Встановлення ознак необережності у злочинах, передбачених статтями 119 та 128 КК

Необережність є формою вини, для якої характерне поєднання усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії чи бездіяльності) та недбалого або самовпевненого ставлення до настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння.

Згідно з роз’ясненнями, що містяться у пункті 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 07 лютого 2003 року № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи», у випадках, коли особа, яка позбавила потерпілого життя чи заподіяла йому тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своїх дій чи бездіяльності, але легковажно розрахувала на їх відвернення (злочинна самовпевненість), або ж не передбачала можливості настання тяжких наслідків, хоча повинна була й могла їх передбачити (злочинна недбалість), її дії слід розглядати як убивство через необережність чи заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження і кваліфікувати, відповідно, за ст. 119 КК чи ст. 128 КК.

Разом із тим у деяких випадках суди, кваліфікуючи діяння як вчинене з необережності, не вказують вид необережності. Зокрема, такий недолік має місце у вироку Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 10 лютого 2014 року, яким Б. визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ст. 119 КК. Зокрема, Б., будучи у стані алкогольного сп’яніння, ліг спати на ліжко, придавивши своїм тілом дитину, якій на момент події злочину було півтора місяці. Смерть потерпілої настала внаслідок механічної асфіксії, яка виникла від перекриття дихальних шляхів (№ 338/1031/14-к).

Результати аналізу судової практики дають підстави для висновку про те, що суди у переважній більшості випадків, кваліфікуючи злочини, правильно визначають ознаки необережності як форми вини.

Наприклад, вироком Солом’янського районного суду м. Києва підсудну Ш. визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ст. 128 КК, а саме – заподіянні необережних тяжких тілесних ушкоджень за таких обставин: Ш. під час словесного конфлікту з потерпілою Д., тримаючи в руках тарілки, не передбачаючи можливості настання суспільно-небезпечних наслідків у вигляді спричинення тілесних ушкоджень, хоча повинна була і могла передбачити такі наслідки своїх дій, кинула в обличчя потерпілої тарілки, які влучивши в обличчя та руки, чим спричинила їй тяжкі тілесні ушкодження (№1-кп/760/58/14). Про необережну форму вини у виді злочинної самовпевненості свідчать обстановка, спосіб вчинення та знаряддя злочину, а також поранення потерпілої, які мають хаотичний характер.

Водночас у судовій практиці мали місце проблемні випадки, пов’язані із правовою оцінкою смерті чи заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень, одержаних при падінні від поштовху.

Наприклад, органами досудового розслідування Л. обвинувачено в нанесенні умисного тілесного ушкодження середньої тяжкості (ч. 1 ст. 122 КК) виходячи з таких обставин: під час конфлікту з потерпілим обвинувачений Л. наніс йому один удар кулаком у голову, від чого потерпілий впав зі сходів та отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості. Розглядаючи кримінальне провадження стосовно Л., Дніпровський районний суд м. Києва не погодився із правовою оцінкою дій обвинуваченого в частині форми вини, оскільки, на думку суду, у матеріалах кримінального провадження відсутні будь-які докази того, що характер тілесних ушкоджень внаслідок падіння потерпілого охоплювався передбаченнями обвинуваченого, а отже, не доведено, що обвинувачений умисно спричинив потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження. Вироком Дніпровського районного суду м. Києва дії Л. було кваліфіковано за ст. 128 КК, тобто як необережне середньої тяжкості тілесне ушкодження. Цей вирок суду першої інстанції ухвалою Апеляційного суду міста Києва залишено без змін (№ 755/3001/13-к).

Таким чином, за відсутності ознак того, що підсудний розраховував або передбачав настання суспільно небезпечного наслідку – отримання потерпілим тілесних ушкоджень певного ступеня тяжкості або настання його смерті, дії підсудного слід розглядати як такі, що вчинені з необережності.

