Соціалізація особистості. 4 страница

Період пізньої зрілості також дає варіанти поведінки: занепокоєність (людина намагається продовжувати плідно і творчо працювати, проявляти свої здібності та можливості); відсутність занепокоєності (призводить до гальмування розвитку та становлення, спричинює виникнення почуття непотрібності, спустошення); надмірна турбота про себе тощо.

Можна вести мову про психологічну, особистісну, соціальну, соціально-психологічну зрілість. У свій час американський психологічної зрілості особистості:

• широкі межі «Я», активна участь у трудових, сімейних, соціальних відносинах;

• соціальні контакти, дружня інтимність, співчуття, терпимість шодо різниці між власним «Я» та «Я» інших;

• демонстрація емоційної стійкості й самоприйняття;

• сприймання світу таким, яким він є — в реаліях, а не в бажаннях;

• розвинена здатність до самопізнання, усвідомлення своїх сильних і слабких сторін;

• здатність бачити цілісну картину світу, чому сприяє сформована система цінностей.

Особистісна зрілість пов'язана із ставленням людини до себе та власної діяльності, із проявом активності в соціумі, творчим вирішенням життєвих планів j поставлених завдань. Перебуваючи на різних рівнях розвитку (залежність, незалежність, взаємозалежність), люди по-різному проявляють особистісну зрілість. За певних обставин може мати місце повна чи часткова залежність у системі взаємозв'язків «дорослий — дитина» (йдеться про нормативну поведінку та її порушення, пов'язане з особливостями характеру індивіда) або контрзалежність як особливість певного етапу соціалізації (боротьба за незалежність). Повної незалежності в структурі соціальних відносин досягти неможливо, адже жити в соціумі й бути вільним від соціальних контактів водночас не можна: людина так чи інакше потребує взаємодії та спілкування, відсутність яких спричинює й актуалізує проблему самотності, аутизму (від гр. авто — сам; крайня форма психологічного відчуження, що виражається у відході індивіда від контактів з навколишньою дійсністю й зануренням у світ власних переживань). Рівень взаємозалежності є найсприятливішим для розвитку особистісної зрілості. Він є також оптимальним варіантом для прояву соціально-психологічної зрілості індивіда, основними показниками якої є його вміння говорити правду, обстоювати свою позицію, поєднувати власні комунікативні можливості з вимогами соціального оточення, його нормами і правилами поведінки, здатність долати комунікативні бар'єри й вирішувати конфліктні ситуації тощо. Стосовно соціальної зрілості, то вона проявляється у громадській, політичній, моральній, естетичній сферах та має такі показники: розвинуте почуття відповідальності; наявність соціального інтелекту (розвинена здатність до розуміння інших людей, передбачення розвитку різних соціальних ситуацій); потреба в турботі про інших людей; здатність до активної участі в житті суспільства; ефективне використання своїх знань і здібностей; конструктивне розв'язання численних життєвих проблем на шляху до самореалізації.

Важливою характеристикою зрілого людського життя є те, наскільки ефективно та активно особистість використовує відведений їй індивідуальний час для самореалізації. К. Абульханова-Славська виокремлює два типи людей: екстенсивні та інтенсивні. Перші нерозумно в кількісному та якісному відношенні витрачають свій час, своє життя, а другі — вдало, розумно й оптимально пристосовуються до обставин соціуму, активно використовуючи свої здібності й можливості на етапах соціалізації. Виходячи із цієї ознаки (екстенсивність — інтенсивність), можна спрогнозувати три варіанти акме особистості

1-експлуатація індивідом власних потенційних можливостей (з погляду тривалості життя, це — найменш вдалий життєвий шлях; з точки зору ефективності, користі суспільству, то він може бути найвдалішим життєвим шляхом);

2— рівномірний прояв людських потенцій

з наростанням сили й напруженням (життя складається вдало);

3 — рівномірний прояв людських потенцій з мінімальною витратою сил і можливостей (життя проходить даремно для себе та людей).

