Кримінально-правові наслідки перевищення меж необхідної оборони

Відповідно до ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було перевищення меж необхідної оборони. Перевищення меж необхідної оборони веде за собою кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК.

Визначальним під час вирішення питання про перевищення меж необхідної оборони є встановлення співвідношення між ступенем суспільної небезпечності посягання та заподіяною шкодою. При цьому необхідно враховувати п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 1 «Про судову практику в справах про необхідну оборону» в якому роз’яснюється, що для установлення наявності або відсутності ознак перевищення меж необхідної оборони необхідно враховувати не лише відповідність чи невідповідність знарядь захисту і нападу, а й обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров’я) та інші обставини.

Крім цього, відповідно до правових позицій Верховного Суду України, викладених у постановах від 15 травня 2014 року у справі № 5-12кс14 та від 01 жовтня 2015 року у справі № 5-134кс15, для вирішення питання про кваліфікацію складу злочину, пов’язаного з умисним позбавленням життя особи, зокрема щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд у кожному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання. До критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: наявність суспільно небезпечного посягання, його дійсність та об’єктивна реальність, межі захисних дій, які не перевищували б меж необхідності, та шкода особі, яка здійснює посягання, що не перевищувала б ту, яка для цього необхідна.

Результати аналізу судової практики дають підстави для висновку, що під час встановлення судами наявності стану необхідної оборони виникають окремі проблемні питання. Зокрема, вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 13 лютого 2013 року К. визнано винуватою у вчиненні умисного вбивства, скоєного на ґрунті особистих неприязних стосунків та засуджено за ч. 1 ст. 115 КК. Апеляційний суд Вінницької області ухвалою від 29 квітня 2014 року змінив вирок суду першої інстанції, перекваліфікувавши дії на ст. 118 КК. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що місцевим судом безпідставно не взято до уваги доводи обвинуваченої про те, що два удари ножем у грудну клітку потерпілого нанесені саме з метою захисту від агресивної поведінки загиблого, яка полягала у вчиненні замаху на зґвалтування обвинуваченої, під час якого заподіяв їй різану рану ножем на нозі та побої, наявність яких підтверджується висновками судово-медичного дослідження та експертизи. При цьому суд першої інстанції послався на показання свідка та висновок судово-медичної експертизи стосовно великої кількості ножових поранень, які було нанесено потерпілому. Разом із тим відповідно до показань свідка він перебував за межами місця злочину і не бачив, за яких обставин потерпілого було поранено, а зазначена експертиза не містить висновку щодо сили нанесення таких поранень. Сама по собі кількість ножових поранень та їх глибина не може свідчити про мотив та силу їх нанесення. Натомість за висновком судово-медичної експертизи, враховуючи локалізацію та морфологічні особливості колото-різаних поранень грудної клітки потерпілого, не виключається можливість спричинення їх за обставин, на які вказує обвинувачена. Враховуючи вимоги ч. 3 ст. 62 Конституції України, усі сумніви стосовно доведеності вини К. мають трактуватись на її користь. За таких обставин, враховуючи наведені докази, колегія суддів дійшла висновку, що під час заподіяння ножових поранень потерпілому К. перебувала у стані необхідної оборони, проте перевищила її межі, а тому її дії необхідно перекваліфікувати на ст. 118 КК за ознаками умисного вбивства, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони (№ 11-кп/772/136/2014).

Інший приклад. Вироком Крижопільського районного суду Вінницької області від 18 травня 2013 року О. визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, тобто у нанесенні тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого. Зокрема, О. нанесла декілька різних за силою ударів у різні частини тіла, в тому числі у ділянку живота, що спричинило смерть потерпілого. Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 29 липня 2014 року вирок суду першої інстанції змінено – дії підсудної перекваліфіковано на ст. 124 КК – умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень у стані необхідної оборони.