Наприклад, вироком Голосіївського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2014 року Я. визнано винуватим у вчиненні вбивства з необережності (ст. 119 КК) за таких обставин: перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, Я. наніс потерпілому удар у щелепу, від якого той упав на тротуар та вдарився потилицею. Внаслідок зазначеного удару потерпілий отримав тяжкі тілесні ушкодження – закриту черепно-мозкову травму, перелом потиличної кістки, крововиливів у тканини і шлуночок головного мозку, які спричинили вторинні порушення мозкового кровообігу і розвиток набухання головного мозку, що становлять причину смерті потерпілого (№ 752/20944/13-к).

У випадку, що розглядається, із механізму нанесення тілесного ушкодження вбачається умисел на нанесення удару невизначеної сили, а не спричинення смерті або нанесення тяжкого тілесного ушкодження. Локалізація тілесного ушкодження також спростовує наявність умислу обвинуваченого саме на позбавлення життя потерпілого або нанесення тяжкого тілесного ушкодження: безпосередньо ударом підсудного у щелепу спричинено крововиливи в м’які тканини лівої щічної ділянки, які не належать до тяжких тілесних ушкоджень, не можуть бути та не є причиною смерті потерпілого. Також, розглядаючи кримінальне провадження, суд було взяв до уваги, що після втрати потерпілим свідомості внаслідок падіння обвинувачений привів його до тями, бризкаючи на нього воду, та зателефонував до швидкої медичної допомоги, а також те, що показання обвинуваченого підтверджуються висновком експерта. Викладене унеможливлює кваліфікацію дій обвинуваченого за ч. 2 ст. 121 КК як нанесення умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.

У цьому контексті необхідно виходити з правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 28 травня 2015 року у справі № 5-25кс15. Зокрема, якщо, цілеспрямовано наносячи удар, особа не конкретизує у своїй свідомості, яку саме шкоду здоров’ю (тяжкість тілесних ушкоджень) буде фактично спричинено ним потерпілому, то в цьому випадку така особа діє з невизначеним (неконкретизованим) умислом, за якого вона хоча і бажає спричинити або свідомо припускає спричинення шкоди здоров’ю потерпілого, але при цьому не конкретизує точними межами у своїй свідомості тяжкість цієї шкоди. У таких випадках винувата особа має відповідати за той результат (шкоду), який фактично було заподіяно. Що стосується смерті потерпілого, то в її настанні присутня лише необережна форма вини, бо хоча він і не бажав цього настання і навіть свідомо не допускав його, але повинен був і міг передбачити, що внаслідок його злочинних дій може настати і такий наслідок, як смерть потерпілого.

Інший приклад. Органами досудового розслідування Д. обвинувачено в нанесенні тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), виходячи з таких обставин: під час сварки обвинувачений умисно наніс потерпілому удар кулаком в обличчя, внаслідок чого потерпілий впав, опинившись в положенні лежачи на спині обличчям доверху, після чого Д. заподіяв потерпілому декілька ударів в обличчя, спричинивши потерпілому тілесні ушкодження середнього ступеню тяжкості. Після вчинення зазначених дій Д. залишив місце події. Смерть потерпілого настала від механічної асфіксії внаслідок аспірації кровотечі, яка виникла від отриманих ним тілесних ушкоджень. У судовому засіданні прокурор змінив обвинувачення з ч. 2 ст. 121 КК на ч. 1 ст. 119 та ч. 1 ст. 122 КК виходячи з того, що згідно з висновками судово-медичної експертизи обвинувачений заподіяв потерпілому середньої тяжкості та легкі тілесні ушкодження. Причому саме середньої тяжкості тілесні ушкодження перебувають в опосередкованому причинно-наслідковому зв’язку з настанням смерті. Для виникнення асфіксії, яка стала причиною смерті потерпілого, визначальним стало поєднання положення тіла, сильний ступінь алкогольного сп’яніння та наявність стану пригнічення свідомості, тобто відсутність захисних рефлексів. Висновки судово-медичної експертизи підтверджувались іншими доказами, з огляду на що вироком Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області Д. засуджено за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 119 та ч. 1 ст. 122 КК. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 28 січня 2015 року вирок місцевого суду в частині кваліфікації дій обвинуваченого залишено без змін. Ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ ВССУ від 15 вересня 2015 року вирок суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції залишені без змін (№ 5-1887км15).

