Української державності.

Трохи більше двадцяти років (1687-1709) припадає в історії України на добу Мазепи. Це був порівняно з попередніми часами Хмельниччини та Руїни відносно спокійний і мирний час: загоювались рани воєнного лихоліття, народ працював на власний добробут, зводив церкви, відкривались школи. Разом з тим, від України “по обидва боки Дніпра” про яку мріяв і за яку боровся Богдан залишився лише уламок, який не змогли загарбати великі сусіди. Епіцентр політичного, економічного, культурного життя перемістився саме сюди - в Гетьманщину, де в зазначене двадцятиліття вирішувалась доля нації і держави.

Устрій гетьманщини. Гетьманщина являла собою ті українські землі, що підпорядковувались гетьману, мали своє судочинство, зберігали права і вольності козацтва.

Територія гетьманщини була визначена в результаті переговорів між Польщею і Росією (Андрусівська угода 1667 р., Вічний мир 1686 р.), що поділили знекровлену Україну навпіл по Дніпру. Вона становила приблизно одну шосту площі сучасної України і одну третину від тої, що колись була підвладна Хмельницькому. Це були землі уздовж лівого берега Дніпра на яких проживало близько 1.2 млн. чоловік. Гетьманщина налічувала 11 великих (полкових) міст, зокрема Стародуб, Глухів, Чернігів, Ніжин, прилуки, Київ, Переяслав, Гадяч, Лубни, Миргород, Полтава, крім того 126 містечок, близько 1800 сіл.

Система управління гетьманщиною мало відрізнялась від часів Хмельницького. Вона поєднувала жорстку воєнну централізацію і монархічні засади керівництва з козацькою демократією. Главою держави був гетьман, що обирався козацькою верхівкою і підписував із царем васальні статті. Функції уряду виконувала генеральна старшина (її називали також правительством) куди входили генеральні - обозний, судді, осавули, писар, хорунжий, бунчужний і підскарбій. Основними адміністративно-територіальними одиницями були полки, яких налічувалось 10, на чолі з полковниками та їх адміністрацією. Офіційною резиденцією гетьмана й адміністративною столицею Гетьманщини з початку XVIII ст. був Батурин. У кожному полку налічувалось від 7 до 20 сотень. Місцевий рівень влади представляли сотники зі своєю адміністрацією, що розташовувалась у сотенних містах та містечках. У сотню входили козацькі курені, які стояли по селах.

Серйозною проблемою Гетьманщини були внутрішні соціально-економічні протиріччя. На кінець XVII ст. старшина фактично витіснила рядове козацтво з вищих посад та усунула його від участі у прийнятті рішень. Спираючись на свою політичну владу, козацька старшина збільшувала особисті землеволодіння за рахунок рангових та громадських земель, часто не відмежовувала власної кишені від державної. Владно-бюрократична верхівка збагачувалась на фоні занепаду господарств багатьох рядових козаків, які змушені були брати участь у безперервних війнах власним коштом. Це приводило до зменшення чисельності боєздатного козацтва, зростання напруги у відносинах між багатими і бідними. Крім того, широкі верстви не покозаченого селянства і міщанства через підвищення податків відчували насунення кріпосного ярма, такого типового для Росії. Маючи особисту свободу, ці верстви українського суспільства не хотіли коритись новому панству, тікали на Слобожанщину, Запоріжжя, брали участь у заворушеннях. Козацька старшина дедалі більше відривалась від власного народу, демократичних традицій, стала уособлювати себе в єдності з владою держави сюзерена, яка за послуги могла гарантувати збереження привілеїв і маєтностей. У верхах українського суспільства стали поширюватись притаманні деспотіям чинопочитання, підлабузництво, корупція. Відтак, демократизм, який вибороли українці в роки визвольної війни, залишався ілюзією для козацьких низів. З ним російська і українська верхівка до певного часу мирилися, бажаючи зберігати боєздатне військо і стабільність у буферній державі на кордоні із стратегічним супротивником –Туреччиною. Якщо ватажкам покоління Хмельницького буди притаманні сміливість, самовідданість, рішучість дій, державницькі ідеали, то народжені за доби Руїни політики Гетьманщини дбали про обмежені, прагматичні цілі, пристосовувались до існуючих обставин, а не змінювали їх. Таким, вочевидь, повинен був стати і новий, обраний за згодою російської влади гетьман Іван Мазепа.

