Безперервні сполучення

Характеристика двоосних суглобів

Двоосні суглоби можуть бути сідловидну (в одному напрямку суглобова поверхня ввігнута, а в іншому, перпендикулярному йому, – опукла) і еліпсоїдними (суглобові поверхні еліпсоїдні). Еліпс як тіло обертання має тільки одну вісь. Можливість руху в еліпсоїдну суглобі навколо другої осі обумовлена неповним збігом суглобових поверхонь. Двоосні суглоби допускають руху навколо двох, розташованих в одній площині, але взаємно перпендикулярних осей: згинання та розгинання навколо фронтальної осі, приведення (до середньої площині) і відведення навколо сагітальної осі. Прикладом еліпсоїдного суглоба може служити променезап’ястковий, а сідлоподібного – зап’ястно-п’ястно суглоб 1 пальця руки.

Променевозап'ястний суглоб, articulatio radiocarpea, утворений зап'ястної суглобової поверхнею променевої кістки і дистальній поверхнею суглобового диска, що представляють злегка увігнуту суглобову поверхню, яка зчленовується з опуклою проксимальної суглобової поверхнею кісток зап'ястя: човноподібної, півмісяцевої, тригранної. Суглобова капсула тонка, прикріплюється по краю суглобових поверхонь кісток, що утворюють цей суглоб.

Будова посмугованої скелетної м'язової тканини

Розрізняють посмуговану скелетну м’язову тканину та серцеву.

Посмугована скелетна м’язова тканина є найпоширенішою м’язовою тканиною тіла людини. Струкурно-функціональною одиницею скелетної м’язової тканини є м’язове волокно, що являє собою симпласт. Крім того, є особливі клітини – міосателітоцити, які розглядаються як камбіальні елементи цієї тканини. Вони лежать між плазмолемою м’язового волокна і його базальною мембраною. Ці клітини активуються при пошкодженні м’язових волокон і забез­печують їх репаративну регенерацію. Скоротливий апарат посмугованого м’язо­вого волокна представлений посмугованими міофібрилами – спеціальними органелами, які мають вигляд ниток і проходять уздовж волокон. Основу феномена посмугованості міофібрил складає чергування світлих та темних ділянок з різно­манітними фізико-хімічними та оптичними властивостями. До складу міофібрил входять тоненькі волокна – міофіламенти. Розрізняють тонкі міофіламенти, які містять білок актин, і товсті, які містять білок міозин. Структурно-функціональною одиницею міофібрили є саркомер. У м’язовому волокні міститься специфічний мембранний апарат, що включає в себе агранулярну ендоплазматичну сітку (саркоплазматична сітка) і трубчасті елементи (поперечні Т-трубочки).

Повноцінна регенерація м’язових волокон можлива при їх незначних дефек­тах. Повноцінній регенерації на значно ушкодженій ділянці м’яза перешкоджає розростання сполучної тканини (утворення рубця). Функція м’яза при цьому порушується.

Робота м'язів

Розрізняють динамічну та статичну роботу. Для обчислення динамічної роботи величину піднятого м’язом вантажу множать на висоту підйому. Робота вимірюється в кілограмометрах, джоулях і кілокалоріях. При виконанні цієї ро­боти необхідно враховувати правило середніх навантажень: максимальна робота буває лише при середніх навантаженнях, а при незначних навантаженнях і при надмірних величинах робота зменшується.

Робота, при якій м’язи скорочуються, не змінюючи своєї довжини, а лише збільшуючи напругу (ізометрично), називається статичною. Наприклад, утри­мання вантажу в певному положенні. Ця робота визначається множенням підня­тої ваги на час її утримання.

Робота, яка виконується м’язом, залежить від його сили. Розрізняють максимальну та абсолютну силу. Максимальну силу визначають максимальним вантажем, який здатен підняти м’яз. Ця сила знаходиться в прямо пропорційній залежності від поперечного перерізу м’яза. Алефізіологічний поперечний переріз (сума поперечних перерізів усіх м’язових волокон) співпадає з геометричним лише в м’язах з поздовжнім ходом волокон, а в м’язів із косим розташуванням волокон сума поперечних перерізів кожного волокна може значно перевищувати геометричний поперечний переріз. Тому м’язи з косо розташованими волокнами сильніші за м’язи з поздовжніми волокнами.

Тимчасове зниження працездатності в результаті роботи називають втомою. Для пояснення механізмів розвитку втоми було висунуто декілька теорій. За теорією “виснаження”, втома розвивається внаслідок втрати м’язом енергетичних запасів – глікогену, АТФ, креатинфосфату, які потрібні для його скорочення. Теорія “засмічення” базується на тому, що в процесі роботи у м’язі накопичуються продукти метаболізму (фосфорна, молочна кислоти), які знижують його праце­здатність. Теорія “удушення” пояснює розвиток втоми внаслідок гіпоксії (змен­шення кисню), яка виникає в процесі роботи.

В цілому організмі втома залежить не лише від процесів, що проходять у м’язах, але й від процесів в нервовій системі, яка регулює м’язову активність.

Дослідженнями І.М. Сєченова, І.П. Павлова, М.Є. Введенського і О.О. Ухтомського було доведено, що в тривалому збереженні працездатності і розвитку втоми головну роль відіграє центральна нервова система.

М.Є. Введенський спостерігав у досліді втому м’яза при рефлекторному впливі, що досягалось подразненням одного з відцентрових нервів. Після цього наносили подразнення іншому відцентровому нерву. На це подразнення м’яз відповідав скороченням з попередньою силою. Очевидно, що втома настає спо­чатку не в м’язі, а в центральній нервовій системі (периферичні нерви практично невтомні).