Кінець 80-х рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст.).

1. Україна на шляху до державного суверенітету і незалежності.

2. Суспільно-політичне і національне пробудження українського народу.

3. Україна в умовах державної незалежності.

Ключові слова: Автокефалія, багатопартійність, геополітика, гласність, демократія, консерватизм, консолідація, конституційний процес, криза, легітимність, лібералізм, менталітет, мітинг, модернізація, надзвичайна ситуація, Народний Рух України (НРУ), незалежна держава, неформальна організація, нове політичне мислення, олігархія, опозиція, парламентаризм, перебудова, плюралізм, політична культура, популізм, правова держава, президент, революція, «релігійний ренесанс», страйк, суверенітет, толерантність, узурпація, федерація, «холодна війна».

.

1. Україна на шляху до державного суверенітету і незалежності

На середину 80-х рр. ХХ ст. всеохоплююча системна криза вразила всі сфери життя СРСР. Короткочасне зростання темпів промислового виробництва у 50-х - на початку 60-х років змінилось їх нестримним падінням. Розладнана українська економіка, як складова так званого єдиного народногосподарського комплексу спричинила різке зниження життєвого рівня населення.

Збільшення капіталовкладень у виробництво сільськогосподарської техніки, мінеральних добрив тощо не давали належної віддачі з огляду на принципово слабку ефективність радгоспно-колгоспної системи. СРСР виявився нездатним забезпечити населення продовольством. Щорічно з-за кордону ввозились мільйони тонн зерна за рахунок продажу нафти, газу, безоглядної експлуатації природних ресурсів, що стрімко наближало екологічну кризу.

Тривала виснажлива гонка озброєнь. Разючого удару по міжнародному авторитету СРСР завдала радянська агресія в Афганістані.

Яскраво проявились суспільно-політичні негаразди. Зазнали руйнації суспільні відносини, мораль, загрозливих масштабів набирало повальне пияцтво, процвітали корупція, казнокрадство, організована злочинність. Темпи зростання населення в Україні були чи не найнижчими серед республік колишнього СРСР. Без рішучих змін країна була приречена на повну деградацію.

Ставало зрозумілим, що адміністративно-командна система неспроможна вивести державу з глухого кута. Назріла болюча потреба реорганізації економіки, соціального життя, зміни політичного ладу й оновлення державної сфери.

Із приходом на керівні та державні посади політиків, яким вистачило мужності розпочати перегляд застарілих стереотипів, виробити нові підходи в аналізі розвитку радянського суспільства, в СРСР виникає надія на можливість довгоочікуваних демократичних перетворень.

Партійне керівництво на чолі з М. Горбачовим, обраним на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС у березні 1985 р., наважилось на часткову перебудову радянської системи. Квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС проголосив зміну економічної, соціальної та зовнішньої політики і взяв курс на перебудову, демократизацію і гласність.

Поняття “перебудова” було пов’язане з утопічними надіями на швидке поліпшення життя звичними командними методами. Фактично вона виявилася типовою революцією згори з усіма притаманними їй вадами. Процес перебудови планувався як відносно обмежена в часі, упорядкована й суворо контрольована партійним керівництвом, операція.

Навесні 1985 р. політичне керівництво країни вирішення більшості проблем вбачало у переборенні процесу зниження темпів економічного зростання, подоланні відставання вітчизняного машинобудування. Спочатку переважала думка, що можна у відносно короткий термін вивести радянську економіку на нові рубежі, а потім активізувати соціальні фактори й підвищити добробут радянських людей. Одночасно передбачалось удосконалення структури управління народним господарством, стимулювання нових форм праці. Проте розвиток подій досить швидко зламав надуману схему.

Ситуація в країні була досить напруженою. Найбільшу небезпеку становили консерватори, в чиїх руках залишалась влада на місцях. Фактично до кінця 80-х рр. перебудова в Україні здійснювалася у консервативній інтерпретації горбачовської політики за відсутності концепції розвитку республіки як в економічній, так і в політичній сферах.

Фактором гальмування перебудовчих процесів був острах московського керівництва, що демократизація поверне до життя піднесення національної свідомості, якого завжди з жахом очікувала імперія.

Об’єктивний аналіз вимагає врахувати той факт, що програма перебудови так і не була розроблена й прийнята центром. Замість неї існувала лише її загальна концепція без чіткого визначення етапів, окреслених завдань і т. ін., що значною мірою гальмувало здійснення реформ і в Україні.

