Рік 1026. Падолист. Київ

Був Ярослав князем землі великої. Хоч які би проблеми не були, з усім зумів управлятися він. Спершу було тяжко, впадав іноді у відчай, але потім збагнув: наслано на нього всі нещастя для гартування духу.

Тримав біля себе Бурмаку (карлика), якому прощав усі жарти, прокльони, які б вони не були для нього образливі.

Тим часом через два літа стояв під Києвом Святополк з печенігами. Горів тоді Київ. Загорілася дерев’яна Софія, споруджена ще княгинею Ольгою. Князя поранили в коліно, але напад вдалося відбити.

Ярослав припустився тяжкої помилки у своїх діях. Вважаючи, що назавжди покінчено з нападами на Київ, відмовив Еймундові, який вимагав підвищення платні варягам.

Щоб довести свою міць, князь ще тої ж осені по розгромі печенігів поплив до Прип’яті проти польського Болеслава, щоб ударити по ньому у віддяку за Святополка. Перед цим уклав угоду про підтримку з німецьким імператором Генріхом.

Відбулася битва біля Бугу. Хитрий Болеслав застав зненацька воїнів Ярослава. Сам князь ледь вирвався звідти із двома новгородцями і молодим київським отроком. І ще один медовар дав йому коня.

– Ніколи тобі не забуду, — сказав князь, — боярином тебе зроблю…

Усі четверо втекли до Новгорода. Звідти Ярослав хотів іти аж за море до свого тестя, короля свейського, просити допомоги на відвоювання Києва. Але вночі Коснятин із новгородцями порубав кораблі, прийшов до Ярослава і повідомив, що вони не дозволять йому втекти, а ще раз стануть за нього, щоб повернути йому стіл київський.

Стали в Новгороді збирати військо, прикликали варяг, згодившись на їхні умови платні.

У Києві старий Анастас Корсунянин вивів усіх попів назустріч новому князеві Святополку і подарував Болеславові польському мощі святого папи римського Клемента.

Болеслав же, забувши про свою шлюбну жону Оду, поклався на ложе з Предславою.

Ярослав тепер куди б не пішов, брав із собою Ситника. Сам навчав новоспеченого боярина.

Згадав одного разу Шуйцю і поїхав з невеличкою дружиною до неї. За ворота впустили тільки князя. Той двір став тепер монастирем, з’явилася ще одна церква. А Шуйця стала ігуменею Марією, була з Ярославом стриманою і суворою. Лишився він в монастирі на ніч, а зранку обіцяв, що приїде до неї
з самого Києва.

...З початком морозів Ярослав повів зібране військо на Київ, без перешкод дійшов до стольного града. Святополк, видно, попри всі метання й хитрування, не знайшов собі підпори в киян, обідраних дощенту тестем його Болеславом. Лякаючись гніву горожан і помсти Ярослава, покидає свою жону Регелінду і все майно, втікає у степи до печенігів.

Регелінду згодом Ярослав обміняв на свою дружину Інгігерду вже з маленьким сином, що були у Болеслава.

Еймунд із варягами, без дозволу на те Ярослава, убили Святополка, і привезли князю:

– Звелиш поховати брата з почестями?

– Подбай сам. А я молитимусь, — відповів Ярослав і відвернувся.

Сина назвав князь Володимиром, на честь отця свого. А княгиня приїхала від Болеслава невпізнанною. Лагідна, добра, закохана в князя. Якось через варяг у них виникла сутичка. Ірина вимагала залишити їх, а князь напосівся відіслати геть усіх. Тоді попросила його вислухати її:

– Не хочу більше бачити твого боярина на княжім дворі.

– Ситника? Він урятував мені життя.

– Страшний чоловік.

Відтоді князь попросив Ситника приходити до нього лиш уночі, щоб ні­хто не бачив.

Через те що Ярослав оголосив свого первістка Новгородським князем, Коснятин сердився на нього. І якось у розмові з ним виказав, що вбив Гліба. Тоді князь наказав відправити його в землю ростовську в поруб.

Сказав якось Ситник Ярославові, що Шуйця має від нього доньку. Той поїхав до неї, вчинив допит, але не довідався нічого.

Одного разу приніс Ситник князеві перехоплену грамоту Коснятина, який писав її до старшого брата Ярослава Мстислава, і казав іти на теперішнього київського князя. Після цього Коснятина перевели в Муром.

У північних землях пішов мор. Неспокійно стало в Новгороді. І Ярослав поїхав туди давати лад.

Тим часом Мстислав вийшов із Тмутаракані, дістався до Києва і почав вимагати, щоб йому відчинили брами города. Кияни не пустили його. Ярослав пішов з військом на нього, але на сіверській землі зазнав поразки. Піз­ніше уклав із братами мир.

Якось до Ярослава привели будівничих на чолі з Гюргієм: перехопили їх із підозрою, коли ті направлялися до Князя Мстислава в Чернігів. Тому князь вирішив, якщо стався такий випадок, залишити їх собі і збудувати у Києві щось небачене й нечуване.

У щоденних клопотах насилу згадав князь про древлянського святого, посадженого ще кілька літ тому в печеру на Берестах. І після гострих базікань карлика Бурмаки, вирішив відвідати його.

– Вважаєш себе мудрим, а ти тільки жорстокий та й годі, — сказав ста­рий.

– А що таке мудрість? Це правда. Правда ж милостивою не буває. Вона тверда й жорстока... Завжди, щоб держава могла розквітати і піднятися вище за всіх, народ повинен згодитися на деякі пожертви й нестатки. Сам він на це ніколи не піде, його треба примусити, — відповів святому чоловікові князь.

Кілька днів їздив Ярослав із численним почтом довкола Києва. Ставав на полі за городом, де надумав спорудити церкву найбільшу і найславнішу.