Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Система підключичної артерії 3 страница




У кутах трикутника сечового міхура відкриваються отвори сечоводів, які косо пронизують його стінку, слизова оболонка утворює заслінку, завдяки якій сеча виходить тільки в одному напрямку, а саме до сечового міхура. Сеча в протилежному напрямку рухатися не може через косе розташування отворів сечоводів при вході в сечовий міхур. Сечівник. Від нижнього кута трикутника на дні сечового міхура починається сечівник, який закривається двома стискачами: мимовільним, утвореним гладенькими м’язами, й довільним, утвореним посмугованими м’язовими волокнами. Жіночий сечівник має вигляд трубки завдовжки близько 3, 5 см, вистелений слизовою оболонкою. Відкривається сечівник у присі- нок піхви, зовнішній отвір його має м’язовий довільний стискач. Чоловічий сечівник — трубка завдовжки близько 18—20 см. Починається він від сечового міхура внутрішнім отвором і закінчується на верхівці головки статевого члена зовнішнім отвором. Сечівник вистелений слизовою оболонкою, залози якої виділяють слиз для змащування каналу. Сечівник поділяють на три частини: передміхурову, перетинчасту й губчасту. Передміхурова частина сечівника починається від внутрішнього отвору, перфорує передміхурову залозу й проходить її товщу майже вертикально. Гладенькі м’язові волокна передміхурової залози утворюють мимовільний внутрішній стискач. Перетинчаста частина сечівника — невелика (1—2 см). Її посмуговані м’язи утворюють зовнішній   довільний м’яз — стискач сечівника. Ця частина каналу міцно фіксується до лобкових кісток. Губчаста частина сечівника — найдовша (15—20 см), проходить уздовж печеристого тіла й закінчується зовнішнім отвором сечівника.   Будова порожнини рота, глотки, стравоходу. Порожнина рота (cavitas oris) складається з присінка рота (vestibulum oris) і власне порожнини рота (рис. 90). Присінок рота з’єднується з навколишнім середовищем щілиною рота, яка обмежена спереду губами, з бічних поверхонь — щоками, комірковими відростками й зубами. Вони розділяють ротову порожнину на дві частини. Губи являють собою дві м’язові складки, утворені кільцевим м’язом рота. їхня зовнішня частина вкрита шкірою, а внутрішня — слизовою оболонкою, яка переходить у слизовий покрив коміркових відростків. По середній лінії між губами та яснами слизова оболонка потовщується й утворює дві складки — вуздечки верхньої та нижньої губ. Зовнішня смужка губів червонуватого кольору внаслідок просвічування м’язів крізь епітеліальну оболонку. В підслизовій основі губ залягають слизові залози, вивідні протоки яких відкриваються на поверхню слизової оболонки. Губи утворюють кути рота. Васкуляризація губ здійснюється верхньою та нижньою підборідними артеріями, які є гілками лицевої артерії. Іннервує губи лицевий нерв. Щоки зовні вкриті шкірою, а зсередини — слизовою оболонкою. Між ними розташований щічний м’яз, особливо добре розвинений у немовлят. На слизовій оболонці щік відкриваються протоки невеликих слизових залоз, тіла яких залягають у підслизовій оболонці щік. Власне порожнина рота (cavum oris) оточена спереду і з боків комірковими відростками й зубами, згори — твердим піднебінням і частиною м’якого піднебіння. Друга частина м’якого піднебіння оточує порожнину рота ззаду. Знизу власне порожнина рота утворена м’язом — діафрагмою порожнини рота. Тверде піднебіння утворене піднебінними відростками верхніх щелеп і піднебінними кістками, вкритими слизовою оболонкою, яка зростається з окістям цих кісток, а тому вона тут нерухома. В слизовій оболонці міститься багато дрібних слизових залоз. По середній лінії тверде піднебіння має вузьку білу смужку — піднебінний шов, а в передній частині 3—4 поперечні піднебінні складки. Продовженням твердого піднебіння є м'яке піднебіння, що відокремлює порожнину