Розділ 1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ФІНАНСОВО –ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ

БУКОВИНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Циклова комісія правових дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Співвідношення національного та міжнародного права»

Зміст

ВСТУП……………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ СПІВВІДНОШЕННЯ

ПОНЯТЬ «НАЦІОНАЛЬНЕ» ТА «МІЖНАРОДНЕ ПРАВО» ………...5

1.1. Співвідношення понять «національне право» та «міжнародне право»………………………………………………………………..5

1.2. Ознаки національного та міжнародного права в контексті їх співвідношення………………………………………………………

1.3. Принципи міжнародного та національного права, їх співвідношення та взаємодія………………………………………………………………

1.4. Співвідношення функцій національного та міжнародного права.

РОЗДІЛ 2. ДЖЕРЕЛА НАЦІОНАЛЬНОГО ТА МІЖНАРОДНОГО

ПРАВА………………………………………………………………………………...

2.1. Джерела національного права………………………………………..

2.2. Поняття та види джерел міжнародного права………………………..

2.3. Співвідношення джерел національного та міжнародного права……

РОЗДІЛ 3. СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯМ НАЦІОНАЛЬНОГО

ТА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА……………………………………………………...

ВИСНОВОК…………………………………………………………………………..

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………

ВСТУП

Сучасний рівень правосвідомості дає змогу говорити про первинність міжнародного права серед інших чинників, що впливають на міжнародні відносини. Більшість сучасних теорій співвідношення міжнародного та національного права допускають їхню одночасну дію стосовно того ж предмета в межах певної сфери. Відкритим залишається питання щодо верховенства одного з них і як це впливає на процеси застосування. Фактично міжнародне та національне право не вступають у конфлікт як системи, бо оперують у різних сферах і кожне домінує у своїй власній.

Співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права продовжує бути предметом дослідження вітчизняних науковців, зокрема таких, як І. Бліщенко, В. Буткевич, М. Буроменський, А. Вишенський, В. Денисов, Д. Левін, І. Лукашук, О. Мережко, Р. Мюллерсон, Г. Тункін, Є. Усенко та ін.

Загалом у правовій науці є дві основні теорії цього співвідношення: монізм і дуалізм.

Моністична теорія, основоположниками якої є німецькі послідовники Г. Гегеля (А. Цорн, А. Лассон, В. Кауфман), ґрунтується на визнанні міжнародного та внутрішнього права єдиною правовою системою. Ця концепція з’явилися на початку ХІХ століття й була розвинута у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття.

Водночас одні прихильники монізму стверджують верховенство міжнародного права, інші – внутрішньодержавного. Концепція примату останнього ґрунтується на поглядах Г. Гегеля, який убачав у державі «абсолютну владу», а міжнародне право вважав таким, що створене державами, тому в ньому домінують ідеї національного права.

По-перше, це абсолютно неприйнятно в умовах розвитку взаємозв’язку та взаємозалежності у світі, коли міжнародне право нерідко є не лише найефективнішим, а й єдиним інструментом розв’язання проблем, що постають перед людством. По-друге, ця теорія підриває принцип примату права над політикою, бо загрожує утвердженню в міжнародних відносинах верховенства зовнішньої політики окремих держав, що, у свою чергу, применшує цінність правового спілкування. По-третє, сучасне міжнародне право піднімається до рівня захисту прав і інтересів людства, тобто амбіції окремих держав мають поступатися місцем необхідності дотримання загальнолюдських цінностей.

Концепція примату міжнародного права, одним із основоположників якої був Г. Кельзен, набула розвитку після Першої світової війни. Згодом його погляди знайшли чимало прихильників, серед яких Д. Ссель, Ш. Руссо, Я. Броунлі та інші. На їхню думку, у світі існує єдиний правопорядок у рамках єдиної системи права. Він охоплює і міжнародне, і національне право, однак домінуючим є правопорядок, що ґрунтується на міжнародному публічному праві. За наявності прогалин чи колізій у внутрішньому праві повинні діяти норми міжнародного права. Кожна держава може самостійно визначати особливості дії норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку.

Нині під концепцією монізму часто розуміють теорію верховенства міжнародного права стосовно національного. Такої версії дотримуються не лише прихильники школи природного права та одного з її напрямів – нормативізму, а й соціологічної та психологічної шкіл.

Г. Лаутерпахт, один із найвідоміших представників школи природного права, наголошував на великому значенні моральних цінностей і необхідності поваги до прав людини. Він розумів міжнародне і національне право як єдину нормативну систему, головною функцією й метою якої є забезпечення добробуту особистості. Й, виходячи з цього, вважав, що найкращим засобом досягнення цієї мети є саме примат міжнародного права над правом національним, бо воно втілює в собі моральні цінності та ідеал справедливості, що ґрунтується на повазі до прав і свобод людини. На думку Г. Кельзена, міжнародне право – це право вищого порядку, норми якого мають вищу силу стосовно норм права національного, що й визначає чинність останнього.

