Соціалізація особистості. 5 страница

Вивчення та аналіз емпіричного матеріалу дали змогу А. Амбрумовій сформулювати принципові положення шодо суїцидальної поведінки, які є важливими і для характеристики цього феномену з погляду соціальної психології^передусім ідеться про соціально-психологічну дезадаптацію та конфлікт).

• Суїцидальна поведінка є одним з видів загальноповедінкових реакцій індивіда в екстремальних ситуаціях по всьому діапазону діагностичних варіацій—від психічної норми до вираженої патології.

• Безвідносно до діагностичної належності в усіх суїцидентів виявляються об'єктивні і суб'єктивні ознаки соціально-психологічної дезадаптації особистості. При цьому об'єктивно дезадаптація проявляється у зміні поведінки людини в найближчому соціальному оточенні, в обмеженні можливості успішно справлятися зі своїми соціальними ролями або в патологічній трансформації поведінки. Суб'єктивні прояви дезадаптації виражаються в широкій гамі психоемоційних зсувів від негативно забарвлених психологічних переживань (тривоги, образи та ін.) до клінічно виражених психопатологічних синдромів (астенії, депресії тощо).

• Для всіх діагностичних категорій вирішальне значення для переходу в суїцидальну фазу дезадаптації має конфлікт, який утворюється з двох або кількох різноспрямованих тенденцій. Однією з них є основна, актуальна в даний момент потреба людини, а інша — тенденція, що не дає змоги її задовольнити. Спричинюють суїцидальну поведінку різні види конфліктів. За умов внутрішньоособистісного конфлікту обидві сторони перебувають ніби всередині особистості (бажання і можливість, прихильність і розчарування тощо). За умов зовнішнього конфлікту одна із його складових тенденцій розміщується поза індивідом і являє собою елемент зовнішньої ситуації, яка гальмує задоволення потреби (вимога, заборона та ін.). Іноді конфлікт має змішаний характер.

• Прийняття суїцидального рішення передбачає етап особистісної переробки конфліктної ситуації, тобто оцінки особливостей відносин індивіда з оточенням.

Для характеристики суїциду як соціально-психологічного феномену важливо розглянути проаналізовані А. Слуцьким та М. Занадворовим найзагальніші психологічні особливості суїцидальної поведінки дорослих людей з непатологічними ситуаційними реакціями, а також осіб з пограничними станами з урахуванням їхнього соціально-психологічного контексту. Йдеться передусім про егоцентризм, ауто-агресію, песимістичну особисгісну установку на перспективи виходу з кризи, систему мотивів. З погляду соціальної психології егоцентризм проявляється в сильному звуженні свідомості, безнадійності й зосередженості лише на власних почуттях і переживаннях. Про його наявність свідчить уже той факт, що в цьому кризовому стані людина вся заглиблена в себе, свої нестерпні переживання, свої страждання й не здатна, зосереджуючись на власних переживаннях і стражданнях, змінити вихідну пізнавальну позицію стосовно зовнішнього об'єкта (негативної думки про неї, суперечливої інформації тощо), який постає як екстремальна ситуація. Людина перестає розуміти те, що поряд з її поглядом можливе існування інших, протилежних суджень. Усе це спричинює те, шо егоцентризм суїцидента має самозаперечення, впритул до самознищення, виражає крайню межу негативізму стосовно самого себе. Щодо аутоагресії (агресивні дії спрямовані всередину, проти власної індивідуальності, проти самого себе), то стосовно суїцидента вона проявляється як надзвичайно загострене негативне ставлення до себе, як максимально негативна самооцінка, і є найважчим моментом у розвиткові стану особистісної дезадаптації.

За А. Слуиьким і М. Занадворовим, найбільш інтегральним психічним утворенням, яке найтяжче піддається корекції в суїцидальній поведінці, є песимістична особистісна установка на майбутнє в цілому й на перспективи виходу із кризи зокрема, яка охоплює три компоненти: когнітивний (суїцидальні думки й наміри); емоційно-мотиваційний (наявність емоцій, в яких домінують депресія, тривожність, почуття вини); поведінковий (підготовка й реалізація суїцидальних дій). Вона завжди пов'язана із депресивним станом, в якому перебуває суїцидент. Саме в початковій і завершальній фазах такого стану якраз найчастіше спостерігаються ознаки суїцидальної поведінки. Песимістична установка пов'язана із втратою сенсу життя як найвищої цінності і знаходженням сенсу в смерті. В наукових дослідженнях вітчизняних та зарубіжних учених описуються такі типи життєвих ситуацій, які в поєднанні з додатковими несприятливими чинниками здатні актуалізувати проблему втрати сенсу життя: події, пов'язані з фізичним здоров'ям або психічними особливостями індивіда; життєві ситуації, викликані соматичним захворюванням або нещасним випадком; проблеми, спричинені зовнішніми обставинами (наприклад звільнення з роботи, конфлікт, чутки тощо). Отже, проблема пошуку сенсу життя на сьогодні є такою ж актуальною, як і проблема його втрати, адже кожна з них відіграє роль одного з домінантних регуляторів людської поведінки. Водночас неможливість віднайти сенс власного життя або його знецінення чи втрата можуть розглядатися як детермінанти особистісної дезадаптації, яка нерідко закінчується спробами самогубства.

