Є також організаційні, технологічні та інші методи боротьби із забрудненнями атмосфери'.

• зменшення кількості ТЕС за рахунок будівництва потужніших, забезпечених найновішими системами очищення й утилізації (корисного використання) газових і пилових викидів.

• очищення вугілля від піриту [сірчаного колчедану (Ре52)] перед його спалюванням у топках ТЕС. В результаті ефективного очищення вугілля від піриту вміст оксидів сірки в димах ТЕС зменшується на 98—99 %;

• заміна вугілля й мазуту для ТЕС екологічно чистішим пали­вом — природним газом. ТЕС, що працюють на природному газі, викидають в атмосферу тільки СО2 та оксиди азоту (останні також можна вловити з диму), й не забруднюють повітря іншими шкідливими викидами;

• регулювання двигунів внутрішнього згоряння в автомобілях, установлення на них каталізаторів, що нейтралізують чадний газ (СО) до СО2; заміна екологічно небезпечного етильованого бензину (який забруднює повітря свинцем) менш шкідливим паливом;

· озеленення міст і селищ;

· правильне планування житлових і промислових районів у межах міста. Треба розташовувати їх якомога далі один від одного, а між ними обов'язково створювати зони зелених насаджень. Автомобільні траси з напруженим рухом (особливо вантажівок) необхідно планувати в обхід житлових районів; використання звукопоглинальних матеріалів під час будів­ництва житлових і промислових споруд; улаштування ліній електропередач (ЛЕП) за межами сіл і міст.

2. Літосфера — це зовнішня тверда оболонка Землі, що охоплює всю земну кору й частину верхньої мантії; вона складається з осадових, вивержених і метаморфічних порід.
Літосфера, як елемент глобальної екосистеми, виконує важливі функції:
– на її поверхні живе більшість рослинних і тваринних організмів, у тому числі й людина;
– верхня тонка оболонка літосфери на материках — це ґрунти, що забезпечують умови життя для рослин і є основним джерелом отримання продуктів харчування для людей;
– літосфера — це й «комора» корисних копалин — енергетичної сировини, руд металів, мінеральних добрив, будівельних матеріалів тощо.

Охорона ґрунтів.
Ґрунти — органо-мінеральний продукт багаторічної спільної діяльності живих організмів, води, повітря, сонячного теша й світла. Це природні утворення, які характеризуються родючістю — здатністю забезпечувати рослини речовинами, необхідними для їхньої життєдіяльності.
Найродючіші й найпотужніші ґрунти — чорноземи — формувалися протягом багатьох тисячоліть у зонах лучних степів, де був сприятливий клімат.

Дуже важливим компонентом ґрунту є гумус (перегній) — органічна речовина, що утворилася з решток відмерлих рослин під впливом діяльності мікроорганізмів, які переробляють їх, розкладають, збагачують вуглекислим газом, водою, сполуками азоту та іншими речовинами.
Ґрунти становлять величезну цінність не лише тому, що це основне джерело отримання продуктів харчування; крім того:
– вони беруть активну участь в очищенні природних і стічних вод, які фільтруються крізь них;
– ґрунтово-рослинний покрив планети — це регулятор водного балансу суші, оскільки він поглинає, втримує й перерозподіляє велику кількість атмосферної вологи;
– це й універсальний біологічний фактор, і нейтралізатор багатьох видів антропогенних забруднень.
Тому користуватися ґрунтом, землею слід розумно й бережно. В гонитві за врожаєм ґрунти розорюються дедалі глибше й частіше, в них у неймовірних кількостях вносяться мінеральні добрива й пестициди. В результаті на величезних площах степової і посушливої зон ґрунти втратили здатність убирати й пропускати воду, їхня структура деградувала, вони перенасичені шкідливими хімічними сполуками. Повсюдно родючість ґрунтів катастрофічно зменшується.
За останні 35—40 років уміст гумусу в ґрунтах України зменшився на 0, 3—0, 4 %. Потрібні термінові заходи для відтворення структури й родючості ґрунтів — їх нейтралізація, розсолення, збагачення гумусом тощо. Як наголошується в одній з останніх доповідей ООН, подальше існування нашої цивілізації поставлене під загрозу через широкомасштабну загибель родючих земель, що зростає.
Нині охорона й раціональне використання земельних ресурсів — одна з найактуальніших проблем.
Великих збитків сільському господарству завдає ерозія ґрунтів. Цьому негативному явищу сприяє активне утворення ярів у результаті діяльності людини — вирубування лісів на схилах, знищення трав´ яного й чагарникового покривів, неправильного розорювання землі тощо. Спричинюють ерозію й пилові бурі, коли в умовах посухи вітри видувають мільйони тонн ґрунтів, в одних місцях зносячи сантиметри й навіть десятки сантиметрів верхнього родючого шару й перетворюючи багаті угіддя на безплідну пустелю, а в інших — засипаючи поля, сади, луки, дороги й будівлі шаром пилу та піску інколи завтовшки 2—3 м. Вітрова й водна ерозії цілком знищують ґрунти або істотно зменшують вміст у них азоту, фосфору, калію, мікроелементів — усього того, від чого залежить родючість. Активізують ерозію ґрунтів часті оранки, культивації, боронування, ущільнення, трамбування колесами й гусеницями важкої сільськогосподарської техніки.
До основних заходів задля відновлення ґрунтів на оголених ділянках належать насадження лісозахисних смуг, екологічно обґрунтоване зрошення земель, запровадження сівозмін, періодична консервація угідь (коли земля «відпочиває»).
Одне з найбільших лих після ерозії ґрунтів — їх засолення, основна причина якого полягає в неправильному зрошенні.

Ліс — надзвичайно важлива складова частина біосфери: це один із основних поглиначів вуглекислого газу й виробників кисню, постачальник дуже цінних матеріалів (деревини, сировини для хімічної промисловості, продуктів харчування тощо), поглинач пилових і газових забруднень атмосфери, захисник поверхні Землі від водної ерозії та суховіїв; це середовище життя багатьох звірів, птахів, комах; ліс має величезне оздоровче значення, оскільки деякі дерева — біла береза, сосна, ялиця та інші — продукують особливі леткі речовини — фітонциди, які вбивають хвороботворні мікроби й роблять повітря цілющим; і, нарешті, ліс діє на людину заспокійливо, сприяє пробудженню в неї творчої наснаги, добрих, піднесених почуттів.