Одна з найскладніших проблем у формуванні особистості полягає в тому, як на різних етапах її соціалізації досягти найбільш повного розвитку індивіда, щоб перехід від однієї стадії до іншої відбувався в результаті якісно-природного самозаперечення, аби кожна стадія й кожен перехід були безболісними, особливо виразними і сприяли прояву потенційних можливостей людини. Щодо всебічного розквіту здібностей особистості на етапі досягнення зрілості, то йдеться про гармонійне поєднання прагнень особистості, її можливостей і потреб суспільства. На цей процес впливає чимало суб'єктивних та об'єктивних чинників: особливості індивідуального розвитку, стадія соціалізації, соціальне мікросередовище, традиції, «критичний вік» обраної професії, лінія поведінки індивіда, соціально-психологічний тип особистості, норми та цінності соціуму, епоха, стан рівноваги чи напруження в суспільстві, соціально-психологічні механізми соціалізації тощо. Історії відомі імена «великих старців», які не відчували старості й до останніх своїх днів продовжували активне, творче життя: у французькою художника К. Моне рання творча активність продовжувалася до глибокої старості; письменники Л. Толстой, Б. Шоу, В. Гюю змогли створити шедеври літератури після шістдесяти; німецький письменник Й. В. Гете у 82 роки закінчив другу частину трагедії «Фауст». Звичайно, фізичне старіння організму відбувалося, але психологічно цей процес вони не відчували як перехід у нову якість, у новий стан. А ось І. Мечников у 19 років надрукував кілька наукових праць з біології, О. Пушкін у 20 років написав поему «Руслан і Людмила», Д. Россіні в 24 роки.— оперу «Севільський цирульник». Коротке життя людини також може залишити вічний слід: згадаймо імена Лесі Українки, М. Добролюбова, М. Гоголя. Звісно, можна прожити сорок років і залишитися в пам'яті нащадків, а можна — більше ста й запам'ятатися лише тим, що так довго жив.

Сказане дає змогу припустити, що вік досягнення акме особистості, розкриття своїх потенційних можливостей у кожної людини свій. Один індивід може припинити своє самовдосконалення, свою самореалізацію ще на початку життєвого шляху, що й спричинює його фініш, інший не заспокоюється й у глибокій старості, а це продовжує акме. На зону акме, зону найвищого злету творчої активності впливають збіг прагнень, можливостей особистості й потреб суспільства. При цьому поширеною с думка про наявність у людини (йдеться передусім про етап зрілості) двох і більше акме. Зокрема дослідження болгарських учених у галузі соціального пізнання показують, що таких періодів буває навіть кілька. Важливою в цьому контексті є проблема співвіднесення акме особистості з її професійними можливостями й моральними принципами. Стосовно професіоналізму, то йдеться про те, що штучне професійне зростання людини, без урахування її індивідуальних особливостей, може призвести до отримання хибного акме. Приміром, іноді складається враження, що хороший інженер автоматично може стати й хорошим керівником, або відомий учений — адміністратором від науки. Це не завжди так: переведення з однієї посади на іншу без урахування потенційних можливостей індивіда призводить до того, що підприємство на певний час втрачає хорошого спеціаліста, водночас не одержуючи здібного керівника. Формально людині дається можливість просуватися вище по ієрархічній драбині, а насправді вона раптом опиняється не на своїй дорозі, на іншій вершині, на помилковому акме й реальний розквіт її таланту може або припинитися, або піти в неправильному (з погляду соціальних норм і професійних вимог) напрямку.