рота від носової частини глотки. Вільну звислу частину м’якого піднебіння називають піднебінною завіскою. Вона являє собою м’язову пластинку, вкриту слизовою оболонкою, яка вільно звисає донизу. В середній частині м’якого піднебіння міститься піднебінний язичок, який є випином середньої частини завіски. З кожного боку піднебінна завіска переходить у дві дужки, одна йде в напрямку до кореня язика й називається піднебінно-язиковою, друга переходить у слизову оболонку бічної стінки глотки й називається піднебінно-глотковою. Між піднебінними дужками є невеликі заглиблення — мигдаликові ямки, де містяться піднебінні мигдалики. Всередині мигдалика є багато лімфатичних вузликів, де утворюються лімфоцити, які входять до складу єдиної імунної системи організму. На медіальній поверхні мигдаликів багато мигдаликових ямок, що продовжуються в мигдаликові крипти. Ці утвори збільшують поверхню стикання мигдалика із зовнішнім середовищем. Ззаду ротової порожнини є невеликий отвір — зів, що веде у глотку. Глотка (pharynx) розміщена на передній поверхні шийного відділу хребта, починається від основи черепа; на рівні VI шийного хребця переходить у стравохід. Довжина її дорівнює 12—15 см. Складається глотка з носової, ротової і гортанної частин.   Носова частина глотки сполучається з порожниною носа за допомогою хоанів. З боків у носову частину відкриваються глоткові отвори слухових труб, які з’єднують її з барабанною порожниною. Носова частина глотки розміщена на рівні м’якого піднебіння й тягнеться до основи черепа. Ротова частинаглотки має один отвір — зів. У передній стінці нижнього відділу глотки є отвір, який веде в гортань. Нижньої стінки глотки немає, вона звужується й переходить у стравохід. Стінка глотки складається з трьох оболонок: внутрішньої — слизової з підслизовим шаром, середньої — м’язової та зовнішньої — сполучнотканинної, або адвентиціальної. М’язова оболонка глотки утворена п’ятьма парами посмугованих м’язів, три з них — колові м’язи-стискачі, або констриктори, які своїми скороченнями проштовхують їжу з глотки у стравохід. Дві пари м’язів розміщені в поздовжньому напрямку, вони підіймають глотку. Глотка оточена пухкою сполучною тканиною, завдяки якій може вільно рухатися при акті ковтання. На верхній стінці носоглотки міститься непарний лімфоїдний мигдалик, два парних лежать біля слухових труб, які сполучають носову частину глотки з середнім вухом, один непарний лежить у ділянці кореня язика, і є ше два піднебінних. Ці мигдалики утворюють лімфоепітеліальне кільце Пирогова, який уперше дослідив і детально описав його. Стравохід (esophagus) являє собою трубку, що починається на рівні VI—VII шийних хребців, а на рівні XI грудного хребця переходить у шлунок. Стравохід у дорослої людини завдовжки 25 см. Із грудної клітки він через діафрагму потрапляє в черевну порожнину, де з’єднується із вхідною частиною шлунку. Стравохід умовно поділяють на три частини: шийну, грудну та черевну. Стравохід лежить спереду хребетного стовпа й на своєму шляху має чотири вигини: два в сагітальній та два у фронтальній площинах. Стінка стравоходу складається зі слизової (внутрішньої), м’язової (середньої) та зовнішньої (адвентиціальної) оболонок. Крім того, черевна частина стравоходу покрита серозною оболонкою. Слизова оболонка утворює поздовжні складки, які заповнюють порожнину стравоходу. Під слизовою оболонкою міститься підслизовий шар, у якому розташовані слизові залози, протоки яких відкриваються на поверхні слизової оболонки. Слиз, що виділяється залозами, змащує слизову оболонку й полегшує проштовхування їжі. Складки слизової оболонки під час проходження їжі згладжуються. М'язова оболонка стравоходу складається з двох шарів: внутрішнього — з поперечним, або коловим, розміщенням волокон — і зовнішнього — з поздовжнім. Від м’язової оболонки