Склади злочинів проти життя особи в медичній сфері

Результати вивчення судової практики дають підстави для висновку, що кількість розглянутих у 2014 році кримінальних проваджень про злочини, які вчиняються у сфері медичної діяльності, становить невелику частку в загальній кількості злочинів проти життя та здоров’я. Зокрема, у 2014 році суди не розглядали кримінальних проваджень про неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби (ст. 131 КК), розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби (ст. 132 КК), незаконне проведення аборту (ст. 134 КК), порушення прав пацієнта (ст. 141 КК), незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142 КК), порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143 КК), насильницьке донорство (ст. 144 КК), незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК)^[3].

Разом з тим у 2014 році суди здійснювали розгляд кримінальних проваджень про злочин, передбачений ст. 140 КК, – неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником.

Оскільки диспозиція норми, закріпленої в ч. 1 та ч. 2 ст. 140 КК, має бланкетний характер, у кожному конкретному випадку встановлюється, які саме професійні обов’язки покладались на винну особу і які з цих обов’язків не виконані взагалі або виконані неналежним чином, а також вимоги яких конкретно нормативних актів (інструкцій, правил, вказівок тощо) порушено винним.

Результати аналізу судової практики дають підстави для висновку про те, що суди під час судового розгляду переважно дотримуються норм кримінального права в частині встановлення ознак складу злочину. Так, встановлюючи ознаки неналежного виконання професійних обов’язків підсудним К., лікарем-акушером-гінекологом Львівської обласної клінічної лікарні, Личаківський районний суд м. Львова послався на те, що згідно з наказом від 29 жовтня 2010 року № 214, примірним положенням про лікаря-акушера-гінеколога акушерського (гінекологічного) відділення, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров’я України від 29 грудня 2003 року № 620 «Про організацію надання стаціонарної акушерсько-гінекологічної та неонатологічної допомоги в Україні», кваліфікаційною характеристикою лікаря-акушера-гінеколога, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров’я України від 29 березня 2002 року № 117, та посадовою інструкцією лікаря-акушера-гінеколога К. зобов’язаний здійснювати динамічне обстеження породіллі під час здійснення операції кесаревого розтину, спостерігати за станом серцевої діяльності плода та вчиняти інші дії, передбачені наказом Міністерства охорони здоров’я України від 31 грудня 2004 року № 676 «Клінічний протокол «Аномалії пологової діяльності». Неналежне виконання цих професійних обов’язків внаслідок недбалого до них ставлення спричинило тяжкі наслідки – загибель плода, що настала під час пологів під час проведення операції кесаревого розтину. Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 16 квітня 2014 року К. звільнено від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК у зв’язку із закінченням строку давності (№ 1-кп/463/3/15).

У судовій практиці мав місце випадок розгляду кримінального провадження, у якому дії медичного працівника були кваліфіковані за сукупністю злочинів, передбачених ст. 138 та ч. 2 ст. 140 КК, тобто як незаконна лікувальна діяльність та неналежне виконання медичним працівником професійних обов’язків, що спричинило тяжкі наслідки. Зокрема, підсудна Г., будучи лікарем-стоматологом та головним лікарем, проводила планове консервативне лікування малолітньої потерпілої та за відсутності згоди батьків прийняла рішення про проведення термінової операції з видалення хворого зуба. Підсудна Г. з метою скорочення часу проведення операції, діючи всупереч існуючим даним медичної практики, провела аплікаційну анестезію (нанесення обезболюючої речовини на слизову ясен) 10-відсотковим лідокаїном, розраховуючи на свій досвід та фізичну допомогу медсестри, не передбачила реакції малолітньої потерпілої на фізичний біль, від якого дитина вигнулась та відкинула голову назад, внаслідок чого видалений зуб випав із щипців та потрапив до дихальних шляхів потерпілої, що призвело до механічної асфіксії, яка спричинила закриття дихальних шляхів стороннім тілом.

