Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Спроби соціалістичного оновлення та демократизації суспільного життя (1953-1955 роки). 3 страница







 




ратів (СВД). християнсько-демократична партія (ХДП) та ін. Партії мали різні програми, але було в них спільне завдання - демонтаж " соціалізму" як сусп­ільного ладу, створення демократичного суспільства, та ринкового господар­ства. У лютому 1989 року УСРП визнала багатопартійність у країні і фактич­но відмовилась від монополії на владу.

Рамки переходу до демократичного суспільства були вироблені під час переговорів " за круглим столом" протягом червня - жовтня 1989 року між УСРП, Вітчизняним народним форумом, Загальноугорською радою профспілок та опозицією - Угорським демократичним форумом, Союзом вільних демок­ратів, ПДСГ та іншими організаціями. Учасники переговорів визначили низ­ку юридичних умов, необхідних для побудови правової держави: йшлося про прийняття нової конституції, нові парламентські вибори за багатопартійною системою, про запровадження посади президента та заснування двопалатно­го парламенту, схвалення низки соціально-економічних законів, про розпуск УСРП та утворення Угорської соціалістичної партії (УСП). У грудні 1989 року група ортодоксальних комуністів відновили УСРП.

Протягам 1989 року Угорщина одержала закони про громадянські пра­ва, про страйки, про довіру до уряду, про президента республіки та його вибо­ри, про заборону діяльності партійних організацій на підприємствах тощо. 23 жовтня 1989 року було прийнято конституцію та проголошено нову назву дер­жави - Угорська Республіка. Створено також Конституційний суд, відбулося розмежування владних структур.

Цього ж року (1989) з'явився ряд законів, що дозволяли декларувати ринкову економіку, зокрема, закон про трансформацію державної власності, про приватну, акціонерну власність тощо.

Економічна ситуація в країні залишалась складною: національний при­буток протягом 1989 року зменшився на 2, 2 відсотки, промислове виробницт­во впало на 3 відсотки, ціни росли (держава скоротила дотування на 23 млрд. форинтів), збільшувалася кількість збиткових підприємств, багато з них зак­ривалися, з'явилося безробіття (на кінець 1989 року матеріальну допомогу одержували 10 тисяч безробітних).

Подальший процес демократизації країни залежав від рішень з двох го­ловних питань - визначення терміну проведення виборів президента та фор­ми голосування на цих виборах.

УСП (Угорська соціалістична партія), посилаючись на домовленості " круглого столу", виступила за прямі вибори президента загальним голосу­ванням одночасно з парламентськими виборами. Така вимога пояснювалася тим. що лідером у країні на був той час один із керівників УСП І.Пожгаї -автор реформ 1960-1970-х років. Опозиційні партії наполягали на тому, щоб президента обирав парламент. Вони ініціювали загальнонаціональний рефе­рендум з цього питання і домоглися перемоги.


У березні-квітні 1990 року на багатопартійній основі відбулися вибори до парламенту. Перемогла на них опозиція. 3 386 депутатських місць найбіль­шу кількість (164) отримав Угорський демократичний форум, ПДСГ здобула 44, а ХДП - 21 місце. Ці партії створили коаліцію. В опозиції до них опинився Союз вільних демократів (92 мандати), УСП - 83, Союз молодих демократів - 21 мандат. Ортодоксальні комуністи та соціал-демократи до парламенту не потрапили.

Новий уряд у травні 1990 року очолив лідер УДФ, історик Йожеф Ан-талл (1932-1993). Він походив з родини політичного діяча. Після закінчення історико-філософського факультету Будапештського університету став голо­вою міського управління освіти. Активну участь узяв у народному повстанні 1956 року, за що був ув'язнений. 1962 року амністований без права на викла­дацьку роботу. Працював бібліотекарем, архівістом, директором музею. 1987 року виступив як організатор УДФ та президент. З травня 1990 року по гру­день 1993 року- прем'єр-міністр Угорщини.

Ставши провідною правлячою партією, УДФ взяв курс на цілеспрямо­ване продовження " тихої революції", на демократичне реформування угорсь­кого суспільства.

До першого, демократично створеного уряду ввійшли, окрім членів УДФ, 4 представники від ПДСГ, 1 - від ХДП, 3 - безпартійних. (1993 року Й. Анталл помер, прем'єром було призначено 65-річного Петера Бороша, члена УДФ).

