Простежити становлення і розвиток державної релігії в Київській Русі.

У 9 ст. у Сх. Європі склалася могутня держава, яка об’єднала східних слов’ян і їх найближчих сусідів – Київська Русь. Міжнародний авторитет цієї держави зростав з кожним роком, налагоджувались контакти з навколишніми країнами, процвітала торгівля. В той же час великі держави не бажали рахуватися з новоявленим сильним сусідом через відданість населення Русі язичницьким культам. Поступово язичництво – прогресивна для епохи воєнної демократії релігія – стала гальмуючим фактором у розвитку середньовічної держави феодального типу, яка потребувала жорсткої централізації соціальних інститутів, об’єднання під рукою єдиного правителя.

На певному етапі язичництво перестало забезпечувати достатні темпи розвитку торгівлі та культурного обміну з християнськими й ісламськими країнами. В цій ідеологічній базі не було місця соціальній і майновій нерівності, притаманних феодальним відносинам. Все це вступало в протиріччя з ходом історичного процесу. Отже, старі традиції потребували суттєвих змін, прийняття однієї зі світових релігій як державної стало історичною необхідністю. Це давало можливість деякою мірою урівняти Київську Русь з іншими європейськими державами.

Серйозно питання вибору нової релігії для своєї держави постало перед князем Володимиром. Із самого початку був відхилений іудаїзм. Князь вагався між магометанством, католицизмом та православ'ям. Безсумнівно, князю та його оточенню імпонувала ідея влади від бога та богообраності християнської імперії. Крім того, православні ієрархи не претендували на панування в суспільстві, на верховенство над світською владою. Такі взаємовідносини держави і церкви відповідали особливостям давньоруського суспільства на рубежі І—II тис. н. е., тому візантійське православ'я знайшло підтримку соціальної верхівки Київської Русі.

Питання було вирішеним. Залишалося розв’язати останню проблему: прийняття християнства від Візантії згідно із заведеною традицією, поставило б Русь у залежність від імперії. Володимир же бажав рівноправних взаємин. Свого князь домігся досить оригінальним способом. У 988 році Володимир взяв Корсунь, погрожуючи захопити і саму столицю, якщо йому не віддадуть в дружини принцесу Анну. Однією з умов шлюбу було хрещення Володимира. Все це не відповідало традиціям, дипломатії і релігійній політиці Константинополя, але саме таким нетрадиційним шляхом Київська Русь увійшла в Європу як рівноправний партнер не лише Візантії, а й інших могутніх держав того часу.

Повернувшись додому з молодою дружиною та корсунськими церковнослужителями, князь розпочав утверджувати нову віру, починаючи з Києва.

Процеси християнізації протікали з великими труднощами і жертвами. Християнство було релігією князівсько-боярської верхівки. Загал народу навіть у Києві не хотів хреститися. Але в Києві Володимир мав наймане вірне військо, тому інакомислячих втихомирювали силою. Поза Києвом справа була вже зовсім нелегкою — коли приходило військо для охрещення, народ утікав і ховався в лісах, а кого урядники встигли-таки схопити й охрестити, той все одно тримався старої віри. В результаті процес християнізації розтягнувся на кілька століть.

Про це свідчать і неодноразові спроби волхвів повернутися до старої віри. Свідомість народу залишалася язичницькою, і він ставав на бік повсталих (про це світчить повстання 1071 року).

Хоча з літописних рядків постає картина саме релігійних протистоянь, однак історики характеризували ці повстання більше як своєрідну “класову боротьбу”.

У народній свідомості того часу волхви були охоронцями не тільки віри, а й етнічної моралі. Князі також мусили виконувати моральні закони своєї держави. Волхви постійно здійснювали контроль над виконанням цих законів — звичаєвого права. Вони стежили за тим, щоб не було здирництва (надто великої данини), організовували й військові походи на захист своєї землі, давали поради князям тощо. Отже, до старої віри привертав насамперед справедливий суспільний устрій, який задовольняв широкий загал народу.

Таким чином майже триста років після Володимирової християнізації не вщухають релігійні бунти, повстання і навіть протести князівської дружини проти надто суворих християнських постів.

27. Розкрити причини занепаду української державності княжої доби.

XII-XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці.

У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка.

Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу. Деякі вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з боку половців. У 60- 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, - Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги - лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, де правив воєвода Данила Галицького - Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич.

Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії - Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицько-волинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання.

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови.

Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.

28. Проаналізувати причини, сутність і наслідки феодальної роздробленості (вітчизняний історичний досвід та світові аналоги).

Серед причин, які призвели до політичної роздробленості Київської Русі, можна виділити такі.

1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння в центрі й на місцях, зростанням кількості міст, пануванням натурального, отже, замкнутого характеру господарства. Князівства вирощували в себе одні й ті ж злаки, овочі, розводили однакових тварин, стаючи цілком само забезпеченими державами. Каталізатором децентралізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з'їзду князів (1097) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і все менше зважали на волю великого князя київського, який перетворюється лише на формального главу держави.

2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русичами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас вони стали і джерелом її слабкості. За низької густоти населення, відсутності розвинутих засобів комунікації та достатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі вело до відтоку значних матеріальних та людських ресурсів від центрального державного ядра на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави. Немало послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення.

3. Відсутність сталого порядку успадкування князівської влади. Здавна на Русі панував «горизонтальний» принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата до наступного за віком. Однак уже наприкінці XI ст. на Любецькому з'їзді князів було проголошено про «вотчинний», або «вертикальний», принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, вело до міжусобиць, підривало основи Київської держави.

ю

4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася через торговельні шляхи, що проходили через Русь («з варяг у греки», Соляний, Залозний) і зв'язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак з кін. XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було викликано насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами, що захопили південні степи у XII —XIII ст. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, особливо для Києва, як сто-лиці держави, вело до подальшої її дезінтеграції.

5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. З останніми точилася запекла боротьба протягом майже двох століть, до монгольської навали. Вона вимагала спільних дій князівств, насамперед Київського, Переяславського, Чернігівського, але в умовах зростаючої ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. Ситуація ускладнювалася й тим, що самі князі родичалися з половецькими ханами, використовуючи кочівників у міжусобних війнах. Не було й року, щоб половці не напали на Русь. Після себе вони залишали не тільки попелища, а й трупи багатьох тисяч людей, молодь забирали в полон. Занепадали міста і села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.