Щодо морального аспекту в соціалізації особистості на етапі зрілості, то тут також можна вести мову про реальне й удаване акме. Історія, так само як і наша сучасність, дають чимало прикладів, коли одна людина прославляється за рахунок іншої, коли досягнення однієї особистості приписуються іншій (Іуда Іскаріот знаний лише тим, що зрадив свого вчителя Ісуса Христа за ЗО срібляників; Ж. Дантес увійшов в історію як убивця О. Пушкіна). Отже, є різні шляхи досягнення вершин у професії, у стосунках з іншими, у дотриманні норм і правил поведінки тощо. Мовиться про шляхи честі та обов'язку і гріховні, шляхи дозволені й недозволені загальнолюдськими моральними нормами та Основним Законом держави — Конституцією. А звідси й вершини є істинні й помилкові. Свого акме можна досягти власними зусиллями, а можна й за допомогою обману, маніпуляцій, погроз, убивства. Зрештою, в кожної людини є своє акме й не варто захоплювати іншу вершину, адже рано чи пізно не стане зрозумілим і самій людині, і тим, хто її оточує, з ким вона спілкується та вступає в соціальні контакти й відносини. Загалом актуалізація морального чинника в соціалізації спеціаліста — закономірний процес цивілізованого розвитку країни, її економіки, культури, традицій, науки.

В акмеології вже сьогодні ведуться пошуки можливостей (у біологічному, психологічному, соціальному, соціально-психологічному аспектах) для подовження творчого, активного періоду життя людини за рахунок правильної організації та використання індивідуального часу (його темп, ритм, частота тощо); формування етичної і професійної культури; вивчення особливостей впливу соціокультурного та етнопсихологічного середовища на соціалізацію особи; створення умов для подолання суперечностей мікросередовища та особистості, що детермінують поведінку індивіда; розробки науково обґрунтованого алгоритму продуктивного вирішення завдань соціалізації зрілої особистості; самовдосконалення особистості, усвідомлення нею своїх реальних можливостей, ставлення до себе як до творця власного життя та ін. При цьому дуже важливо знайти в похилому віці застосування своїм здібностям і тим самим подовжити період зрілості. Г. Сельє з цього приводу зазначає, що трудотерапія — найкращий метод боротьби із старінням. Праця наділена великою можливістю поновлювати людські сили, вона — основна потреба людини. Питання, стверджує Г. Сельє, полягає не в тому, потрібно чи не потрібно працювати, а в тому, яка праця найбільше підходить людині на стадії старості.

Виходячи із зазначеного, можна констатувати, що для акмеології, яка спирається на досягнення в галузі генетики, медицини, психології, соціології, геронтології, педагогіки, важливими є всі стадії соціалізації особистості — старт (дитинство, шкільні, студентські роки), оптимум (зрілість, розквіт активності, професійних здібностей), фініш, а також вивчення гармонійної єдності цієї тріади. При цьому дуже важливо, щоб на будь-якому з цих етапів соціалізації людина мала широкий вибір для прояву власних здібностей і можливостей. Особистий вибір — це обов'язково відповідальність за процес та результат діяльності. Процес вибору на різних стадіях соціалізації нерідко супроводжується нестерпними пошуками, але саме він, головним чином, формує особистість, дає можливість проявитися власним індивідуальним рисам, розкритися таланту, досягти вершин творчості. У зв'язку з цим психологові не слід ставити на людині крапку, якщо навіть ця людина обмежена, нерозвинута або заплуталася в життєвих лабіринтах і негараздах. Людина завжди повинна мати можливість усвідомити себе особистістю, у неї повинен бути вибір, який би допоміг стати суб'єктом, творцем своєї власної долі, свого життя. Йдеться про те, щоб кожна людина мала можливість якомога краще пізнати себе, свій внутрішній світ, власне «Я», свої психофізіологічні особливості, що дасть їй змогу ефективно використовувати особистий потенціал, пристосовуватися до обставин життя, впливати на них, вибудовувати власну стратегію й лінію поведінки.