Історична постать Івана мазепи. Мазепа походив із старовинного українського шляхетського роду.

Він вчився у Києво-Могилянській колегії, потім в Єзуїтський колегії у Варшаві, продовжив освіту в Західній Європі. Змолоду служив при дворі Яна Казимира, виконував дипломатичні доручення. У 1669 році, повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапляє в полон до запорожців, які видають його гетьманові Лівобережної України Іванові Самойловичу. Фігура Мазепи настільки вразила Самойловича своїм інтелектом, вишуканими манерами, що замість страти він призначає його своєю довіреною особою, фактично наступником. Демонструючи повну толерантність, Мазепа встановлює добрі контакти з російськими високопоставленими урядовцями, які підтримали його кандидатуру при обранні на гетьманство у 1687 році. Підписані Мазепою при обранні Коломацькі статті декларативно підтверджували козацькі права і привілеї, зберігали 30 тисячне реєстрове військо, однак, значно обмежували політичні права гетьмана та українського уряду. Основним лейтмотивом цього договору було злиття України з Московською державою. Незважаючи на все це, Мазепа, використовував всі свої таланти, особистий вплив на молодого Петра I, до останньої можливості проводив політику спрямовану на забезпечення автономії України. Змушений брати участь у численних війнах і походах Росії проти Туреччини і Криму, протистояти прагненням запорожців до автономії, придушувати народні повстання проти шляхти, збагаченню якої він чимало посприяв, Мазепа не міг бути популярним у народі, серед якого його звали «вітчимом». Однак найбільш вражаюча риса Мазепи, як політика, полягала в умінні захищаючи власні інтереси і владу, дбати про інтереси загальноукраїнські. Мазепа здійснює низку реформ в галузі судочинства і податків, намагається створити в Україні власну аристократію, зміцнити армію, обмежує панщину двома днями на тиждень. Він вміло балансує між інтересами Росії, Польщі, Туреччини, обмежуючи зазіхання супротивників царя на Запорожжя, нейтральні території, саму гетьманщину.

Найбільш вражають результати культурної політики Мазепи, яка сприяла піднесенню національної гідності українців, справляла враження на культурну Європу.

Мазепа в історії України після Хмельницького був найбільшим державотворцем, який зумів поставити особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: ”Від Богдана до Івана не було гетьмана”.

Останнім, на перший погляд, не зовсім логічним акордом у політиці Мазепи була його так звана «зрада» російським інтересам. Основною її причиною, з нашої точки зору, стала різка зміна політичного курсу Петра I, спрямованого на перетворення російської держави на світову імперію. Перед українцями стали висуватись нечувані раніше вимоги, що порушували будь-які принципи європейського васалітету, не кажучи вже про автономію. У Північній війні, що розпочалась у 1700 році, козаки повинні були воювати виключно за інтереси царя.

Невдоволення, що врешті штовхнуло мазепу шукати іншого покровителя, було пов’язане з питанням захисту України. Петро I порушив зобов’язання обороняти Україну від поляків та шведів і український гетьман перестав вважати себе зобов’язаним зберігати васальну вірність цареві. За надання військової допомоги та провізії Карл ХІІ обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав.

Жорстокою розправою над гетьманською столицею Батурином, де було знищено все громадянське населення, понад 6 тис. чоловіків, жінок та дітей, цар помстився Мазепі, посіявши жах серед українців. Велика частина українського населення не могла усвідомити намірів Мазепи та його прибічників, з недовірою ставилася до протестантів шведів.

Поразка в Полтавській битві 28 червня 1709 р. поставила край прагненням українців зберегти свою державність в союзі з Росією. Остаточне поглинання Гетьманщини імперією було тільки питанням часу.

Завершує добу Мазепи визначний документ, що став відомим історикам лише у XX ст. Він дає можливість краще усвідомити наміри Мазепи і мазепинців, ідеї за які вони боролись, державність до якої прагнули.

Складена у 1710 р. при обранні гетьманом України, безумовно, екзильним, найближчого соратника Мазепи Пилипа Орлика Конституція (повна назва «Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорозького») є визначним документом історії та права. В сучасному розумінні - проектом першої Європейської конституції.