Після невдалих спроб видалити стороннє тіло з дихальних шляхів дитини Г. наказала медсестрі викликати швидку допомогу, не надавши інформації про потрапляння до дихальних шляхів малолітньої дитини стороннього тіла, внаслідок чого на місце виклику не була направлена бригада реаніматологів, а прибула чергова бригада швидкої медичної допомоги, яка не мала реанімаційного облаштування, що унеможливило проведення реанімаційних заходів. Також підсудна відмовилась від передання дитини бригаді швидкої допомоги, вчинила опір законним вимогам та діям лікаря швидкої допомоги, чим затягнула час та ускладнила надання кваліфікованої допомоги, намагаючись надати допомогу самостійно.

Після прибуття разом із потерпілої до лікарні, Г. відмовилась передати потерпілу бригаді реаніматологів, а самостійно понесла її до відділення анестезіології та інтенсивної терапії, що позбавило працівників лікарні можливості розпочати своєчасне надання необхідної медичної допомоги потерпілій, внаслідок чого настало повне закриття дихальних шляхів потерпілої стороннім тілом, що згідно з висновком судово-медичної експертизи спричинило механічну асфіксію, яка є причиною смерті потерпілої. На підставі викладеного суд зробив висновок про неналежне виконання медичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого до них ставлення, оскільки своїми діями Г. порушила вимоги статей 39 і 43 Закону України від 09 січня 1992 року № 2801- ХІІ «Основи законодавства України про охорону здоров’я».

Крім цього, згідно з пунктом 2.3.3 розділу 2 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики, затверджених спільним Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та Міністерства охорони здоров’я України від 16 лютого 2001 року № 38/63, медична практика ліцензіатами здійснюється за спеціальностями, які зазначаються у ліцензії відповідно до Номенклатури лікарських спеціальностей, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 19 грудня 1997 року № 359 «Про подальше удосконалення атестації лікарів» і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 14 січня 1998 року за № 14/2454. У зазначеній Номенклатурі лікарських спеціальностей спеціальність, що здобута Г. – «стоматологія» –зазначена під № 99. Під № 121 зазначена спеціальність «хірургічна стоматологія», а під № 35 зазначена спеціальність – «дитяча стоматологія», яких Г. ніколи не мала і не має. Тобто Г. не мала належної освіти для лікувальної діяльності у вигляді надання стоматологічної допомоги неповнолітнім і відповідно не мала права надавати останнім таку допомогу.

Вироком Броварського міськрайонного суду Київської області від 24 грудня 2013 року Г. засуджено за ст. 138, ч. 2 ст. 140 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права працювати за спеціальністю «стоматологія» та обіймати посаду лікаря-стоматолога, строком на 2 роки. Відповідно до вимог статей 49, 74 КК України, Г. звільнено від призначеного основного та додаткового покарання у зв’язку із закінченням строків давності (№ 11/780/241/14).

Результати аналізу судової практики свідчать про те, що суди, ухвалюючи вироки за результатами судового розгляду кримінальних проваджень про злочин, передбачений ст. 140 КК, переважно дотримуються вимог кримінального закону, призначаючи як основне, так і додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, передбачене у ч. 1 та ч. 2 ст. 140 КК. Недотримання цих вимог має місце в поодиноких випадках.

Наприклад, вироком Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 28 липня 2014 року О., засуджено за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 140 КК. Підсудний О., будучи лікарем-анестезіологом, допустив неналежне виконання професійних обов’язків, визначених посадовою інструкцією: під час оперативного втручання підсудний, здійснюючи анестезію, неправильно постановив ендотрахіальну трубку (у стравохід замість трахеї) та не перевірив її верифікацію вдихальних шляхах, внаслідок чого у потерпілої виникла гостра легенево-серцева недостатність, що відповідно до висновку комісійної судово-медичної експертизи є причиною смерті. Підсудному О. призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 1 рік 6 міс. Додаткового покарання суд не призначав. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 03 грудня 2014 року вирок суду першої інстанції змінено – О. звільнено від відбування покарання за амністією на підставі п. «г» ст. 1 Закону України «Про амністію у 2014 році» (№ 1-кп/390/4/14).