Розквіт можливостей особистості, досягнення нею вершин професійного, морального вдосконалення співвідносяться з такими поняттями, як «життєві плани», «життєва перспектива», «мета», «ідея», «ідеал». Життєві плани стосуються перспектив професійного зростання, сімейного благополуччя, матеріального достатку, майбутнього дітей тощо. їх відсутність або ж уявлення про неможливість реалізації намічених планів сприймається особистістю як безвихідь. Життєва мета — це наявність напрямку, яким необхідно рухатися; це те, що потрібно здійснити, чого слід досягти; той результат, на одержання якого спрямовані зусилля людини. Відповідаючи на запитання: «В чому сенс життя?» Г. Сельє зауважує, що необхідно прагнути до того, що ми самі вважаємо гідним. Не варто братися за непосильні завдання, адже в кожного є своя вершина. Для одних вона близька до максимуму, для інших — до мінімуму людських можливостей. У межах власних потенційних даних слід зробити все, на що здатна людина. Досягнення високої майстерності — чудова мета. Наявність ідеалу є найбільш узагальненим уявленням про максимально можливий рівень розвитку особистості й реалізації її потенціалу. Ідеал — це не ілюзія, він має об'єктивний характер. Національний виховний ідеал, випливаючи з народних традицій і вірувань, звичаїв, з конкретних ціннісних орієнтацій і потреб, не повинен заперечувати загальнолюдських цінностей (чесність, порядність, відповідальність, любов до Батькі

2. 4. Соціалізація особистості. (продовження 3)

З погляду соціальної психології однією з основних причин появи відхилень у поведінці вважається порушення соціальних стосунків особистості, яке спричинює афект неадекватності — негативний стан, що виникає в людини у зв'язку з неуспіхом у діяльності, який потім перетворюється в особистісне утворення, своєрідний функціональний орган. Афект неадекватності є тим соціально-психологічним джерелом антигромадської поведінки, який виражається в напруженні людських стосунків, у розбіжності самооцінки та оцінки достоїнств людини оточенням. Названий афект спотворює уявлення людини про ставлення тих, хто її оточує, до себе, чим зменшує ефективність зусиль оточення, спрямованих на нормалізацію системи стосунків індивіда, повернення його поведінки до нормального стану. Стосовно соціально-психологічного механізму асоціалізації людини, то на ранньому етапі соціалізації основним для особистості є механізм наслідування, коли індивід неусвідомлено або частково усвідомлено переймає в інших, котрі ведуть асоціальний спосіб життя, негативні взірці поведінки. Тут головним мотивом стає бажання отримати підтримку у відповідному негативному середовищі. На практиці перехід індивіда до девіантності, як правило, поступовий (хоча можливий і «вибух»), часто малопомітний для тієї людини, з якою він відбувається, а якщо й помічається, то в основному тенденційно, у формі констатації помітних для оточення змін особистості. Перехід складається, зазвичай, з численних (невеликих, незначних) ситуацій, що негативним чином позначаються на емоційному стані індивіда, на міцності його ціннісно-смислової сфери. На перехідному етапі поведінка людини поєднує в собі суміш про- та асоціальних вчинків у різному співвідношенні (антисоціальні вчинки на цьому етапі для індивіда ще не характерні — вони проявляться з набуттям ним досить вагомого досвіду асоціальних вчинків, особливо коли їх схвалюють і підтримують).

Асоціалізація особистості відбувається в ті самі періоди, що й соціалізація. Найчастіше негативна реакція на зміну соціальних умов спостерігається в неповнолітніх, більшість злочинів яких скоєні на фоні пустощів, неправильно сприйнятої романтики, жаги до подорожі, намагань робити так, як кумир або авторитет, психологічної ломки перехідного віку, несформованості стійких моральних позицій, схильності до групових впливів, імпульсивності тощо. Виникнення девіантної поведінки підлітка відбувається також тоді, коли батьки втрачають вплив на дітей, унаслідок чого унеможливлюється передавання соціально позитивного досвіду (якого, до речі, інколи бракує самим батькам). В родинах, де панують конфлікти, жорстокість, п'янство та інші аморальні прояви, у дитини формуються постійні негативні почуття, особливо до своїх батьків, вороже ставлення до них, що зберігаються, а деколи й підсилюються в підлітковому та юнацькому віці. У дітей з таких родин розвиваються дефекти характеру й морального розвитку, підвищена збудливість, страх, тривожність, що позначається на їхній успішності, поведінці. Неповнолітній із такої сім'ї з недовірою ставиться до старших, не має у своєму досвіді нормальної моделі взаємин між людьми, у нього не формується позитивний досвід спілкування з оточенням. Відсутність позитивних емоцій і можливості міжособистісного спілкування спонукає підлітка шукати їх у вуличних компаніях, бродяжництві, що призводить до частих утеч з дому в пошуках комфорту.

