсервативних теоріях чіткіше виявляється ідеологічна спрямованість. Прихильники цих теорій виправдовують нерівність у доходах, у розподілі багатства. Вони виступають за податкові пільги для найбагатших верств населення, домагаються скорочення соціальних програм. Про зростання ролі політики та ідеології у неокласичному напрямі писали й західні економісти, зокрема американці А. Айхнер і Р. Ерл.

Не залишався незмінним і економікс після появи перших досліджень з цієї дисципліни А. Маршалла (1890) і американського економіста А. Гедлі (1896). Маршалл називав економікс наукою «чистою і прикладною», незалежною від державної політики.

Такі самі погляди висловлював і професор Чиказького університету Ф. Найт, який писав, що поява економікс означала відокремлення чистої науки від проблем державної політики. Проте ці заяви цілком безпідставні. Навіть сам Найт, визначаючи проблеми економікс, не зміг уникнути питань державної політики.

У всесвітньо відомому підручнику П. Самуельсона «Економікс» спостерігається поступове зростання інтересу як до політичних, так і до соціальних проблем. До того ж Самуельсон неодноразово повертається до терміна «політична економія», підкреслюючи соціальну значущість останньої і увагу до соціальних проблем. На думку Самуельсона, предмет політичної економії (економічної теорії) збігається з предметом таких наук, як соціологія, психологія тощо.

Отже, будь-які спроби заперечити зв’язок економічної теорії та ідеології, створити деідеологізовану історію економічної думки не мали успіху. І не випадково американський економіст Уоррен Дж. Се­мюельс писав: «Неокласична школа, кейнсіанство, монетаризм, марксизм і інституціоналізм — усі ці напрями економічної думки є більшою чи меншою мірою невизначеними, але відносно відособленими парадигмами. Усі вони функціонують як ідеологія, виступаючи одночасно як пізнавальні системи і як вираз систем цінностей».

Щодо більш широкого аспекту визначення місця й ролі ідеології в науці й усьому духовному житті, то тут для другої половини XX ст. можна назвати два етапи, два підходи до вирішення проблеми. У 50—60-ті роки, а це був період економічного піднесення в розвинених капіталістичних країнах, з’являється цілий ряд концепцій, що проголошували «деідеологізацію» західного суспільства й міжнародного життя в цілому.

Одним із перших, хто заклав основи концепції «деідеологізації» у праці «Опіум інтелектуалів» (1955), був французький соціолог Р. Арон. На початку 60-х рр. ця ідея розроблялася в різних варіантах американськими вченими С. Ліпсетом, А. Шлезінгером, Т. Парсонсом. Д. Белл у збірці статей «Кінець ідеології» (1969) прямо заявляє, що традиційні системи вичерпали свої творчі можливості й відходять у минуле.

У 70-ті роки західні теоретики оголосили про «оновлення духу», виникнення «нової ідеології». Вони закликали до «реідеологізації» західного суспільства, тобто відродження ідеологізації.

 

Тема 2. Економічна думка Стародавнього світу і Середньовіччя. Меркантилізм.

 

1. Економічна думка Стародавнього Світу.

2. Економічна думка Середньовіччя.

3. Меркантилізм.

 

Економічна думка Стародавньої Греції й Стародавнього Риму спочатку не відділяється від інших форм мислення, від суспільства і відділити перші її прояви не можливо.

Економіка – це слово древньогрецького походження, в перекладі означає «домоведення» - вперше зустрічається у стародавнього мислителя Ксенофонта, яке є заголовком зібрання, присвячене розумним правилам ведення домашнього господарства та землеробства. Цей зміст зберігався у продовж століть.

Економічна думка - припускає узагальнення, абстракцію, тобто економічний аналіз. Першим, хто піддав аналізу економічні явища і намагався виявити закономірності стародавній мислитель Аристотель (384-322 рр. до н.е.). Його можна назвати першим економістом в історії науки. Економічні погляди Аристотеля отримали розвиток в економічній думці середньовіччя. Воно спочиває в так званих догмах Аристотеля. У своїй Nicomachean Ethics Аристотель стверджував що мінова вартість або договірна справедливість вимагає обміну еквівалентів. Аристотель поставив проблему , яка стала центральною для економістів протягом віків і навіть зараз є предметом дискусії, яка формулюється : «Чим визначаються пропорції обміну товарів» (що робить товари порівнюваними). Це розподілило економістів на прибічників трудової теорії вартості та прибічників різних варіантів теорії. Останні вважали вартість категорією суб’єктивною та виводили її оцінюючи користь товару.

В роботах Аристотеля можна знайти зачатки як першої так і другої теорії вартості. Аристотель сформулював проблему (чітко сформулювати проблему – на половину вирішити її). Аристотель провів аналіз капіталу, при цьому він розподілив капітал на торгівельний та грошовий. Для аналізу капіталу Аристотель запровадив поняття «хрематистика» («хрема» - «майно» (грецьке) – вилучення прибутку, накопичення багатства). Аристотель вважав цю діяльність (накопичення багатства) неприродною, від’ємною, яка відноситься до лихварства. Його хвилювало питання «про слушну ціну». Економічні та етичні проблеми Аристотель не роздивлявся окремо на відміну від стародавньоримських мислителів, котрі економічні питання відділяли від етичних.