Основний пункт Конституції – проголошення незалежності України від Польщі та Москви. Другим пунктом було закріплення принципів діяльності органів державної влади, скликання Генеральної ради тричі на рік. Конституція також закріплювала панівне становище православ’я у майбутній державі і безпосереднє підпорядкування київської митрополії константинопольському патріарху. Конституція приділяла увагу становищу міщан, посполитих та козаків - «людей убогих», точно визначаючи різного роду податки та звільнення від них. Конституція обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно встановлювала, якими прибутками він може користуватися.

Важливою особливістю, що відрізняла її від звичайних гетьманських статей і робила подібною до пізніших європейських конституцій, було те, що вона укладалася не між гетьманом і монархом (протектором української держави), а між гетьманом та козацтвом, яке виступало від імені всього українського народу.

Реальної сили Конституція так і не набула, а тому лишилася в історії як оригінальна правова пам’ятка, своєрідна юридична платформа «мазепинського руху» і, найголовніше, як один із перших конституційних актів в історії Європи, який обґрунтовує можливість існування парламентарної демократичної республіки.

Після переходу І. Мазепи на бік Карла ХІІ, російська політика щодо України все більше спрямовувалась на ліквідацію залишків української автономії. Її проявами було обмеження політичних “прав та вольностей”. Вже за гетьмана Івана Скоропадського (1708-1722) почалося таємне стеження за гетьманом, а у випадку зради, або народного обурення передбачалося застосовування “великоросійських полків”. Неймовірно важким тягарем на плечі українців лягли трудові примусові мобілізації на спорудження фортифікаційних будівель, канальні роботи, воєнні “низові” походи тощо. Козаків та посполитих “гоняли” до Петербурга, Астрахані, на Кавказ; вони воювали в Білорусії, Литві, Фінляндії. З воєн та примусових робіт додому поверталося від 30 до 60 %. У 1709 р. Петро І знищив Запорозьку Січ. Крім постійних гарнізонів, розквартированих в у фортецях та містах України, Петро І розмістив ще 10 драгунських полків, утримання яких важким тягарем лягало на плечі місцевого населення.

Суттєві обмеження були і в економічній політиці царату щодо України. Фактично Петро І скасував вільну українську торгівлю. Суттєво підривала економіку практика збування мідних грошей в Україні, в той час як золоті та срібні монети залишалися в обігу в Росії та осідали там у державній скарбниці.

Важливим елементом у розвитку економіки першої чверті XVIIІ ст. стало поширення ремесел і промислів. Більш централізованих форм набули великі мануфактурні виробництва, які переважали у суконній, тютюновій, парусно-полотняній промисловості. До великих підприємств належали вівчарські ферми-“заводи”, що обумовлювалось зростаючими потребами ринку та армії. Але вони концентрувались переважно в руках російських купців.

Політичний тиск на Україну посилився з 1722 р., коли Петро І видав особливий указ про створення Першої малоросійської колегії (1722-1727), яка перетворювалася на вищий судовий, контролюючий та наглядовий орган краю. Після смерті І. Скоропадського Петро І не дозволив обирати нового гетьмана, доручивши управління чернігівському полковникові Павлу Полуботку (1722-1723). Він намагався протидіяти Малоросійській колегії, відновити козацькі “права і вольності”. За свої незалежні погляди гетьман дуже швидко потрапив до Петропавловської фортеці, де і помер. Петро І придушив спробу старшинської опозиції відстояти свої політичні і соціальні права.

Через постійні війни, що вела Російська імперія, у яких Україна виступала основним плацдармом та тилом російських військ, царат вимушений був йти на поступки козацькій старшині. 1 жовтня 1727 р. на старшинській раді у Глухові за наказом Петра ІІ було обрано нового гетьмана – сімдесятирічного миргородського полковника Данила Апостола (1727-1734). Гетьман домігся скасування Малоросійської колегії, започаткував державну скарбницю та створення кодифікаційної комісії для складання кодексу діючих в Україні законів. Внаслідок п’ятнадцятилітньої роботи в 1743 р. комісія завершила складання цього кодексу, що отримав назву “Права, за якими судився малоросійський народ”. Проте Сенат не затвердив кодексу. Як історично-юридичну пам’ятку кодекс було видано 1879 р. у Києві.

Після смерті Д. Апостола, цариця Анна Іванівна (1730-1740), при дворі якої було засилля німців (Бірон, Мініх, Остерман та ін.), не дозволила обрання нового гетьмана, а призначила управління Лівобережною та Слобідською Україною т. зв. “Правлінню гетьманського уряду”. Цей період увійшов в історію як час свавілля російських чиновників, терору “Таємної канцелярії” проти місцевого населення та його русифікації. Українські землі були знову втягнуті у російсько-турецьку війну (1735-1739), під час якої зазнали значних матеріальних та людських втрат.

За царювання Єлизавети Петрівни (1741-1761) поглинання України Російською імперією тимчасово загальмувалася. У 1750 р. було дозволено обирати гетьмана, яким став Кирило Розумовський (1759-1764). Однак і новообраний гетьман мав багато обмежень. Вимушений діяти з волі цариці гетьман, між тим, намагався покращити політичну ситуацію в Україні: він розробив судову реформу, відновив збори козацької старшини на зразок польського сейму, провів модернізацію українського війська, виношував плани відкриття у Батурині університету.

Однак з приходом до влади Катерини ІІ (1761-1796) становище в Україні різко погіршилося. Саме з цього часу починається регресивний хід української історії, коли вона втрачає свій власний шлях розвитку, стаючи частиною Російської імперії. У 1764 р. ліквідовується гетьманство, замість якого було створено Другу малоросійську колегію (1764-1781) на чолі із генерал-губернатором графом П. Румянцевим.

1775 р. царат знищив Запорозьку Січ. У 1781 р., із ліквідацією полково-сотенного адміністративного устрою, – й залишки козацької автономії. Лівобережна Україна була поділена на три намісництва. Скрізь була заведена єдина для Російської імперії єдина система адміністрації. У 1783 р. вийшов указ царської військової колегії про ліквідацію українських козацьких полків і створення регулярних карабінерних полків за російським зразком. Козаки перетворювались на окрему групу привілейованих державних селян. 1783 р. юридично було оформлене кріпацтво. За наказом Катерини ІІ до Петербурга вивезли козацькі військові клейноди. Із виданням “Жалуваної грамоти дворянству” (1785) фактично на службу Російській імперії стала переходити українська шляхта.

Отже, на кінець XVIIІ ст. царизм ліквідував українську автономію. На українських землях була введена загальноросійська система адміністрації, основна маса селян стала кріпаками. Феодально-кріпосницький лад та колоніальний гніт досягли свого апогею.

Не кращим було становище Правобережної України, яка знаходилась під владою Польщі. У першій чверті XVIII ст. панщина досягала 4-6 днів на тиждень. Крім того селянин платив грошовий чинш і давав натуральну данину, виконував повинності в “додаткові” дні. Становище селян погіршувалося орендною системою та пропінацією (від лат. propinare – пити за здоров’я, частувати) – виключне право пана на вироблення та продаж міцних напоїв. Феодали змушували селян купувати в їхніх шинках горілку, тим самим привчаючи селян до пияцтва. Поміщики мали монопольне право на помол зерна, продаж дьогтю, селітри.

Посилення національного та соціального гноблення народних мас призводило до широкого народного протесту, який виливався у різних формах: втечі селян на Запоріжжя, розгром та підпали панських маєтків, убивства орендарів, лихварів. Самим потужними стали гайдамацькі рухи – масові народні повстання, що розгорнулися на Правобережжі у XVIII ст.

Тема 4: Україна в складі Російської й Австро-Угорської імперій (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.)

1. Політичне становище українських земель у ХІХ ст.

2. Соціально-економічний розвиток України.

3. Суспільно-політичні та національні рухи в українських землях.

4. Утворення та діяльність політичних партій в умовах революції 1905 – 1907 рр. та Першої світової війни.

Ключові слова: буржуазія, губернія, економічний район, капіталізм, криза, мануфактура, партія, програма, пролетаріат, промисловий район, реформа, ринок, робітничий клас, спеціалізація, спосіб виробництва, Статут, таємне товариство, фабрика.