Заснування Києва

Археологічні дослідження свідчать, що людські поселення на території сучасного Києва існували ще в часи пізнього палеоліту (близько 40 - 10 тис. років тому). Місця стоянок первісної людини виявлені в 1893 р. на Подолі, на колишній Кирилівській вулиці (Кирилівська стоянка). Досліджували її археологи В. Хвойка та П. Армашевський. Знайдено крем'яні знаряддя праці, вироби з кості та рогу, кістки мамонта та інших тварин. Крім Подолу, пізньопалеолітичні стоянки виявлені на вулиці Протасів Яр (біля Байкового кладовища), Ярославів вал, у районі Караваєвих Дач, стоянки епохи мезоліту - в Пирогові, Чапаєвці та інших місцях. Населення періоду енеоліту (мідного віку) на території Києва було носієм трипільської культури (4 - 3 тис. до н. е.).

Населення, яке жило на території Києва в середині І тис. до н.е., мало обмін зі скіфами та античними державами Північного Причорномор'я, а на початку нашої ери встановились інтенсивні торгівельні зв'язки зі Східними провінціями Римської Імперії.

Предками давніх слов'ян, які згодом заснували Київ, є носії зарубинецької, або зарубинецько-корчуватської культури (III ст. до н.е. - І - II ст. н.е.), її пам'ятки (напівземлянкові поселення, безкурганні могильники) виявлено на території Києва і, зокрема, в селищі Корчуватому, звідки й одна з назв цієї культури. Цікаве поселення зарубинецької культури виявлено на Оболоні, у верхів'ях літописної річки Почайни.

Культура черняхівського типу на території Києва представлена могильниками на Старокиївській горі і Печерську, поселеннями на Замковій горі, вулиці Володимирській та в інших місцях. Серед пам'яток цієї культури знайдено також близько 6 тис. римських монет II - IV ст. н.е. Зокрема, ці заклади знайдено на Подолі, на території лікарні ім. І.П. Павлова, на території сьогоднішньої Львівської площі (тут виявлено найбільший скарб, в якому було понад 4 тис. монет). Пам'ятки черняхівської культури, а також названі скарби свідчать про майнову нерівність у середовищі слов'ян цього періоду та про розвинуті торгівельні стосунки населення.

Названі археологічні пам'ятки кінця І тис. до н.е. і першої половини І тис. н.е. свідчать, що на території Києва розміщувалося більше десятка невеликих слов'янських поселень. У середині І тис. їх населення входило до складу антського східнослов'янського союзу племен.

Перша датована згадка про Київ міститься в літописі «Повість временних літ» під 862 р. Але, як свідчать письмові джерела і археологічні дослідження, цю дату не можна вважати початком виникнення міста.

Про час заснування міста й етнічне походження його засновників в історичній літературі виникли різні гіпотези. Деякі дослідники в минулому пов'язували виникнення міста не зі слов'янами, а з сарматами, готами, гунами, аварами, норманами. Потрібно мати на увазі, що серед сучасних істориків української діаспори (О. Субтельний, О. Пріцак) існують думки, згідно з якими виникнення Києва можна вважати досягненням не лише слов'ян, а результатом складної слов'яно-скандинавської взаємодії. Проти названих тверджень виступали М. Ломоносов, М. Карамзін, пізніше - М. Грушевський, М. Костомаров, Б. Греков, М. Тихомиров, Б. Рибаков. У своїх працях вони обґрунтували висновок, що Київська Русь, Київ виникли у результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен на етапі розкладу первісного суспільства і виникнення соціально-класових відносин. Зміни в суспільному ладі східних слов'ян, викликані ростом продуктивних сил у землеробстві, розвитком ремесла, обміну, розпочалися ще в III - IV ст. Замість патріархально-родової общини з'являється сусідська. Центрами влади князів, старших «дружинників» стали укріплення - городища. Так, поступово, в процесі суспільного поділу праці й соціальної диференціації виникали гради-міста.

Що ж зазначає літопис? «Повість временних літ» говорить про трьох братів - Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь, які заснували на землі полян місто. Одні вчені дотримуються думки, що літописне оповідання про заснування Києва відповідає цілком реальним історичним подіям.

Щодо етнічної та соціальної належності Кия та його соціального становища, літописець Нестор стверджує, що він був представником князівської верхівки племені полян. Про це говорять й інші літописи, за виключенням новгородського, згідно з якими Кий був перевізником через Дніпро. М. Грушевський, узагальнюючи свідчення літописів, крім новгородського, пише: «Інші літописці казали, що Кий з братами Щеком і Хоривом поставили перший городок, перше укріплення на місці Києва і назвали його іменем старшого брата. Кий жив на Старім городі (де Десятинна церква), а Щек над Кирилівською вулицею (де були найстарші оселі людські) і ця гора звалася Щекавиця (тепер гора Скавика); третій брат жив на третій горі, що звалася Хоревицею (не знати саме де), а річка Либідь під Києвом, мовляв, прозвалася від сестри їх Либіді. Для охорони брати поставили собі спільними силами городок на горі, де сидів Кий і назвали його Києвом. І від них пішли полянські князі - «рід їх держав княженне у полян» *.

Археологічні матеріали першої половини І тис. н.е. засвідчили таку тенденцію. Поселення, які з'явилися на території майбутнього Києва в останніх століттях до н.е., досягають найвищого розвитку в II - III ст. н.е., після чого поступово життя їх гасне. Археологічні знахідки IV ст. зустрічаються дуже рідко, а знахідки першої половини V ст. практично не знайдені. Можливо, це була якась хронологічна пауза в заселенні київського регіону, викликана в час великого переселення народів нашестями на слов'янські землі кочівників (гунів).

Безперервний розвиток Києва, як свідчать археологічні джерела, почався наприкінці V - на початку VI ст. Його вихідною територією була Замкова гора. Також в V - VII ст. була заселена Старокиївська гора, Детинка, частина Подолу. Саме в цьому районі спостерігається найбільше зосередження знахідок третьої чверті І тис. н.е. На Старокиївській горі в 1908 р. виявлено залишки давнього, обнесеного валом і ровом городища. На підставі уламків глиняного посуду так званого корчацького типу його відносять до V - VI ст., тобто до часу слов'янського князя Кия (дослідники вважають, що до спорудження фортеці на Старокиївській горі резиденція Кия розміщувалася на Замковій горі).

Виникнення Києва, як і інших слов'янських міст, співпало із зародженням ранніх форм державності. Саме в середині І тис. н.е. виникли східнослов'янські союзи племен. І Київ на початку другої половини І тисячоліття став важливим адміністративно-політичним центром Полянського союзу племен.

Важливими факторами, що спричинили виникнення Києва, були виключно сприятливі географічні умови київської території. Розташування міста в середині течії Дніпра, поблизу впадіння Десни у Дніпро зумовило його значення як торговельного та стратегічного центру східнослов'янського світу, як центру міжплемінних контактів. Перебуваючи на межі ряду союзів племен (древлян, сіверян, полян, уличів), з їхніми різними культурами, Київ засвоював усі передові культурні елементи, що забезпечило його швидкий соціально-економічний розвиток. Крім того, у топографічному плані територія Києва не має собі рівних в Подніпров'ї. З усіх боків вона оточена природними рубежами. Круті та високі береги Дніпра піднімалися на 80 м над його рівнем. З боку поля територію Києва оточувала ріка Либідь, що була серйозною перепоною для ворогів. Велику роль відігравали й невеликі річки, що впадали в Либідь (Хрещатик, Клов) і Дніпро (Почайна, Глубочиця, Киянка), які разом з численними ярами створювали велику кількість природних укріплених гір (Замкова, Старокиївська, Детинка, Щекавиця, Лиса). Крім того, Київ мав першокласну річкову гавань - річку Почайну.

Важливим етапом у дальшому розвитку Києва був кінець VI - IX ст., коли почало формуватися і склалося державне об'єднання - Руська земля, або Середньодніпровська Русь. (Як уже було сказано, назва «Руська земля» спочатку вживалася тільки стосовно Середнього Подніпров'я і лише згодом поширилася на всі землі східних слов'ян). У період існування цього об'єднання, коли йому довелося вести боротьбу з Хазарією (VIII - X ст.) і на певний час втратити незалежність, саме Київ (місто київських полянських русів) стає центром консолідації усіх середньодніпровських слов'ян, що раніше входили до конфедерації «Руська земля». Під захист Києва та його князів стікається населення спустошених південних і східних окраїн - селяни, ремісники, воїни-дружинники. Поступово Київ і його князь стає символом захисту і єдності населення Середньодніпровської Русі. Не пізніше кінця VIII ст. руси з центром у Києві домінують серед усіх племен, головні ріки які текли до Києва: над древлянами (Ірпінь, Тетерів), дреговичами (Прип'ять, Дніпро), радимичами (Сож), сіверянами (Десна, Дніпро). Тут, однак, потрібно мати на увазі, що захист і покровительство Києва поєднували з тим, що київські русичі, пануючи над оточуючими їх, залежними від них слов'янськими об'єднаннями, брали з них данину, а відтак і утверджували своє панування над ними.

Залежність Руської землі від Хазарії, з одного боку, сприяло залученню київських русичів до системи східної торгівлі, розвитку товарно-грошових відносин, з іншого - сприяла мобілізації сил і концентрації коштів у руках поляно-руської верхівки і київського князя в умовах постійної загрози з боку хазарів. Все це вело до неминучого конфлікту слов'янської держави з Хазарським каганатом, до ствердження незалежності Русі, що сталося в 30-х роках IX ст.

Приблизно з середини IX ст., коли вже можна говорити про Русь Київську, політично незалежну, у літописі починається послідовний виклад династичної історії Київської Русі. Під 862 роком літописець називає київськими князями Аскольда й Діра.

На думку дослідників, вони були останніми князями зі слов’янської династії, початок якої поклав Кий.

У IX ст. Київ стає політичним центром східнослов'янських племен, столицею великої ранньофеодальної держави - Київської Русі.

Отже, виникнення Києва - одного з найдавніших слов'янських міст - може бути віднесено до середини І тис. н.е. Воно стало результатом взаємодії соціально-економічних, політичних та етнічних процесів, що протікали у Середньому Подніпров'ї. У 1982 р. було відзначено 1500-ліття заснування Києва.

Дослідження стародавньої історії України дає підстави стверджувати, що український народ - автохтон на своїй землі. Його далекі предки жили на ній, починаючи з доби неоліту та їх переселень з відривом від первісного етнічно-територіального коріння (на відміну від багатьох інших народів, що в силу різних причин мігрували, переселялися).

Український народ успадкував неолітичну трипільську культуру, культуру кіммерійців, скіфів, сарматів та інших народів. Проте вплив зовнішніх, привнесених культур племен і народів, що протягом тисячоліть населяли українські землі, ніколи не перемагав корінного, природного начала - культури самобутньої спільності, що поступово оформилася в українську.

На всіх етапах формування протоукраїнців територіальним ядром цього складного процесу виступало Подніпров'я. Саме тут, в середині І тис. н.е. проходить процес формування державності у східних слов'ян, який завершився утворенням у IX ст. ранньофеодальної держави - Київської Русі.