Відповідно до норм лісового законодавства, прийнятих більшістю країн, ліси поділяються на три групи:
– ліси, що виконують водоохоронні (заборонні смуги по берегах річок, озер і т. д.), захисні (протиерозійні ліси, державні лісозахисні смуги), санітарно-гігієнічні та оздоровчі (ліси заповідників і національних парків) функції;
– ліси захисного та обмежено експлуатаційного значення — лісові масиви в густонаселених районах і місцевостях з обмеженими лісовими ресурсами;
– ліси експлуатаційні — тайга, тропічні ліси..
У результаті господарської діяльності людини утворюються порушені землі, що втратили свою господарську цінність, а іноді навіть стали джерелом забруднення природного середовища. Найбільше порушують землю відкриті гірничі виробки (кар´ єри). В Криворізькому регіоні, наприклад, великі площі колись родючої землі перетворено залізорудними кар´ єрами на ділянки «місячного ландшафту», де не може зберегтися жодна рослина чи жити яка-небудь тварина. Землі порушуються також відвалами пустих порід, шлаків, звалищами сміття й побутових відходів поблизу великих міст.
Кар´ єри, терикони, звалища, крім того, що вони займають великі площі земної поверхні, становлять джерело забруднення атмосфери й гідросфери: з них вітрами розноситься пил, деякі терикони димлять, викидаючи в повітря оксиди сірки; забруднені води з відвалів потрапляють у водоносні горизонти й водотоки. Через інтенсивне відкачування з шахт і кар´ єрів підземних вод знижується їхній рівень на прилеглих територіях, інколи ж (поблизу великих кар´ єрів) підземні води й зовсім щезають.
Згідно з чинним законодавством порушені землі мають бути відновлені рекультивацією. Зокрема, рекультивацію кар´ єрів повинні здійснювати ті гірничодобувні підприємства, що їх створили.
Біологічна рекультивація передбачає комплекс робіт для поліпшення фізичних та агрохімічних властивостей ґрунтів на рекультивованих землях (вапнування, піскування, внесення мінеральних добрив тощо). Знятий раніше родючий грунт, що зберігався в буртах, наноситься на поверхню спланованих і стабілізованих відвалів.
Розрізняють кілька видів рекультивації залежно від того, як саме передбачається використовувати порушені землі.
Сільськогосподарська рекультивація здійснюється в районах розвиненого сільського господарства, на великих за площею відвалах чи кар´ єрах. Це найдорожчий вид рекультивації, бо до земель, де мають вирощуватися сільськогосподарські культури, ставляться найвищі вимоги. Зокрема, кут нахилу місцевості не може перевищувати 3 °.
Лісогосподарська рекультивація проводиться там, де є можливість відновити ділянки лісу з цінними сортами дерев. її вартість і вимоги до агрохімічних характеристик ґрунту нижчі, ніж за сільськогосподарської рекультивації.
Водогосподарська рекультивація стосується здебільшого тих кар´ єрів, які після відпрацювання заповнюються ґрунтовими й дощовими водами. Такі штучні озера впорядковуються, в них запускається риба, їхні береги озеленюються тощо.
Рекреаційна (від лат. гесгеаііо — відновлення сил, відпочинок) рекультивація виконується неподалік міст і великих населених пунктів з метою створення зон відпочинку. Здебільшого вона поєднується з водогосподарською й лісогосподарською рекультивацією (озера в кар´ єрах упорядковують, на їхніх берегах споруджують пляжі, бази відпочинку, висаджують дерева, кущі й т. д.).
Санітарно-гігієнічна рекультивація здійснюється для консервації порушених земель, припинення шкідливої дії кар´ єрів, відвалів на природне середовище (скажімо, аби звалище не забруднювало повітря й підземні води), якщо з якихось причин використання порушених земель вважається недоцільним.
Будівельна рекультивація — це підготовка порушених земель під спорудження житлових будинків, спортивних майданчиків, промислових підприємств, складів і т. д. Кар´ єри при цьому засипаються відвальними породами, їхні стінки виположуються, підводяться дороги, теплотраси, виконуються меліоративні роботи (дренаж тощо).

3. Гідросфера, або водяна оболонка Землі, — це її моря й океани, крижані шапки приполярних районів, річки, озера й підземні води. Запаси води на Землі величезні — 1, 46 109 км3 (0, 025 % її маси). Але це переважно гірко-солона морська вода, непридатна для пиття й технологічного використання. Прісна вода становить усього 2 % її загальної кількості на планеті, причому 85 % її зосереджено в льодовикових щитах Гренландії та Антарктиди, айсбергах і гірських льодовиках. І лише 1 % прісної води містять річки, озера й підземні води; саме ці джерела й використовує людство для своїх потреб.

Вода, як елемент глобальної екосистеми, виконує дуже важливі функції:
– вода — це основна складова частина всіх живих організмів (тіло людини, наприклад, на 70 % складається з води, а деякі організми, такі як медуза або огірок, на 98—99 %);
– з участю води здійснюються численні процеси в екосистемах (наприклад, обмін речовин, тепла);
– води Світового океану — основний кліматоутворюючий фактор, головний акумулятор сонячної енергії й «кухня» погоди для всієї планети;
– вода — один із найважливіших видів мінеральної сировини, основний природний ресурс, що споживається людством (сьогодні води використовується в тисячі разів більше, ніж нафти чи вугілля).

Значну проблему для людства становить нерівномірний розподіл річкового стоку по поверхні Землі. Наприклад, Китай готується здійснити найграндіозніший проект століття — повернути великі річки Хуанхе, Янцзи, Хай і Гуай на північ для забезпечення посушливих північних провінцій, у тому числі району Пекіна, водою. Проект розраховано на 50 років.

За даними Держводгоспу, протягом другої половини XX ст. в Україні зникло близько 5 тис. малих водотоків. Це невідворотно веде до деградації великих річок, тому проблема їх збереження та оздоровлення — одна з найгостріших для нашої держави.

Підземні води України мають не менше значення для забезпечення водою населення: близько 70 % жителів сіл і селищ міського типу задовольняють свої потреби в питній воді за рахунок ґрунтових вод (колодязі) чи глибших водоносних горизонтів (свердловин). Стан підземних вод України в цілому кращий, ніж поверхневого стоку, хоча місцями вони забруднюються стоками промислових підприємств, тваринницьких комплексів тощо. В деяких промислових районах (Донбас, Кривбас) розробка шахт і кар'єрів негативно впливає на якість і запаси підземних вод. У результаті багаторічного відкачування води з цих об'єктів її рівень дуже понизився, а з деяких водоносних горизонтів вода зникла зовсім.

В результаті діяльності людей гідросфера змінюється: кількісно (зменшення кількості води, придатної для використання) та якісно (забруднення). Серед забруднень розрізняють фізичне, хімічне, біологічне й теплове.

Фізичне забруднення води відбувається внаслідок: накопичення в ній нерозчинних домішок — піску, глини, мулу в результаті змивання дощовими водами з розораних ділянок (полів); надходження суспензій з підприємств гірничорудної промисловості; потрапляння пилу, що переноситься вітром за сухої погоди, тощо. Тверді частинки знижують прозорість води, пригнічують розвиток водяних рослин, забивають зябра риб та інших водяних тварин, погіршують смакові якості води, а іноді роблять її взагалі непридатною для споживання.

Хімічне забруднення відбувається через надходження у водойми зі стічними водами різних шкідливих домішок неорганічного (кислоти, луги,

мінеральні солі) та органічного (нафта й нафтопродукти, мийні засоби, пестициди тощо) складу.

Особливої шкоди водоймам завдають нафта й нафтопродукти, які утворюють на поверхні води плівку, що перешкоджає газообмінові між водою та атмосферою й знижує вміст у воді кисню.

До основних забруднювачів води належать хімічні, нафтопереробні й целюлозно-паперові комбінати, великі тваринницькі комплекси, гірничорудна промисловість. Серед забруднювачів води особливе місце посідають синтетичні мийні засоби. Ці речовини надзвичайно стійкі, зберігаються у воді роками.

Усі природні водойми здатні самоочищатися. Самоочищення води — це нейтралізація стінних вод, випадіння в осад твердих забруднювачів, хімічні, біологічні та інші природні процеси, що сприяють видаленню з водойми забруднювачів і поверненню води до її первісного стану.

До заходів, що мають забезпечити нормальний стан водних об'єктів, належать:
– нормування якості води, тобто розробка критеріїв її придатності для різних видів водокористування;
– скорочення обсягів скидання забруднювачів у водойми вдосконаленням – технологічних процесів;
– очищення стічних вод.

Чинними законами України передбачається, що для різних господарських потреб має використовуватися вода певної якості. Недопустимо, наприклад, використовувати питну воду для охолодження блоків ТЕС, забороняється скидати у водойми стічні води, які містять цінні відходи, що можуть бути вилучені із застосуванням раціональної технології. Основний напрям захисту водного середовища — перехід підприємств до роботи за схемою замкненого циклу водопостачання, коли вони після очищення власних стічних вод повторно використовують їх у технологічному циклі, й забруднені стічні води взагалі не потрапляють у водойми.

У сільському господарстві (основний споживач води) слід запровадити сувору економію води, раціональне її використання. Так, заміна суцільного поверхневого

Найбільшою екосистемою в межах біосфери Землі є Світовий океанДуже важливу екологічну роль у Світовому океані відіграють корали, які виконують таку саму очищувальну функцію, що й тропічні ліси. Корали (коралові

Моря й океани забруднюються також твердими відходами — промисловими й побутовими. їх у Світовому океані нагромадилося вже понад 20 млн. т. Більшість із них містять сполуки важких металів та інші шкідливі речовини, які згубно діють на морську біоту.

У Світовий океан потрапило дуже багато радіоактивних речовин унаслідок випробувань атомної зброї, роботи атомних реакторів військових підводних човнів і криголамів, скидання контейнерів із відходами атомних електростанцій тощо.

Проблема захисту Світового океану нині стала однією з найактуальніших, вона стосується всіх країн, навіть тих, що не мають безпосереднього виходу до океану. З огляду на це ООН розробила й ухвалила кілька важливих угод, які регулюють судноплавство, рибальство, видобування корисних копалин із морських родовищ тощо. Найвідомішою з них є угода, підписана більшістю країн світу в 1982 р., — «Хартія морів».