Встановлюючи ознак складу злочину неналежного виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником, яке спричинило тяжкі наслідки, судам необхідно ретельно досліджувати причинно-наслідковий зв’язок між неналежним виконанням або невиконанням обов’язків та наслідком. При цьому, необхідно брати до уваги положення статті 62 Конституції України, згідно з якими обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, а всі сумніви стосовно доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Так, вироком Суворівського районного суду м. Одеси від 02 квітня 2014 року Д. виправдано за недоведеністю вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 140 КК. Зокрема, органами досудового розслідування Д. обвинувачено в неналежному виконанні професійних обов’язків під час проведення щеплення проти туберкульозу, від чого у потерпілої – дитини виникли ускладнення у виді холодного абсцесу в стадії абсцедування та надключний лімфаденіт, що спричинило тривалий розлад здоров’я понад 3 тижні, яке віднесено до тілесних ушкоджень середньої тяжкості. Недбалість виявилась у непередбаченні можливості настання тяжких наслідків у результаті підшкірного введення вакцини замість її внутрішньошкірного введення, що призвело до захворювання дитини на туберкульоз. Суд першої інстанції виходив із того, що з урахуванням отриманих безпосередньо у суді показань та досліджених доказів неможливо спростувати виправдувальні показання підсудної про відсутність причинно-наслідкового зв’язку між її діями та хворобами потерпілої, які на час судового розгляду вже було вилікувано. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області вирок Суворівського районного суду м. Одеси залишено без змін (№ 1-кп/523/15/14).

Із направлених для узагальнення матеріалів вбачається, що поняття «тяжкі наслідки», спричинення яких становить ознаку складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 140 КК, тлумачиться судами як настання смерті потерпілого або зараження на інфекційну хворобу. Разом із тим формулювання «тяжкі наслідки» є оціночним поняттям, яке не може мати універсального значення стосовно складів усіх злочинів. Відповідно до правової позиції ЄСПЛ, викладеної у пункті 58 рішення у справі «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства» (№ 10/1987/133/184-187 від 28 жовтня 1988 року), зміст оціночної ознаки має встановлюватись у контексті предмета і мети відповідної статті закону. Тому зміст поняття «тяжкі наслідки» необхідно встановлювати у контексті предмета і мети нормативно-правового припису, звертаючись до інших норм, закріплених у розділі ІІ КК «Злочини проти життя та здоров’я особи».

З огляду на викладене тяжкі наслідки в контексті злочинів проти життя та здоров’я особи становлять смерть потерпілого, його каліцтво, зараження інфекційною, тяжкою або іншою хворобою, яка істотним чином впливає на нормальний перебіг життя потерпілого та потребує тривалого лікування, отримання потерпілим тяжких тілесних ушкоджень, виникнення психічного розладу або захворювання, суттєве погіршення стану здоров’я особи. Для визначення змісту поняття «тяжка хвороба» має бути застосований Перелік хронічних захворювань, затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я УРСР від 08 лютого 1985 року № 52. Також поняття «тяжка хвороба» охоплює захворювання, які зумовлюють встановлення групи інвалідності.

6.5. Проблеми кваліфікації залишення в небезпеці (ст. 135 КК)

Результати аналізу судової практики дають підстави для висновку про те, що суди здебільшого правильно застосовують закон про кримінальну відповідальність, встановлюючи ознаки злочину, передбаченого ст. 135 КК.

Зокрема, визнаючи Є. винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 135 КК, Козельщинський районний суд Полтавської області виходив із такого: Є, будучи матір’ю трьох малолітніх дітей, а отже, особою, зобов’язаною дбати про їх життя та здоров’я, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, привела їх до лісу, де залишила без нагляду, пиття та їжі, тобто залишила потерпілих, які з огляду на вік не могли вжити заходів до самозбереження, у небезпечному для життя стані. Внаслідок зазначених дій Є. малолітня потерпіла М., 2013 року народження, померла, що охоплюється кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого ч. 3 ст. 135 КК. Причина смерті відповідно до висновку судово-медичної експертизи – теплове виснаження та зневоднення перебуває у причинно-наслідковому зв’язку з діями Є.

Таким чином, у вироку Козельщинського районного суду Полтавської області від 17 жовтня 2014 року дії Є. обґрунтовано кваліфіковано за ч. 3 ст. 135 КК та засуджено до покарання у виді позбавлення волі строком на п’ять років. Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 11 грудня 2014 року вирок суду першої інстанції залишено без змін (№ 533/1021/14-к).