Важливою ознакою суїцидальної поведінки особистості є її система мотивів, оскільки суїцидальна поведінка завжди полімотивована. В. Тихоненко виокремлює п'ять типів мотивів суїцидальної поведінки: протест (проявляється як крайня форма незадоволеності ким-небудь або чимось); заклик (виявляється як привертання уваги до своєї персони і як потреба у співчутті); уникання (цей мотив спрямований на позбавлення себе душевних чи фізичних страждань); самопокарання (нерозривно пов'язаний із почуттям вини); відмова (проявляється як остаточна капітуляція перед кризою). Зазвичай один із зазначених мотивів суїпиду є провідним, інші можуть бути супутними, стимуляційними або ж відсутніми взагалі. Зокрема, вже доведено, що в підлітковому та юнацькому віці суїцидальна поведінка найчастіше спостерігається в осіб інфантильних, егоцентричних, емоційно нестійких, з ознаками негативізму, тобто в цьому віці серед різновидів мотивів самогубства домінують протест і виклик. Для людей похилого віку характерними є мотиви уникання, самопокарання й відмови, які виникають і діють об'єктивно, оскільки зумовлені економічними, соціальними, психологічними, соціально-психологічними та іншими особливостями цього віку. Отже, провокаційними чинниками суїциду людини похилого віку можуть стати втрата особистісного смислу свого існування, почуття самотності або навіть, в окремих випадках, вихід на пенсію.

Вище вже зазначалося, що ефективність соціально-психологічної адаптації значною мірою залежить від того, наскільки адекватно особистість сприймає реалії соціально-психологічного простору (взаємозв'язки, групові процеси, особливості взаємодії та ін.), проявляє рефлексивно-перцептивні можливості, здібності до зміни поведінки і спілкування тощо. Водночас поряд із соціально-психологічною адаптацією наявна соціально-психологічна дезадаптація особистості, яка означає порушення процесу активного пристосування індивіда до умов соціального середовища засобами взаємодії і спілкування за наявності хибного або недостатньо розвиненого уявлення людини про себе і свої соціальні зв'язки й міжособистісні контакти. Вона може виникнути в результаті стресів, перенесених фізичних і психічних захворювань, емоційних переживань, конфліктів та ін.; передбачає збої в процесі оволодіння особистістю відповідною роллю під час входження в нову соціальну ситуацію, набуття навичок спілкування та взаємодії; супроводжується незадоволенням особистості своїм становищем у групі, ефективністю реалізації свого комунікативного потенціалу, зниженням самооцінки людини, розмиванням індивідуальності, загалом зростанням незадоволеності своїм становищем у соціальному оточенні. Як правило, у такої особистості наявний внутрішній конфлікт між її статусом і домаганнями, шо, зрештою, може стати передумовою суїцидальної дії. Причини таких соціально-психологічних явищ можуть мати прямий та опосередкований характер: в першому випадку незадоволення виникає у зв'язку з неприйнятністю для індивіда певних умов життя взагалі, у другому — незадоволення виникає внаслідок порівнювання людиною свого соціального становища із становищем представників інших соціальних груп, що спричинює виникнення в людини завищених вимог до безпосереднього середовища існування та екстремальної ситуації, яка викликає занепокоєння, тривогу з подальшою незадоволеністю, конфліктною реакцією.