4. Біосфера (гр. bios – життя, + sphaira – куля) – область поширення на Землі організмів та продуктів їх життєдіяльності.

Біосфера, за Вернадським, це оболонка Землі, де жива речовина відіграє домінуючу роль, значно впливає на всі процеси, що в ній відбуваються. Вернадський дав таке визначення біосфери: “Біосфера являє собою оболонку життя – область існування живої речовини”.

Компонентами біосфери є жива речовина, гірські породи, вода, повітря, сонячна радіація. У межах біосфери існують області, в межах яких активне життя неможливе. Так, у верхніх шарах тропосфери, а також в найбільш холодних і жарких районах земної кулі організми можуть існувати лише в стані спокою. Сукупність таких областей біосфери називають парабіосферою (Хатчінсон, 1972).

Забруднення біосфери можна розділити на різні види. Забруднення інгредієнта - це надходження в біосферу речовин чужих їй. Стан речовин, що забруднюють середовище біосфери можуть бути газоподібними, пароподібними, твердими і рідкими. До енергетичного забруднення відносяться шум, тепло, світло, радіація. Дістракционноє забруднення - це вирубка лісів, зміна водного режиму грунтів, ерозія, висушування. Так само сюди відносяться всі чинники людської діяльності, в результаті яких відбувається зміна ландшафтів і екологічних систем. Біоценотічеськоє забруднення полягає в дії на склад, структуру і вигляд, живих організмів.

Подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави. Аварія на ЧАЕС, порушила господарську діяльність багатьох підприємств, зашкодила сількогосподарському виробництву. З моменту аварії ідо цього часу одним із найпотужніших факторів, що впливають на радіологічну ситуацію в Україні в високоактивне забруднення території 30-кілометрової зони навколо ЧАЕС.

Висока розораність сільськогосподарських угідь, призвела до інтенсивних, наростаючих, ерозійних процесів.

Процес ерозії ґрунтів та інтенсивна експлуатація земель веде до пониження їхньої родючості, зменшення вмісту гумусу.

Однією з причин погіршення якості земель є нераціональне застосування засобів хімізації сільського господарства, що призводить до нагромадження в ґрунтах залишків мінеральних добрив і пестицидів.

Серйозну проблему забруднення ґрунтів становить техногенні викиди промислових підприємств. Землі забруднюються важкими металами та іншими компонентами промислових викидів.

Дуже гострою у нашій державі є проблема питної води.

Україна є одним з найменш водозабезпечених регіонів Європи. Водночас величезні об'єми забрудненої води скидаються у поверхневі водоймища.

За останні роки намітилась тенденція зменшення об'єму викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, проте їхні обсяги досить великі в ряді міст і промислових агломерацій, особливо в Донецько-Придніпровському регіоні. Головні забруднювачі повітря - підприємства металургії, у загальному об'ємі викидів їх частка складає 33%; підприємств енергетики - 30%; вугільної - 10%; хімічної та нафтохімічної промисловості - 7%.

Лісові насадження зазнають інтенсивного антропогенного впливу. В промислово розвинених регіонах відбуваються пошкодження і навіть загибель лісів від шкідливих викидів і скидів. Внаслідок нераціонального використання та інтенсивного рекреаційного навантаження виснажуються природні запаси деяких видів рослинності, а окремі з них уже занесено до списків зникаючих.

Сприятливі природні умови існування диких тварин значно погіршуються зростаючим антропогенним впливом. Забруднення природного середовища промисловими, сільськогосподарськими підприємствами поряд з іншими негативними факторами призводять до різкого скорочення чисельності багатьох видів тварин. Тільки за останні 5-ть років кількість видів, що знаходяться під загрозою зникнення, занесених в Червону книгу України, зросла з 85 до 381.

Стан природи, що оточує людину, - одна з головних світових проблем сучасності. Найбільш дієвий шлях вирішення проблеми забруднення навколишнього середовища це перебудова всієї промисловості на планеті і системи циклічного безвідходного виробництва, заснованого на принципі круговороту речовин в природі

5. Виданий уперше в Голландії в 1761 році, роман " Юлія, або Нова Элоиза " має підзаголовок: " Листа двох коханців, що живуть у маленькому містечку в підніжжя Альп". І ще дещо сказане на титульному аркуші: " Зібрані й видані Жаном-Жаком Руссо". Ціль цієї нехитрої містифікації – створити ілюзію повної вірогідності оповідання.

" Нова Элоиза" складається з 163-х листів, розділених на шість частин. Епізодів у романі порівняно небагато в порівнянні з величезною надбудовою, що складається з великих міркувань на всілякі теми: про дуелі, про самогубство, про те, чи може заможна жінка допомагати грішми улюбленому чоловікові, про домашнє господарство й пристрій суспільства, про релігію й допомогу жебраком, про виховання дітей, про оперу й танці. Роман Руссо наповнений сентенціями, повчальними афоризмами, і, крім того, у ньому занадто багато сліз і подихів, поцілунків і обіймів, непотрібних скарг і недоречних співчуттів. В XVIII столітті це любили, принаймні, у певнім середовищі; нам це здається сьогодні старомодним і часто смішним. Щоб прочитати від початку до кінця " Нову Элоизу" з усіма відступами від сюжету, варто набратися неабиякої дози терпіння, але книга Руссо відрізняється глибоким змістом. " Новоя Элоиза" з неослабленою увагою вивчали такі вимогливі мислителі й художники слова, як Н. Г. Чернишевський і Л. Н. Толстой. Товстої сказав про роман Руссо: " Ця прекрасна книга змушує думати"

Новизна історії Элоизи-Ю. у тім, що вона приходить до доброчесного життя не насильницьким, а природним шляхом, відповідно до улюбленого постулату Руссо: моральність – у природі речей. У своєму романі Руссо прагне показати й саму «природу речей» і ті умови, у яких моральність стає природною. Любов природна, вона заклик природи й настільки ж естествен бунт юної закоханої проти станових забобонів і умовностей загальноприйнятої моралі. Ю. вільна у своєму почутті, вона готова належати своєму улюбленому, однак шляхетний юнак не хоче скористатися довірливістю й відданістю своєї улюбленої. Закохані з’єднуються лише після того, як Ю. переконує Сен-Пре в тім, що батьки дадуть згоду на шлюб. Захищаючи своє почуття, Ю. прибігає до вдавання, розрахунку, неправді й не почуває за собою ніякої провини: до мір насильства прибігають і її батьки. Цивілізація порочна, дурне суспільство спотворює людську натуру – таке думка Руссо

Образ Юлії створено у тому, щоб показати всі негативні боку старого соціального укладу, який дозволяє головною героїні стати щасливою, це не дає їй піднятися з усіх незначними забобонами вищого світу. Її образ стверджує природне почуття любові, пристрасть і саму природу, котра примудрилася все-таки виходить переможцем у цієї порочної цивілізації. Можна стверджувати з упевненістю, що новий, возвишенно-емоциональний образ Юлії надав величезне впливом геть розвиток європейського роману.

Образ Юлії з'явився протестом проти громадської тиранії над жінкою. Головна героїня, з ніжної і є чудовою душею, живе життям серця й знаходить щастя лише у спілкуванні з природою та самої собою. Тому недарма її образ настільки трагічний, що ні залишав байдужим нікого, над нещасної дівчиною ридала вся країна - від принцеси, майбутньої королеви МаріїАнтуанетти, до провінційного адвоката, її майбутнього ката Максиміліана Робесп'єра. Безумовно, кожен знаходив і знаходять у образі Юлії щось своє, те, що зворушує його серці, ятрить душі і змушує по-новому оцінити світ довкола себе. Духовний світ Юлії незвичайно багатий, а її чутливість незвичайна для дівчат із вищого світу.