відходять численні відростки, які у вигляді тяжів підвішують стравохід до навколишніх органів. У місці проходження стравоходу через діафрагму навколо нього утворюється ніби жом з колового м’яза. Адвентиціальна оболонка, що складається з пухкої сполучної тканини, має невелику кількість еластичних волокон, якими фіксується до інших органів у задньому середостінні. В адвентиціальній оболонці проходять кровоносні, лімфатичні судини, які несуть лімфу від стравоходу, тут також міститься нервове сплетення стравоходу. На своєму шляху стравохід має три звуження: перше — на місці початку стравоходу, друге — на перехресті стравоходу з лівим головним бронхом і трахеєю, третє — на місці переходу стравоходу через діафрагму. Будова дванадцятипалої кишки Дванадцятипала кишка (duodenum) починається від воротаря шлунка, має підковоподібну форму, фіксована (зрощена з задньою черевною стінкою) (рис. 99), а тому не може змінювати своє положення. Верхня частина, низхідна, лежить на рівні І поперекового хребця, йде праворуч по тілах хребців і досягає III поперекового хребця, потім, утворюючи згин ліворуч, переходить у висхідну частину, а на рівні II поперекового хребця переходить у порожню кишку. На задній стінці дванадцятипалої кишки лежить клубова складка, яка закінчується великим сосочком — місцем відкриття в дванадцятипалу кишку загальної жовчної протоки й протоки підшлункової залози, які проходять уздовж складки. Нерідко вище великого сосочка є малий сосонок — місце для відкриття додаткової протоки підшлункової залози, головка якої огортається середньою частиною дванадцятипалої кишки. Основною функцією дванадцятипалої кишки є перетравлення їжі. Головний фермент, що перетравлює білки, — трипсиноген, у КИШЦІ перетворюється на трипсин. Жовч, що виділяється печінкою через загальну жовчну протоку, сприяє емульгуванню й перетравлюванню жиру. Будова трахеї, бронхів Трахея(trachea, рис.) — трубка завдовжки 11 — 13 см, має 16—18 незамкнених хрящових кілець, кінці яких на задній поверхні з’єднуються сполучнотканинною перетинкою, що складається з гладеньких м’язів. Разом вони утворюють суцільну перетинчасту стінку, до якої прилягає стравохід. Ця стінка може трохи вгинатися всередину трахеї під час пересування їжі в шлунок. Суміжні хрящі трахеї з’єднуються між собою за допомогою кільцевих зв 'язок. Внутрішня поверхня трахеї вистелена слизовою оболонкою, вкритою циліндричним миготливим епітелієм, у якому є бокалоподібні клітини й залози, що виділяють слизовий секрет. Після 40 років трахейні хрящі починають вапнуватися. На рівні тіл IV—V грудних хребців трахея поділяється на правий і лівий бронхи. Цей поділ зветься біфуркацією трахеї. Лівий бронх відходить від трахеї майже під прямим кутом, а правий більше скошений донизу. Тому сторонні предмети, які потрапляють у трахею (особливо у малих дітей) завжди проникають у правий бронх. За будовою бронхи нагадують трахею: вони складаються з хрящових напівкілець, з’єднаних мембраною зі сполучної тканини, яка утворює задню стінку. Правий бронх ширший, але коротший за лівий — довжиною близько З см, лівий бронх довший і вужчий, його довжина 4—5 см. Ці бронхи звуться первинними. У воротах легень вони поділяються на бронхи другого, третього й вищих порядків. Зі збільшенням порядку поділу бронхів їхній діаметр зменшується. Таке розгалуження бронхів має назву бронхіального дерева. В міру розгалуження бронхи втрачають хрящі; найтонші бронхіальні гілочки (діаметром близько 1 мм) називаються бронхіолами. Бронхіоли входять у часточки легенів, відокремлені одна від одної тоненькими прошарками сполучної тканини. Слизова оболонка бронхів вкрита миготливим епітелієм зі слизовими залозами. В бронхіолах, крім них, є ще окремі секреторні клітини (клітини І^ара), котрі продукують ферменти, що розщеплюють сурфактант (білкову