Висновок про наявність стану необхідної оборони ґрунтується на доказах, які підтверджують такі обставини: 1) вчиненню злочину передувала протиправна поведінка потерпілого стосовно близьких підсудній осіб. Зокрема, потерпілий прийшов додому до обвинуваченої і, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, наніс удар ногою у черевну порожнину дочці потерпілої, від якого остання впала, та, взявши на руки малолітнього онука потерпілої, кинув його на підлогу, погрожуючи позбавити їх життя. Внаслідок вказаних подій потерпіла злякалась за своє життя та життя близьких, узяла ніж і запропонувала потерпілому залишити її помешкання. Потерпілий відмовився залишити будинок обвинуваченої; 2) тілесні ушкодження були нанесені потерпілому одночасно з його нападом на підсудну – потерпілий стискав рукою її шию, що підсудна сприйняла як намір її задушити, та намотував на свою руку волосся підсудної; 3) характер та локалізація тілесних ушкоджень потерпілого свідчать про хаотичність їх нанесення. Викладене виключає кваліфікацію вчиненого підсудною О. діяння за ч. 2 ст. 121 КК, оскільки суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, свідомою вольовою поведінкою, а не інстинктивними рухами, що мало місце в діях підсудної (кілька різних по силі ударів ножем і в різні частини тіла – груди, живіт, пах) під час оборони від злочинних посягань потерпілого.За таких обставин, враховуючи наведені докази, колегія суддів Апеляційного суду Вінницької області дійшла до висновку, що під час заподіяння ножових поранень потерпілому підсудна перебувала в стані необхідної оборони, проте перевищила її межі, а тому її дії необхідно перекваліфікувати на ст. 124 КК за ознаками тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони. Ухвала Апеляційного суду Вінницької області залишена без змін ухвалою ВССУ від 24 грудня 2014 року. (№ 5-4377км14).

Таким чином, в обох зазначених випадках суди надавали неправильну оцінку діям потерпілих стосовно підсудних, не взявши до уваги обставини, які передували вчиненню злочину, а саме протиправну поведінку потерпілих. Зокрема, у першому з прикладів, що розглядався, така протиправна поведінка потерпілого полягає у вчиненні замаху на зґвалтування підсудної, у другому – у застосуванні насильства стосовно підсудної, яке супроводжувалось погрозами позбавити життя її та близьких їй людей, які обґрунтовано сприймались підсудною як реальні. З урахуванням того, що стан необхідної оборони виникає в момент вчинення суспільно небезпечного посягання або в разі створення реальної загрози заподіяння шкоди, а підсудні були обмежені у виборі засобів припинення злочинних посягань стосовно них, то в обох випадках злочини вчинено у стані необхідної оборони.

Разом із тим у судовій практиці траплялись випадки безпідставної кваліфікації дій підсудного за ст. 124 КК. Наприклад, ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 травня 2014 року змінено вирок Кіровського районного суду м. Кіровограда від 04 лютого 2014 року виходячи з такого. Вироком зазначеного суду П. було засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК, натомість суд апеляційної інстанції перекваліфікував дії П. на ст. 124 КК, посилаючись на відсутність у П. умислу на вбивство потерпілого, а також на те, що обставини події вказують на перевищення меж необхідної оборони, оскільки саме потерпілий, який перебував у стані алкогольного сп’яніння, став наносити обвинуваченому тілесні ушкодження та душити його. Колегія суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ ухвалою від 30 жовтня 2014 року скасувала ухвалу Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 травня 2014 року, оскільки суд апеляційної інстанції не врахував, що під час бійки П. вирвався від нападаючого потерпілого та вибіг з приміщення, тобто мав реальну можливість уникнути продовження конфлікту. Натомість підсудний побіг за ножем і повернувся до потерпілого, після чого штовхнув його та наніс 10 ударів ножем у життєво важливі органи, сидячи верхи на потерпілому, який впав. Таким чином, наявність можливості уникнути продовження бійки та обставини нанесення тілесних ушкоджень свідчать про наявність умислу на позбавлення життя потерпілого (№ 5-3508км14).

Таким чином, кваліфікуючи дії підсудного як умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК) або умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 124 КК) судам необхідно встановлювати сукупність обставин події злочину, зокрема: 1) обставин, які свідчать про протиправну поведінку потерпілого, а саме про те, в чому полягало злочинне посягання на підсудного; 2) обстановку вчинення такого посягання, в тому числі обставин, які свідчать про реальність заподіяння потерпілим шкоди підсудному; 3) обставин, які свідчать про припинення стану необхідної оборони.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, висловленої у постановах від 22 січня 2015 року у справах № 5-27кс14 та № 5-35кс14, у тому випадку, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватись на загальних підставах.