Образ Юлії мав неймовірний успіх, її щира любов не могла залишить байдужим нікого, над її почуттями і стражданнями ридали вголос, її чеснотою захоплювалися, її силу духу заздрили. У цілому нині, роман " Юлія, чи Нова Елоїза" висловлює відчуття провини і погляди Руссо, він недарма вважав, що головна перевага і заслуга людини її здібності відчувати, його серці – це золото, і коли вона мертвий, отже, і сама людина не людина, а машина, яка підпорядковується лише розуму і холодного розуму. Образ Юлії надихав на подвиги, на неприборкану енергію дії. Він ніби відкрив шлях нову моду – дами стали носити медальйони із зображенням інших своїх улюблених і подруг, вдови – із зображенням своїх коханих; у суспільних місцях почали з'являтися храми Дружби, альтанкиДобродетели, вівтаріМилосердия; в театрах почали грати повчальні сценки, де діти доглядали стариків і тваринами, де любов завершувалася шлюбом і сімейних щастям. Образ Юлії послужив відкриттям образу " звичайного людини", нових типів жінки, що має чеснота й самопожертва вище любові, на яку родина, і добробут інших вищими за власні інтересів та бажань.

Усі триобличия Юлії –Юлия-любовница, Юлия-мать іЮлия-жена – різко контрастують друг з одним, але водночас злиті воєдино, усім, що у жінці таїться багато таємниць, багато бажань, і можливостей. Вона різна, інша, неповторна, в кожному зі своїх облич хоче досконалості. Така Юлія – замолоду прекрасна ароматна троянда, має шипи і протистояти всьому в ім'я свого кохання, а зрілості – ніжна фіалка, дарує ласку і любов своїх близьких. Вона суперечлива, як і будь-яка жінка, та її чеснота ставить її набагато вища інших.

Одне слово, це – " жінка серця", і з ким вона була, де б не жила, вона завжди б дарувала все своє любов на всі сто тим, хто б хотів. Вона – дає жінка, жінка без початку будівництва і нескінченно. Вона – втілення ідеалу, якого слід прагнути всіма в усьому.

Робінзон втілює просвітницькі уявлення про “природну людину” в її взаємовідносинах із природою. Вперше у літературі розвивається тема творчої праці. Саме праця допомогла Робінзонові залишитися людиною.

Опинившись у цілковитій самотності, герой Д. Дефо із притаманною йому невтомністю і діловитістю працює над виготовленням предметів домашнього вжитку, видовбує човен, вирощує і збирає свій перший урожай.

Переборюючи безліч труднощів, він опановує різні ремесла. У найдрібніших подробицях змальовано виготовлення кожної речі, кожен етап трудового процесу. Д. Дефо спонукає читача спостерігати з неослабною увагою за напруженою роботою думки і спритних рук Робінзона.

В усьому проявляється діловитість і здоровий глузд героя. Його релігійність і побожність поєднуються з практицизмом ділка. Будь-яку справу він розпочинає з читання молитви, не розлучається з Біблією, але завжди й в усьому керується інтересами вигоди.

Він “з цілковитою безсторонністю, наче кредитор”, усе зіставляє та зважує, а у своєму щоденнику, який веде з властивою йому акуратністю, він приділяє спеціальну увагу підведенню “балансу” позитивних і негативних сторін свого становища.

Характер Робінзона розкривається і в його спілкуванні з П’ятницею. У цьому молодому дикуні, котрого він врятував від смерті, Робінзон хоче бачити свого відданого слугу. Недаремно перше слово, яке він вчить його вимовляти, г-”пан”.

Робінзонові необхідний слухняний помічник, йому приємно від “смиренної вдячності”, “безмежної відданості та покірності” П’ятниці. Але, пізнавши його ближче, Робінзон розуміє, що П’ятниця ні в чому не поступається йому.

Д. Дефо — майстер описів. Він створює яскраві картини південної природи, передає своєрідність кожної пори року, чудові його описи моря. 1 назавжди в пам’яті залишається портрет Робінзона, вдягнутого в камзол і штани до колін, високу хутряну шапку та зі зробленою з козячої шкіри парасолькою над головою; назавжди зберігається в душі пережите разом з Робінзоном відчуття страху і надії, коли на прибережному піску він побачив слід ноги людини.

Друга та третя частини “Робінзона Крузо” і за глибиною змісту, і за художніми вартостями поступаються першій. У них йдеться про життя і справи Робінзона після того, як він покинув острів, — про його торгові подорожі в Індію, Китай і Сибір, про організацію ним колоній поселенців на тому острові, де колись він жив самотою.

Робінзонові доводиться долати багато перешкод, проте тепер це вже не стільки пригоди, скільки ділові авантюри, торгові угоди і спекуляції, та й сам Робінзон змальований як спритний підприємець і ділок. Третя частина роману містить дидактичні роздуми Робінзона прожиття.

З граничною глибиною і дуже вчасно ці проблеми поставлені Ч. Айтматова в повісті " Плаха". Тут письменник з надзвичайною яскравістю зумів передати свої переживання, свій біль і радість, зображуючи дивовижний світ живе за своїми законами природи і людини, по-варварськи відноситься до цього світу.

Проблема екологiї та взаємин людини з природою - одна з основних тем повісті. Двох диких тварин, вовка та вовчицю, що живуть, здавалося б, своїм життям і за своїми законами, автор змальовує як повноправних, свідомих героїв. Вони здатні мислити і відчувати. Ми дізнаємося про їхні мрії, думки, відносини один до одного. Тонко розкриваючи їх внутрішній світ, їх психологію, автор повісті змушує нас полюбити Акбар і Ташчайнара (так звали вовчу пару), співчувати їм, коли вони потрапляють в біду.

Скитания вовків починаються з того, що вони змушені покинути свої степи і піти в гори, що саме по собі вже є порушенням законів природи - вовки не живуть у горах. Потім трьох вовченят, яких так полюбила Акбара, забивають люди в гонитві за виконанням продовольчого плану. Знову протиприродно - тварини повинні продовжувати свій рід. Врешті-решт здійснюється і третій злочин, який призводить до трагедії не тільки пари вовків, але й самого злочинця - людини. Здавалося б, все було спокійно: «Наївшись досхочу м'яса вбитого яка, вовки стежкою повертаються в лігво. Першою йде Акбара, за нею Ташчайнар. І найбільше їм хотілося дістатися до вовченят в норі під скелею, залягти з ними в коло, заспокоїтися, а потім, перепочивши гарненько, повернутися до недоїденою туше яка, залишеної в балці». Але хто міг подумати, що знову мрії вовків розіб'ються через їх злого ворога - людину?! Знову похі-тили вовченят. І увірвався терпець стриманою і розумною Акбар. Чи не винесла вона втрати третього потомства. І почалася війна «не на життя, а на смерть». Вовки вирішили «кривавим відплатою» затвердити справедливість у одвічно жорстокій боротьбі за продовження роду.

Історією вовчої пари Айтматов як би попереджає людство про те, що жорстокість і нерозумне ставлення до природи, до всього живому в ній рано чи пізно обернеться бідою для самої людини. Горячи степу, ми спалюємо свій будинок, вбиваючи тварин, ми перш за все вбиваємо самих себе і своїх дітей.

Паралельно з цією темою Айтматов у своїй повісті ставить питання і про моральний вигляд сучасника. На прикладі абсолютно різних за характером, світоглядом, за соціальним станом Овдія, Гришана та інших автор представляє нам два типи сучасних людей. До першого відноситься Овдій Калістратов. Колишній семінарист, добрий, дуже цікава молода людина. Йому протиставлений Гришан - ватажок групи хлопців, які збирають і поширюють анашу. Між ними зав'язується суперечка про сенс життя, призначення людини і Бога. Ця суперечка символи-Ч: суперечка між добром і злом -- так можна його позначити. Перед молодими хлопцями вибір: за ким піти? За Авдіем, який прямо заявляє: «Я намагаюся поставити вас на шлях істинний... Адже ти, Гришан, і ті, хто опинився під твоєю владою, зараз заради своєї користі несете зі степів разом з анаша і біду іншим». Або за Гри-шаном, який повів дітей на злочин і врешті-решт їх зраджує? Як це часто, на жаль, буває в житті, перемагає зло. Прагнення Овдія переконати хлопців, щоб вони повірили в силу добра і милосердя, приречене на провал. Письменник говорить про те, що одних проповідей недостатньо, щоб направити людей на істинний шлях, - необхідні дії. Однак Овдій виявився не готовим до цього. Якщо прослідкувати його історію, можна помітити, що він нічого не зробив, нічого не добився в житті, і, напевно, тому Овдій помирає від руки більш сильних, вмирає в степу, в повній самоті, так нічого не зрозумівши і не добившись. Його вигнали з семінарії, він не одружився з жінкою, яку любив, не зумів переконати хлопців, що стоять між злом і добром, допомогти їм вибрати сторону добра і прав-ди. І, мабуть, він не зробив нічого тому, що був самотній, а в боротьбі зі злом може перемогти тільки згуртованість.