Таким чином, фактично підсудний наніс легкі тілесні ушкодження та тілесні ушкодження середньої тяжкості. Разом із тим, хоча смерть потерпілого не охоплювалась його умислом, обвинувачений повинен був передбачити можливість настання смерті потерпілого, оскільки знав про перебування останнього в безпорадному стані внаслідок сильного алкогольного сп’яніння.

З наданих для узагальнення матеріалів вбачається наявність проблемних моментів в разі розмежування вбивства з необережності (ст. 119 КК) та умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК). Розмежування умислу і необережності щодо наслідків скоєного, є важливим для визначення правильної кваліфікації і встановлення суб’єктивної сторони цих злочинів, і залежить насамперед від правильної оцінки судом сукупності наданих доказів, що, як вважають суди, часто є проблематичним унаслідок невеликої їх кількості або суперечливості.

Наприклад, органами досудового розслідування К. обвинувачено у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, тобто в умисному нанесенні тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого, вчиненому за таких обставин: К. наніс потерпілій Ф. декілька ударів кулаком по голові, після чого примирився з нею. За деякий час Ф. стала важко дихати та хрипіти, тому, щоб надати їй допомогу, підсудний почав робити штучне дихання та непрямий масаж серця, але, побачивши безрезультатність своїх дій, залишив помешкання потерпілої. Вироком Володимирецького районного суду Рівненської області від 18 квітня 2014 року К. визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ст. 119 КК, оскільки суд не знайшов у діях К. ознак умислу на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження та кваліфікував діяння за спричиненим наслідком у виді смерті потерпілої, яка не охоплювалась його умислом, тобто як вбивство з необережності (ст. 119 КК). Скасовуючи вирок суду першої інстанції, Апеляційний суд Рівненської області визнав таку кваліфікацію безпідставною з огляду на таке. Смерть потерпілої настала внаслідок закритої черепно-мозкової травми у вигляді забою мозку, набряку-набухання речовини мозку та його подальшої компресії. Підсудний наніс потерпілій щонайменше два удари у життєво важливий орган – голову, розуміючи суспільно небезпечний характер своїх дій і, хоча не бажав настання суспільно небезпечних наслідків – тяжких тілесних ушкоджень, проте свідомо припускав їх настання, тобто мав непрямий умисел на спричинення тяжкого тілесного ушкодження.

Вироком Апеляційного суду Рівненської області від 02 липня 2014 року К. засуджено за ч. 2 ст. 121 КК до позбавлення волі на строк сім років. Зазначений вирок було скасовано ухвалою колегії судової палати з розгляду кримінальних справ ВССУ від 05 лютого 2015 року на підставі того, що суд апеляційної інстанції порушив вимоги кримінального процесуального закону в частині дослідження доказів за відсутності відповідного клопотання сторін та належним чином не мотивував своє рішення щодо перекваліфікації дій засудженого зі ст. 119 КК на ч. 2 ст. 121 КК і призначив новий розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції (№ 5-120км15). За результатами розгляду провадження Апеляційний суд Рівненської області скасував вирок суду першої інстанції від 18 квітня 2014 року та ухвалив вирок від 18 березня 2015 року, яким К. засуджено за ч. 2 ст. 121 до покарання у виді семи років позбавлення волі.

Встановлюючи суб’єктивні ознаки складів злочинів умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), судам необхідно виходити з того, що ознаками суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, є умисел на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження і в у прямій, і непрямій формі. Зокрема, непрямий умисел наявний тоді, якщо винна особа передбачала і свідомо припускала настання відповідних наслідків, не розраховуючи при цьому на певні обставини, які могли б його відвернути (п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 07 лютого 2003 року № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи»). Також непрямий умисел має місце в тому випадку, якщо у підсудного не було чіткого уявлення про характер і тяжкість можливих наслідків. Питання про умисел винного або відсутність такого умислу необхідно вирішувати, виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, враховуючи спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію тілесних ушкоджень, поведінку підсудного та потерпілого, що передувала події, їхні стосунки. Крім цього, виходячи із положень правової позиції Верховного Суду України у справі № 5-25кс15 від 28 травня 2015 року прояв ознак умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, та вбивства через необережність, їх відмінність між собою полягає у фактичних підставах кваліфікації конкретного суспільно небезпечного діяння.