Соціально-психологічна дезадаптація не тотожна поняттю хвороби і проявляється в патологічній і непатологічній формах. Стосовно непатологічної дезадаптації, то вчені як приклад наводять відхилення в поведінці й переживаннях суб'єкта, пов'язані з недостатньою соціалізацією, соціально неприйнятними установками особистості, різкою зміною умов існування, розривом важливих соціальних стосунків тощо. Також вказується на те, що за структурою й механізмами непатологічна і патологічна дезадаптація мають суттєві відмінності: в першому випадку зниження загального рівня адаптації відбувається за рахунок звуження сфери діяльності і спілкування та зменшення їхньої інтенсивності; в разі патологічної дезадаптації розпочинається «ломка» основних напрямів адаптаційної діяльності, з'являються патологічні варіанти адаптації. Вказуючи на прямий зв'язок соціально-психологічної дезадаптації із суїцидом, у динаміці обох форм соціально-психологічної дезадаптації, яка веде до суїциду, вчені вирізняють дві фази: переддиспозиційну й суїцидальну, де перша фаза не є специфічною для суїциду, а в другій, яка починається із зародження суїцидальних тенденцій і продовжується аж до їх реалізації, дезадаптаційний процес проходить за загальною схемою, яка зводить до нуля всі вироблені раніше форми адаптації. При цьому конфлікт має вирішальне значення для переходу переддиспозиційної фази в суїцидальну.

Наявність конфлікту необхідна для прояву суїцидальних тенденцій, адже вона посилює порушення процесу адаптації. Небезпека конфліктів полягає в тому^ що вони супроводжуються різкими негативними емоціями, тобто, якщо конфлікт не вирішується своєчасно, це може призвести до неврозів, хворобливих станів, постійного розладу стосунків між людьми, а в підсумку — і до самогубства. Звісно, конфлікт має високу психологічну ціну — розмаїття негативних емоцій, стресів, переживань, розчарувань, втрат, провини; вони можуть викликати найрізноманітніші наслідки для конфліктуючих сторін: порушуються взаємини, знижується працездатність, погіршується морально-психологічна ситуація тощо. Отже, з одного боку, конфлікти створюють напружені стосунки в групі, переключають увагу її членів з однієї проблеми на іншу, важко позначаються на їхньому нервово-психічному стані, а з іншого — вони можуть мати не лише руйнівну, а й творчу силу, коли внаслідок їх подолання поліпшується самопочуття учасників суперечки. Таким чином, із соціально-психологічного погляду, до самого факту конфлікту не можна ставитися однозначно: аналізуючи його, слід враховувати як соціальну природу конфлікту, так і його психологічні наслідки.

У будь-якій з відомих класифікацій конфлікту стосовно проблеми суїциду важливим є виокремлення в ньому таких аспектів:

• конфлікт зовнішній чи внутрішній;

• співвідношення протилежних тенденцій, які викликали конфлікт, тобто ступінь напруження конфлікту (напруження й сила конфлікту залежать від співвідношення тенденцій, що його утворили: чим більше виражена різниця сил, тим простіше він вирішується; найважчим є конфлікт, який представлений рівними за силою тенденціями);

• значущість сфери конфлікту й резервів адаптації (особистісно-сімейні конфлікти, конфлікти у сфері виробництва чи навчання тощо; чим більш значущою є сфера конфлікту, тим вищі вимоги ставляться до адаптаційних ресурсів; у разі їх слабкості, тобто за умов переддиспозиційної дезадаптації й неможливості змінити конфліктну ситуацію, різко підвищується вірогідність суїциду як способу самоусунення від продовження будь-якої діяльності);

• значущість ознак, джерел, причин виникнення конфлікту;

• значущість формальних — неформальних комунікативних зв'язків між сторонами, які конфліктують.

Учені довели, що найбільш суїцидонебезпечними є внутрішні конфлікти, які викликані протилежними рівносильними тенденціями й належать до надзвичайно значущих для індивіда сфер.

Внутрішньоособистісні конфлікти виникають усередині людини в результаті того, що вимоги соціуму не збігаються з особистісними потребами чи цінностями індивіда, а також у відповідь на перевантаження, суперечливі вимоги тощо. За таких обставин сторонами, які конфліктують, є різні компоненти духовної структури людини, причому це можуть бути компоненти як одного рівня, наприклад у ситуації боротьби мотивів або зіткнення двох життєвих принципів, так і зіткнення різнорівневих компонентів. Натомість практика вивчення суїцидальної поведінки особистості свідчить, що не менш небезпечними є і зовнішні конфлікти, зокрема, міжособистісні, серед яких діадні конфлікти є найпоширенішим типом міжособистісного конфлікту, де в ролі учасників постають дві особи, кожна з яких є суб'єктом — носієм певних цінностей, інтересів і думок. І саме такий конфлікт вирізняється емоційною запальністю й напруженістю і перебігає, як правило, у відкритій формі. Такий конфлікт найчастіше виникає на ґрунті особистих симпатій-антипатій, але за умов певної групи (сім'я, трудовий колектив тощо) стосунки між людьми завжди виявляються тісно переплетеними з професійною діяльністю або неформальними взаєминами чи інтересами. Спроможні викликати суїцидальний ризик і конфлікти між особистістю й групою: вони виявляються як суперечність між очікуваннями або вимогами окремої особистості й сформованими в групі нормами поведінки, взаємодії й праці.