У цій повісті є ще один цікавий герой - чабан Бостон. Це чесна, працьовита людина, яка нічого поганого в житті не зробив. Він дбав про природу і закликав інших наслідувати його приклад. Бостона поважали і цінували, йому довіряли і нерідко питали у нього поради. Але так вийшло, що Бостону весь час хтось заважав. Наприклад, у веденні господарства йому заважав парторг Кочкорбаев. Чабан хотів бути господарем отари і землі, щоб розпоряджатися цим з користю для людини і без шкоди для природи. Але незрозумілі, безглузді умовності заводять Бостона в глухий кут, не даючи йому бути таким господарем.

Звичайно, Айтматов зовсім не ставив собі за мету закликати читачів до руйнування всіх минулих принципів і традицій. Він просто змушує замислитися над тим абсурдом, який, на жаль, нерідко в наш час заважає людині жити і працювати по совісті. Врешті-решт всі ці перешкоди доводять до того, що Бостон йде проти природи, навіть проти людини, вважаючи себе вправі судити людей. Він відкрито заявляє своєму ворогові Базарбая: «Я хочу сказати, що ти не гідний жити на цьому світі і я сам тебе порішу». Звичайно, його можна зрозуміти: адже його ворог заздрісний і негуманний. Базарбай буквально осліп від злості, брехні і жорстокості. Але як тільки Бостон переступає межу добра, життя кінчається для нього: «І була йому страшна істина. Його світ, неповторний, невідновних, втрачений і не відродиться ні в кому і ні в чому».

Кожен погодився, що " Плаха" - це страшне, але в той же час і дуже актуальний твір. Айтматов закликає нас якомога швидше та впевненіше стати на шлях істини, чистоти і добра у всіх їхніх проявах - чи то природа, любов або відносини між людьми.

У «Тронці» «пульсуючий» характер життя й сюжету відбивають дванадцять композиційно завершених новел. Новелістичність роману дала змогу авторові досягти бажаного лаконізму в мисленні і водночас значно розширити спектр підтекстових узагальнень твору.

Критика одностайно відзначала, що «Тронка» — один із перших творів, що давали поштовх тенденції «зв'язку часів» (Ю. Барабаш), утвердження «історичної, духовної пам'яті», виявлення в сучасності «багатовікового досвіду народу» (В. Дончик), спадкоємності поколінь.

«Тронка» 1964 р. відзначена Ленінською премією, і це віщувало письменнику нібито цілковите благополуччя в житті і творчості. Але 1968 р. з'явився його новий роман «Собор», і від того «офіційного» благополуччя не залишилося й сліду: письменника було піддано вульгарній критиці, організовано проти нього цілу кампанію ідеологічного шельмування, а сам роман — вилучено з літературного процесу на двадцять років.

У " Тронці" - багато сонця, степовий простір, будні звичайних людей. Викопаний у степу колодязь, який ремонтують, підчищають все нові покоління, символізує безперервність життя, сталість чесного людського роду.

Білосніжний кораловий уламок, подарований капітаном Дорошенком Лукії Назарівні, символізує щастя, якому не довелося сповнитися.

Роман Олеся Гончара " Тронка" у свій час став новаторським словом у українській літературі. Життя і смерть, війна і мир, радощі буття і трагедії, вірність обов'язку і зрада - усі ці поняття їх боротьба і взаємодія є і будуть незалежно від часу вічними. Про все це і розповідає у своєму творі видатний український письменник. Так про це писали і до нього. Але в " Тронці", мабуть, чи не вперше, були розкриті глибини людської психології в умовах невпинного прогресу, коли водночас сплітаються минуле, сучасне та майбутнє.

6. Герой повісті «Старий і море» не шукає порятунку в природі, він належить до неї. Старий не тільки проживає довге життя в єднанні з природою, з морем - він частина цього світу природи. Сантьяго любив летючих риб - то були його найперші друзі в океані, а от птахів жалів, особливо малих і тендітних морських ластівок. Про море старий думав, як про жінку, про живу істоту, що може і подарувати велику ласку, й позбавити її. Йому було жаль і гігантських морських черепах, серце яких б’ється ще кілька годин потому, як їх заб’ють. Він жаліє і захоплюється великою рибою, що була у нього на гачку, називає її чудовою, незвичайною, любить її і поважає. Логічна схема відображає суть даної проблеми.

Дійсно, людина - частина природи. І всі вони - птахи, черепахи, риби - її брати і сестри. А що їм може протиставити людина? Лише єдину зброю - волю та розум. Так вважає Сантьяго і доходить висновку, що «людина - доволі нікчемна істота проти дужих птахів і звірів». Чому він так сказав? Мабуть, через те глобальне розуміння людяності, яке здатне було обійняти все достойне і прекрасне в житті.

Сантьяго живе серед людей. Він старий, але все ще ходить у море. Це справа його життя, його покликання. І риба йому потрібна лише для того, щоб вижити, причому для Сантьяго битися за рибу - значить битися і за своє місце в людському суспільстві, яке не визнає невдах, адже вже пішов слух про те, що його човен «нещасливий», оскільки вісімдесят чотири дні він виходив у море і не піймав жодної рибини. Вітрило його човна було полатане мішковиною і «скидалося на прапор безнадійної поразки». Та і сам старий думає про те, що йому не щастить останнім часом. Але розраховувати він повинен лише на себе: «Воно-то й добре мати талан. Та краще бути справним. Тоді щастя не захопить тебе зненацька». Турбується про старого лише хлопчик Ма-нолін. Проте старий думає про людей, які чекають його на березі, добре: «Сподіваюся, там за мене не дуже тривожаться. Власне, тривожитися буде тільки хлопець. Одначе я певен, що він вірить у мене. Тривожитимуться старші рибалки. Та й інші теж. Люди в нашому селищі добрі».

Суспільство З опорної схеми видно, що Сантьяго - частина людського суспільства, яке штовхає людей на постійну боротьбу за існування і на самотність.

У повісті-притчі Хемінгуей порушує проблеми, які хвилювали і старого, і автора, і все суспільство: про вірність обов’язку, високу майстерність, життєве покликання тощо.

Тема стосунків людини і природи — одна з провідних у літературі. До неї зверталися і Т. Г. Шевченко, і І. Я. Франко, і Леся Українка, і ще багато талановитих митців. І все ж розкриття теми М. Коцюбинським має особливий характер. Природа у його творах не фон, на якому розгортаються дії, а живий учасник подій. Ми добре пам'ятаємо чудові психологізовані пейзажі в «Intermezzo», філософські образи «Fata morgana».

У повісті «Тіні забутих предків» М. Коцюбинський подає картини життя людей, які віднайшли свій шлях і живуть у гармонії з природою. Письменник точно відтворив характер світовідчуття гуцульського етносу, його філософію, центральним місцем якої була природа.

Не позбавлений романтизації в зображенні світу людей і природи, твір відтворює і реальний перебіг суворого життя в горах, змагання з природою за виживання:

«Так ішло життя худоб'яче й людське, що злилось докупи, як два джерельця у горах в один потік». У поле зору автора потрапили руйнування ґаздівств, голод, наймитування, ворогування родів (гуцульська вендета Гутенюків і Палійчуків). Як і в дійсності, життя людей і природи показане за принципом світлотіні. З одного боку зображено неповторну красу Карпат, первісну поезію обрядів (свят-вечір, ворожіння на Юрія, поховальний обряд), звичаїв (колорити картини літування на полонині). З іншого — бідність, дитячі смерті, кривава помста, влада атавізмів давнини, постійна боротьба за виживання. Та поетична самобутність твору не лише в екзотичних пейзажах дивовижного краю, а в тому, як життя природи стало часткою життя людини, невід'ємною рисою її світосприймання. Здається, що смерека й людина тут виростають з одного кореня, бо відчувають однаково і кам'янисту гірську землю, і подихи вітрів, і живлючу силу води. Може, тому і оживає природа в людській уяві дивними образами. І тоді з'являються різні видіння, творяться легенди і казки.