Відомий німецький юрист Г. Тріпель одним із перших наприкінці XIX століття науково сформулював теорію дуалізму. Вона набула розвитку у працях Д. Фіцмориса, К. Струппа, X. Штребеля, Д. Анцилотті, П. Опенгейма, Р. Кавальєрі, Р. Куадрі, Б. Росса, П. Дроста та інших. Так, Д. Анцилотті у праці «Курс міжнародного права» доводив відмінність і незалежність двох систем права, між якими існує взаємозв’язок, але які не є взаємно підпорядкованими. Абсолютний примат однієї з правових систем над іншою заперечували також Дж. Старк, Я. Броунлі, В. Фрідман, К. Райт, які дотримувалися дуалістичного погляду.

Г. Тріпель сформулював три головні критерії, що дають змогу розмежувати національне (внутрішнє) та міжнародне право. На його думку, ці системи права мають різні: 1) джерела; 2) суб’єкти; 3) предмети регулювання. Однак із плином часу виявилося, що за цими критеріями різниця вже не така чітка.

Мета та завдання – дослідити спільні та відмінні риси національного та міжнародного права.

Об’єктом дослідження є дві системи права: національне та міжнародне право і їх співвідношення.

В першому розділі розкривається поняття національного та міжнародного права їхні ознаки, принципи та функції.

В другому розділі розглянуто джерела національного та міжнародного права та їхні види.

В третьому розділі розкрито проблему співвідношення національного та міжнародного права.

РОЗДІЛ 1

ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ «НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО» ТА «МІЖНАРОДНЕ ПРАВО»

1.1 Співвідношення понять «національне право» та «міжнародне право»

У класичному міжнародному праві по суті лише держави мали власні права і обов’язки як за мирних часів, так і воєнних. Так було навіть там, де правила міжнародного права передбачали захист індивідів, як наприклад у випадку щодо приписів про захист військовополонених чи про захист цивільного населення під час військової окупації. І сьогодні міжнародне право все ще регулює насамперед відносини між державами як первинними суб’єктами міжнародного права і головними дійовими особами спільноти народів. При цьому слід зважати на уточнення: міжнародне право регулює, власне, лише ті відносини держав, які через свою суверенну природу чи відповідно до волі причетних держав не підлягають впливу національного, внутрішнього права.

Крім міждержавних відносин сучасне міжнародне право регулює становище міжнародних організацій та інших одиниць чи спільнот, що можуть мати як суб’єкти міжнародного права власні права та обов’язки. Зрештою поняття міжнародного права поширюється також на певні обмеження можливостей державної влади щодо внутрішніх питань, будучи особливо корисним на службі захисту прав людини.

Поняттю «міжнародне право» зрештою відповідає ще одне особливе пояснення. З одного боку, міжнародно- правовий порядок служить у підсумку не вирівнюванню інтересів між державами чи урядами, що діють від їх імені, а народам і кожній окремій людині. З другого боку, нинішній перебіг справ поступово виводить і державні народи, і меншини з-під «посередницької функції» держави. Варто лише згадати про право на самовизначення народів, про захист меншин, втручання Об’єднаних Націй за повного розпаду державної влади чи про захист демократичного способу формування волі (наміру), зокрема від протидії чинних режимів.

З огляду на просторову сферу чинності можна провести різницю між універсальним (чинним по всьому світу) міжнародним правом і партикулярним міжнародним правом, що є чинним лише для одного сегменту спільноти держав або й узагалі лише для двох держав (як наприклад регіональне звичаєве чи договірне право)[19].

Попри розмаїття існуючих визначень міжнародного права можна виділити загальне: міжнародне право — особлива правова система, яка складається із принципів і норм, що регулюють відносини між його суб’єктами.