Конфліктні стосунки, виникаючи на тій чи іншій основі, можуть в подальшому підлягати генералізації, трансформації або переносу. Те, шо в поверхневому розгляді виступає для дослідника чи самого суб'єкта як єдина й кінцева причина суїциду, насправді є лише наслідком інших, більш глибинних і прихованих тенденцій. У зв'язку з цим важливо розрізняти такі типи конфліктів:

1) локалізовані — генералізовані;

2) первинні — вторинні;

3) автономні (із справжнім агентом) — перенесені (із заміщеним агентом).

При цьому генералізацією конфлікту дослідники називають розширення кола осіб, залучення в конфліктні стосунки нових агентів, пов'язаних з локальним джерелом первинного конфлікту, причому тієї ж самої його сфери. Стосовно трансформації конфлікту, то вона, на погляд учених, полягає в тому, що на основі первинного конфлікту в одній сфері виникає вторинний конфлікт у новій сфері, похідний від попереднього. І, нарешті, щодо переносу конфлікту, то це явище передбачає зміну спрямованості конфлікту із справжньою агента на об'єкт, що його заміщує, з іншої сфери стосунків.

Всі перелічені вище обставини, а особливо їх сукупність, спричинюють те, що конфлікт починає оцінюватися суб'єктом таким, якого не можна вирішити, а суїцид — єдиним способом його усунення. Як стверджує А. Амбрумова, суїцидогенний конфлікт, так само як і соціально-психологічна дезадаптація, проходить у своєму розвитку дві фази: переддиспозиційна є лише передумовою суицидального акту й може виникнути на грунті різних причин — реальних; тих, що містяться в дисгармонійній структурі особистості; пси-хотичних при патологічних переживаннях; суїцидсьіьна являє собою парадоксальний процес його усунення за рахунок самознищення суб'єкта. Загалом, переддиспозиційна фаза соціально-психолоіічної дезадаптації й конфлікту переходить у суїцидальну через критичний пункт, який має дві характеристики: значне обмеження або зведення до нуля кількості відомих суб'єктові варіантів вирішення конфлікту; суб'єктивна оцінка відомих варіантів вирішення конфлікту як неефективних або неприйнятних.

Оскільки на самогубство людина зважується за особливих, іноді екстремальних ситуацій, коли вона доходить висновку про необхідність піти з життя і здійснити дію, яка переслідує саме цю мету, то об'єктивно постає питання про взаємодію особистості й соціального середовища, в якому конкретний індивід живе, спілкується, контактує, працює, відпочиває, сумує, радіє. Отож, суїцидальна поведінка зумовлена цією складною взаємодією, тими численними зв'язками, в які людина вступає. Тут проявляються й засвоюються ціннісні орієнтації, норми, установки, комунікативна програма та моделі поведінки; виявляються аїресивні прояви особистості, стани дисонансу, депресії, неадекватність самооцінки, різного роду девіантні форми поведінки. Всі перелічені особливості індивіда загострюються в екстремальній ситуації та ситуації соціального напруження. Передусім такі різноманітні форми прояву соціального напруження, як депресія та стрес, за певних обставин можуть стати передумовами суїциду. Залежно від того, що являє собою особистість за своїми індивідуально-психологічними (темперамент, характер) та соціально-психологічними (спрямованість, ціннісні орієнтації, переконання тощо) якостями, її реакції на депресивні та стресо-генні чинники можуть бути найрізноманітнішими: починаючи від незначних дезадаптаційних проявів, закінчуючи важкими особистісними аутодеструкціями.

Причинно-наслідкові зв'язки суїциду з депресією та стресом мають дворівневий характер. По-перше, вони можуть розглядатися через індивідуальний аспект (тобто з погляду людини, яка переживає стрес чи депресію), а, по-друге, — через соціальний (тобто з погляду того, яке місце стрес чи депресія посідають у суспільстві в цілому). Виокремлюють кілька соціальних показників та соціально-психологічних причин