Відома низка поведінкових стереотипів, властивих для підліткового віку, котрі спричинюють соціальні та антигромадські вчинки:

• реакція опозиції (викликається завищеними претензіями до діяльності й поведінки підлітка, зайвими обмеженнями, неповагою до інтересів підлітка з боку дорослих та оточення; проявляється в утечах з дому, в прогулах, іноді в п'янці тощо);

• реакція імітації (проявляється в наслідуванні певної особи, героя фільму як із соціальною, так і антисоціальною поведінкою);

• реакція негативної імітації (поведінка, яка спеціально протиставляється нормі або моделі; якщо модель негативна, то ця реакція є позитивною);

• реакція компенсації (невдачі в одній галузі підкреслюються успіхами в іншііі);

• реакція гіперкомпенсації (велике бажання успіху в найважчій для індивіда галузі діяльності);

• реакція емансипації (намагання звільнитися від нав'язливої опіки старших, самоутвердитися; крайня форма прояву — заперечення стандартів, загальновизнаних цінностей, норм, закону тощо);

• реакція групування (об'єднання в групи однолітків, які різняться територіальною спільністю, примітивною символікою та ін.);

• реакція захоплення (проявляється в численних підліткових захопленнях музикою, спортом, колекціонуванням тощо).

Делінквентна поведінка підлітків — це система незначних правопорушень. Вона є різновидом девіантної поведінки й може бути зумовлена педагогічною занедбаністю, низькою культурою, важко-виховуваністю, психічними аномаліями (неадекватністю реакцій, негнучкістю поведінки, схильністю до афективних реакцій), неблаго-получним сімейним вихованням, поганим впливом мікросередовиша, низькою педагогічною кваліфікацією окремих учителів та ін. Основний прояв соціально дезадаптованої поведінки підлітка — це важко виховуваність (соціальна й педагогічна занедбаність, пов'язана з деформацією зв'язків підлітка із сім'єю та школою, а також з особливостями психічного розвитку дітей підліткового віку), а першоджерелом такої поведінки стає порушення стосунків у системі «дитина — дорослий». Негативні особистісні новоутворення підлітка, що детерміновані виливами соціальних чинників і перешкоджають успішній соціалізації, проявляються через такі феномени: «смисловою бар'єру» (він ґрунтується на актуалізованих афективних переживаннях; поширюючись на конкретну людину або на певну вимогу, проявляється в тому, що дитина ніби не розуміє того, що їй говорить дорослий); «афекту неадекватності» (негативні емоційні стани підлітка, які виникають у відповідь на труднощі в конкретній діяльності; характерні ознаки цього феномену — відверте ігнорування підлітком своєї невдачі, тобто провина за будь-які невдачі завжди приписується іншому, а не собі); розбіжності ставлень (розбіжність уявлень підлітка про свої стосунки в домінантних сферах життєдіяльності з реальним змістом та проявами цих стосунків); схильності до адиктивної поведінки (це поведінка, обтяжена хімічною залежністю).