Це незвичайна єдність людини і природи особливо поетично змальована через сприймання малого Іванка. Про щезників, нявок, русалок не те щоб говорили повсякчас, але жили цим, вірили, і цією вірою зростала душа малого Палійчука. Довкілля було для нього продовженням казки, яку чув з народження. Він був таким, як багато хлопчаків його віку, але разом з тим особливим — людина з багатою уявою має цікавіше внутрішнє і зовнішнє життя. Наділений тонкою чутливою душею, Іван сам навчився грати на флоярі, ніби це дано було йому від Бога. Так само він навчився вірно і ніжно кохати. М. Коцюбинський зрозумів, що казка не йде від людини разом із дитинством. По-новому оживає вона в повір'ях і обрядах, у побожному ставленні до сил природи, в поетизації праці. Досить пригадати, як незвичайно поводяться пастухи в перший день на полонині: ватаг обходить стоїще з вогнем, разом із чоловіками видобуває саме живий вогонь. Справжнім чаклуванням можна назвати процес виготовлення сиру, який «родиться» в зеленій купелі сироватки. Раз по раз натрапляємо у творі на незвичайні описи, художні штрихи чи деталі. Ось Черемош: він то «сердито поблискував сивиною та світив попід скелі недобрим зеленим вогнем», то «простягався в долині, як срібна нитка», то, «як ситий віл», лежав у тих місцях, «там, де йому твердо лежати, він скаче скажено з каменя на камінь». Таку багатобарвність зустрічаємо у змалюванні всієї величної природи карпатського краю. Недарма в ці описи часто вплітається мелодія коломийки.

Поезія буття природи і людини, поміж якими ходять духи й привиди, веде нас у світ, схожий на казку, повний чудес, таємничий, цікавий і по-дитячому страшнуватий. Але ця романтична казка — висока правда про гармонію людини і природи, про вічність життя.

Формалістична школа підкреслила важливість того, що Довженко розкрив реальне життя за допомогою реальних чинників, перетворених на поезію людської присутності в процесі утвердження колективізму, який руйнує усталеність. Але ніхто не помітив, що Довженко, відкинувши необхідну присутність людини в символах змін, замінив її реальними вчинками героя, бо саме вони розкривають особистість у пік змін. Прийти в кіно Довженко зважився лише після багатьох випробувань: спостерігав за людськими драмами, брав у них участь, допомагав ближнім і немічним, шукав сенс людської доброти і страждання. А в свої фільми автор вносив саме уявлення про світ, який готовий вистояти, через що зображення не було чорно-білим, а носило в собі тонку неповторність людської індивідуальності. Гуманізм виростав із людини, пов’язаної з природою: землею, простором, який дарує їй можливість зберегти гармонію, а не розруху. Одержимість автора позначена красою близькості людини з природою і красою простоти особистості, коли вона шукає гармонію в просторі й коли є слабкою в натовпі, але могутньою в любові та повазі до інших.

Перед людством наприкінці XX століття гостро постала проблема вибору: або голий практицизм, який визнає лише матеріальне благополуччя, або установка на духонние цінності, на досвід попередніх поколінні, на любов до всього живого на землі. Валентин Распутін відноситься до тих авторів, які ставлять цю проблему вибору з максимальною відвертістю і жорсткістю. І це зрозуміло: від того, яким шляхом піде людина у своїх взаєминах з навколишнім світом, з природою, залежить його найближче майбутнє.

Повість Распутіна «Прощання з Матероі» можна назвати повістю-попередженням. Попередженням про реальність зникнення людства як роду.

Кожен з нас знає, що вона смертна, і проблему небуття ми в більшості випадків вирішуємо оптимістично: я помру, але житимуть мої нащадки. Зараз же поряд з таким традиційним розумінням життя і смерті формується повое світорозуміння: думка про можливості космічної катастрофи. про загибель всієї людської цивілізації в зв'язку з ядерної та екологічної угрозоі. «Прощання з Матероі» висловлює в художній формі саме цю есхатологічну концепцію: для героїв распутінской повісті кінець світу як ніби вже настав

Здавалося б, мова йде про «небагато чому»: як організовано і швидко провести затоплення острова, необхідне у зв'язку з будівництвом ГЕС на одній із сибірських річок. Однак для жителів Матері (в основному це старі люди) переселення з затоплювані села, де пройшло все їхнє життя, на нове місце рівносильно смерті. ніби світло «навпіл переломився». Раніше село «погано-бідно», але все ж трималася «свою місця» на яру біля лівого берега, «зустрічаючи і проводжаючи роки» «І як ні, здавалося, кінця і краю біжить воді, немає і століттю селі: йшли на цвинтар одні, зароджувалися інші.»Селянин усвідомлював себе ланкою у вічній рухається ланцюга часів, подію, людських доль Тепер же, коли Матера«зійшла зі звичного ходу», ясно бачиться неприродність того, що відбувається

Людина не повинна творити насильство над навколишнім світом. так як він зазіхає нс тільки на нс належні йому душі дерев, звірів, птахів, але перш за все на самого себе. Якщо людей, подібних бабам Дар'є, Настасія, Катерині, що займалися щоденною творчою працею: сіяли і прибирали хліб, виховували домі е діти, Обіход худобу - можна уподібнити царственого листяні, яким острівна Матера крениться до річкового дна, то пожогщікі (будинку перш, ніж затоплять, потрібно попередньо спалити) - скоріш за бур'ян, «перекотиполе», люди. -Які забули про душі та совісті.

Для распутінской бабусь у оточуючої їх дійсності немає нічого випадкового Вони добре відчувають свою зрощеної з природним світом. Почуття природи для них-набагато більше, ніж просте милування її красою. Нс милування, а любов рухає распутінскімі героїнями. Тому домашні тварини, будь то кінь, корова, кішка, природно включаються в систему сімейних відношенні і бачать в людині свого нокровітеля, захисника, хазяїна в самому повному і глибокому значенні цією слова. Таке любовне, а не споживацьке ставлення до живої тварі, постійна турбота про неї очищають і самою людську душу. вносять у неї спокій і впевненість. Через природу і Дарія в «Прощання з Матьорою», і стара Ганна в повісті «Останній строк» ​ ​ відчувають приплив цілющих сил, розуміють свою причетність до буття Всесвіту. Тому їх кругозір не замкнутий селянським побутом. Виникає парадоксальна на перший погляд ситуація: героїні, що жили просто і природно, на одному місці, як дерева в лісі, знають і розуміють більше освічених, поїздили по світлу людей. У суперечці з онуком Андрієм, схильним до «зміни місць», стара Дарина так пояснює свою перевагу: «Я мало бачила, та багато жила. На че мені довелося дивитися, я до-о-овго на його дивилася, а не мимохідь, як ти». До цього треба додати, що на життя Дар'я дивиться не тільки своїми очима, але як би мудрим поглядом попередніх поколінь, твердо знали своє місце в житті.

Відчуження від землі, несприйнятливість до століттями накопиченим духовних цінностей - ось головна причина непоправних моральних втрат, взаємонерозуміння, тих бід, які обрушилися на людство з перемогою бездушною цивілізації.

Гнані зі своєї землі, насильно вирвані із звичних обставин буття, що стали «квартирантами» люди втрачають себе, живуть не своїм, а чужим життям. «Ти це чи не ти? А якщо ти, як ти тут опинився?»- Гірко розмірковує про свою долю син баби Дарини Павло Пінігін. «Не своїм ходом живемо» - такий лейтмотив повісті «Прощання з Матьорою». А ось персонаж на ім'я Петруха, який, не чекаючи пожогщіков, навмисно випереджаючи їх, власноруч спалює рідну хату. Палаюча хата символізує загальний пожежа, самоспалення, саморуйнування Росії. Не випадково показуване у творі подія характеризується надзвичайною узагальненістю: «Палало так. що не видно було неба. Далеко колом освітлене було цього спекотного недобрим сяйвом...»