Також не виникало проблемних питань щодо кваліфікації залишення в небезпеці матір’ю новонародженої дитини.

Зокрема, вироком Виноградівського районного суду Закарпатської області від 04 липня 2014 року Б. визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 135 КК. Як встановлено судом, Б., свідомо приховуючи небажану вагітність, самостійно народила дитину, яка подавала ознаки життя, після чого залишила немовля на землі без нагляду та надання медичної допомоги. Таким чином, всупереч вимогам ч. 2 ст. 150 СК України, згідно з якими на матір покладено обов’язок піклуватися про здоров’я дитини, усвідомлюючи, що немовля перебуває у небезпечному для життя стані та позбавлене можливості вжити заходів до самозбереження внаслідок безпорадного стану, Б. не надала необхідної допомоги новонародженій дитині за наявності можливості надати таку допомогу, залишивши новонароджену дитину на відкритому повітрі при низькій температурі зовнішнього середовища, що призвело до загального переохолодження організму дитини (№1-кп/309/35/14).

Обставиною, яка виключає притягнення до кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 135 КК, є перебування породіллі в обумовленому пологами стані. Ні кримінальним законодавством, ні законодавством про охорону здоров’я зміст цього поняття не розкривається. Із наданих для узагальнення матеріалів вбачається, що під поняттям «обумовлений пологами стан» мається на увазі психофізичний стан, який виникає під час пологів, які створюють психотравмуючу ситуацію для жінки, під впливом гормональних та фізичних змін. Наявність такого психофізичного стану встановлюється шляхом судово-психологічної або судово-психіатричної експертизи. Разом із тим суди, встановлюючи ознаки складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 135 КК, обґрунтовано посилаються на обставини, які свідчать про свідоме прийняття рішення про залишення новонародженої дитини в небезпеці до пологів, тобто до потенційного виникнення обумовленого пологами стану: приховування вагітності від оточуючих, незвернення до закладів охорони здоров’я з приводу вагітності, таємне народження дитини та інші чинники, які опосередковано вказують на те, що особа не пов’язує своє майбутнє із дитиною.

Викладене свідчить про завідоме виникнення умислу на вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 135 КК, та відсутність обумовленого пологами стану.

Разом із тим результати аналізу судової практики свідчать про наявність окремих помилок, пов’язаних із кваліфікацією дій обвинуваченого, який сам поставив потерпілого у небезпечний для життя стан, за відповідною частиною ст. 135 КК в тих випадках, коли такі дії обвинуваченого мають ознаки іншого злочину.

На розгляді Немирівського районного суду Вінницької області перебувало кримінальне провадження за обвинуваченням Б. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 135 КК. Б. було обвинувачено в тому, що він, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, керував автомобілем, не маючи посвідчення водія відповідної категорії, та допустив наїзд на пішохода – потерпілого Г., спричинивши йому тяжкі тілесні ушкодження, які були небезпечними в момент заподіяння. Поставивши потерпілого своїми діями у небезпечний для життя стан, обвинувачений не вжив заходів для надання першої домедичної допомоги потерпілому і не викликав медичну допомогу, покинув місце події, усвідомлюючи, що Г. втратив свідомість і не може вжити заходів до самозбереження. Смерть потерпілого настала внаслідок відкритого перелому кісток склепіння черепа, крововиливу під м’яку мозкову оболонку та забою головного мозку. Ухвалою Немирівського районного суду Вінницької області від 18 червня 2014 року Б. звільнено від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням із потерпілою на підставі ст. 46 КК. Ухвала набула законної сили (№ 140/1407/14-к).