речовину), яка протидіє спаданню альвеол. Бронхіоли перетворюються в альвеолярні ходи, на стінках яких є численні випини — легеневі пухирці, або альвеоли — кінцеві утворення дихальних шляхів. Стінки альвеол надзвичайно тоненькі, побудовані з еластичних волокон, які з боку просвіту альвеоли покриті одношаровим плоским епітелієм, а зовні від еластичних волокон розміщені кровоносні капіляри. В альвеолах відбувається газообмін між альвеолярним повітрям та кров’ю. Вважають, що кількість альвеол в обох легенях доходить до 700 млн, а їхня поверхня дорівнює 100—120 м^. Загальна дихальна поверхня легень у 75 разів більша, ніж поверхня тіла людини. Черевна порожнина, очеревина Черевна порожнинаобмежована вгорі діафрагмою, внизу переходить у тазову порожнину (cavitas pelvis, cavitas pelvina), вихід з якої закритий тазовою діафрагмою. Задня стінка черевної порожнини утворена поперековим відділом хребта і м’язами – квадратним м’язом попереку і клубово-поперековим м’язом, а передня і бічна стінки – м’язами живота. Зсередини стінки черевної порожнини вистелені пристінковою фасцією (див. у розділі “М’язова система” – фасції живота і тазова фасція), до якої прилягає тонкий прошарок жирової тканини й очеревина (peritoneum). Але в деяких місцях між очеревиною і стінками черевної порожнини є простір, який називається позаочеревинним простором (spatium extraperitoneale). До цього простору належать: заочеревинний простір (spatium retroperitoneale), залобковий простір (spatium retropubicum) і запахвинний простір (spatium retroinguinale). Задній відділ черевної порожнини, що попереду обмежований очеревиною, називається заочеревинним простором (spatium retroperitoneale). У ньому розташовані деякі внутрішні органи (нирки, надниркові залози, підшлункова залоза, кровоносні судини та інші) і жирова клітковина, значна частина якої міститься на задній стінці черевної порожнини біля розташованих там внутрішніх органів. Очеревина– це тонка прозора пластинка, яка вистеляє внутрішню поверхню стінок черевної порожнини і органи, що в ній розташовані. Щілиноподібний простір, обмежований очеревиною, називається очеревинною порожниною (cavitas peritonealis). Доречно тут нагадати, що запалення очеревини називається перитонітом. Очеревина складається з двох шарів – серозної оболонки і підсерозного прошарку. Серозна оболонка (tunica serosa) утворена одношаровим плоским епітелієм – мезотелієм. На оберненій у порожнину очеревини поверхні мезотеліоцитів є численні мікроворсинки. У цитоплазмі цих клітин багато піноцитозних пухирців. Усі ці особливості свідчать про високу всмоктувальну функцію мезотелію. Клітини мезотелію з’єднані між собою щільними замикальними контактами. Мезотеліоцити виділяють серозну рідину (від латинського слова serum – білок, сироватка), яка зволожує поверхню серозної оболонки, тим самим полегшуючи рух органів і зменшуючи коефіцієнт тертя між ними. В очеревинній порожнині в нормі є приблизно 20–50 см3 серозної рідини, тому поверхня серозної оболонки виглядає блискучою і гладенькою. Базальна мембрана мезотелію зрощена з підсерозним прошарком (tela subserosa) очеревини. Цей сполучнотканинний прошарок складається з еластичних і колагенових волокон, зростається зі стінками черевної порожнини або органами, які вкриває очеревина. Очеревину можна уявити у вигляді мішка, у якому виділяють два листки: один – пристінкова очеревина (peritoneum parietale), що вистеляє стінки черевної порожнини; другий – нутрощева очеревина (peritoneum viscerale), що покриває внутрішні органи. Загальна площа очеревини у дорослої людини досягає 1, 6–1, 75 м2. Обидва листки очеревини переходять безпосередньо зі стінок черевної порожнини на органи і з органів на стінки черевної порожнини, обмежовуючи очеревинну порожнину. У жінок очеревинна порожнина сполучається з зовнішнім середовищем