За обопільною згодою між партіями урядової коаліції та опозицією З серпня 1990 року президентом на наступні 5 років переважною парламентсь­кою більшістю був обраний Арпад Гьонц - голова Союзу вільних демократів (СВД). Тоді ж обрали і голову парламенту від УДФ історика Д.Сабада та його заступника представника СВД.

Арпад Гьонц народився 1922 року. Під час другої світової війни - актив­ний учасник антифашистського руху опору. Член ПДСГ. За фахом - агроном. За участь у народному повстанні 1956 року засуджений до довічного ув'яз­нення. 1962 року амністований. Працював перекладачем, займався літератур­ною творчістю, став головою Спілки письменників Угорщини. 1995 року пе­реобраний президентом Угорщини вдруге.

Така поступовість та порозуміння між партіями дозволили Угорщині зберегти як політичну, так і економічну стабільність та прискореними темпа­ми піти по шляху ринкових перетворень. Що ж стосується законодавчої бази, то інфраструктура ринкових реформ початку 1990-х років була закладена ще у другій половині 1980- х років. Здійснена в 1987 році реформа банківської системи активізувала роль фінансово-кредитних важелів в економіці країни. У 1988-1989 роках Угорщина першою серед членів колишньої Ради економі­чної взаємодопомоги перейшла на систему оподаткування, прийняту в розви­нених країнах і прийняла закон про господарські товариства, який дозволив


створили юридичні умови для залучення іноземного капіталу. 1990 року ці заходи були доповнені законами про іноземні інвестиції, про регулювання цін. Потім, уже після зміни політичної влади, в Угорщині приступили до розв'я­зання проблем роздержавлення власності збиткових підприємств. Упродовж 1991-1992 років прийнято закони про банкрутство, про реорганізацію коопе­ративів в аграрній сфері, низку законів, які регулювали процес приватизації. 1991 року Угорщина підприсала договір з ЄЕС про асоціацію.

Угорці відмовилися від варіанту передачі власності та ще й без компен­сації трудовим колективам, як і від реприватизації в чистому вигляді. Колишні власники отримали право на часткову компенсацію націоналізованого у них наприкінці 1940-х років майна. їм видали спеціальні цінні папери (бони), які можна було використати для придбання нових земельних ділянок, окремих видів нерухомості, а також при приватизації різних об'єктів.

Угорське керівництво не прагнуло приватизувати абсолютно все - час­тина власності передовсім у базових галузях і надалі повністю залишалася в руках держави (виробництво і торгівля зброєю, лісове господарство), або частково - не менше 51 відсотка (електроенергетика, нафтопереробка, авіапе-ревезення, великі комерційні банки, найважливіші зовнішньоторговельні підприємства). Це залишало за державою право втручатися в стратегічно важ­ливі сфери економіки. В інших галузях частка не тільки приватної, але й іно­земної власності могла сягати й 100 відсотків.

" Мала приватизація" (магазини, підприємства громадського харчування та сфери послуг) в Угорщині завершилася в 1993 році. Цьому сприяли багаторічні традиції розвитку орендних відносин і приватного підприємництва у торгівлі та сфері послуг. Наступний етап передбачав " велику приватизацію" (великі і середні підприємства). На початок 1992 року у приватному секторі було зайнято 20 відсотків працездатного населення, вироблялася третина всієї промислової продукції та 25 відсотків валового національного продукту. Негативним фактором приватизації стало безробіття, соціальне розшарування.

Угорцям вдалося досягти компромісу в реформуванні сільського господар­ства. По-перше, вони відмовилися від повернення землі і нерухомості попереднім власникам, обмежившись лише частковою компенсацією у вигляді бонів; по- дру­ге, не зруйнували кооперативний сектор. За законом 1992 року кооперативам була надана можливість або припинити своє існування і поділитися на приватні госпо­дарства, або ж діяти як кооперативи, але вже на новій основі - як добровільні об'єднання пайовиків.

Результати. 1992 року, як вирішального у реформуванні угорського села, по­казали, що з 1410 сільськогосподарських кооперативів попередню форму госпо­дарювання зберегли 1200. Окрім того, на уламках старих кооперативів виникло чимало нових і стільки ж товариств з обмеженою віді ювідальністю. Індивідуаль­но господарювати вирішили близько 70 тисяч осіб, які в ході реформи отримали


майнові і земельні паї. Важливо, що ідеологи аїрарних перетворень 1990-х років відмовилися від однієї із найбільших переваг - вертикальної інтефації в сільсько­му господарстві.

Більшість угорських спеціалістів одностайні в тому, що успіх аграрної пол­ітики буде визначатися в подальшому " плюралізмом" різних форм власності. Але водночас із згаданими успіхами наростали проблеми. За 1989-1992 роки спад промислового виробництва склав в Угорщині 42 відсотки. Валовий національний продукт скоротився на 20 відсотків, дефіцит бюджету склав понад 7 відсотків, число безробітних наблизилось до 1 млн. (17 відсотків працездатного населення).

Серед причин кризових явищ слід назвати помилки уряду Й. Анталла - суб'­єктивізм та волюнтаризм у питаннях економічної політики, втрата ринків на тере­нах колишнього СРСР і нездатність оновити зв'язки з пострадянськими держава­ми.

На цьому грунті виникли суперечності в урядовій коаліції. Вихід (точніше - один із них) знайшли у залученні іноземних інвестицій при наданні їм законо­давчих гарантій. Лише у 1993 році західні підприємці вклали в економіку Угор­щини 4 млрд. доларів. Того ж року країна добилася активного платіжного ба­лансу, найнижчої у Східній Європі інфляції, валютні запаси склали 5 млрд. до­ларів.

У травні 1994 року проходили чергові парламентські вибори, на яких пе­ремога дісталася Угорській соціалістичній партії (реформованій УСРП) - 54 відсотки голосів, СВД- 18, УДФ - 9, 5, ПДСГ - 6, 7 відсотків. Коаліційний уряд очолив соціаліст Дюла Хорн (1932 року народження), економіст за фахом. За соціалістичної доби він обіймав різні високі посади, в тому числі міністра за­кордонних справ. Новий соціалістичний уряд задекларував соціально зорієнто­вану ринкову економіку та вступ Угорщини до ЄЕС та НАТО.

У травні 1998 року після чергових парламентських виборів на зміну соціа­лістичному урядові прийшов новий на чолі з 35-річним Віктором Орбаном, ви­пускником Оксфорду, партія якого «Фідес» завоювала 38 відсотків голосів ви­борців (УСП - 34 відсотки). «Молоді демократи» домоглися видатних успіхів. З точки зору економіки, Угорщина найуспішніша країна з усіх держав колишньо­го радянського блоку: економічне зростання тут вдвічі перевищило середній показник Європейського союзу. Угорщина займає перше місце за інвестиціями з розрахунку на душу населення. Щоправда, угорське суспільство сильно дифе­ренційоване у соціальному плані.

Саме цю обставину розіграли угорські соціалісти, головні опоненти «мо­лодих демократів», на парламентських виборах у квітні 2002 року. У другому турі виборів вони перемогли. Прем'єр-міністром було призначено соціаліста Петера Медд'єші.


Розділ IV. Країни Латинської Америки

1.Бразилія

Економічний розвиток після другої світової війни. Реформи Ж. Вар-гаса дали потужний поштовх розвитку національної економіки у роки авто­ритарної " нової держави". До того ж у роки війни країна збільшила свої золотовалютні резерви та свою частку у світовій торгівлі. Упродовж першо­го повоєнного п'ятиріччя щорічні темпи промислового розвитку склали 7 відсотків. Кількість промислових підприємств, більшість яких належала до розряду дрібних (з числом робітників до 5 осіб), за цей час подвоїлася. Ве­ликих підприємств (понад 500 робітників на кожному) було всього 323, од­наче тут працювало 26 відсотків усіх промислових робітників. Промисловість була зорієнтована на випуск засобів виробництва. З 1945 по 1954 рік воно зросло на 268 відсотків, тоді як випуск споживчої продукції - тільки на 158 відсотків. Державні капіталовкладення спрямовувалися на розвиток важкої промисловості, електроенергетики, транспорту, видобуток нафти, будівниц­тво доріг. Загалом обсяг промислового виробництва зріс за 10-15 повоєнних років у 2, 5 раза. Бразилія перетворилася з аграрної країни в аграрно-індуст­ріальну.

Розвиток аграрних відносин та перехід бразильського села на капітал­істичні рейки гальмували нерівномірний розподіл земельної власності, без­земелля, відстала агротехніка, монокультурний характер сільськогосподарсь­кого виробництва (кавові плантації займали п'яту частину сільськогоспо­дарських угідь). Про вагу аграрного питання в загальному спектрі націо­нальних проблем засвідчує те, що упродовж повоєнного десятиріччя бра­зильський парламент розглянув 213 законопроектів, спрямованих на рефор­мування земельних відносин.

У повоєнній Бразилії зберігалася соціальна напруга, викликана зрос­танням інфляції, підвищенням цін та вартості життя. Робітничі страйки, як і селянські виступи, були перманентним явищем.

Формування партійно-політичної системи. Конституція 1946 року. В лютому 1945 року президент Ж. Варгас оголосив про запровадження в країні демократичних свобод: було амністовано політв'язнів, налагоджено дипломатичні зв'язки з СРСР, вийшли з підпілля комуністи, виникали нові партії.

У березні 1945 року Варгас створив власну Трабальїстську (Робітни­чу) партію (БТП), соціальну базу якої склали міське трудове населення, рем­існики, робітники, патріотично налаштовані середні верстви, інтелігенція, службовці, профспілкові діячі. Партія декларувала національну єдність на основі співробітництва класів, захист національної економіки і природних багатств, зміцнення державного сектору, поліпшення життєвих умов трудо-


вого люду. Серед інших новостворених партій слід згадати: соціал-демок-ратичну - праву буржуазну партію (СДП), очолювану маршалом Е.Г.Дут-рою, яка репрезентувала інтереси промислового, фінансового і торговель­ного капіталу та латифундістів південних штатів; національно-демократич­ний союз (НДС) - праву партію на чолі з генералом Е.Гомесом та К.Ласер-дою, яка об'єднувала представників фінансової та торговельної буржуазії, пов'язаної переважно з північноамериканським капіталом, латифундистів відсталих штатів півночі і північного сходу, верхівку католицької церкви, генералітет. Між цими трьома партіями не вщухала боротьба за владу. Зас­новувалися й інші партії; всього 1945 року їх нараховувалося 50.

Консервативні сили домоглися 29 жовтня 1945 року відставки Ж.Вар-гаса, правління якого тривало 15 років. 2 грудня 1945 року на президентсь­ких виборах переміг маршал Е.Дутра, колишній військовий міністр за пре­зидентства Ж.Варгаса та лідер СДП. З січня 1946 року почалося п'ятиріччя президентства маршала Еуріко Гаспара Дутри (1946-1951 роки).

Одночасно з президентськими виборами проходили вибори до Уста­новчих зборів, головне завдання яких полягало в підготовці нової консти­туції. Основний закон Бразилії, точніше Сполучених Штатів Бразилії, було схвалено 18 вересня 1946 року. За конституцією, країна оголошувалася фе­деративною республікою, яка складалася з 20 штатів, федерального (столич­ного) округу і територій. Кожний штат мав власну конституцію, законодавчі збори, уряд на чолі з губернатором, якого обирало населення. Штати мали широку автономію аж до укладення угод про позики з іноземними держава­ми та запровадження податків. Законодавча влада належала національному двопалатному конгресу: палаті депутатів терміном на 4 роки і сенату (по три сенатори від кожного штату і федерального округу) терміном на 8 років.

Виконавча влада належала президентові, обраному на 5 років, переоб­рання його на наступний термін заборонялося. Президент, як глава держави, мав величезні повноваження: йому належало право вето на закони, право законодавчої ініціативи, оголошення війни та укладення мирних договорів. Він був верховним головнокомандувачем збройних сил країни.

Конституція проголошувала широкі демократичні права: свободу осо­бистості, недоторканість приватної власності, рівність усіх громадян, суве­ренітет народу і держави, представницький характер влади і традиційну пол­ітику миру та нейтралітету. Основний закон фіксував право держави на на­ціоналізацію природних багатств і конфіскацію власності в інтересах сусп­ільства (за компенсацію), контроль за діяльністю іноземних підприємців.

Розлогими були конституційні соціальні права: мінімальна зарплата, яка забезпечувала відповідний рівень життя, принцип рівної оплати праці, " участь робітника у доходах підприємства", 8-годинний робочий день, щор­ічна оплачувана відпустка із збереженням роботи і зарплати. Визнавалися


також колективні договори і право на страйки та профспілки. Щоправда, права голосу були позбавлені неписьменні й ті, хто не володів державною мовою та рядовий склад армії.

1945 року стала легальною компартія. Вплив та чисельність комуністів зростали з 3-4 тисяч у 1945 році до 150-200 тисяч членів у 1947. На прези­дентських виборах 4 грудня 1945 року її кандидат набрав 10 відсотків го­лосів. 14 комуністів були обрані депутатами національного конгресу, а лідер партії Луїс Карлос Престес - сенатором. У вересні 1946 року була створена під керівництвом комуністів Конфедерація трудящих Бразилії, яка об'єдна­ла значну частину профспілок.

З розвитком " холодної війни" уряд Е.Г.Дутри розпочав репресії проти лівих сил. У травні 1947 року було заборонено компартію та Конфедерацію трудящих Бразилії, а мандати комуністів у законодавчих установах ліквідо­вано. Почалися арешти. У жовтні 1947 року розірвано дипломатичні відно­сини з СРСР.

Малоуспішним виявився " п'ятирічний план економічного розвитку Бразилії", проголошений президентом Дутрою у травні 1948 року і спрямо­ваний на поліпшення охорони здоров'я^ розширення виробництва спожив­чих товарів та продовольства, на розвиток транспорту, електроенергетики, -реорганізацію портів. Зате прямі капіталовкладення США в бразильську економіку зросли з 212 млн. доларів 1946 року до 803 млн. 1951 року, пере­важивши на 50 відсотків усі іноземні інвестиції в країні.

Президентські вибори 1950 року. Повернення Ж.Варгаса (1950-1954 роки). На чергових президентських виборах 1950 року розгорнулася боротьба між головними претендентами Ж.Варгасом (БТП) та Е.Гомесом (НДС). Всього було висунуто чотири кандидати. Ж. Варгас не втрачав популярності серед бразильців. У ході виборчої компанії він обіцяв розширити соціальні права трудящих, неухильно дотримуватися настанов конституції, здійснити " прогресивну індустріалізацію", розвивати сільське господарство, енерге­тику, транспорт; у зовнішній сфері - розвивати співпрацю з різними країна­ми, незважаючи на ідеологічні розбіжності. У своїх виступах на масових мітингах у різних штатах Бразилії Варгас підкреслював, що для економічно­го розвитку країни необхідне " соціально єдине суспільство". Він запевняв бразильців, що турбота БТП - " соціальний добробут і щастя кожного". Соц­іальна програма уряду визначала розширення прав профспілок і підвищен­ня мінімальної зарплати. Так уперше в історії Бразилії принцип " соціальної співпраці" був піднесений до рангу офіційної політики.

Бразильці поставилися схвально до програми Ж.Варгаса і віддали йому перевагу (3, 85 млн. голосів, за генерала Гомеса - 2, 35 млн.). В січні 1951 року він приступив до виконання повноважень президента і повернувся зно­ву до реформаторської діяльності. Реалізація цієї програми і здійснення ак-


тивної національної політики багато в чому залежала від співвідношення сил у конгресі. Проте воно складалося не на користь БТП: у палаті депутатів блок трабальїстів нараховував лише 75 осіб з 304; у сенаті - 11 з 63. Більшість депутатів займали центристську позицію: в одних питаннях підтримували БТП, в інших блокувалися з опозицією на чолі з НДС.

Уряд Варгаса було сформовано на коаліційній основі. Президент зая­вив: " Я вимушений включити представників інших політичних течій з ме­тою якнайкращого відзеркалення прагнень бразильського народу". Окрім тробальїстів, які обійняли найважливіші посади військового міністра та праці, до уряду ввійшли також представники СДП, які очолили міністерства фінансів та закордонних справ.

Внутрішня та зовнішня політика уряду Ж.Варгаса. В країні роз­горнулася широкомасштабна кампанія на захист природних багатств. Попу­лярною стала вимога: " Бразильська нафта - для бразильців! ", " Нафта -наша! ". Річ у тім, що нафтові запаси оцінювалися у країні дуже високо, площа земель, де передбачався її видобуток, становила 30 відсотків націо­нальної території. Але при цьому Бразилія щороку витрачала великі кошти на імпорт нафти, головним чином із США. В конгресі довкола цього велися гострі суперечки, які тривали два роки. В жовтні 1953 року Ж.Варгас підпи­сав закон про створення державної нафтової кампанії " Бразильська нафта", яка отримала монопольні права на розвідку, видобуток і продаж нафти. 1954 року він запропонував заснувати аналогічні компанії в енергетичній сфері, запровадити додаткові податки на надприбутки іноземних корпорацій, об­меживши вивіз прибутків з країни. Конгрес, однак, не поспішав приймати ці законопроекти.

Соціальні заходи уряду Ж.Варгаса мали обмежений характер. 1951-1953 років розширено права профспілок при збереженні за ними контролю з боку міністерства праці, збільшено фонди соціального забезпечення, 1951 року на 100 відсотків підвищено мінімум зарплати. Проте збільшення зарплатні склало фактично лише 14 відсотків, оскільки росли ціни.

" Соціального миру" варгасівському урядові досягти не вдалося. Це засвідчила активізація робітничого руху: якщо 1951 року страйкувало 364 тисячі осіб, то 1953 року - вже 800 тисяч. Страйкарі вимагали підвищення зарплати, поліпшення умов праці, розширення прав профспілок. Найпотуж­нішим був виступ робітників індустріального центру Бразилії міста Сан-Паулу в березні - квітні 1953 року, який відомий в історії як " страйк 300 тисяч".

У зовнішньополітичній сфері Варгас також став на шлях маневруван­ня та подвійної політики. Так, він відмовився від відправки на корейську війну бразильських волонтерів. Проте згодом, 4 березня 1952 року, підписав військовий договір з США, за яким Бразилія зобов'язувалася брати участь в обороні західної півкулі, підтримувати американську зовнішньополітичну


лінію, забезпечити поставку стратегічної сировини (за розумними цінами) для військово-промислового комплексу США. Статті цього договору викли­кали різку критику навіть з боку поміркованих націоналістів. Військовий міністр змушений був заявити про власну відставку. Тоді якраз розпочалася заміна військовиків у вищих ешелонах збройних сил Бразилії. Генерали -опоненти Варгаса - зайняли провідні армійські посади.

Наприкінці 1953 року в Бразилії чітко окреслилися ознаки багатопла­нової кризи: трудящі маси вимагали глибоких соціальних реформ; опозиція Варгаса консолідувалася; урядовий табір роздирали чвари, про що свідчили переманентні урядові переміщення; військові у так званому " Маніфесті пол­ковників" інкримінували урядові занедбаність армії, низькі зарплати військо­вослужбовців.

Центром антиваргасівської змови став Військовий клуб - найстаріша організація, яка відігравала важливу роль у формуванні ідейно-політичної та моральної атмосфери у збройних силах країни. Водночас НДС готував грунт для легальної заміни президента: його представники у конгресі вне­сли резолюцію про вотум недовіри урядові. Проте цю резолюцію було про­валено.

Тоді ж, в умовах політичної нестабільності та напруги, уряд Варгаса, шукаючи додаткові кошти для фінансування своєї економічної програми, розпочав заходи з врегулювання діяльності іноземного капіталу, обмежен­ня 10 відсотками вивіз ним дивідендів з країни. В квітні 1954 року Варгас подав на розгляд парламенту закон про створення державної комісії " Елект-робраз", до якої мали перейти американські та канадські активи в сумі 500 млн. доларів.

США відповіли на заходи бразильського уряду економічними санкція­ми: зменшенням суми обіцяного кредиту з 250 до 100 млн. доларів, спрово­кували падіння цін на нафту на світовому ринку, в результаті чого доходи бразильського експорту до США знизилися в 4, 5 рази. Дефіцит торговель­ного балансу країни досяг 1953 року 1 млрд. доларів, у той час як 1950 року він був позитивним. Зовнішній борг країни склав 950 млн. доларів, відчува­лася гостра нестача валюти, росла інфляція. Не дивно, що 1954 року актив­ізувалися всі антиваргасівські сили як усередині країни, так і поза нею: мно­жилися різні " розвінчувальні" матеріали про антиконституційну діяльність уряду Варгаса.

Щоб домогтися підтримки соціальних низів, президент Варгас оголо­сив на иершотравневому велелюдному мітингу підвищення мінімуму зарп­лати на 100 відсотків, але реальні урядові засоби для стабілізації ситуації в країні зменшувалися. Підприємці бойкотували президентський указ про підвищення мінімуму зарплати, хоча Верховний конституційний суд підтвер­див його юридичну силу. Страйки набрали масового характеру: 1954 року в


них брало участь 1 600 тисяч осіб.

Малоуспішним виявилося і скликання Конгресу національного звільнення, на якому були представлені делегати від 16 штатів і 250 муніци­палітетів, в тому числі 178 промисловців, представники інтелігенції, військо­виків, робітників, селян, сільськогосподарських робітників, керівники проф­спілок та громадських організацій. Конгрес прийняв Хартію звільнення, яка проголосила захист національних багатств та створення Ліги національного звільнення. Ця Ліга, однак, не змогла стати масовою дієвою організацією й оплотом підтримки Ж.Варгаса.

Серпнева політична криза 1954 року. Фактично на середину 1954 року антиваргасівська опозиція була готова до рішучих дій. Вона очікувала лише зручного моменту. Ідеологічним рупором змовників стала газета " Три­буна де імпренса" під керівництвом журналіста Карлоса Ласерди; вона роз­горнула потужну кампанію чорного піару проти бразильського президента -патріота. Син президента, депутат конгресу Лутеро Варгас подав навіть по­зов до суду на Ласерду за обріхування батька і завдані йому матеріальні збитки. А в ніч на 5 серпня 1954 року п'ятеро осіб напали на Ласерду перед порогом його будинку, охоронця майора було вбито, а журналіста поранено. За різними даними, замах готували за участю ЦРУ США. Проте опозиція галасувала про причетність до замаху на Ласерду охоронців президента. Ж.Варгас, дізнавшись про цю подію, заявив: " Постріл був спрямований не в Ласерду, а в мене".

Вбивство на вулиці Тонелерос антиваргасівська опозиція використала для активізації своїх дій. Найгостріше реагували військовики-генерали, які наполегливо шукали " доказів" про причетність до вбивства уряду і прези­дента.

Президент Ж.Варгас, будучи відкритим для розслідування, яке прова­дила офіційна комісія, дозволив допит осіб з президентської охорони. Ла-серда назвав чотирьох охоронців, які нібито були причетні до інциденту. 13 серпня в пресі з'явилося повідомлення про те, що син президента керував організацією злочину. Водночас множилися публікації про порушення та зловживання з боку президентського оточення. Військові переконали віце-президента запропонувати Варгасу подати у відставку, а конгресу призначи­ти тимчасового главу держави. Ж.Варгас відмовився, заявивши: " Я вже ста­рий, щоб мене можна було залякати, і я не боюся смерті. Я віддаю перевагу боротьбі наодинці, це буде виявом мого протесту".

22-23 серпня генерали поставили перед президентом вимогу про відставку, вручивши йому " Маніфест до нації". В разі невиконання ультима­туму ноірожували застосувати військову силу. На світанку 24 серпня Варгас провів екстренне засідання уряду, на якому було розглянуто різні варіанти виходу з кризової ситуації. Президент розумів неможливість компромісу з


військовиками. Після урядового засідання він усамітнився у своєму кабінеті, відредагував текст свого політичного заповіту. О 8 годині 40 хвилин ранку президент Бразилії Ж.Варгас вистрелив собі в серце.

В політичному заповіті, переданому по національному радіо, Варгас писав: " Таємна кампанія, розгорнута проти мого уряду зовнішніми втручан­нями разом з національною реакцією, заважала у роботі уряду. Закон про обмеження вивозу з країни прибутків і дивідендів 10-ма відсотками конгрес не прийняв, заради справедливості не було переглянуто закон про мінімаль­ну зарплату. Ми прагнули звільнити національні багатства від іноземного панування шляхом організації " Електробраза". Проте, як тільки він почав функціонувати, проти нього розгорнулася пропагандистська кампанія, щоб умертвити його з перших кроків. " Електробраз" так і не був створений через підривні дії міжнародної та внутрішньої реакції. Вони не захотіли, щоб уряд став незалежним. Моя кров збереже вашу єдність і стане прапором вашої боротьби."

Після подій 24-25 серпня 1954 року віце-президент Кафе Фільйо зай­няв президентське крісло. Військове командування ввело війська у міста. 25 серпня, в день похорону Ж.Варгаса, 150 тисяч жителів Ріо-де-Жанейро у жалобі йшли за труною президента.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.