Перебудова в ідеологічній сфері породила такий термін як “гласність”, що означав проміжний етап на шляху від тотальної цензури до свободи слова. В Україні свобода слова винищувалась значно ретельніше, ніж у всьому СРСР, та й ідеологічний відділ ЦК КПУ разом з іншими службами працювали більш спрямовано.

У той час як на союзному рівні відбувалися важливі зміни у складі вищого керівництва, першим секретарем ЦК КПУ аж до осені 1989 р. залишався В. Щербицький, який, підтримуючи перебудовчі гасла, насправді чинив опір радикальним змінам у республіці. М. Горбачов не поспішав швидко змінювати ситуацію в Україні, яка була надто важливою для СРСР у цілому.

Оновлення всіх сфер життєдіяльності країни вимагало глибших зрушень у вирішальній сфері – економіці.

Висунута програма перетворень передбачала “прискорення соціально-економічного прогресу” країни на основі широкого впровадження досягнень НТП, створення нового господарського механізму й активізації людського фактора. Невдовзі стало зрозумілим, що реформування економіки вимагає якісних структурних змін у радянській економічній моделі. Реформи ж прагнули поєднати ринок з централізованим плануванням, тому їхні спроби домогтися економічного зростання через розширення прав підприємств на основі формули “самостійності”, “самофінансування”, “самоокупності” не увінчалися успіхом. Наслідком цього стало подальше зниження продуктивності праці, падіння рівня виробництва, зубожіння найширших верств населення. Гігантськими темпами почав зростати внутрішній та зовнішній борг.

Величезною проблемою для української економіки й загальнонаціональною трагедією став вибух 26 квітня 1986 р. на Чорнобильській АЕС. Республіканське керівництво під тиском Москви, зокрема М. Горбачова, певний час боягузливо замовчувало сам факт катастрофи, а згодом – і її справжні наслідки. Катастрофічні екологічні й економічні наслідки Чорнобильської трагедії не піддаються точним оцінкам. Із господарського обігу вилучено близько 190 тис. га землі, жертвами радіоактивного забруднення стали понад 1000 українських міст і сіл.

Аварія на ЧАЕС яскраво висвітила колоніальне становище України і стала поштовхом до пробудження українського суспільства, адже рішення про замовчування справжніх наслідків катастрофи приймалися саме в Москві.

Відтак, у перші роки перебудови “гласність”, проголошена в Москві, мало змінила обличчя навіть республіканської преси, не кажучи про якісь істотні зрушення. Україна все ще залишилася “заповідником застою”.

2. Суспільно-політичне і національне пробудження українського народу

Досить обмежена інформаційна свобода відкрила шлюзи стримуваній доти суспільно-політичній енергії мас, сприяючи виникненню нової морально-політичної атмосфери, а також відродженню національної свідомості українського народу. Поступово, незважаючи на опір партійно-державної номенклатури, почали повертатися із забуття твори М. Грушевського, В. Винниченка, П. Куліша, М. Костомарова. Ламалися, здавалося б, нездоланні стереотипи й догми старого мислення, ширше бачилося минуле, сучасне й майбутнє українського народу. В цей процес включилася українська преса – газета “Літературна Україна”, журнали “Жовтень”, “Україна” та ін. Під пером Ю. Щербака, В. Чемериса, І. Цюпи, М. Жулинського. С. Білоконя, В. Сікори та інших авторів. Окреслювались контури замовчуваних сторінок історії, виринали із забуття величні історичні постаті. Одночасно суспільство почало пізнавати правду про добу визвольних змагань 1917–1920 рр., трагічні картини колективізації, голодомору 1932–1933 рр., суперечливий характер суспільного розвитку в 20–30 рр. ХХ ст., сталінські репресії та ін.

У цей період у суспільно-політичному житті України особливої гостроти набуває проблема статусу української мови. Такі представники демократичної інтелігенції, як О. Гончар, П. Загребельний, Д. Павличко, І. Драч та багато інших відкрито протестували проти русифікаторської політики В. Щербицького. Під час прийняття Закону про мови (жовтень 1988 р.) відверто обговорювались проблеми відродження національної культури, духовності, аналізувалися причини деформації у національних відносинах. Поступово визначилося коло домінуючих ідей, насамперед, збереження і розвиток української мови й культури, досягнення економічної самостійності та реального державного суверенітету.