Проте з такою кваліфікацією вище вказаних дій обвинуваченого погодитись не можна. По-перше, їх кваліфікація за ч. 1 ст. 135 КК не охоплює наслідок залишення в небезпеці – смерть потерпілого, а тому дії обвинуваченого потрібно кваліфікувати за ч. 3 ст. 135 КК, у якій закріплено відповідну кваліфікуючу ознаку. По-друге, зміст дій обвинуваченого, які призвели до поставлення потерпілого у небезпечний для життя стан, полягає у керуванні автомобілем у стані алкогольного сп’яніння, без посвідчення водія відповідної категорії та наїзді на пішохода, тобто в порушенні пункту 2.1, підпункту «б» пункту 2.3, підпункту «а» пункту 2.9, підпунктів «а», «г» пункту 2.10 Правил дорожнього руху України, що спричинило смерть потерпілого та охоплюється диспозицією норми, закріпленої у ч. 2 ст. 286 КК. Таким чином, дії обвинуваченого потрібно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 135, ч. 2 ст. 286 КК.

Така позиція також узгоджується з пунктом 10 постанови Пленуму Верховного суду України від 23 грудня 2005 року № 14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті», відповідно до якого порушення особою правил безпеки дорожнього руху чи експлуатації транспорту, правил водіння або експлуатації машини і наступне залишення потерпілого від такого злочину без допомоги слід кваліфікувати за наявності до того підстав за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами ст. 286 та ст. 135 цього Кодексу. Правова позиція Верховного Суду України з цього питання також викладена у постанові від 06 березня 2014 року у справі № 5-1кс14. Зокрема, об’єктивна сторона залишення в небезпеці характеризується двома видами злочинної бездіяльності: 1) бездіяльність-невтручання, що полягає у невиконанні особою обов’язку щодо надання необхідної допомоги потерпілому, який перебуває у небезпечному для життя стані й позбавлений можливості вжити заходів для самозбереження, коли небезпека виникла незалежно від суб’єкта цього злочину; 2) змішана бездіяльність – бездіяльність щодо надання допомоги потерпілому особою, яка сама поставила його в небезпечний для життя стан.

Виходячи зі змісту статті 135 КК, поставлення в небезпеку – це підстава для виникнення спеціального обов’язку надати допомогу особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані. Тобто саме поставлення в небезпеку знаходиться за межами зазначеного злочину та за певних умов містить окремий склад злочину. Також із законодавчого визначення випливає, що моментом закінчення злочину є ухилення від надання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані.

Для кваліфікації злочину немає значення, чи відвернула би надана винною особою допомога завдання шкоди життю або здоров’ю потерпілої особи. Навіть у випадках, коли через несумісну з життям травму будь-яка допомога не була здатна відвернути смерть людини, особа, яка залишила потерпілого в небезпеці, повинна нести відповідальність згідно зі ст. 135 КК. Для кваліфікації дій винного за цією нормою кримінального закону не має значення і те, що хтось інший надав чи намагався надати допомогу залишеному в небезпеці.

Прикладом правильної кваліфікації дій обвинуваченого є вирок Андрушівського районного суду Житомирської області від 24 липня 2013 року, яким Ж. визнано винуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 135, ч. 2 ст. 286 КК, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на два роки. Як встановив суд, В. визнано винуватим у тому, що він будучи у стані алкогольного сп’яніння, керуючи автомобілем у порушення вимог пунктів 2.9, 1.5, «б» 2.3, 10.1, 11.13, 12.1, 12.2.4, «б» 12.9 Правил дорожнього руху України, виявив безпечність та неуважність, неправильно оцінив дорожню обстановку, своєчасно не зменшив швидкість руху, не впорався з керуванням та виїхав на тротуар, де скоїв наїзд на неповнолітніх потерпілих С., який помер на місці, та Г., яка отримала тяжкі тілесні ушкодження. Після вчинення зазначених дій Ж., розуміючи значення своїх дій, маючи реальну можливість надати потерпілим допомогу, залишив їх у небезпечному для життя стані, втік з місця події.

Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 09 жовтня 2013 року вирок залишено без змін. Колегія суддів Судової палати з кримінальних справах ВССУ в ухвалі від 28 січня 2014 року погодилась із кваліфікацією дій Ж., проте провадження направлено на новий апеляційний розгляд у зв’язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості вчинених злочинів унаслідок його м’якості (№ 5-294км14).

6.6. Кваліфікація неналежного виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137 КК)

Результати аналізу судової практики дають підстави для висновку, що суди в основному правильно вирішує питання щодо розгляду кримінальних проваджень щодо вчинення злочину, передбаченого ст. 137 КК.