Руйнуючи природу, руйнуємо себе, своє минуле, сьогодення і майбутнє. Ця думка гостро звучить і в повісті «Пожежа», яку можна розглядати як сюжетне і логічне завершення «Прощання з Матьорою». У «Пожежі» ми бачимо вже наслідки тих соціально-моральних метаморфоз, що сталися в результаті знищення Матері і подібних їй поселень. Двадцять років стоїть збудований селище, що зібрав жителів кількох затоплених сіл. Але люди сприймають своє життя в ньому як тимчасове, перехідне, бівачне стан. Селище будувався наспіх, без розрахунку на дітей і онуків, і хоча діти й онуки з'явилися, ослаб не тільки почуття роду, по і почуття самого себе. Люди «так розійшлися всяк по собі, так відвернулися і відбилися від загального і злагодженого існування», що їм перш за все «себе... бракує». Звідси-та легкість, з якою порушуються межі добра і зла: «Було не положено, не прийнято, стало належить і прийнято, було не можна - стало можна, вважалося за ганьбу, за смертний гріх - шанується за спритність і доблесть» Процес життя, осмислення свого перебування на землі як форми прояву космічної мудрості, властиве распутінской старих бабів, вилилося тут у «процедуру життя», в життя навиворіт, яка і не є життя людини і природи Знадобилося нещастя, пожежа, щоб усвідомити це

«Вік живи - вік люби» - так називається одне з оповідань Распутіна Люби природу, народ, свій рід - все це не тільки однокренние слова, але й сфери буття, один без одного неможливі Відновлення єдиної спорідненої основи всього існуючого на землі - першочергове завдання наших днів сприймемо ми попередження письменника, жорстко і однозначно сформулював це завдання?

7. У новелі " Битва" природа у центрі твору. Тут письменниця ставить проблему захисту рідної природи, відтворюючи картини варварського знищення буковинського лісу жадібними промисловцями. Вперше в українській літературі головним персонажем стає природа, " зелена Буковина". На початку новели авторка подає надзвичайно привабливі описи буковинської природи, вони викликають замилування, захоплення в читача. Гармонія природи порушується прибуттям локомотива, який привіз людей, що будуть рубати віковічні смереки. Ніби вирок звучать слова одного з прибулих, котрий визначає дерева, щоб найбільше " зрубати". Після цього в природі ніби наростає протест, бо з невеликого дощу постає, нарешті, буря, грім, блискавки, котрі розколюють найстаріші смереки. Відчуття трагедії, яка насувається, О.Кобилянська підкреслює змалюванням картини дощу, який падає " голосно і хлипаючи".
Те, що потім відбувається в лісі письменниця називає битвою і змальовує її ніби через сприйняття самих дерев, які повинні бути зрубані. Тих, хто прийде до лісу з сокирами, вони сприймають, як ворогів, а вся природа немов оживає, стає до бою за своє існування. Так, зелений мох усипається під ногами нападникв, і вони, сковзаючи по ньому, падають. З-під коріння дерев виповзають гадюки і кусають " героїв", непрохіною стіною стають на шляху убивць кущі дикої рожи, до них приєднуються молоді ялинки не дають проходу павуки зі своїм павутинням, спокій який порушено, на шляху стають піраміди мурашників. Але все даремно, бо людина-потвора виявляється сильнішою. Зрубані дерева лежать, як побиті люди. Авторка називає їх " трупами", і все ж вони продовжують боротися, бо коли їх скочували з гір униз, вони відбирая.

«Проблемна філософська драма-феєрія «Лісова пісня» — неповторно прекрасна думками і мріями, глибокими ідеями і благородними почуттями, музикальністю мови і красою зображення чарівної української природи», — писав про твір Лесі Українки М.Рильський. Наша література не знає іншої драми такого роду, котра б за повнотою відтворення єдності людини і природи рівнялася з «Лісовою піснею».

У свою драму Леся Українка вклала «цвіт душі» і перелила зі свого серця «те, що не вмирає. Це драма-пісня, ніжна, як голос сопілки, як пісня волинського краю, замріяна, глибока, мудра. Вона відкриває перед нами чарівну природу Полісся у лісових шумах, у гомоні весняної ночі, у легкому подиху вітру. Добро і зло, вірність і зрада зіткнулися в цій драмі, яка розказує про високі почуття, про гармонію людини і природи. Вже з перших сторінок твору ми потрапляємо у лісове царство Волині. «Старезний, густий, предковічний ліс…» Наша уява малює провесну; перший ряст, проліски, сон-траву, безлисті дерева. Напровесні пробуджується Мавка. Вона оживає разом з весною, вбирається у пишні шати. Вертає до життя її не лише весна, а й гра Лукашевої сопілки. «На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти».

Починається зіткнення людини з природою. Воно породжує прагнення гармонії людини і природи. А де є прагнення гармонії, там є спокій, взаєморозуміння, кохання. У першій дії драми поетеса описує найповніше цвітіння природи і разом з ним апофеоз почуттів Лукаша і Мавки. Від чистого кохання розквітає і збагачується душа хлопця. Від природи він наділений талантом музики-творця. Цей дар співучої душі Лукаша виявляється і набуває великої сили в лісі, біля озера, коли він зустрічається з Мавкою. Талант його розкривається в єдності з природою — невичерпним джерелом нашого життя і творчості. Але Лукаш не може піднестися до свого поетичного дару. Мавка говорить:

«… Смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись».

Коротке, як літня ніч, кохання Лукаша. Коли юнак втрачає почуття гармонії з природою, він гине. Мавка віддає своє безсмертя, свій найцінніший дар природи, заради спасіння Лукаша. З відкритою душею прийшла ця лісова дівчина до людей, щоб ті зрозуміли свою духовну убогість. Мавці властиві волелюбність, щирість і глибина почуттів, тонке відчуття природи. Вона є символом гармонійної людини, втіленням багатства і краси лісу. Леся Українка закликає оберігати цю красу, застерігає людину від бездумного нищення природного середовища. Бо природа може відповісти жорстокістю на жорстокість.

Килина і мати Лукаша не розуміли Мавки, їм не потрібна гра на сопілці, не тішили їх квіти, не радувала природа. Жінки зламали угоду з лісом. Після смерті дядька Лева Килина продає віковічний дуб, що був окрасою всього лісу. І сили природи мстять:

Ще ж Водяник стіжка їм підмочив,
а Потерчата збіжжя погноїли,
Пропасниця їх досі б’є за те,
що озеро коноплями згидили.
Не буде їм добра тепер у лісі!

Людина повинна розуміти і шанувати природу, жити в злагоді з нею. Дядько Лев — живий приклад гармонії у відносинах людини і природи. Він живе у злагоді з лісовим царством, знає його закони, шанує їх. Дядько Лев старанно береже дуба.

…Я таки вподобав
природу вашу лісову. Як буду
вмирати, то прийду, як звір, до лісу, —
отут під дубом хай і поховають…
Дядька шанує Лісовик, любить Мавка. «Він умів тримати з нами угоду», — так характеризують Лева лісові сили.

«Лісова пісня» — це поетичний твір про красу чистого кохання, про високу мрію людини, про її одвічний потяг до прекрасного, до гуманних людських стосунків, до гармонії людини з природою. Прекрасне в природі, як і в людській душі, ніколи не вмирає. Драма навчає любити природу, пізнавати її закони, по-господарському користуватися її багатствами.

8. Душою Росії, жшой, поетичної, перебувають у книзі Тургенєва природа. По точному визначенню Р. А. Вялого, це «стихія як автономна, а й панівна, вона полонить чоловіки й формує його внутрішній мир»1. Найкращі герої Тургенєва непросто зображуються і натомість природи, вони, сутнісно, продовженням природних стихій, людської їх кристалізацією. Не приходять, як звичайні герої літературних творів, вони «є», несподівано з'являючись перед поглядом оповідача і читача.

У страшний момент, коли заблудлий мисливець «раптом» опинився над безоднею, з нічний імли у неправильному світлі багаття видалися хлопчики «Бежина луки»: «Я швидко отдернул занесену ногу і, крізь ледь прозорий сутінки ночі, побачив далеко під собою величезну рівнину... Під самої кручью пагорба червоним полум'ям горіли і димілися друг біля одного два вогника. Навколо них не залишили люди, коливалися тіні, іноді яскраво висвітлювали передня половина маленькій кучерявою голови...». З гри світла, і тіні в березової гайку виникає найпоетичніша тургенєвська Акулина: «Раптом очі мої зупинилися на нерухомому людському образі. Я вгляделся-то була молода селянська дівчина» (З, IV, 262). Окутанная темрявою, открывающаяся лише за фосфоричному світлі блискавок, як привид, «відчулася» мисливцю загадкова постать Бірюка. У оповіданні «Живі мощі» мисливець пішов було проти, та раптом почувся «голос, слабкий, повільний і сиплий, як шелест болотного осоки.