через маткові труби, порожнину матки і піхву. У чоловіків порожнина очеревини замкнена. Пристінкова очеревина покриває передню стінку черевної порожнини, вгорі переходить на нижню поверхню діафрагми, а потім на задню та бічні стінки черевної порожнини і на внутрішні органи, а внизу – на стінки й органи тазової порожнини. Нутрощева очеревина покриває внутрішні органи з усіх боків або частково. У місцях переходу пристінкової очеревини в нутрощеву утворюються подвійні листки очеревини – брижі, зв’язки, складки, закутки, ямки. У лобковій ділянці попереду пристінкової очеревини є залобковий простір (spatium retropubicum) – простір Ретціуса, у якому є прошарок жирової тканини, тому очеревина може відсуватися догори при наповненні сечового міхура. На задній поверхні передньої стінки черевної порожнини пристінкова очеревина утворює 5 пупкових складок – одна непарна і дві парні, що спрямовані до пупка. Серединна пупкова складка (plіca umbilicаlis mеdiana) розташована над зарослою сечовою протокою, що у плода проходить між верхівкою сечового міхура і пупком. Парна присередня пупкова складка (plica umbilicаlis mediаlis) розташована над зарослими пупковими артеріями. Парна бічна пупкова складка (plica umbilicаlis laterаlis), яку ще називають надчеревною складкою (plica epigastrica), лежить над нижніми надчеревними артеріями. Над сечовим міхуром з боків від серединної пупкової складки розташовані права і ліва надміхурові ямки (fossae supravesicаles dеxtra et sinistrа). Присередньо і збоку від бічної пупкової складки помітні дві заглибини – присередня і бічна пахвинні ямки (fossae inguinales medialis et lateralis), які є проекціями відповідно поверхневого і глибокого кілець пахвинного каналу. З боків від сечового міхура нижче пахвинної зв’язки є парна стегнова ямка (fossa femoralis). Названі ямки і ділянка пупка та білої лінії живота є “слабкими місцями” передньої стінки черевної порожнини, через які можуть проникати кили (грижі). На задній стінці черевної порожнини очеревина покриває органи, розташовані заочеревинно – ретроперитонеально. Це підшлункова залоза, дванадцятипала кишка, нирки, надниркові залози, аорта, нижня порожниста вена, інші судини, нерви, лімфатичні вузли і грудна протока. Деякі органи (підшлункова залоза, більша частина дванадцятипалої кишки, випорожнений сечовий міхур, нижня частина прямої кишки) очеревина вкриває з одного боку – екстраперитонеально. Органи, що вкриті нутрощевою очеревиною з трьох боків, розташовані мезоперитонеально. Так вкриті: висхідна і низхідна ободові кишки, середня частина прямої кишки, наповнений сечовий міхур, матка. Органи, що вкриті очеревиною з усіх боків, розташовані внутрішньоочеревинно – інтраперитонеально. Внутрішньоочеревинно розташовані: шлунок, брижова частина тонкої кишки (порожня і клубова кишки), сліпа кишка, червоподібний відросток, поперечна і сигмоподібна ободові кишки, початковий відділ прямої кишки, селезінка, печінка.   Парні та непарні хрящі гортані. Гортань(larynx,) є органом дихання та членороздільної мови. Розміщена гортань у передній частині шиї на рівні IV, V, VI шийних хребців. Гортань угорі з’єднана з під’язиковою кісткою за допомогою щитопід’язикової зв’язки, а внизу — з трахеєю. Скелет гортані становлять гіалінові хрящі — щитоподібний, перснеподібний, черпакуваті, клиноподібні, ріж- куваті, а також еластичний хрящ — надгортанник. Внутрішня поверхня хрящів гортані вистелена слизовою оболонкою, покритою багатошаровим миготливим епітелієм з численними слизовими залозами. Щитоподібний хрящ (cartilago thyreoidea) — непарний, утворює майже всю передню й бічні стінки гортані. Складається з двох чотирикутних пластинок, які спереду утворюють кут. У чоловіків він називається кадиком, випинається на передній поверхні шиї. Задні кути пластинок утворюють верхні та нижні