Стосовно людини зрілого віку, то в цьому разі частіше спостерігається явище часткової десоціалізації, коли особистість порушує один або кілька позитивних зв'язків із соціальним оточенням, інші ж залишаються позитивними. Приміром, розкрадання державної власності людиною водночас супроводжується її позитивною поведінкою в родині, в колі друзів. Загалом класифікація асоціалізованих зрілих особистостей може розташуватися на шкалі, де на одному полюсі перебуватимуть люди з мінімальним ступенем асоціалізованості, тобто ті, шо порушили один або два життєво важливих зв'язки із суспільством, а на другому — індивіди, які практично розірвали більшість основних зв'язків із соціальним оточенням, такі, для яких злочинний світ став джерелом існування й життєдіяльності.

До тих людей, котрі стали на шлях злочинності й тим самим обрали злочинний тип поведінки, суспільство в особі інституцій соціалізації, органів соціального контролю здійснює ресоціалізацію, тобто відновлення раніше порушених якостей особистості, необхідних їй для повноцінної життєдіяльності в суспільстві. Ресоціалізація — це процес соціального оновлення особистості, засвоєння нею повторно (у разі десоціалізації) або вперше (у випадку асоціалізації або відставання в соціалізації) позитивних, з погляду суспільства, соціальних норм і цінностей, взірців поведінки. В даному понятті префікс «ре» означає демонтаж, руйнування засвоєних індивідом у процесі асоціалізації (чи десоціалізації) негативних антигромадських норм і цінностей та прищеплення тих цінностей і взірців поведінки, які схвалюються суспільством. Названа дефініція широко використовується не лише соціальними психологами та соціологами, а й педагогами, юристами. ресоціалізаційні заходи здійснюють ті ж соціальні інституції, що задіяні й у процесі соціалізації, а саме: родина, школа, трудовий колектив, навчальні заклади, громадські організації тощо. Натомість, якщо особистість здійснила злочин і опинилася в місцях позбавлення волі, то в цьому разі процес ресоціалізації передбачає руйнування асоціальних зразків поведінки, поновлення й розвиток у особистості соціально корисних зв'язків із суспільством, закріплення позитивних соціальних цінностей. Такий вид ресоціалізації здійснюють спеціальні інституції (виправно-трудові колонії для неповнолітніх, в'язниці та ін.), основною метою яких є руйнування злочинних зв'язків і установок засудженого шляхом навчання, праці та спілкування.

В контексті ресоціалізації є потреба розглянути й таке поняття, як соціальна реабілітація» (від лат. ре — префікс, що означає зворотну або повторну дію, і habilitas — придатність, спроможність), яке передбачає поновлення, залучення до нормального процесу соціалізації хворих, осіб, що пережили стрес під час аварій, катастроф, стихійних лих і т. п. В соціальній реабілітації мають потребу особи, для яких характерним є посттравматичний синдром і які потребують не лише соціальної допомоги, але й психотерапії, психокорекції, зняття емоційного напруження. Так, вивчаючи психологічні особливості допомоги потерпілим від катастроф на прикладі постчорнобильської ситуації, С. Яковенко показав, що внаслідок переживання катастрофи внутрішній світ людей (образ «Я та довкілля», ціннісні орієнтації) зазнає суттєвих змін: формується «комплекс потерпілого». Саме тому психологічну допомогу автор розглядає як процес, що має об'єкт, суб'єкт, мету, засоби досягнення, певний результат, який залежить від проблеми клієнта, інтенсивності і тривалості роботи з ним, кваліфікації фахівця, його помічників, власної активності потерпілого, підтримки рідних та «опору змінам» у соціальній системі тощо. Таке розуміння поняття «психологічна допомога» охоплює:

• непрофесіональну само- та взаємодопомогу потерпілих, яка є найбільш доступною, оперативною та досить ефективною за умов достатнього загального рівня психологічної культури населення;

• професіональну пряму допомогу потерпілим, що здійснюється силами психологів, які4 працюють в установах охорони здоров'я, освіти тощо;

