Релігійне життя в Україні у XIV-XVI ст. Реформація і контрреформація в Європі, їх відгомін в Україні.

Під польською владою православна церква втратила своє привілегійоване становище і опинилася перед загрозою повного знищення. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Митрополит і єпископи вважалися представниками всього народу, а церковні собори стали всенародними з'їздами. У своєму тяжкому становищі церква шукала захисту і підтримки серед громадян і мусила наближатися до них, цікавлячись не тільки їх духовним життям, але і світськими потребами. Під церковною опікою гуртувалися братства, школи, шпиталі, розвивалося письменство і мистецтво. Дещо змінилося релігійне життя суспільства і місце церкви після прийняття Берестейської унії (1596 р.). В релігійному житті стався розкол, який особливо негативно відбився на політичній боротьбі, яку вів український народ у XVII ст.

Після розколу православна і греко-католицька церкви опинилися в орбіті загальноєвропейських релігійних та культурних рухів. Проте єдність народної релігійної культури, характер національної духовності не були підірвані. Український народ в особі греко-католицької церкви створив власну національну церкву, яка впродовж наступних століть, замінюючи в найбільш драматичних ситуаціях інститут держави, постала основною опорою в боротьбі українців проти полонізації, обрусіння, за збереження та розвиток самобутності шляхом плекання своєї мови, культури, духовності.

Церковні братства та їхня культурно-просвітня діяльність. В той час, коли вищі класи почали підпадати під польські впливи, провід та ініціатива в національному житті перейшли до низів. Спочатку провідну роль на себе взяло міщанство, пізніше активізувалися селянські маси, які стали співтворцями козаччини.

Величезна роль у розвитку культури в Україні належала братствам. Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки релігійний характер. Коли поширилася цехова організація, братства запозичили дещо з цехового устрою. У цей період особливо важливими стають економічні завдання братств. В XVI ст. братства поширили свою діяльність на широке політичне і культурне поле, вони утримували школи, друкарні, лікарні й шпиталі, засновували бібліотеки, поширювали церковну літературу.

Спочатку до братств входили міщани, пізніше шляхта і духовенство. Братства існували в містах Києві, Львові, Луцьку, Острозі, Рогатині, Дубно та ін. Це були релігійно-національні об'єднання, які очолили боротьбу проти політики національного і релігійного тиску, що здійснювала Польща в Україні.

У суспільно-політичному житті багатьох країн Європи XVI ст. велику роль відіграла Реформація. Цей могутній, антифеодальний в своїй основі, рух, зумовлений глибокими соціальними суперечностями тогочасного суспільства, проявлявся у формі нових релігійних вчень.

У Реформації було багато напрямів, що відбивали інтереси різних класів та соціальних прошарків. Представники радикальних течій, виражаючи інтереси пригноблених сільських і міських низів, закликали до боротьби проти основ феодального ладу; середні міські верстви та міська верхівка виступали за обмеження сваволі феодалів, дешеву церкву і підпорядкування її своїм інтересам; частина світських феодалів також прагнула поставити церкву під свій контроль і збагатитися за рахунок її маєтків.

Реформаційний рух на Україні розгорнувся в той період, коли у Речі Посполитій вже почався наступ контрреформації. На Україні, як і всюди, реформація була зумовлена місцевими соціально-економічними й політичними відносинами. В той же час на її ідеологічному оформленні позначилися тісні культурні взаємини України з Росією та Білорусією, а також із Польщею і країнами Західної Європи. Так, у 70-х роках XVI ст. на Волині оселилися найвизначніший представник російського плебейсько-селянського єретичного руху Феодосій Косой та його однодумець Ігнатій. Вони викривали церкву як захисника інтересів панівних класів, відкидали церковні догми й обряди. Погляди їх, за свідченням сучасників, користувалися на Волині значною популярністю. У XVI і першій половині XVII ст. в міщанських колах поширювалися твори західноєвропейських лютеранських і кальвіністських авторів та представників радикальної течії антитринітаріїв (тих, хто відкидав догму про троїстість бога).