Враховуючи, що кримінально-правова норма цієї статті кримінального закону є бланкетною, суди, встановлюючи ознаки складу злочину, що розглядаються, звертаються до інших правових та локальних актів, якими регламентовано професійні чи службові обов’язки особи щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх. Неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя таздоров’я дітей полягає в недотриманні закріплених у посадових інструкціях обов’язків службовими та посадовими особами, на яких покладено відповідний обов’язок.

Наприклад, Жмеринський міськрайонний суд Вінницької області, розглядаючи кримінальне провадження за обвинуваченням Б. у вчиненні злочину, передбаченого ст. 137 КК, встановив, що Б. обіймає посаду заступника директора з адміністративно-господарської роботи Северинівської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів. Згідно з пунктом 3.5 посадової інструкції заступника директора з адміністративно-господарської роботи, затвердженої наказом директора від 23 січня 2013 року № 18, до посадових обов’язків Б. належать: здійснення контролю за господарським обслуговуванням та належним технічним і санітарно-гігієнічним станом споруд, класів, спортзалу, іншого майна школи відповідно до вимог норм і правил безпеки життєдіяльності, забезпечення здорових та безпечних умов навчання. Всупереч цьому, Б. не перевірила закріплення металевих хокейних воріт на спортивному майданчику школи, внаслідок чого під час проведення уроку фізичної культури ворота впали на потерпілого – учня школи, спричинивши черепно-мозкову травму і струс головного мозку, які належать до легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров’я.

Ухвалою Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 04 червня 2014 року Б. звільнено від кримінальної відповідальності на підставі ст. 47 КК у зв’язку з передачею її на поруки трудовому колективу Северинівської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів за місцем її роботи (№ 1-кп/130/3/2014).

Обов’язковою ознакою складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 137 КК, є наслідок невиконання професійних обов’язків – спричинення істотної шкоди здоров’ю потерпілого.

Із наданих для узагальнення матеріалів вбачається, що суди як істотну шкоду здоров’ю потерпілого оцінюють нанесення йому легких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень і зараження хворобою. Із врахуванням того, що ч. 2 ст. 137 КК передбачає такі кваліфікуючі ознаки, як спричинення смерті потерпілого та тяжкі наслідки, то така практика є обґрунтованою.

Наприклад, як спричинення істотної шкоди здоров’ю потерпілого Дніпровський районний суд м. Києва кваліфікував зараження потерпілих сальмонельозом.Так, підсудні Л., яка обіймала посаду завідуючої ДНЗ, та З., яка обіймала посаду старшої медичної сестри, діючи всупереч п. 4.30 Інструкції з організації харчування дітей у дошкільних навчальних закладах, затвердженої спільним наказом Міністерства освіти і науки України та МОЗ України від 17 квітня 2006 року № 298/227, без проведення обов’язкової державної санітарно-епідеміологічної експертизи затвердили до меню розкладки 282 страву: «вермішелева запіканка з курячим м’ясом», яка не входила до затвердженого примірного двотижневого меню ДНЗ.

Також Л., всупереч вимогам пунктів. 2.3, 3.11 зазначеної посадової інструкції, та З., всупереч вимогам пунктів 2.14, 2.19, 2.20 цієї ж інструкції, не проконтролювали, а кухар С., всупереч вимогам п. 3.5 посадової інструкції, порушила технологію приготування страви, внаслідок чого 53 дитини отруїлись збудником «salmonella enteritidis».

Згідно з висновком експертизи причиною групового захворювання на сальмонельоз стало вживання страви «вермішелева запіканка з курячим м’ясом», виготовленої на харчоблоці ДНЗ з порушенням технології приготування.

Зазначене порушення технології приготування сталося внаслідок неналежного виконання службових та професійних обов’язків кухарем С., старшою медичною сестрою З. та завідуючою Л. (№ 755/24528/13-к).

Розгляд кримінальних проваджень щодо неналежного виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей, які спричинили смерть неповнолітнього або інші тяжкі наслідки, суди у 2014 році, не здійснювали.