Стародавньоримські мислителі дослідили практичні запитання організаційного великого господарства рабовласницького типу. Представником цього типу є Марк Катон (234-149 р.р.до н.е.). Він запровадив критерій вибору землі для організації господарства, також дав рекомендації за визначенням структури угідь (шкала прибутковості галузей сільського господарства), за організацією підневільної праці. Катон вважав, що «господарське око» є важливим фактором організації праці в маєтку.

Марк Варрон, на відміну від Катона , неефективність зв’язував з відсутністю економічних факторів покірності та матеріальних пільг. Колумелла в трактаті «Про сільське господарство» бачив неефективність у нераціональному веденні господарства, яке було визвано відсутністю систем заохочення, а також хвилею зміни орендаторів (колонів). Він вперше пов’язал неефективність з відсутністю розподілу рабської праці.

Гракхи, брати Тиберій (Tiberius Gracchus) (162 до н. е., Рим, - 133 до н. е.,) і Гай (Gajus Gracchus) (153 до н. е., Рим, - 121 до н. е.,), політичні діячи Стародавнього Риму. Отримали добру освіту. Тиберій, якого було вибрано народним трибуном на 133, запропонував законопроект, який обмежив користування державною землею - ager publicus - 1000 югерами (біля 300 га) на родину. Надлишок державної землі відбиралися за особливу винагороду і не великими ділянками в 30 югерів (біля 9 га) передавалися бідним громадянам без права продажу. Тиберію вдалося домогтися прийняття законопроекту народним зібранням. Була створена комісія по проведенню аграрної реформи(у складі братів Гракхи і тестя Тиберія Аппія Клавдія). Проведення аграрної реформи зустріло опір крупних землевласників і сената. Під час виборів народної трибуни на 132 Тиберій, якого було не справедливо звинувачено сенаторською знаттю в пориваннях до царської влади, було вбито.

Гай, народний трибун 123 і 122 до н.е., відновив аграрне законодавство Тиберія, відновив діяльність аграрної комісії; їм були проведені і інші демократичні реформи (дешевий продаж хлібу в Римі, виведення колоній в Італію і провінції з метою наділення землею бідних громадян та ін.). Щоб прихилити на свій бік стан вершників, Гай запровадив закон, згідно якому судові комісії з вершників отримали право судити провінціальних намісників; вершникам також були передані на відкуп податки найбагатших провінцій Азії (колишнє Пергамське царство). Намагаючись розширити свою соціальну базу, Гай намагався розповсюдити аграрне законодавство на італійських спільників і з цією метою запропонував їм прав римського громадянства. Однак цей проект спричинив не тільки опір сенату, але і опозиції вершників, міського та сільського плебсу, які не хотіли ділитися своїми привілеями з новими громадянами; на 121 Гай не був вибраний народним трибуном. Спровокований на озброєне повстання, він загинув разом зі своїми спільниками. Проведенням демократичних реформ Гракхи намагалися на сам перед призупинити розорення римського селянства (соціальної та військової основи римського міста-держави). У результаті аграрної реформи біля 80 тис. громадян отримали земельні угіддя. Однак реформи мали лише тимчасовий успіх, топу що розвиток рабовласницького способу виробництва неминуче вів до пауперизації дрібних власників, тобто як сільського, так і міського плебса. Вже за законом ІІІ до н.е. був дозволений продаж угідь державної землі, котрі переходили до приватної власності.

Економічна думка середньовіччя спирається на працю Аристотеля, на так звані «догми Аристотеля». Вплив Аристотеля можна побачити в економічних поглядах Ф. Аквінського (1225-1274 рр.).

Фома Аквінський, розвинувши думку про природність натурального господарства, в зв’язку з цим проводить поділ багатства на природне (продукт натурального господарства) та удаваний (золото та срібло). При чому Ф. Аквінський вважав, що золото та срібло не роблять людину щасливою і надбання такого багатства не може бути метою, так як остання має бути у «моральному вдосконаленні». Це випливає ідеології християнства, де економічні зацікавлення підвладні справжній справі життя – порятунок душі.

Фома Аквінський засуджував лихварство. Даючи гроші в ріст, кредитори, намагаючись показати угоду чесною, вимагають відсотки як плату за час, яке надається їм наємнику. Час, вважає Ф. Аквінський, це суспільне благо, яке біло надане Богом усім в рівній мірі. Таким чином лихвар обманює не тільки ближнього, але й Бога, за дар якого він вимагає винагороду.

Фома Аквінский вважав, що торгівля це законна робота, оскільки різниця в природних багатствах різних держав свідчить про те, що вона передбачена Богом. Торгівельний прибуток сам по собі не вносить нічого хибного до економічного життя, оскільки може бути використана задля чесної мети, до того ж прибуток може бути платнею за працю, якщо відбувся продаж речі, «зміненою на краще».