У другій половині XVI — на початку XVII ст. частина українських, білоруських, литовських (магнатські й шляхетські родини Воловичів, Огінських, Сапєг, Ходкевичів та ін.), а також тих польських і угорських феодалів, що мали маєтки на Україні, прийняли кальвінізм. Близько 1553 р. кальвінізм прийняв такий впливовий магнат, як литовський канцлер М. Радзівілл. В останній чверті XVI ст. український феодал князь О. Пронський перетворив у значний центр кальвінізму м. Берестечко на Волині. Брацлавський воєвода Ян Потоцький поширив кальвіністську релігію в містечку Панівцях на Поділлі, у м. Гвіздці в Галичині та інших своїх маєтках. Громади кальвіністів виникли і в деяких інших місцевостях, зокрема в Перемишльській і Холмській землях Руського воєводства, Белзькому і Підляському воєводствах, на Закарпатті. Нерідко шляхта, зокрема на Закарпатті, пробувала силою навернути своїх кріпаків до «нової віри», але кальвінізм, чужий народним масам, не мав успіху серед селянства.

Феодали, здебільшого великі й середні, підтримували кальвінізм, бо він виступав проти католицизму й давав, отже, релігійну санкцію на захоплення земельних володінь католицької церкви, водночас не порушуючи основ феодально-кріпосницького ладу; крім того, сам устрій кальвіністської церкви — виборність із світських осіб старійшин та проповідників («міністрів»), що стояли на чолі кальвіністських громад, — відкривав перед феодальною аристократією широкі можливості для захоплення керівництва новою церквою з метою використання її, зокрема, у боротьбі проти посилення королівської влади.

Реформація на Україні була також однією з форм опозиції політиці насильного покатоличення й полонізації населення. Серед православних поширювалися протестантські переклади біблії, кальвіністський «Катехізис» Симона Будного, опублікований у м. Несвіжі білоруською мовою, збірки протестантських проповідей. Серед освіченої частини православного духівництва знаходила відгук ідея перекладу біблії зрозумілою народові мовою і критичного, раціоналістичного підходу до біблійних текстів. Протестантськими виданнями користувалися, зокрема, при перекладі на українську літературну мову Пересопницького євангелія (1556—1561), євангелія В. Негалевського (1581), Крехівського «Апостола» (60-ті роки XVI ст.). У цей же час на Закарпатті з'явилася така пам'ятка староукраїнської літературної мови другої половини XVI ст., як Нягівські повчання на євангельські теми. Автор її, не пориваючи з православ'ям, ряд питань висвітлює з кальвіністських позицій.

Але вже наприкінці XVI — на початку XVII ст. більшість феодалів-кальвіністів повернулася до католицької віри, що пояснюється насамперед посиленням антифеодального руху. В таких умовах панству було невигідно і навіть небезпечно нападати на католицтво, підпору феодальних порядків, знаряддя духовного поневолення народних мас. Відхід феодалів від кальвінізму супроводжувався посиленням наступу контрреформації і переслідуванням усіх некатоликів.

Особливо жорстокого переслідування зазнало ліве крило антитринітаріїв, що, відбиваючи інтереси міського плебсу й селян, висувало вимогу ліквідації кріпосництва. На початку XVII ст. в антитринітарському русі взяли гору більш помірковані социніани — послідовники італійського гуманіста і реформаційного діяча Фавста Социна. Социніани з раціоналістичних позицій критикували церковні догми, виступали за свободу совісті як умову морального вдосконалення людини. Найбільшого поширення цей рух набув на Волині й частково в західній частині Київщини в другому — третьому десятиріччях XVII ст. У 30—40-х роках XVII ст. репресії проти социніан посилилися, а в 1658 р. социніанство було остаточно заборонене сеймом Речі Посполитої.

Критика кальвіністами й социніанами вчення і практики католицизму, залучення ними світських людей до керівництва церковними громадами, проповідь раціоналізму, виступи представників лівих течій проти кріпосництва — все це сприяло активізації суспільно-політичного життя.