Також у судовій практиці були випадки кваліфікації діяння особи за сукупністю злочинів, один і з яких характеризується умисною формою вини, а другий – необережною, оскільки одне діяння спричинило два різні наслідки. Наприклад, З. під час сварки з потерпілим наніс два удари в ліву частину голови потерпілого, чим спричинив тілесні ушкодження у виді двох ран м’яких тканин лівої половини тім’яної ділянки голови, крововиливів м’яких тканин лівої скроневої ділянки голови, які належать до легких тілесних ушкоджень, що спричиняють короткочасний розлад здоров’я і ці дії З. Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області кваліфікував за ч. 2 ст. 125 КК. Від завданих ударів потерпілий впав, ударився правим боком тулуба, отримавши перелом 11-го ребра праворуч, що належить до тілесного ушкодження середньої тяжкості, яке спричиняє тривалий розлад здоров’я, що було кваліфіковано за ст. 128 КК як необережне заподіяння тілесного ушкодження середньої тяжкості. Вироком Апеляційного суду Хмельницької області вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 13 листопада 2014 року стосовно З. було скасовано в частині призначення покарання (№ 686/21554/14-к). Таким чином, Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області кваліфікував дії З. як ідеальну сукупність злочинів, передбачених ч. 2 ст. 125, ст. 128 КК, оскільки одному потерпілому заподіяно однорідну шкоду та одним діянням фактично вчинено два злочини з різною формою вини та різними за ступенем тяжкості суспільно небезпечними наслідками.

Крім цього, в судовій практиці мала місце помилкова кваліфікація злочину за ст. 128 КК. Зокрема, колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Полтавської області скасувала вирок Комсомольського районного суду Полтавської області від 29 жовтня 2013 року, яким С. визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ст. 128 КК. Зокрема, С. під час побутової сварки, штовхаючи потерпілу і водночас утримуючи її за руку, спричинила їй тілесне ушкодження середньої тяжкості – закритий перелом пальця правої кисті. Кваліфікуючи дії підсудної, суд першої інстанції послався на відсутність доказів, які дозволяють обґрунтовано вважати, що підсудна свідомо припускала настання наслідків у виді перелому пальця потерпілої. Вирок Комсомольського районного суду Полтавської області в частині кваліфікації дій обвинуваченої було скасовано з огляду на таке. Із суб’єктивної сторони спричинення умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження може бути вчинене з прямим або непрямим умислом, а при цьому винний усвідомлює, що може заподіяти шкоду здоров’ю потерпілого і бажає або свідомо припускає її настання. Тобто відповідальність за ст. 122 КК настає також в тих випадках, коли умисел винного спрямований на заподіяння невизначеної шкоди і фактично заподіяно тілесне ушкодження середньої тяжкості. На думку колегії суду апеляційної інстанції, у С. був відсутній умисел на заподіяння потерпілій середньої тяжкості тілесного ушкодження, але спосіб захвату руки потерпілої та її похилий вік дають підстави для висновку, що підсудна свідомо допускала настання такого суспільно небезпечного наслідку. Апеляційним судом Полтавської області ухвалено новий вирок, яким С. засуджено за ч. 1 ст. 122 КК (№ 534/2408/13-к).

Підсумовуючи викладене, доцільно наголосити, що за відсутності ознак того, що підсудний розраховував або передбачав настання суспільно небезпечного наслідку – заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень певного ступеня тяжкості або настання його смерті, дії підсудного слід розглядати як такі, що вчинені з необережності. Зокрема, про необережну форму вини свідчать локалізація та характер тілесного ушкодження, обстановка, спосіб вчинення та знаряддя злочину. Розмежовуючи вбивство з необережності та умисне нанесення тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, необхідно виходити з того, що з об’єктивної сторони вбивство з необережності характеризується неконкретизованим умислом щодо дії – тілесного ушкодження певного ступеня тяжкості та небажанням настання наслідку – смерті потерпілого. Водночас умисне нанесення тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, характеризується змішаною формою вини – умислу щодо діяння (заподіяння тяжкого тілесного ушкодження) та необережності – щодо наслідку, а саме настання смерті потерпілого.