• професіональну опосередковану допомогу, що здійснюється на рівні країни, області, району, громади та ін. і передбачає участь психологів у: ситуаційному аналізі, гуманітарній експертизі управлінських рішень, які стосуються життєдіяльності потерпілих; розробці цільових програм соціально-психологічної реабілітації та правового захисту потерпілих і рекомендацій щодо створення належних умов для їхнього оздоровлення й лікування; підготовці кадрів для роботи з населенням регіонів компактного проживання чи відселення потерпілих. Природа самої людини є складною і багатогранною. Хоча більшість соціально-психологічних підходів грунтується на усвідомленні проблема суїциду унікальності буття особи, на переконаннях у тому, що вона представляє собою вищою мірою свідому істоту з потенційними можливостями для позитивного зростання й самоактуалізації в суспільстві, реалії сьогодення показують, що поряд з соціально прийнятними зразками людської поведінки наявні й інші, такі як наркоманія, алкоголізм, злочинність, жорстокість, апатія, суїцид. Стосовно останньої форми поведінки — самогубства, то виникнення в людини ідеї про нього, процес прийняття рішення щодо реалізації прагнення до суїциду, його соціально-психологічна мотивація хвилювали вчених здавна, залишаються актуальними й сьогодні. Якщо подивитися на динаміку поглядів щодо соціально-психологічної природи самогубства в цілому, то вона має прогресивний характер: якщо на початку XIX століття домінували переконання про душевну хворобу як основну причину цього явиша, то наприкінці XIX — на початку XX століття стає очевидною помилковість і обмеженість таких переконань, оскільки в цей час поширюється думка про соціальні та соціально-психологічні чинники й передумови самогубства (міжособистісний конфлікт, самотність тощо). Отож самогубство починає кваліфікуватися і як глибоко індивідуальний вчинок, який здійснюється психічно здоровими людьми, і як результат аномалій чи розладів психіки індивіда, і як наслідок саме соціальних причин. Сучасні зарубіжні суїцидологи при інтерпретації суїцидальної поведінки звертаються до концепцій психоаналізу, біхевіоризму, інтеракціонізму й тих різновидів названих напрямів, які широко представлені в соціальній психології Заходу.

В колишньому Радянському Союзі наприкінці XX століття ряд учених експериментально вивчав цю проблему й виокремив такі психологічні та соціально-психологічні характеристики, притаманні суїцидентам: емоційна в'язкість (домінування однієї емоції), образливість, дратівливість, висока міра конфліктності, слабкий особистісний психологічний захист, неадекватна щодо особистісних можливостей самооцінка, невпевненість, висока потреба в саморе-алізації, в позитивних емоційних зв'язках і соціальних контактах, щирих стосунках, розвинута емпатія, заснована на очікуванні розуміння й підтримки від оточення, слабкий вольовий контроль, низька активність, песимізм, тенденція до самозвинувачення, несамостійність, агресія як постійна форма прояву особистісних характеристик, високий рівень тривожності (М. Тимонін, Е. Суслов). Інші дослідники (А. Слуиький, М. Занадворов) також звертають увагу на важливість соціально-психологічних особливостей суїцидальної поведінки (називають і описують такі властивості особистості, як: егоцентризм, аутоагресія, песимістична особистісна установка на майбутнє, система мотивів суїцидальної поведінки та ін.). Заслуговує на увагу той факт, ню в цей час учені (А. Амбрумова, В. Тихоненко, Л. Бергельсон та ін.) починають розглядати суїцид як наслідок соиіально-психологічної дезадаптації особистості за умов мікро-соціальних конфліктів, які переживає індивід. В цілому аналіз філософської, соціологічної, психологічної, соціально-психологічної літератури, присвяченої проблемі суїциду, дає змогу дійти висновку, що природа такого явища, як самогубство, пов'язана з дією різноманітних чинників, котрі можна звести у три великі групи: соціологічні, соціально-психологічні та психологічні чинники, виокремлення яких умовне, адже на практиці дія одного чинника підкріплюється дією іншого. При цьому соціально-психологічні чинники найповніше розкривають себе через поняття міжособистісної взаємодії і спілкування. Вже доведено, що проблеми, труднощі, ускладнення, які виникають у цій сфері, за несприятливих умов здатні підвищувати суїцидатьну активність людей. Таким чином, характеризуючи суїцид як соціально-психологічний феномен, необхідно враховувати як зовнішні соціально-психологічні чинники суїцидального ризику (вірогідність суїнилальних дій), так і внутрішні, індивідуальні особливості, що мають суїцидальну спрямованість (див. рис. 13).