Водночас пожвавилась діяльність неформальних організацій, які виникли в різних містах республіки. У червні 1989 р. в Україні діяло понад 47 тис. неформальних об’єднань, найпомітнішими з яких були Товариство української мови імені Т. Шевченка, історико-просвітнє товариство “Меморіал”, екологічне громадське об’єднання “Зелений світ” та ін. Чільне місце серед політичних неформалів належало Українській Гельсінській спілці, яка взяла на себе роль інтелектуального центру та лідера народної опозиції.

Новий етап розвитку демократичних процесів в Україні був пов’язаний з початком багатопартійності. Першим широкомасштабним всеукраїнським політичним об’єднанням став Народний рух України. Його поява відображала об’єктивну необхідність економічного і політичного реформування суспільства, національного відродження України.

У вересні 1989 р., незважаючи на шалений опір властей, відбувся Установчий з’їзд Народного руху України, головою якого було обрано поета І. Драча. То був час консолідації суспільно-політичних організацій, груп і окремих громадян на ґрунті боротьби за національне, духовне, економічне і політичне відродження України.

Після того, як у березні 1990 р. з Конституції СРСР було вилучено положення про “керівну і спрямовуючу” роль КПРС, партійне будівництво прискорилося. У квітні 1990 р. на базі Української Гельсінкської спілки була створена Українська республіканська партія (УРП), яку очолив відомий правозахисник Л. Лук’яненко. В наступні місяці відбулися установчі з’їзди Української християнсько-демократичної партії, Соціал-демократичної партії та ін. У вересні 1990 р. створено Партію зелених України, очолену Ю. Щербаком, яка виступила за збереження природи, культурної та історичної спадщини українського народу. Всього на 1991р. в Україні налічувалося понад 20 політичних партій та об’єднань, переважна частина яких або обстоювала державницькі позиції, або еволюціонувала до них.

Криза союзних структур, політичне протиборство, погіршення економічної ситуації неухильно посилювали потяг до суверенності й відновлення незалежної української держави.

Важливим кроком на цьому шляху стало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР “Декларації про державний суверенітет України”. Попри всі незгоди і дискусії більшість парламенту і опозиція були єдині в розумінні необхідності такого кроку. Сумніви багатьох депутатів щодо його доцільності були розвіяні проголошенням напередодні у Москві державного суверенітету Російської Федерації. У названому документі вперше проголошувалося верховенство законів республіки стосовно законодавства СРСР, до складу якого вона тоді входила. Положення Декларації було внесено до чинної тоді Конституції УРСР окремою статтею. Вказувалось на самостійність, повноту і неподільність влади в межах республіки, недоторканість її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Підкреслювалось, що від імені народу може виступати виключно Верховна Рада УРСР. Україна проголошувалась нейтральною позаблоковою державою, яка дотримуватиметься без’ядерного статусу, не буде приймати, виробляти і набувати ядерної зброї.

Процес законотворчої діяльності нового парламенту активно розвивався. Тільки на першій його сесії було прийнято 150 законодавчих актів. У серпні 1991 р. ухвалено закон про економічну незалежність України

У союзних структурах консерватори активно протидіяли становленню суверенності самостійності національних республік, у тому числі й України.

Із метою загальмувати процес розпаду Радянського Союзу в березні 1991 р. з ініціативи союзного керівництва було проведено референдум, результатом якого мало стати з’ясування ставлення населення до збереження СРСР на засадах оновленої федерації. в Україні на пропозицію Голови Верховної Ради УРСР Л. Кравчука на референдум було висунуто додаткове запитання: “Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України? ”. За СРСР як оновлену федерацію висловились 70, 2 %, а за державний суверенітет України в складі ССД 83, 55 % громадян України, які одержали бюлетені. Цей факт засвідчив зростання національної самосвідомості громадян України.

19 серпня 1991 р. у Москві була здійснена спроба повернути хід подій назад. Створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) оголосив про неспроможність президента СРСР М. Горбачова за станом здоров’я виконувати свої обов’язки, а також про надзвичайні заходи щодо подолання глибокої кризи, хаосу і анархії, що загрожують життю та безпеці радянських громадян. Перед керівництвом УРСР путчисти поставили вимогу про підтримку їхніх дій. Проти заколотників рішуче виступив президент Росії Б. Єльцин, кваліфікувавши їх дії як антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. верхівка Компартії України, очолювана С. Гуренком, більшість місцевих органів влади та партійних комітетів підтримали дії московських заколотників.