Згідно з ч. 3 ст. 36 КК України перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Прикладом встановлення у судовому рішенні явної невідповідності завданої шкоди суспільній небезпеці посягання є ухвала Апеляційного суду Херсонської області від 28 жовтня 2014 року, постановлена за наслідками апеляційного перегляду вироку Суворівського районного суду м. Херсона від 14 лютого 2014 року.

Суворовським районним судом м. Херсона М. визнано винуватим у нанесенні потерпілому Б. тяжкого тілесного ушкодження. При цьому суд виходив із того, що М., реагуючи на скаргу своєї дочки про те, що потерпілий – її знайомий – грубо розмовляв із нею, узявши кухонний ніж, підійшов до потерпілого, внаслідок чого між потерпілим та підсудним розпочався словесний конфлікт, під час чого потерпілий вдарив підсудного рукою, у відповідь на що підсудний наніс декілька ударів у черевну порожнину. Суд апеляційної інстанції не погодився із кваліфікацією дій М. за ч. 1 ст. 121 КК з огляду на таке: під час словесного конфлікту потерпілий першим наніс удар підсудному, від якого той впав на одне коліно, після чого потерпілий натягнув одяг на обличчя підсудного, таким чином позбавивши його можливості бачити дії потерпілого, внаслідок чого підсудний став наосліп наносити потерпілому удари ножем. Причому вказаний спосіб захисту явно не відповідав характеру і ступеню суспільної небезпеки, оскільки потерпілий для нанесення удару не застосовував жодних знарядь. На підставі викладеного ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 28 жовтня 2014 року вирок суду першої інстанції змінено в частині перекваліфікації дій підсудного М. з ч. 1 ст. 121 КК на ст. 124 КК. (№ 11/791/199/14).

Водночас у судовій практиці мало місце виправдання підсудного, оскільки суд доходив до висновку про відсутність перевищення меж необхідної оборони. Зокрема, вироком Глибоцького районного суду Чернівецької області від 26 листопада 2013 року Р. визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК, тобто в нанесенні умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження. Так, в ході словесного конфлікту, який переріс у бійку, Р. наніс потерпілому Б. дерев’яною палицею один удар по пальцях та один удар по ліктю лівої руки. Проте ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Чернівецької області від 28 жовтня 2014 року зазначений вирок скасовано, оскільки суд першої інстанції не надав оцінки доказам стосовно обставин та місця вчинення злочину: зокрема, потерпілий та його брат прийшли на подвір’я підсудного, вчинили сварку, в ході якої потерпілий вдарив підсудного рукою по голові, а його брат став наносити йому удари в різні частини тіла. Крім цього, потерпілий став погрожувати заподіянням тілесних ушкоджень хворій сестрі підсудного, при цьому тримаючи в руках лопату. Вирвавшись від потерпілого, підсудний схопив дерев’яну палицю, якою наніс два удари по його лівій руці. Зазначені обставини встановлені обвинувальним вироком стосовно потерпілого, ухваленим Глибоцьким районним судом Чернівецької області від 24 листопада 2013 року, який суд першої інстанції не взяв до уваги. На підставі викладеного Апеляційний суд Чернівецької області дійшов висновку, що тілесні ушкодження середньої тяжкості підсудний наніс потерпілому, перебуваючи у стані необхідної оборони від протиправного посягання потерпілого та свідка. При цьому межі необхідної оборони перевищені не були, що зумовлює відсутність у діях підсудного складу злочину. Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області. від 28 жовтня 2014 року кримінальне провадження стосовно Р. було закрито (№11кп/794/360/14).

Таким чином, під час розгляду кримінальних проваджень про злочини, передбачені статтями 118 та 124 КК, необхідно встановити обставини, які свідчать про: 1) перебування особи у стані необхідної оборони, зокрема, наявності дійсного суспільно небезпечного посягання; 2) умисний характер нанесення шкоди потерпілому; 3) обстановку захисту – час, місце, співвідношення сил винного та потерпілого; 4) співвідношення між ступенем суспільної небезпечності посягання та заподіяною шкодою.