роги. Верхні роги значно більші й спрямовані в бік великих рогів під’язикової кістки, а нижні — з’єднуються з перснеподібним хрящем. Верхній край хряща по центру над кадиком має вирізку, від якої починається щитопід'язикова зв'язка. Верхні роги з’єднуються з під’язиковою кісткою бічними щитопід'язиковими зв'язками. Нижній край хряща з’єднується з перснеподібним хрящем перснещитоподібною зв 'язкою й перснещитоподібним суглобом, у якому можливий незначний нахил щитоподібного хряща відносно перснеподібного. Перснеподібний хрящ (cartilago cricoidea) формою нагадує перстень з широкою пластинкою. Він окутує гортань спереду, а пластинка лежить на задній поверхні. На верхньому краї пластинки перснеподібного хряща є дві суглобові поверхні, якими він з’єднується з черпакуватими хрящами. Черпакуватий хрящ (cartilago arytenoidea) парний, нагадує дві тригранні піраміди, кожна з яких своєю основою з’єднується з пластинкою перснеподібного хряща й утворює суглоб з вертикальною віссю обертання. В суглобі можливі обертання навколо осі, що проходить вертикально крізь суглоб, а також деякі ковзання черпакуватого хряща вперед і назад. Від основи черпакуватого хряща вперед, у порожнину гортані, виступає голосовий відросток, а назад — м’язовий. Надгортанник(epiglottis) має форму листка дерева. Своєю звуженою нижньою частиною за допомогою зв’язок він з’єднується з серединою внутрішньої поверхні щитоподібного хряща, а другою — з під’язиковою кісткою. Надгортанник закриває вхід до гор- гані в момент ковтання. До складу гортані входить велика кількість невеликих за розміром парних посмугованих м’язів. Ті з них, якими вона фіксується ло під’язикової кістки, називаються додатковими, а ті, що входять до складу гортані, — власними. До власних м’язів перснещитоподіб- иі м 'язи, які лежать зовні на бічній поверхні гортані. Скорочуючись, іюни відтягують щитоподібний хрящ від черпакуватого, натягують при цьому голосові зв’язки, й вони стають коротшими. Внутрішні м’язи гортані називають голосовими, до них належать шдні перснечерпакуваті. Починаються вони на задній поверхні пластинки перснеподібного хряща й прикріплюються до м’язового відростка черпакуватого хряща. Скорочуючись, ці м’язи відтягують м’язовий відросток назад і присередньо, голосові відростки при цьому розходяться, голосова щілина розширюється, а голосові зв’язки напружуються. Бічні перснечерпакуваті м 'язи йдуть від бічної частини дуги перснеподібного хряща до м’язового відростка черпакуватого хряща. Скорочуючись, вони обертають черпакуваті хрящі всередину, що сприяє звуженню голосової щілини й розслабленню голосових зв’язок. Поперечні й косі черпакуваті м'язи прикріплюються на задній поверхні черпакуватих хрящів. Скорочуючись, ці м’язи звужують лідню частину голосової щілини. Черпакувато-надгортанні й щитонадгортанні м 'язи починаються від латерального краю надгортанника й прикріплюються до хрящів, перші — до черпакуватого, другі — до щитоподібного. Скорочуючись, ці м’язи змінюють положення надгортанника: перші його нахиляють, закриваючи при цьому вхід у гортань, другі підіймають надгортанник, відкриваючи вхід в неї. Порожнина гортані поділяється на верхній відділ (його називають присінкам), середній і нижній. Межею верхнього відділу є складки присінка, утворені слизовою оболонкою гортані. У середньому відділі між складками присінка й голосовими складками слизової оболонки, які лежать під ними, розміщений власне голосовий апарат. Голосові складки слизової оболонки покривають голосові відростки, обмежуючи голосову щілину. Голосові складки покриті багатошаровим плоским епітелієм. Між складками присінка і голосовими складками з правого та лівого боків утворюються сліпі заглибини — гортанні шлуночки. Нижня частина гортані називається підголосниковою порожниною. Виникнення звуку відбувається в гортані