Серпневі події в Москві посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку й незалежності. Зокрема 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, прийняла Акт проголошення незалежності України. Цей документ величезної історичної ваги був підтверджений результатами всенародного референдуму 1 грудня 1991 р., якому взяли участь 84, 2 % українців, з яких 90, 3 % проголосували за незалежність України. третя спроба домогтися незалежності України (перша відбулася у 1648–1654 рр. під проводом Б. Хмельницького, друга у 1917–1920 рр. під керівництвом М. Грушевського і В. Винниченка) виявилася переможною. На тому ж референдумі першим Президентом України було всенародно (61, 6 %) обрано Л. Кравчука.

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели без залучення М. Горбачова переговори і наступного дня підписали угоду про створення замість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД). Верховна Рада України ратифікувала цю угоду, зробивши певні застереження. Розбудова української незалежної держави вступила у новий етап.

21 грудня 1991 р. в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав – колишніх республік колишнього СРСР (за винятком лідерів Грузії та країн Балтії), які у прийнятій декларації заявили, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

3. Україна в умовах державної незалежності

Проголошення державного суверенітету 16 липня 1990 р., а 24 серпня 1991 р. – незалежності поставило проблему державотворення України в практичну площину. Одним з найперших кроків було запровадження атрибутів державності. Важливими віхами на цьому шляху стали:

1) фіксація кордонів – 4 листопада 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про державний кордон України”, який проголошував недоторканість кордонів, визначав порядок їхньої охорони та правила переходу;

2) визначення громадянства – 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про громадянство України”;

3) визнання національної символіки як державної – у січні-лютому 1992 р. низкою постанов Верховна Рада України затвердила у музичній редакції державним національний гімн “Ще не вмерла Україна” (музика М. Вербицького), синьо-жовте знамено – державним прапором, а тризуб – малим гербом України;

4) запровадження власної грошової одиниці – з метою виходу з рубльової зони в 1992 р. на території республіки було започатковано обіг купонів багаторазового використання, а 2 вересня 1996 р. на зміну купонам прийшла справжня національна валюта – гривня.

На початку грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про Збройні сили України”. Було створено Міністерство оборони України.

Важливе значення для розбудови Збройних сил України мало прийняття Верховною Радою України в жовтні 1993 р. Воєнної доктрини, що визначила захист державного суверенітету і політичної незалежності, збереження територіальної цілісності та недоторканості кордонів України як її стратегічне завдання в галузі оборони.

Пріоритетним напрямом державотворчого процесу стало формування трьох основних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової.

Більша частина депутатів Верховної Ради займала консервативну позицію і гальмувала створення правового поля для демократичних перетворень у суспільстві.

Судову владу в Україні покликані здійснювати судові органи, якими були Верховний Суд республіки, загальні, арбітражні та військові суди, діяльність яких контролювала Генеральна прокуратура.

До чинної на той час Конституції УРСР 1978 р. було внесено понад 200 поправок, які іноді суперечили одна одній або первинному тексту. В результаті Конституція не виконувала свого головного призначення – забезпечувати стабільність політичного життя.

Більшість депутатів прагнули зберегти за парламентом основні владні повноваження, залишаючи за президентською владою суто представницькі функції. Президент України Л. Кравчук, навпаки, наполягав на внесенні до проекту Конституції норм, які б забезпечували максимум повноважень за президентом. Жорстке протистояння у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою гілками влади було очевидним. У регіонах воно набуло форми конфлікту між місцевими радами й органами місцевої державної адміністрації президента. Конституційний процес було остаточно загальмовано.

Спробою подолати кризу стало рішення про проведення дострокових (у першій половині 1994 р.) виборів до Верховної Ради і Президента України.

У березні-квітні 1994 р. за мажоритарною системою відбулися вибори до Верховної Ради України, головою якої було обрано лідера Соціалістичної партії України О. Мороза.

У другому турі президентських виборів перемогу здобув Л. Кучма, за кандидатуру якого проголосувало понад 52 % виборців.