Про єдності чоловіки й природи Тургенєв казав своїм шанованим друзям мови у Франції. Збереглася цікава запис однієї з оповідань по цій проблемі в «Щоденнику» братів Гонкур: «Він розповідає потім про солодких чафах свою юність, про годиннику, коли, розтягнувшись на траві, він вслухувався в шерехи землі, про настороженої чутливості до оточення, що він усім своїм єством пішов у мрійливе споглядання природи, — цей стан не описати словами. Він розповідає про своє улюбленої собаці, яка як розподіляла її настрій й у хвилини, що він віддавався меланхолії, несподівано випускала тяжкий подих; якось, ввечері, коли Тургенєв стояв березі ставка так і його раптово охопив якийсь нез'ясований жах, собака кинулася йому серед кімнати начебто відчуваючи таку ж почуття» 2.

У оповіданні відчувається поздняй Тургенєв з його інтересом до таємничим і загадковим явищам життя. Але відчуття інтимний зв'язок людини з дикою природою, як нам бачиться, народилося ще юності. «Записки мисливця» — результат усвідомленої спроби уловити його з допомогою мистецтва.

По суті, випереджаючи толстовську прозу, Тургенєв піднімається в «Записках...» до зображення єдності світової життя, яке найпослідовніше реалізується у романі Л. М. Толстого «Війна і світ». Щоправда, є ное відмінність [між Тургеневым і Толстим: універсальне значення у за природою, рна тягне людини пориву, наслідків що йому знає заздалегідь.- Якщо в Толстого природа органічно входить у душевний процес героя з його індивідуальним свідомістю, те в Тургенєва індивідуальне свідомість забуває ась до універсальним, епічним стихіям природної життя.

Пейзаж в «Записках мисливця» стає у цьому разі глибоко функціональним і універсальним. Роль їх зводиться до «обрамлению чи традиційно понимаемому «фону», оттеняющему внутрішній світ героя. Навпаки, природа виступає тут як могутня надындивидуальная стихія. Причому філософська тема природи й людини вирішується у Тургенєва над космічному лише, а й у дуже конкретному, гуманістичному варіанті. Починаючи з «Нотаток мисливця» вона невіддільні від російської теми. Відчуття природи, міра причетності до неї є, за Тургенєвим, вищим вираженням загальнонаціонального, а ще через нього та його загальнолюдського почуття.

У «Малиновой воді» пейзажний лейтмотив душного дні й легкої прохолоди повториться від початку нарису: «На початку серпня спеки ча: то стоять нестерпні... Саме такий день сталося мені бути на полюванні. Довго не хотів я спокусі прилягти десь у тіні... Удушливый спека примусив мене, нарешті, подумати про заощадженні останніх наших сил (мисливця і собаки) і здібностей. Якось допхався я до річки Исты... спустився з кручі і пішов жовтому і сирому піску у бік ключа, відомого в усьому околодку під назвою «Малиновой води»... Дубові кущі розрослися по схилам яру близько джерела зеленіє коротка, оксамитова травичка; сонячні: промені що ніколи не стосуються його холодної, сріблястою кроки.

Отже, картини природи в «Записках них із провідних поетичних лейтмотивів, єдність окремі розповіді циклу. Ів помилявся, припускаючи, що «можна було звуках, що виникали в листі мисливця», знайти живі паралелі характерах, що створювалися їм, людьми під час блукай ліс) ми». А. З. Долинин, наприклад, слідом зауважив естетичне єдність між образі Акулины, між описом осики і лакея «Побачення». Життя березовод гаї з трепетної грою сонячного світла її листі — те й духовне стан героїні, то розцвітає, спалахує при найменших ознаках доброго до неї ставлення, то миттєво згасаючої при відчутті обману: «Вона удивилася, спалахнула раптом, радісно і щасливо всміхнулася, хотіла було підвестися й відразу ж знову поникла вся, сполотніла, зніяковіла — і тільки тоді ми підняла тремтливий, майже благаючий погляд на який прийшов людини, коли людина зупинився а з нею».

9. Чорногі́ рський запові́ дний маси́ в — природоохоронна територія в Українських Карпатах. Розташований у Рахівському районі Закарпатської області. На територiї масиву знаходяться основні витоки рiчки Бiла Тиса.
Розмiщений на пiвденному макросхилi Чорногiрського хребта в межах висот вiд 700 до 2061 м.н.р.м. На територiї масиву, площа якого складає 16375 га, знаходиться найвища вершина Українських Карпат - гора Говерла (2061 м). Головний хребет Чорногори утворений флiшовими породами (аргилiти, алевролiти, пiщаники, гравiлiти тощо) крейдяного i палеогенового вiку. Сучасна геоморфологiчна будова Чорногори датується мiоцен - голоценовими перiодами. Рельєф високогiр’я носить слiди давнього зледенiння з характерними льодовиковими формами - карами та троговими долинами.

Клiмат Чорногiрського масиву помiрно континентальний: вiд прохолодного гумiдного до холодного евгумiдного. Iз збiльшенням висоти над рiвнем моря температура повiтря понижується, а кiлькiсть опадiв зростає. За даними метеостанцiї Луги (613 м.н.р.м.) середня температура самого холодного мiсяця (сiчня) рiвна мiнус 6, 8 градуса, самого теплого (липня) - 15, 7, середньорiчна 5, 4 градусiв. Рiчна сума опадiв 1001 мм. На метеостанцiї Пожижевська (1430 м.н.р.м.) середня температура сiчня рiвна мiнус 6, 4 градусiв, липня - 11, 5, середньорiчна - 2, 8 градусiв. Рiчна сума опадiв збiльшується до 1465 мм.

Велика кiлькiсть опадiв обумовлює наявнiсть добре розвинутої гiдромережi. На територiї масиву знаходяться основні витоки рiчки Бiла Тиса.

Типовими для лiсових формацiй є свiтло-бурi та темно-бурi гiрсько-лiсовi грунти. У високогір`ї переважають торфянисто-гiрсько-пiдзолистi i гiрсько-лучно-буроземнi грунти.

Чорногiрський заповiдний масив характеризується великою рiзноманiтнiстю рослинностi i флори. Панiвним типом рослинностi є лiси. В прохолодному клiматi Чорногори чистi бучини (Fagetum) мають обмежене поширення i приуроченi до пiвденних схилiв. В бiльш широкому висотному дiапазонi зустрiчаються мiшанi листяно-хвойнi лiси з Fagus sylvatica, Abies alba, Picea excelsa, що сягають висоти 1200 м. Вище поширенi зональнi смеречники клiмаксового характеру, що утворюють верхню межу лiсу, яка тут проходить на висотi 1500 -1600 м.

В субальпiйськiй поясі поширенi клiмаксовi угруповання криволісся (Mugheta, Duschekieta i Junipereta sibiricae). Значнi площi тут займають трав’янистi формації з Deschampsia caespitosa, Calamagrostis villosa та значно меншi - з Nardus stricta. Альпiйськi луки утворенi угрупованнями iз Carex sempervirens, Festuca supina i Juncus trifidus. Фрагментарно зустрiчаються угруповання з домiнуванням Carex curvula i Lerchenfeldia flexuosa.

В складi флори Чорногiрського масиву нараховується ряд рiдкiсних видiв: Atragene alpina, Helleborus purpurascens, Leucanthemum waldschteinii, Listera cordata, Rhododendron kotschyi, Aconitum firmum, Anemonastrum narcissiflorum, Chrysosplenium alpinum, Gentiana acaulis, G. verna, Melampyrum saxosum, Parageum montanum, Pedicularis verticillata, Polygonum viviparum, Pulmonaria fillarskiana, Rhodiola rosea тощо.

Центральним ядром фауни хребетних Чорногiрського масиву є види тайгового та альпiйського комплексiв. У високогiр’ї, на висотi бiля 1800 м, зустрiчається снiгова полiвка (Chyonomis nivalis) та альпiйська тинiвка (Prunella collaris), занесенi до Червоної книги України. Характерними мешканцями хвойних та мішаних лісів Чорногори є трипалий дятел (Picoidus tridactylus), жовтоголовий корольок (Regulus regulus), бiловолий дрiзд (Turdus torquatus), глухар (Lyrurus urogalus), рись (Lynx lynx), ведмідь (Ursus arctos) тощо. Загалом, у фа