Зазначене свідчить, що акт самогубства — це передусім вольовий акт, який характеризується здатністю суб'єкта до вибору кінцевої цілі діяльності (самознищення) і внутрішнім зусиллям, необхідним для її здійснення (М. Мелентьєв, А. Тищенко). Основа суїциду, з погляду соціальної психології, формується з оцінки екстремальної ситуації як регулятора поведінки; взаємодії як середовища, де зароджується оціночне ставлення до об'єкта, що викликає занепокоєння, стурбованість, переживання, страждання та ін.; форми існування оцінки та способів функціонування (поведінкові реакції, реальна поведінка, прийняття рішення, реалізація рішення, суїцидальний вчинок). В оцінці соціально-психологічної реальності (групової ізоляції, групового неприйняття, конфлікту тощо) фіксується уявлення людини про те, що є і що може статися в її взаєминах з іншими людьми, групами. В ціннісному ставленні концентруються відображені соціально-психологічні явища — необхідні, правильні, засуджувані, нестерпні. Щодо форм та способів функціонування цієї оцінки, то їх подає конкретна ситуація життєдіяльності особистості. Наприклад, одна людина проголошує внутрішній монолог з приводу ситуації, що викликає переживання («Ніколи собі цього не пробачу», «Це мене погубить», «Це моя провина» і т. п.), інша — вдається до вербального вираження своєї оцінки, позиції з колегами, друзями («Всі проти мене», «Ніхто мене не розуміє» тощо), третя — намагається оцінити критичну ситуацію і зробити той чи інший вибір засобами спілкування з умовним читачем через власні вірші, прозу («В зеленый вечер под окном // На рукаве своем повешусь» — С. Єсенін; «Я с жизнью в расчете // И не к чему перечень // Взаимных болей, бед и обид»— В. Маяковський).

Наведені приклади в тій чи іншій мірі вказують на присутність оціночно-вольового акту стосовно ситуації, яка викликає збудження, тривогу, агресію чи апатію, та щодо кінцевої цілі. Таке ціннісне ставлення і є регулятором подальшої поведінки — прийняття рішення та його здійснення. Отже, можна стверджувати, шо суїцид у даному контексті тлумачиться як оціночний акт, зумовлений волею суб'єкта з приводу кінцевої цілі. За таких умов бажання, маючи спонукальну силу, загострює усвідомлення мети майбутньої дії. Як стверджував відомий римський філософ Сенека у своїх роздумах про самогубство («Вибрані листи до Люцилія»), для того, щоб померти, не потрібно нічого, окрім бажання; за наявності бажання ніщо не завадить піти з життя. За М. Мелентьєвим та А. Тищенко, поняття волі охоплює не лише безпосередній внутрішній акт рішучості, а й усю внутрішню роботу того, хто замислив суїцидальне діяння — суб'єкта, починаючи від уявлення про справжню реальність (у нашому випадку — соціально-психологічну) та її бажану зміну й закінчуючи внутрішнім станом на момент здійснення замислу. В цілому за своєю соціально-психологічною структурою поведінка суїцидента має такі спрямування: оціночне ставлення до ситуації; прояв активності (взаємодія, спілкування) стосовно форм вираження оцінки; боротьба мотивів з метою вибору рішення; зміна установок з метою ухвалення рішення; прийняття й реалізація рішення.