Після відновлення, за згодою протидіючих сторін, конституційного процесу протистояння гілок влади неодноразово загострювалось. Тільки створення узгоджувальної комісії на чолі з народним депутатом М. Сиротою дозволило у постатейному голосуванні досягти позитивного результату.

28 червня 1996 р. Конституцію України було прийнято. Процес становлення політичної системи республіки як єдиного цілісного організму з більш-менш чіткою визначеністю структурних елементів та принципів взаємодії завершився.

Із прийняттям Конституції в системі державних органів було створено якісно новий інститут – Конституційний Суд України.

Отже, було здійснено важливий крок у формуванні політичної нації, для становлення якої найважливішою проблемою є організація розподілу влади та владних повноважень.

Конституція України стала результатом п’ятирічної боротьби різнополярних сил. Саме тому вона містить чимало компромісних формулювань, нечіткі положення, які допускають їх різночитання і неоднозначні тлумачення.

Березневі вибори 1998 р. до Верховної Ради та органів місцевого самоврядування України були першими, що пройшли в умовах дії нової Конституції.

Світова фінансова криза 1997–1998 рр. стала серйозним випробуванням для України. Після спаду її намітилося поступове зростання базових економічних показників в Україні. Протягом 2000 р. валовий внутрішній продукт (ВВП) зріс порівняно з відповідним періодом минулого року на 6 %, обсяги промислового виробництва – на 12, 9, виробництво валової сільськогосподарської продукції – на 7, 6 %. Експорт товарів і послуг у зовнішній торгівлі теж мав позитивну динаміку. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами становило 648 млн. доларів.

Однак тенденції не набули сталого характеру. Ситуація залишалася складною. Показовою у цьому контексті залишалася соціальна сфера. Сформувалося помітне майнове розшарування. В Україні, суспільство якої (за невеликим винятком) не припускало самої наявності у своєму складі заможних людей і в цілому мало низький рівень добробуту не вірило у можливість некримінального походження “багатства”, з одного боку, і водночас спостерігало абсолютно беззастережну похвальбу ним, з іншого. Поширились масштаби бідності, яка охопила практично всі верстви населення, незалежно від професійних, освітніх та демографічних ознак.

Протягом 1993-2004 рр. за рішенням уряду неодноразово підвищували розміри пенсій та посадових окладів. Проте зростання цін на енергоносії, допущені помилки в економічній політиці призвели до нового витка цін. До того ж люди втратили всі свої заощадження.

Рівень життя населення України на рубежі ХХ-ХХІ ст. був значно нижчий від світових стандартів. За низького рівня споживання основних продуктів населення України витрачало на харчування 68-75 % доходів, малозабезпечені родини - до 90 %. У той час як у США та Франції питома вага витрат на харчування в доходах родини становило 18 - 20, Італії -18 - 19, Японії - 25 %. За індексом людського розвитку (ІЛР), який інтегрує в собі ВВП на душу населення, показники освіти та здоров’я, серед 175 країн світу Україна посіла 95 місце. За життєвим рівнем наша країна в 90-ті роки ХХ ст. опинилась на майже 200-м місці у світі.

Політична боротьба ще більше загострювалась, її живили такі негативні чинники, як неконтрольоване зосередження влади в руках Л. Кучми та його позаконституційної адміністрації, невпинне погіршення економічної ситуації, поглиблення соціального розшарування. Не спрацювали переваги приватизації, яка велась із порушенням законів, за принципом близькості до вищої влади. Швидкими темпами відбувалось зрощення влади й бізнесу: на початок ХХІ ст. 386 народних депутатів різних скликань володіли 3954 підприємствами, контролювали 25% імпорту і 10% експорту.

Наприкінці 90-х рр. – на початку ХХІ ст. йшло формування партійних організмів, діяльність яких згодом збурила українське суспільство. У Верховній Раді 22 грудня було створено «Блок Юлії Тимошенко», члени якого гострою справедливою критикою не давали владі спокою.

У листопаді 2000 р. виникла партія «Регіони України». Головою партії став академік В. Семиноженко, якого пізніше замінив на цій посаді представник президента в Донбасі В. Янукович

У листопаді 2001 р. на базі 10 партій було створено виборчий блок «Наша Україна» на чолі з В. Ющенком.

Соціалістична партія України також зайняла непримиренну позицію щодо панівного режиму.

Протягом 2000-2004 рр. в економіці країни сталися й позитивні зрушення: до березня 2004 р. золотовалютні резерви Національного банку зросли до 7, 8 млрд. доларів, підвищився рівень експорту зерна, за підсумками 2001 р. Україна посіла третє місце в світі за обсягом продажу військової техніки. У лютому 2002 р. Україна стала шостою державою в світі, здатною виготовляти гелікоптери. На міжнародний ринок вийшли високоякісні шоколадні вироби, зріс експорт, ВВП, нормалізувалася виплата пенсій, зменшився борг по заробітній платі.

Зовнішня політика, як відомо, значною мірою є продовженням і розвитком політики внутрішньої. Що стосується основних підвалин, на яких має ґрунтуватись зовнішня політика України, то ними є: відкритість зовнішньої політики, співробітництво, уникнення залежності від окремих держав чи груп держав, засудження війни як знаряддя національної політики, додержання принципів рівноправності, взаємоповаги, не втручання у внутрішні справи інших держав, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей.

Головними напрямами зовнішньої політики України є: розвиток двосторонніх відносин; участь у європейському співробітництві; розвиток відносин у рамках СНД; участь у роботі ООН, інших міжнародних організаціях.

Виходячи з міркувань національної безпеки Україна поглиблює співробітництво з НАТО. У 1997 р. було підписано Хартію про особливе партнерство України і НАТО.

Проголошення незалежності започаткувало новий етап у стосунках України з світовою українською діаспорою. За межами етнічної Батьківщини нині мешкає від 10 до 13 млн. українців, 7, 5 млн. з яких у республіках колишнього СРСР. Особливістю сучасної української еміграції є те, що вона відбувається в умовах розбудови незалежності України.

Утвердженню національного солідаризму сприяла розроблена у 2001 р. Національна програма “Закордонне українство” на період до 2005 р.

У процесі історичних випробувань у колективній свідомості визріває відчуття ідентичності, яке об’єднує спільноти людей у нації. А для української нації вона завжди була пов’язана з вирішенням питання про державність.

Природа подій листопада – грудня 2004 р. пояснюється по-різному, але не можна не помітити, що майже всі дорослі жителі України були незадоволені кланово-корпоративною й олігархічно-бюрократичною системою з домінуванням неформальних стосунків. Новітня українська революція, що дістала назву «Помаранчевої», починалась з «революцій на ґрунті». У масових акціях на території України брали участь до 7 млн. громадян, але рушієм став київський Майдан – символ громадянської непокори керівному режиму. Як ніколи раніше, люди усвідомлювали високу ефективність спільних дій. Найгостріші події в Києві тривали з 22 листопада до 8 грудня 2004 р., які вважають, власне, «Помаранчевою революцією».

Попри принадні обіцянки інших, маловідомих широкому загалу кандидатів, виборці орієнтувалися саме на двох лідерів – В.Ющенка та В.Януковича.

Велику роль у перемозі демократичних, прозорих виборів Президента України відіграли молодіжні організації, студентство. Українське суспільство за 13 років незалежності докорінно змінилося. Події пізньої осені – зими 2004 р. продемонстрували переваги політичного ідеалізму над політичним цинізмом, ілюзій над суворою реальністю.

Ситуація ускладнювалася тим, що вибори Президента України у жовтні-грудні 2004 р., що були визнані вищими судовими органами фальсифікованими, сколихнули суспільство і покликали на майдани та вулиці міст України сотні тисяч людей. Лідери парламентської опозиції на чолі з В. Ющенком за підтримки лідера Соціалістичної партії України О. Мороза зробили все можливе для того щоб протистояння політичних сил перейшло в конструктивне русло переговорного процесу. 8 грудня 2004 р на засіданні Верховної Ради України під головуванням В. Литвина було прийнято, без сумніву, історичне рішення, яке розблокувало кризову ситуацію в державі.

Утвердження національної ідеї на основі об’єднання широкого спектра суспільних настроїв та орієнтацій мало стати одним з найпріоритетніших завдань у процесі державотворення. Саме вона покликана об’єднати український народ, визначити характер і напрями історичного розвитку в політичній, економічній, соціальній, культурній сферах.

26 грудня 2004 р. пройшло переголосування, яке контролювали 12300 спостерігачів. За В. Ющенка було подано 15 115 712, за В.Януковича -12 848 528 голосів виборців. Проти обох проголосували 682239 виборців, недійсними визнано 422 492 бюлетені.