Але міжнародне право не тільки сукупність принципів і норм, адже сама ця сукупність є нормативним відображенням міжнародної форми правосвідомості. Міжнародно-правові норми відбивають складний процес взаємодії держав, постійного перетворення суспільних відносин. Правосвідомість, що складається на їх основі, знаходить відображення в міжнародному праві, яке відповідає об’єктивним

факторам суспільного розвитку. Не розсуди юристів, наукових установ чи держав, а реальні суспільні потреби, самоб’єктивний процес світового розвитку в усіх його проявах є причиною існування та розвитку міжнародного права як об’єктивної реальності. Об’єктивні умови визначають зміст тієї чи іншої норми права. Закінчення другого тисячоліття нової ери в історії людства співпадає з початком нового етапу розвитку міжнародного права. У 1989 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 44/23 «Десятиріччя міжнародного права ООН», яка підкреслює внесок ООН у сприяння «більш широкому прийняттю та повазі до принципів міжнародного права» і заохочення «прогресивного розвитку міжнародного права та його кодифікації». Визнано, що на цьому етапі необхідно зміцнювати верховенство права в

міжнародних відносинах, для чого слід сприяти його вивченню, поширенню та більш широкому визнанню. Період 1990—1999 років був проголошений ООН десятиріччям міжнародного права, протягом якого мало відбутися подальше зростання ролі міжнародно_правового регулювання в міжнародних відносинах. Закономірності розвитку міжнародного права у принципі відповідають закономірностям міжнародних відносин. На останні впливають різні об’єктивні та суб’єктивні чинники: рівень економічного розвитку держав, суспільна мораль і моральність, національні інтереси, екологія, поява глобальних проблем, науково_технічний прогрес тощо. Формуючись під впливом міжнародних відносин, міжнародне право активно впливає на них, причому його роль постійно зростає та висувається на перший план.

Таким чином, міжнародне право — це особлива система юридичних норм і принципів, що регулюють міжвладні міжнародні відносини та висловлюють узгоджену позицію учасників цих відносин, обумовлену дією закономірностей міжнародних відносин на певному етапі розвитку цивілізації, шляхом встановлення взаємних прав і обов’язків[13].

Національне право – це це сукупність чинних принципів і норм права, якій притаманні єдність, узгодженість, диференціація (поділ) і згрупованість норм у відносно самостійні структурні утворення (інститути, галузі та підгалузі права)[8].

Поділ системи права на галузі базується на певних критеріях. Такими критеріями є предмет (матеріальний критерій) і метод (юридичний критерій) правового регулювання.

Предмет правового регулювання — сукупність якісно однорідних суспільних відносин, урегульованих правовими нормами (відповідає на запитання «що?»).
Предмет правового регулювання зазвичай розглядають як визначальний критерій системи права. Предмет правового регулювання вважається об'єктивним критерієм побудови системи права. Предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив норм права. Але відносинам, які входять до цієї групи, повинна бути притаманна певна сукупність ознак:

- Вони мають найвагоміше для суспільства значення.

- Мають однорідний, типовий вираз.

- Виникають в суспільстві у зв'язку з проявом цілеспрямованої свідомо вольової діяльності людей і набувають стійкого, сталого характеру.

- Повинні бути придатними для регулювання нормами права.

Метод правового регулювання — сукупність прийомів і засобів правового впливу на суспільні відносини (відповідає на запитання «яким чином право регулює суспільні відносини?»). Він показує, як регулюються суспільні відносини, якими прийомами та у які способи. І є юридичним критерієм побудови системи права.
Метод правового регулювання характеризується специфічними ознаками:

1. визначає особливості: порядку, нормативних підстав та юридичних фактів, необхідних для виникнення і реалізації учасниками суспільних відносин відповідних юридичних наслідків.

2. встановлює коло і правовий статус суб'єктів права, зміст та обсяг їх прав і обов'язків.

3. використовує головні прийоми, що утворюють відповідний метод — дозволи, зобов'язання, заборони, поєднуючи їх у різний спосіб в галузях права.

4. закріплює різні способи захисту прав та забезпечення виконання юридичних обов'язків.

Первинні методи правового регулювання:

5. імперативний (директивний, централізований) — суворо обов'язковий, побудований на засадах влади і підпорядкування, на відносинах субординації (метод «вертикалі»). Відносини зверху донизу регулюються владно-імперативним шляхом і як наслідок, характер відносин між суб'єктами перетворюється на відносини субординації, прямої підпорядкованості. Він припускає заборони, обов'язки, покарання.

6. диспозитивний — побудований на засадах автономії, юридичної рівності суб'єктів, угоди сторін (метод «горизонталі»). Застосовується до юридично рівних суб'єктів у відносинах, що складаються на основі обопільної волі їх учасників. Головним інструментарієм при диспозитивному методі регулювання є дозвіл[18].

Отже, можна означити міжнародне право як сукупність правових положень щодо взаємовідносин держав, міжнародних органів цій та інших суб’єктів міжнародного права. А поняття національного права можна визначити як сукупність чинних принципів і норм права, якій притаманні єдність, узгодженість, диференціація (поділ) і згрупованість норм у відносно самостійні структурні утворення (інститути, галузі та підгалузі права), яке призначене для регулювання відносин в певній державі.