внаслідок коливних рухів голосових зв’язок, які виникають унаслідок скорочення м’язів гортані під час видиху. Звукова мова є результатом зміни форми голосової щілини й напруження голосових зв’язок. Тембр голосу залежить від довжини голосових зв’язок, резонансу в порожнині гортані, глотки та порожнині рота і повітроносних пазухах кісток черепа. Провідна система серця. Провідна серцева система утворена спеціальними вузлами й волокнами. Основним серед вузлів є пазушно-передсердний, він лежить у міокарді правого передсердя під епікардом між отвором верхньої порожнистої вени й правим вушком серця (вузол Кейта-Флека). Його волокна розгалужуються у м’язах передсердя, опускаються вниз міжпередсердною перегородкою до її нижньої частини, де лежить передсердно-шлуночковий вузол (Ашофа-Тавара). Від цього вузла волокна опускаються вниз у міжшлуночкову перегородку, де й утворюють передсердно-шлуночковий пучок (пучок Гі- са). Пучок у нижній частині поділяється на праву та ліву ніжки, які локалізуються в стінках правого і лівого шлуночків. Ніжки розгалужуються й утворюють провідні м'язові волокна Пуркіньє. Вузли провідної системи — це автономна нервова система серця, яка функціонально з’єднує всі відділи й забезпечує автоматизм його роботи. Але чим вищого еволюційного рівня досяг організм, тим більшу роль бере на себе центральна іннервація серця, яка й регулює роботу провідної системи, й передусім синусно-передсердного вузла. Схема великого кола кровообігу Велике коло кровообігу (див. кольорову вклейку, рис. IV) починається з лівого шлуночка, з якого під час його скорочення кров потрапляє в найбільшу артерію тіла — аорту. Розгалуженнями аорти вона підходить до органів та стінок тіла й потрапляє в капілярне кровоносне русло. Крізь стінки капілярів відбувається обмін речовин між кров’ю та клітинами, й кров з артеріальної перетворюється на венозну. Після цього вона, спочатку по венулах, а потім по дрібних і середніх венах, потрапляє у верхню та нижню порожнисті вени, які несуть венозну кров у праве передсердя, де й закінчується велике коло кровообігу. Мале коло кровообігу (легеневе) починається з правого шлуночка, з якого кров при скороченні серця виштовхується в легеневий стовбур. Під дугою аорти легеневий стовбур поділяється на праву та ліву легеневі артерії. Права легенева артерія в свою чергу поділяється на три, а ліва — на дві гілки, відповідно до кількості легеневих часток. У легеневому дереві венозна кров віддає вуглекислий газ, збагачується киснем і перетворюється на артеріальну. Легеневі вени переносять кров у ліве передсердя, де закінчується мале коло кровообігу. Система клубової артерії Загальна клубова вена (v. іііаса communis) утворюється внаслідок злиття внутрішньої та зовнішньої клубових вен на рівні крижово-клубового суглоба. Загальна клубова вена не має клапанів. Зовнішня клубова вена (v. іііаса externa) є продовженням стегнової вени, вона збирає кров із нижньої кінцівки. Зовнішньою клубовою вена називається після виходу з-під пахвової зв’язки. В зовнішню клубову вену впадають: глибока вена, що огинає клубову кістку, та нижня надчеревна вена. Внутрішня клубова вена (v. іИаса interna) збирає кров із стінок та органів малого таза: прямої кишки, статевих органів і сечового міхура. В стінках прямої кишки, статевих органів і сечового міхура утворюються венозні сплетення, в прямій кишці це гемороїдальне сплетення, розміщене під симфізом лобка (соромітне сплетення). Внутрішня клубова вена утворює також сплетення сечового міхура, матки та піхви у жінок, сплетення передміхурової залози та сім’яних міхурців у чоловіків. Невеликі венозні судини, виходячи зі сплетень, з’єднуються між собою й утворюють підчеревну вену. Вени нижньої кінцівки поділяються на поверхневі та глибокі. Глибокі вени в подвійній кількості супроводжують однойменні з