Рік 1004. Літо. Родогость

Предовга валка клекотливо просувалася в безмовні ліси. Какори затягав гуляцьку пісеньку, а Сивоок і Лучук топтали слід позаду валки.

Натрапили на болото, обходили його кілька днів, але не було йому ні кінця ні краю.

Уночі палили великі багаття.

Лучук і Сивоок спати окремо від інших, вигідно влаштовуючись високо на гілках.

Однієї ночі підслухали вони, як поплічник купців Джурило замислив тяжку зраду. З деякими іншими людьми задумав тікати на конях, а їх двох убити.

Та хлопці випередили їх і заскочили зненацька. Декого побили, а дехто урятувався. Пощастило їм забрати кілька коней.

Повертаючись до купецького обозу нікого не знайшли. Лучук хотів заглянути у віз, а звідти блиснув хтось мечем і він упав мертвим. То Какора позбавив його життя, бо думав, що зазіхають на нього.

Лучука поховали. Сивоок хоч і поїхав із купцем, але сповнений був до нього неабиякої ненависті тому, що той забрав у нього друга.

Так ішли вони лісом і вийшли у якийсь город. Зустрів їх спочатку ведмідь, що слухається жінки, потім почати сходитися люди.

Какора почав розкладати свій крам. Один чоловік почав питати його, який у нього є товар. Виявилося, що він був нікому непотрібним. У жителів цього міста є навіть таке, що самому Какорі не снилося!

До Сивоока і купця підійшла молодичка Ягода. Сказала, що город їх – Радогость. Потягла Сивоока до тітки Звенислави, яка дуже хотіла його бачити. Вона була в них у великій шані.

Чоловіків у них було мало. Ішли вони у пущу і не вертались.

Ягода дозволила їм подивитись на озеро (було зачинене брамою) з валу. Потім, обдивившись город, пішли до Звенислави у двір. Усе в неї було обсаджене квітами. Хата знадвору і з середини була у квіткових барвах.

За столом купець твердив, що Бога їм треба нового, християнського. Але Звенислава сказала, що мають вони своїх богів ще від предків, й інших не бажають. У розмові виявилося, що це древлянська земля і вони не збираються платити князю київському ніякої данини, як колись князеві Ігорю, хоч їм і помстилася княгиня.

Купець сказав, що, повертаючись до Києва, все розкаже князеві.

— Може, повернешся, а може, й ні, — загадково промовила Звенислава.

Показали їм храм, своїх богів. Його барви, краса нагадали Сивоокові глиняні вироби діда Родима.

Якось після дощу вночі Какора безслідно зник. А Сивоок почав жити у Радогості й учитися в тітки Звенислави пізнавати не тільки поверхню, але й душу барв. Ягода крутилася біля хлопця, сміялася, загравала. І трапилося так, що Сивоок став чоловіком…

Одного дня поширилася городом чутка, що підступає чужа дружина (військо). Усі, хто тільки був, збиралися біля воріт на захист. Пішов туди й Сивоок.

Був то князь Володимир. Прийшов, щоб охрестити цей люд. Але відмовлятись від своїх богів древлянський народ не захотів. Їхнє місто перетворилося на купи згарищ, попелу, примусовим хрещенням в озері.

Був серед воїнів і купець, який наказав схопити Сивоока. Поставив він хлопця перед князем і сказав, що це його київський отрок. Але князь відпустив його.

Сивоок кидався то в одну, то в другу пожежу, намагаючись ще когось урятувати. Пізніше дізнався, що вчора під час битви згоріла в капищі Звенислава.