Рік. Літо. Київ

Поїхав— приїхав. А що змінилося? Київ так само вигрівався під лагід­ним сонцем, занурювався в зелене буяння своїх парків і скверів.

Він поїхав і приїхав справді непомітно, без духовних оркестрів і г ромов на пероні, але виявилося, що сотням людей небайдужа доля Гордія Отави, а ще більш небайдужою була доля всього, що належало їм, становило народну власність.

Його запрошували до студентів, на заводи, у клуби, зустрічався він з мі­ським активом. Він сам не знав, що з ним діється, пояснював це неїдалою своєю місією на Рейн, бо, власне, нічого не добився, тільки поколошкав усіх тих оссендорферів, а потім поїхав собі додому, полишивши усі клопзти на долю посольських працівників, передусім на Валерія.

Щойно приїхавши, зателефонував Таї. Домовилися про зустріч. Другого дня, доходячи до місця зустрічі, Борис помічає Таю. Але несподівано до неї підходить якийсь чоловік, і вони разом ідуть звідти.

Отава гнівається на художницю. Не телефонує і не хоче, щоб вон і теле­фонувала. Несподівано знаходить у своїй поштовій скриньці листівку 5 Мос­кви від Таї:

«Борисе!

Усі ці дні моє сумління обтяжене, мов у лікарки дитячих хвороб. Тоді вийшло так негарно і неприємно для тебе. Повір, це просто збіг випадковостей, а не мій свідомий намір...

... Той чоловік, якого ти бачив, — композитор. Він узяв усі мої мапюнки і зробив щось, мовби музикальні гравюри з цих малюнків, а потім все з’єднав у цілість. Вийшла ораторія на теми моїх малюнків... Ти не можеш уявити, яке це чудо! Кожен хоче сказати щось світові... Вічність— не в твоїх собор ах, а в кожному з нас, тільки треба вміти її виявити і добути...

Ти незвичайний, Борисе...

Мені сподобалася твоя іронічність; ти не виказував її спеціально, навмисне, ні перед ким, і я зрозуміла, що в тобі неймовірні запаси душевних сил, — і не помилилася...

Але, але... Ти виявився людиною тільки однієї ідеї, однієї лінії в житті, однієї справи, а одна тільки справа, навіть велика, — це для людини зімало. Вона пригнічує, вона знищує людину, перетворює її на жертву. Ти приніс себе в жертву соборові. Так само, як і твій батько.

Борисе! Людині мало самого тільки собору! Людині потрібен цілий світ!

Почуй мене і зрозумій!»

Він дістав останню сторінку рукопису і рішуче дописав з нового абзацу:

«Тут я припиняю розповідь про забуті й загублені події давнини, даючи змогу всім бажаючим слідом за мною дозбирувати й дописувати решту».

Зв’язав рукопис. Отак він і віднесе його видавцеві. Бракує завершення, але — не біда, не біда.

Ніхто за тебе не дозбирає і не докінчить, не довершить!