ними артерії. Так, на передній поверхні гомілки містяться дві передні великогомілкові вени, які беруть початок від тилу стопи, а ззаду — дві задні великогомілкові вени, які беруть початок від підошовної поверхні стопи. Всі глибокі вени анастомозують між собою й мають часті клапани. В ділянці підколінної ямки вени гомілки зливаються в непарну підколінну вену, з якої починаються стегнові вени. До поверхневих вен нижньої кінцівки належать дві підшкірні вени. Велика підшкірна вена (v. saphena magna) починається біля великого пальця стопи, проходить по присередній поверхні гомілки й стегна і впадає в стегнову вену на межі з пахвовою зв’язкою. На своєму шляху вена приймає численні підшкірні венозні гілочки із зовнішньої поверхні шкіри стегна. Мала підшкірна вена (v. saphena parva) починається на бічній поверхні стопи, переходить на задню поверхню гомілки і впадає в підколінну вену. Вена приймає дрібні підшкірні вени задньої поверхні гомілки. Гілки черевної аорти. Черевна аорта віддає внутренностние, пристінкові та кінцеві гілки. Внутренностние гілки черевної аорти1. Черевний стовбур (truncus celiacus), діаметром 9 мм, довжиною 0, 5-2 см, відходить вентрально від аорти на рівні XII грудного хребця (рис. 402). Під підставою чревного стовбура розташовується верхній край тіла підшлункової залози, а по боках від нього – чревное нервове сплетіння. За парієтальним листком очеревини черевний стовбур розділяється на 3 артерії: ліву шлункову, загальну печінкову і селезеночную. а) Ліва шлункова артерія (а. gastrica sinistra) спочатку на відстані 2 – 3 см проходить позаду парієтальної очеревини, прямує вгору і вліво до місця впадання стравоходу в шлунок, де проникає в товщу малого сальника і, повернувшись на 180 °, спускається по малій кривизні шлунка назустріч правій шлункової артерії. Від лівої шлункової артерії відходять до передньої і задньої стінок тіла і кардіальної частини стравоходу гілки, анастомозирующие з артеріями стравоходу, правої шлункової і короткими артеріями шлунка. Іноді ліва шлункова артерія починається від аорти загальним стовбуром з нижньої діафрагмальної артерією. б) Загальна печінкова артерія (а. hepatica communis) направляється вправо від чревного стовбура, розташовуючись позаду і паралельно пілоричного частини шлунка. Має довжину до 5 см. У початку дванадцятипалої кишки загальна печінкова артерія ділиться на шлунково-дуоденальну артерію (a. gastroduodenalis) і власну печінкову артерію (a. hepatica propria). Від останньої бере початок права шлункова артерія (a. gastrica dextra). Власна печінкова артерія розташовується медіальніше загальної жовчної протоки і в воротах печінки розділяється на праву і ліву гілки. Від правої гілки відходить до жовчному міхурі міхурово артерія (a. cystica). A. gastroduodenalis, проникаючи між пилорической частиною шлунка і голівкою підшлункової залози, розділяється на дві артерії: верхню підшлункової-дванадцятипалу (a. pancreaticoduodenal superior) і праву шлунково-сальникову (a. gastroepiploica dextra). Остання проходить в сальнику по великій кривизні шлунка і анастомозирует з лівої шлунково-сальникової артерією. А. gastrica dextra знаходиться на малій кривизні шлунка і анастомозирует з лівої шлункової артерією. в) Селезінковий артерія (a. lienalis) проходить позаду шлунка по верхньому краю підшлункової ж-лези, досягаючи воріт селезінки, де розділяється на 3-6 гілок. Від неї відходять: гілки до підшлункової залозі (rr. pancreatici), короткі шлункові артерії (аа. gastricae breves) до склепіння шлунка, ліва шлунково-сальникова артерія (a. gastroepiploica sinistra) до великої кривизни шлунка. Остання анастомозуючих з правої шлунково-сальникової артерією, яка є гілкою a. gastroduodenalis /

Данная страница нарушает авторские права?





© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.