Фома відкидав думку про рівнозначність всіх різновидів праці, фізичну працю вважає рабською. Приватну власність вважає необхідною, коли добробут належить окремим людям – люди більше працюють і менше сперечаються. Тому необхідно терпіти існування приватної власності як поступку людській слабкості. Вважав що суспільство – ієрархічне та сословне, де піднятися вишче свого соловія грішно, бо поділення на соловія передбачене Богом.

Ці положення лягли до основи міркувань Ф. Аквінського про прийнятну ціну. В середньовіччя дискусія про прийнятну ціну включає дві точки зору:

Перша – прийнятна ціна, та яка забезпечує еквівалентний обмін;

Друга – прийнятна та ціна, яка забезпечує людям добробут, який личить їх соловію (цим обґрунтовувалось право радянської влади встановлювати та регулювати ціни).

В теорії про прийнятну ціну зібрав обидва ці положення, розрізняючи два види справедливості в обміні:

Один вид справедливості гарантує цену «відповідно речі», тобто відповідно затратам праці і витратам (еквівалентність трактується в термінах видатків);

Другий вид справедливості забезпечує блага, тому хто важить більше для суспільної діяльності, тобто ціноутворення ставилось в залежність від суспільного статусу учасників обміну. Захист привілеїв керуючих класів в працях Фоми Аквінського і в виправданні правомірності отримання земельної ренти, яку він розглядав як продукт, створений силами природи, і тому привласнений земельним власником. Саме отримання ренти дає змогу обраним займатися духовною працею «в ім’я порятунку інших».

Салічна Правда з’явилася наприкінці \/ століття або на початку \/І. Вона має найважливіше значення в якості джерела права держави франків. Упорядкування Салічної Правди відносять до царювання Хлодвіга. Цей початковий текст був доповнений пізніше при королях Хільдеберті І і Хлотарі І (\/І ст.).

Основний текст Салічної Правди являє собою розрізнений і безсистемний запис звичаїв, які складалися в основному ще до утворення Франкської держави, а також тих звичаїв, які виникли в період формування классового суспільства й утворення держави. Тому її зміст відображає той соціальний і правовий лад, який характеризує перехід від первіснообщинного ладу до класового суспільства. Вона розкриває процес розкладу первіснообщинної власності і виникнення приватної власності, ріст майнової нерівності.

Одне з головних її завдань – захист приватної власності, яка прийшла на зміну колективній власності.

Салічна Правда – це судове керівництво для суддів. Водночас вона не є збірником систематизовано викладених правових норм, які стосуються всіх сторін ранньокласового суспільства. ЇЇ неповнота, фрагментарність, безсистемність – результат тієї правової основи, на якій вона укладалася.

Важливим джерелом історії економічної думки раннього середньовіччя є капітулярії — інструкції з управління феодальним маєтком. Так, виданий на початку IX ст. королем франків Карлом Великим (742—814) "Капітулярій про вілли" (Закон про маєтки) відобразив економічні погляди та економічну політику середньовічного суспільства щодо організації та управління феодальним маєтком:

визнає монопольне право феодалів на земельну власність. У капітулярії навіть не згадується про общинне землеволодіння, виходячи з того, що володар маєтку є єдиним власником землі. Приписується, що кожен селянин повинен мати свого пана (сеньйора). Відтак королівська влада сприяла узаконенню майнової нерівності та феодальної залежності;
проголошує натуральне феодальне господарство ідеальною формою організації економічного життя. У капітулярії зазначається, що у феодальному помісті має вироблятись усе необхідне для життя та господарювання. Управителі маєтків повинні були мати в своєму розпорядженні "хороших майстрів, а саме: ковалів, срібних та золотих справ майстрів, чоботарів, токарів, теслярів, зброярів, риболовів, птахоловів, миловарів, пивоварів... пекарів... людей, що добре вміють плести тенета для полювання і сітки для рибальства ...також інших службовців, перераховувати яких було б занадто довго..."; як виключення допускає продаж надлишків продукції та купівля того, що не виробляється у маєтках власними силами. "Після того, як все буде розподілено, використано на насіння та іншим шляхом витрачено, все, що залишається від цього із усього продукту... зберігати до нашого (королівського) розпорядження, — зазначається у "Капітулярії про вілли", — ...або продавати, або залишати у запасі;
чітко окреслює правила поведінки та обов'язки суб'єктів господарювання. У капітулярії зазначається, що завданням феодального помістя є виробництво і постачання всього необхідного для королівського двору, чітка фіксація усіх доходів та витрат, а також надлишків, які утворюються. Селянам приписуються численні феодальні повинності, водночас звертається увага на недопущення їх розорення тощо.

Ібн-Хальдун (Ібн-Хальдун Абдуррахман Абу Зейд Ібн Мухаммед) (1332–1406) – арабський історик і філософ, основна праця носить назву «Книга повчальних прикладів з історії арабів,персидців, берберів і народів, що жили з ними на землі». Він висунув концеп- цію«соціальної фізики», яка закликала до:

а)до усвідомленого ставлення до праці;

б)бороть-би з марнотратством, жадібністю;

в)розуміння недоцільності майнової, соціальної рівності.


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.021 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал