Українська держава гетьмана Павла Скоропадського: досягнення і поразки.

29 квітня 1918 року – в останній день існування Центральної
Ради – в Києві зібрався хліборобський конгрес. У його роботі взяли
участь 8000 чол., переважно селян, від 8 українських губерній. Промовці висловлювали незадоволення політикою Центральної Ради, соціалістичними експериментами і вимагали відновлення приватної власності на землю та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одностайно обрали гетьманом Павла Скоропадського, нащадка давнього роду козацької старшини. За допомогою австро-угорських військ в Україні здійснився державний переворот.

Наступного дня, 30 квітня, на мурах Києва з’явився маніфест гетьмана Скоропадського – грамота до всього українського народу, якою було скасовано Центральну Раду, міністерства і земельні комітети. Водночас було проголошено “Закони про тимчасовий державний устрій України”. П. Скоропадський і його прибічники заявили про заснування Української держави (на відміну від Української Народної Республіки, проголошеною Центральною Радою). Нова держава спиралася на своєрідне поєднання монархічних, республіканських і, передусім, диктаторських особливостей. Її громадянам гарантувалися загальні права, де особлива увага зверталася на недоторканість приватної власності “як фундаменту культури й цивілізації”. Гетьман мав право видавати всі закони, призначати кабінет міністрів, керувати військовими і зовнішньополітичними справами, а також виконував функції верховного судді.

За менш ніж 8-місячний період існування гетьманський уряд налагодив дипломатичні стосунки з Німеччиною, Австрією, Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною, скандинавськими державами, а пізніше – з Францією, Англією, і Румунією. Аналогічні відносини були встановлені з більшовицькою Росією, Доном, Кубанню, Грузією.

Значні досягнення здобуто у галузі фінансів – встановлено українську грошову систему, засновано банки. Після руїни, яку принесли війна та революція, відбудовувалися залізниці і мости, відновився рух залізничного транспорту.

Вдалося здійснити важливі судові реформи – відрегулювати судову справу, створити Сенат, суд на нових засадах, прийняти низку законів.

Гетьман не шкодував коштів на культурні заклади. До цього слід додати українізацію шкіл усіх ступенів і двох університетів - Київського і Кам’янець-Подільського. Велике значення мало заснування у листопаді 1918 р. Академії наук України, яку очолив всесвітньовідомий вчений академік В.І. Вернадський^[10], Національної бібліотеки, Національного архіву. Вживалися заходи у справі організації Національної галереї мистецтв та Українського історичного музею. Засновано Український національний театр, Національну оперу тощо. Знову розгорнулася українська видавнича справа. Водночас гетьманський режим перебував у дуже скрутному становищі. Йому довелося вести боротьбу на два фронти: зовнішньому – з більшовиками і внутрішньому – з українською опозицією та різного роду російськими організаціями. До цього треба додати тяжку спадщину попередньої доби: обов’язки, які взяла на себе Україна згідно зі статтями Брест-Литовської угоди (зокрема, відправка продовольства до Німеччини і Австро-Угорщини), невирішеність земельного питання (селянство чекало на безплатну передачу поміщицької землі та ліквідацій поміщицьких господарств).

Населення неоднозначно зустріло переворот. Якщо представники заможних верств зустріли його з радістю (він здійснювався передусім в інтересах великих землевласників, про що свідчили відновлення приватної власності на землю і проект нової земельної реформи), то українське національно-свідоме демократичне громадянство відразу поставилося до нової влади неприхильно, а то й вороже. Гетьмана Скоропадського всі вважали ставлеником німців і московської буржуазії в Україні.

В опозицію до гетьмана стали українські соціалістичні партії (есери, соціал-демократи, соціалісти-федералісти), соціалісти-самостійники, трудовики, частково хлібороби-демократи. Вже в середині травня 1918 р. вони об’єдналися в Український національно-державний союз, який очолив боротьбу проти режиму. Великі земельні власники (хлібороби-власники), промисловці (в особі кадетів) підтримали П. Скоропадського.

Становище ускладнювало взаємне недовір’я між урядом та населенням, яке посилювалося антиурядовою пропагандою, з одного боку, і помилками уряду – з іншого. Не налагодилися контакти і з місцевою адміністрацією, більша частина якої вороже ставилася до гетьманату: одні орієнтувалися на Центральну Раду, інші – на більшовиків.

Восени 1918 р. різко змінилося міжнародне становище. 29 вересня капітулювали Болгарія, а за нею Туреччина (союзники Німеччини і Австро-Угорщини у першій світовій війні). 17 жовтня розпалася й Австро-Угорщина. У самій Німеччині насувалися революційні зміни.

З розпадом Австро-Угорщини і Німеччини зросла небезпека війни з Радянською Росією.

Країни Антанти підтримували тільки російські антибільшовицькі сили і негативно ставилися до “сепаратизму” народів, які перебували у складі Російської імперії. Про це свідчила декларація британського прем’єра Вільсона, де підкреслювалося, що завдання союзників – відновлення єдиної Росії.

Тим часом боротьба з гетьманським урядом набувала дедалі загрозливіших форм. У різних місцях України формувалися повстанські загони. Найбільшим було повстання Н. Махна, вчителя з Гуляй-Поля на Катеринославщині. Влітку 1918 р. він організував великий загін з повстанців-селян і розпочав боротьбу проти поміщиків, уряду П. Скоропадського, австрійців і німців. Ці стихійні повстання вносили безладдя, послаблювали місцеву адміністрацію, викликали недовір’я до гетьмана, у якому широкі народні маси бачили тільки російського генерала і поміщика.

14 листопада Директорія звернулася до населення з відозвою скасувати гетьманську владу і оголосити гетьмана Скоропадського поза законом. Повстання активно підтримали січові стрільці. 16 листопада Директорія домовилася з німцями про нейтралітет, а далі її війська зайняли Білу Церкву, Фастів і рушили на Київ.

Становище гетьманського уряду стало катастрофічним. Він був затиснутим між Антантою, більшовицькими військами та армією Денікіна. Виходом з цього скрутного становища могла бути зміна політичної орієнтації. 14 листопада кабінет міністрів, де переважали германофіли, було розпущено. Того ж дня гетьман підписав меморандум про Федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією. Але ідея федерації не додала гетьманові авторитету, швидше навпаки, причому навіть серед росіян і їх прихильників. 18 листопада повстанці розбили нечисленні гетьманські війська під Мотовилівкою (30 км від Києва).

Доля гетьманату була вирішена. 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади і за допомогою німців виїхав за кордон. Влада перейшла до рук Директорії.