23 січня 2005 р. у стінах Верховної Ради відбулася інавгурація В. Ющенка, який одержав як глава держави булаву, медальйон і печатку.

З обранням Президентом України Віктора Ющенка почалася нова сторінка української історії. Народ чекав від нової влади перемін, але ці сподівання не так легко було реалізувати.

4 лютого 2005 р. голосами 375 депутатів прем’єр-міністром України було затверджено Ю. Тимошенко. Новий Кабінет Міністрів В. Ющенко формував особисто шляхом консультацій, а також за «квотним» принципом. Кабінет став неоднорідним, серед його амбітних членів одразу почали спалахувати конфлікти. Кадрова політика стала «ахіллесовою п’ятою» нової влади. Керівники найвищих урядових інституцій, насамперед, РНБО П. Порошенко та голова Кабінету Міністрів Ю. Тимошенко, постійно сперечались, з’ясовуючи сфери своїх повноважень.

Із червня 2005 р. почався спад у промисловості, особливо в металургії. Знизилися закупівельні ціни на цукровий буряк, молоко, пшеницю. 150 цукрозаводів були завантажені лише на третину, як і 80 спиртзаводів. Безліч негативних фактів певним чином впливали на суспільну думку, спонукаючи громадян до переосмислення колишнього майданного ентузіазму.

Після особистої зустрічі В. Ющенка з В. Януковичем і підписання Меморандуму з Партією регіонів 22 вересня прем’єр-міністром України став Ю. Єхануров.

Згідно з волевиявленням громадян, на виборах до Верховної Ради України 26 березня 2006 р. першу трійку склали: Партія регіонів, Блок Юлії Тимошенко, Народний союз «Наша Україна».

Упродовж осені 2006 – весни 2007 рр. суспільство з тривогою спостерігало за «перетягуванням каната» владних повноважень між Верховною Радою, Президентом і Кабінетом Міністрів України.

В умовах протиборства гілок влади всі лідери бажали отримати надійну індульгенцію від Конституційного Суду.

Нестабільність законодавчої влади, постійні зміни кадрів, відсутність ефективної регіональної політики розхитували структури державної влади, робили її залежною від амбіцій верхівки.

У виборах до Верховної Ради 30 вересня 2007 р. на першому місці за кількістю голосів стала Партія регіонів, на другому – БЮТ, на третьому НУ-НС. Формування «демократичної коаліції» у складі НУ-НС та БЮТ проходило досить напружено.

Головою Верховної Ради України 4 грудня 2007 р. було обрано А. Яценюка 227 голосами депутатів. Напруженими виявилися спроби обрання Прем’єр-міністром України Ю. Тимошенко, яка набрала 226 голосів 18 грудня 2007 р.

Протистояння між коаліцією і опозицією продовжувалось, періодично робота Верховної Ради блокувалася. Світова економічна криза, яка заявила про себе в Україні у 2009 р. ще більше загострила ситуацію. Майже зникла колективна політична воля, між політичними силами переважала конфронтація, а не співпраця. Назріла необхідність реформувати Конституцію України.

Вимоги українського народу відомі: реально боротися з бідністю, безробіттям, ліквідувати здирництво та корупцію, викорінювати злочинність і клановість.

Економічну кризу В. Янукович і Партія регіонів зустріли в опозиції до існуючої влади, що і визначило хід президентської передвиборчої кампанії 2010 року. В ній лідер Партії регіонів виступив з програмою «Україна для людей». У першому турі В. Янукович випередив ще одного претендента на цю посаду – Ю.Тимошенко. Розрив становив близько 10 відсотків. 14 лютого 2010 Центральна виборча комісія (ЦВК) офіційно оголосила Януковича Віктора Федоровича переможцем повторного голосування виборів Президента України. Відповідний протокол ЦВК оголосив Володимир Шаповал.

У своєму виступі у Верховній Раді України після процедури інавгурації Президент України Віктор Януковича зазначив, що Україна перебуває у вкрай складній ситуації – відсутність бюджету на поточний рік, колосальні борги по зовнішнім запозиченням, бідність, розвалена економіка тощо. Попри це державу можна врятувати і швидко вивести на шлях прискореного розвитку.

Розпочався наступний період нашої новітньої історії.

ПЛАНи СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТь