Герменевтика. Виникнення герменевтики як особливої філософської течії останньої гріти XX ст., В центрі уваги якого - проблеми розуміння та інтерпретації текстів

Виникнення герменевтики як особливої філософської течії останньої гріти XX ст., В центрі уваги якого - проблеми розуміння та інтерпретації текстів, розкриття смислів, зробило певний вплив на розвиток методології не лише гуманітарних, але і природничих наук.

Засновником герменевтики Нового часу вважають німецького філософа і теолога Фрідріха Шлейермахер (1768-1834), який заклав основи герменевтики як загальної теорії інтерпретації. Він розглядав герменевтику як метод всіх наук про дух (гуманітарних наук), доводячи, що за допомогою психологічного «вживання» можна проникнути у внутрішній світ авторів давніх текстів, будь-яких історичних діячів і на цій основі реконструювати історичні події, зрозуміти їх більш глибоко, ніж їх усвідомлювали самі учасники цих подій.

Пізніше, наприкінці XIX ст., Філософська герменевтика розроблялася німецьким філософом Вільгельмом Ділтеем (1833-1911), який особливу увагу приділяв дослідженню сутності процесу розуміння. Останній він розглядав як «переживання» у сенсі схоплювання прихованих смислів людського існування на його історично переломних етапах. При цьому він теж вважав, що герменевтика - методологія гуманітарного пізнання: «Природу пояснюємо, а дух розуміємо». В особі Дільтея герменевтика зєдналася з «філософією життя».

Однак лише наприкінці XX ст. все більш чітко усвідомлюється неправомірність протиставлення наук про дух і наук про природу, розуміння і пояснення. Тому до герменевтиці як філософії розуміння звертаютьсяфілософи науки.

Найбільш відомі представники герменевтики - Ганс Георг Гадамер (1900-2002), Поль Рікер (р. 1913), Жак Лакан (1901-1981), Карл Отто Апел (нар. 1922) та ін Не аналізуючи докладно всі аспекти герменевтики як філософського напрямку, зазначимо тільки ті з них, які мають значення для розвитку філософії науки.

Основу процесу пізнання завжди складає «попереднє розуміння», задане традицією, в рамках якої, на думку Гадамара, тільки й можна жити і мислити. Читающий текст завжди має якийсь проект: навіть самий безпосередній сенс читається у світлі визначених очікувань. Однак початковий проект не може не переглядатися в міру проникнення в текст. «Предпоніманіе» можна виправляти, корегувати, але звільнитися від нього повністю не можна (не існує реально «нульової точки відліку»). Тобто процес пізнання і історичного, і природничо-не є абстрактно-байдужою констатацією все, що потрапляє в наше поле зору, як вважають позитивісти. Дослідник завжди підходить до досліджуваного предмета, тексту з точки зору заздалегідь заданою традицією, «забобонами» культурної традиції. І саме вони, а не раціонально-логічні моменти визначають сутність людського мислення, вважає Гадамер.

Він відхиляє традиційно негативне ставлення до забобону як до чогось, чого треба уникати, чого потрібно соромитися. Історичний аналіз цього поняття, пише він, показує, що тільки завдяки Просвещение поняття забобону отримало звичне для нас негативне значення. Гадамер аналізує забобони як ідеї, вплетені в культурну традицію, здогади, припущення. Він очищає їх від негативного елементу. Забобони необхідно не відкинути, а усвідомити, врахувати і позбутися тільки від негативних забобонів.

Зрозуміло, коли замість нашого власного судження зявляється авторитет, він стає джерелом забобонів у прямому розумінні слова. Але ж ніхто не може заперечувати, що авторитет в ряді випадків - надійне джерело істини. Цього не бажали бачити просвітителі, що спровокувало нігілізм у ставленні до авторитету як джерела знань. Між традицією і розумом Х.Г. Гадамер не бачить абсолютного контрасту. Реставрація або створення все нових, начинених забобонами традицій, - це романтична (хоча в основі просвітницька) віра в корені, перед силою яких розум повинен зберігати мовчання. Насправді ж традиція є не що інше, як момент свободи і самої історії. Сама міцна з традицій не зникає, і все ж вона потребує постійної культивації та адаптації.

Ідея «предпоніманія» висловлює у своєрідній формі переконання в соціокультурної детермінації будь-якого пізнання. Дійсно, горизонт розуміння завжди історично обумовлений і обмежений. Беспредпосилочное розуміння - незалежно від того, чи йдеться про вивчення історії або про вивчення природи, -є, по суті, фікцією. Грунтуючись на культурній памяті, інтерпретатор робить припущення. Лише подальший аналіз тексту і контексту покаже, наскільки вірний перший проект. Якщо текст чинить опір, народжується другий проект, і так до нескінченності, оскільки нескінченні можливості герменевтики. Зміни, більш-менш істотні, у сфері предпоніманія дають привід для прочитання заново, тому нові інтерпретації тексту не вичерпуються.

Безперечно, у Гадамера є всі підстави стверджувати: людина, щоб зрозуміти те чи інше явище дійсного світу історії або витлумачити історичний документ («текст», за термінологією прихильників герменевтики), повинен мати певного роду «історичним розумінням», «предпоніманіем»; він повинен зрозуміти історичну ситуацію, в якій живе і діє, повинен зясувати наявні в ній самій «забобони», повинен прагнути зрозуміти історичні обставини, в яких розгорталися події минулого, тобто «вжитися» в «текст», «відчувати» його і лише на цій основі тлумачити, інтерпретувати, оцінювати історичні факти, події та процеси.Тобто до істини дослідник повинен йти, ведучи постійний «діалог» з «текстом», з навколишнім сьогоднішнім світом і світом історії.

За Гадамер, справжнє розуміння є не тільки репродуктивним, але завжди продуктивним ставленням. Воно вимагає постійного врахування всіх історичних обставин, зближення і злиття «горизонтів» інтерпретатора і автора тексту. Тільки усвідомлення інтерпретатором власну історичну обумовленість, проникнення в історичну ситуацію, яка підлягає розумінню, вказує він, сприяє подоланню як його партикулярне власної, так і партикулярне тексту, призводить тлумача до утворення нового, більш загального, більш широкого, більш глибокого «горизонту».

Для Гадамера текст перетворюється як би в остаточну обєктивну реальність. Він виявляється обєктивно самостійним у відношенні як автора, так і його середовища і епохи. Завдання дослідження герменевтична вбачається тепер не в виявленні мислиться свого часу підтекстів, а у виявленні різних можливих (у тому числі й раніше не передбачалися) інтерпретацій. Звідси слід теза про принципову відкритості інтерпретації, яка, за Гадамер, не може бути завершеною, а також про невіддільності розуміння тексту від саморозуміння інтерпретатора.

Направляє пізнання людини, формує його досвід, на думку Гадамера, мова. Буття є мова, тільки в мові відкривається людині істина буття. Гадамер фетішізірует, абсолютизує мову. З його точки зору, саме мова, те, що у ньому висловлено, утворює світ, у якому ми живемо. Саме мова апріорі обумовлює і межі, і спосіб розуміння нами власного світу і світу історії. Онтологізіруя мову, Гадамер надає процесу соціально-історичного розуміння трактування, якою по суті притаманне переплетення елементів і обєктивного і субєктивного ідеалізму. Оголошуючи сутністю мови гру, він у грі бачить також і основу, і суть пізнання і розуміння історії. Саме в грі, швидше за все досягається естетично-незацікавленої насолоду, а отже, і пізнання. Тому, вважає Гадамер, ніж ближче наше розуміння до гри, то воно істинне. Конкретизуючи суть гри, Гадамер звертається до поняття так званого «герменевтична кола». Він вважає, що саме коло розкриває розуміння як гри між інтерпретатором і історичним текстом, традицією.

Так званий герменевтична коло центральний методологічний принцип герменевтики: для розуміння цілого необхідно зрозуміти її окремі частини, але задля розуміння окремих частин вже необхідно мати уявлення про зміст цілого.

Наприклад, слово може бути зрозуміле тільки в контексті фрази, фраза-тільки в контексті абзацу або сторінки, а остання - лише в контексті твору в цілому, розуміння якого, у свою чергу, неможливо без розуміння до цього його частин. З точки зору герменевтики, завдання полягає не в тому, аби розімкнути це коло, а увійти до нього. Мовна традиція, в якій вкорінений пізнає субєкт, становить одночасно і предмет пізнання, і його основу: людина повинна зрозуміти те, усередині чого він сам перебуває. «Той, хто хоче зрозуміти текст, постійно здійснює накидання сенсу. Як тільки в тексті починає прояснюватися якийсь сенс, він робить попередній начерк сенсу усього тексту в цілому. Але цей перший сенс прояснюється у свою чергу лише тому, що ми з самого початку читаємо текст, очікуючи знайти в ньому той або інший певний сенс».

У філософії науки герменевтична коло розробляється як взаємозумовленість теорії та факту: факти, на яких будується теорія, завжди концептуально навантажені, їх відбір та інтерпретації обумовлені тією самою теорією, яку вони повинні обгрунтувати.

Проблеми, які аналізує герменевтика, реальні, дійсно існують. Нею багато зроблено для прояснення феномену розуміння. Зокрема, вона показала обмеженість натуралістичних, механістичних моделей пояснення розуміння, привернула увагу до проблеми розуміння і тлумачення. Предпоніманіе, інтуїція, розуміння, інтерпретація, пояснення і т.п. важливі теоретико-пізнавальні категорії, вони «працюють» у таких що мають велике гуманітарне значення науках і сферах діяльності, як історія і семіотика, логіка і гносеологія мови, філологія і т.д. У визначенні змісту цих категорій є немало труднощів, дискусійних моментів, вони потребують значної уваги з боку сучасній епістемології.

У той же час філософська герменевтика виступила з домаганнями на пізнання істини без методу: між істиною і методом немає злагоди. За гадам-ру, субєктивна діяльність повинна тепер розумітися не як метод пізнання істини, а як її герменевтична планів, передбачення.

Філософська герменевтика в строгому розумінні слова може бути названа концепція Поля Рікера (1913 р.), яка розробляє її гносеологічний аспект, відсунутий на другий план Гадам єром. Рікер прагне вивести «епістемологічні слідства» з хайдеггеровской онтології розуміння і тим самим показати значимість герменевтики для теорії пізнання. Будь-яке розуміння, по Рікер, опосередковане знаками і символами (пізніше в цей ряд включаються «тексти»). Розуміння і пояснення не протилежні одна одній, а взаємозалежні.

Інша важлива риса герменевтичною філософії Рікера - увага до методологічної функції герменевтики. Умови можливості розуміння можуть бути, за Рікера, експлікована на трьох рівнях - семантичному, рефлексивно, екзистенціальному.

Семантичний рівень - дослідження значень знаково символічних-утворень за допомогою таких навчань, якпсихоаналіз (званий Рікером «семантикою бажання»), «філософія значення» Вітгенштейна та його послідовників, Екзегетика Бултмана і його школи. Оскільки розуміння багатозначних висловлювань є одночасно і момент саморозуміння, остільки воно потребує розробки на рефлексивно рівні. Але рефлектуючий субєкт не є чистим Ego - Задовго до свого самополаганія в акті рефлексії він вже покладено як екзістірующій; «онтологія» розуміння з самого початку вбудована в його «методологію».За конфліктом інтерпретацій криється відмінність способів екзистенції. Тому єдиною і єдиної теорії інтерпретації бути не может.

Разом з тим Рікер критикує Гадамера за відрив «істини» від «методу» і відмову обговорювати питання про коректність інтерпретації. Те, що Рікер називає філософської герменевтикою, - це критичний аналіз усіх можливих методів інтерпретації - від психоаналізу і структуралізму - до релігійної феноменології.