Міжнародні контакти давніх слов'ян

Автохтонні, тобто корінні, жителі українських земель віддавна мали широкі контакти із сусідніми й віддаленими народами. Про це красномовно свідчить те, що анти, створивши в IV-VII століттях нашої ери могутній союз племен на майже всій нинішній українській території, успішно торгували з Грецією навіть тоді, коли воювали з нею. З побіжної згадки в «Повісті временних літ» можна зробити висновок, що напівлегендарний засновник Києва князь Кий ходив мирним походом на Візантію. Цей похід швидше був схожий на дипломатичний візит, бо Кия і його почет візантійські імператори приймали з великою пошаною.
Про наших безпосередніх пращурів — давніх слов'ян — їхні сучасники залишили багато цікавих спогадів. Тодішні історики зображають слов'ян бадьорими, сильними, не-втомними. Вони байдуже ставилися до негоди, легко зносили голод і всіляку нужду, харчувалися сирою їжею. Слов'яни дивували греків своєю прудкістю. З надзвичайною легкістю сходили вони на крутизну, спускались у прірви, сміливо кидалися в небезпечні болота і глибокі ріки. Гадаючи, що чоловіча краса полягає в міцності тіла, силі рук і легкості рухів, слов'яни мало дбали про зовнішність. Вони могли прийти на багатолюдне зібрання брудними, у розшарпаному одязі. Греки, засуджуючи таку неохайність, хвалять їхній високий зріст, стрункість, мужню приємність обличчя. Засмагаючи під палючим сонячним промінням, вони здавалися смаглявими, і всі були русі, як і більшість корінних європейців.
Північні й південні слов'яни різнилися між собою. Північні були тихими й миролюбними. А південні не раз доводили, що їхньою природною якістю є хоробрість. Розголос про надзвичайну відвагу слов'ян ширився світом, і аварський хан завжди ставив їх попереду свого численного війська. Візантійські історики пишуть, що слов'яни з особливою майстерністю билися в ущелинах, таїлися у траві, раптово нападали на ворога й брали його в полон. Тому знаменитий Велізарій під час облоги Авксима вибрав у своєму війську слов'янина, якому доручив схопити й привести «язика». Вміли слов'яни тривалий час ховатися в річках, дихаючи через очеретини, виставлені на поверхню води. На озброєнні мали мечі, дротики, стріли, намазані отрутою, великі, досить важкі щити.
Грецькі історики описують і жорстокість південних слов'ян, їхню агресивність. Але коли вони потрапляли в полон, то конали мовчки, без крику й стогону. Вмираючи в муках, ні словом не промовлялися ворогові про кількість і задуми свого війська.
Зате вдома це були зовсім інші люди. Тогочасний історик пише, що їм невідомі ні лукавство, ні злість, вони зберігали давню простоту звичаїв, не знану греками. З полоненими поводилися дружньо, завжди визначаючи термін неволі, дозволяли викупитися й повернутися додому. Коли ж коштів бракувало, пропонували полоненим жити на волі в рівних правах із собою.
Майже в один голос давні історики хвалять гостинність слов'ян, небачену в інших землях. Подорожній був для них оповитий святістю. Його ласкаво зустрічали, радісно пригощали, проводжали з благословенням і передавали один одному в руки. Господар відповідав перед людьми за безпеку чужинця. Хто не зумів уберегти гостя від біди або ж неприємності, тому сусіди мстились як за власну образу. Виходячи з дому, слов'янин залишав двері відчиненими й харчі для подорожнього. Крім того, місцеві звичаї дозволяли бідному, який не мав чим пригостити іноземця, вкрасти все необхідне у багатого сусіда безкарно. Повторюючись з покоління в покоління, такі суперечливі риси характеру виковували своєрідний сплав народної вдачі, горде обличчя цього великого народу, який умів захистити себе, бути гостинним до чужинців, користуючись їхньою повагою. Тому купці, ремісники з-за кордону охоче відвідували слов'ян, не боячись ні злодія, ні розбійника.
Хто ж у ті неспокійні часи оточував слов'ян, з ким їм доводилося мати непрості стосунки? На сході, у басейнах нижньої Волги й Дону, в VI-VII століттях виникла держава тюркського народу — хазарів. Упродовж наступних двох століть вона досягла великої політичної могутності, культурного та економічного розвитку, її зверхність мусили визнати сіверяни, поляни, в'ятичі й радимичі. Але водночас ця держава протягом кількох століть служила для слов'ян своєрідним «санітарним кордоном» проти натиску кочових азійських орд. Коли ж слов'яни зруйнували Хазарський каганат, то вони відкрили шлях кочовикам у південноруські степи. Саме з-за того кордону прийшли спочатку печеніги, а згодом половці, про яких ще йтиметься далі.
На північному заході сусідами східнослов'янських племен були литовські племена, зокрема ятвяги. Згодом вони стали жертвою експансії слов'янської держави. Але історичні обставини зміняться, і настануть часи, коли українські землі потраплять під владу саме литовців.
На заході сусідами наших пращурів були польські племена. З ними відносини складалися таким чином, що цілий період нашої історії пройшов під знаком боротьби з польською експансією. За Карпатами жили мадяри, або угри. На південному заході слов'яни стикалися з волохами. Південь слов'янських державних утворень прикривало Північне Причорномор'я. Нарешті, особливе значення для торгівлі та інших контактів мали зносини слов'ян з Візантією, яка була найрозвинутішою державою тогочасного світу. Саме тоді вона переживала свій ренесанс.
Таким чином, слов'янські землі за своїм геополітичним становищем перетворилися на місце перехрещення політичних і культурних впливів між Сходом і Заходом.