Рік 992. Великий сонцестій. Пуща

Того дня, як прийшов він на світ, повсюди лежали неторкано-білі сніги, і сонце яро горіло над ними…

Для нього світ почався пітьмою. Нічого не знав і не бачив. Пітьма затягувала його в себе, поглинала його, і він слухняно йшов у її всюдисущність і тільки умів, що плакати.

Так і понесе спогад через усе життя. Чи то був він, чи приснилося.

Опісля був дід.

Дід – Родим, він – Сивоок.

Дід Родим завжди мовчав. Своїми руками творив із глини дивовижні речі, потім залишав на них різні барви. Свої вироби продавав купцям.

Родим уявлявся Сивоокові найдужчою силою на світі, але одного разу малий спостеріг, як дід мовчки молився коло джерела дерев'яному, невідомо ким поставленому Світовиду, і зрозумів: бог ще дужчий за Родима.

На всіх стовпах, що підпирали покрівлю їхньої хижі, були порозвішувані мечі. Дід Родим брав їх у руки під час палкого зіткнення з купцями-грабіжниками.

Ловили вони рибу в річці; ходили на лови до пущі. Тоді до них долучався третій – кінь. Була це попеляста, волохата істота, доволі непоказна. Сивоок назвав його ласкаво Зюзь, бо коли дід Родим кликав його, то до свого посвисту додавав ще глухе гудіння голосом і виходив неповторно дивний звук: зю-зю-зю.

Однак Зюзь не поділяв уподобання малого. З першого ж разу він дав зрозуміти, що оголошує Сивоокові війну через те, що він вклинився в давню дружбу двох самітників. При кожній нагоді виявляв свою ненависть до нього: норовив та наступав гострим копитом малому на ногу, то непомітно кусав його бодай за край одягу.

Якось кінь підстеріг Сивоока, коли той вилежувався в копанці (її вирив для малого Родим, бо ще боявся впускати купатися його в ріку) і кинувся на нього. Врятувало Сивоока лише те, що він подерся вгору на зелену ліщину, полишаючи Зюзя з його помстою.

А з людей слідом за дідом уплітався в Сивоокове життя Ситник. Він привозив Родимові меди.

Родим мовчки виносив йому шмат срібла, кидав зневажливо, Ситник ловив його, виважував на долоні, і Сивоок щораз більше переконувався, що поважає той зовсім не діда, а оті шматки тьмаво-білого металу. Не міг збагнути, як можна ставити метал понад людину, хоч і з часом переймав од діда замилування до тихих переливів барв.

Ситник доволі легко вловлював неприязнь до себе, тож не дивно, що він відчитав по очах у малого все, що той мав на душі, і вже з першого разу заповзявся прихилити малого на свій бік. Пробував заговорити до нього, але малий відповідав неохоче.

Наступного разу, коли Ситник отримав срібло і спостеріг швидкий зблиск погляду Сивоока, то засміявся неприязно просто в обличчя малому.

— А вже знаю, що ти Сивоок. А що приблуда — здогадався від першого разу. Очі маєш не сиві, як то нарік твій Родим, а каламутні, бо прийшов з невідомості. І хто ти єси, ніхто не відає. Може, рабичич (син раби)?

Родим важкою правицею показав медоварові забиратися геть.

Але до малого Ситник не перестав чіплятися, хоча робив це тепер хитріше, мовби напрошувався на прихильність.

Одного разу Сивоок з дідом Родимом переслідували на коні оленя. Його вдалось поранити в стегно, але тварина стрибнула в хащі, і дід спрямував коня за нею. Несподівано Зюзь став тонути в густій твані. Родим з малим устиг зіскочити. Він за допомогою стятого деревця намагався врятувати коня. Коли зрозумів, що це йому не вдасться, відтяв тварині голову.

Сивоок повернувся і чимдуж кинувся в хащі. Втікав од смерті.

Настала ніч.

Родим злякався чорної валки, що над'їхала по шляху й зупинилася біля обійстя. Наказав малому сховатися.

До хижі увійшов чужинець, весь у чорному, лише на шиї в нього висіло на срібнім ретязі перехрестя із двох грубих шматків срібла.

Чорна постать звинувачувала діда в тому, що творить і розмножує поганських ідолів. А Бог є один, і до нього привів народ руський найсвітліший князь.

Його помічники завирували по хижі, ламали все, трощили, нищили. Родим похилився на чорного з мечем, гукаючи: «Не руш!» Зблиснули інші мечі, сталася колотнеча. Коли все розскочилося, Родима не було, тільки темніло щось на долівці, велике й нерухоме.

Більше Сивоок не бачив нічого. Кинувся у пущу. Повернувся на своє узлісся після багатоденного блукання. Побачив коняку і візка, що належали Ситнику. У нього з’явилась надія, дід Родим живий. Він кинувся до хижі, але там був один Ситник. Той сказав, що діда поховали, як християнина, під хрестом. Сивоок вже біг з обійстяі почув, як Ситник гукав:

— Та постривай, дурню! Пропадеш же в лісі. Повезу тебе хоч нагодую. Хліба дам і м'яса. Будеш у мене за сина… побачиш мою Величку. Така в мене донечка є маленька.

Почувши про їжу, Сивоок наблизився до візка. Питався, де Родим. І Ситник показав йому могилу. Хлопець став бити кулачками по мертвому дереві (по хресту), плакав, не втираючи сліз, мовби відчуваючи, що віднині його життя теж значитиметься такими хрестами.

Сивоок поїхав із Ситником.

По дорозі бачив різні будівлі, що дивували малого, бо чи бачив він колись таке, окрім дідової хижі.

Село називалося Вільховатка.

Удома Ситника зустріла диво-донечка з довгим у нестерпному сяйві волоссям, з очима великими і блакитними.

Між Сивооком і Величкою зав’язалася розмова. Хлопець пообіцяв принести їй з борів синю квітку.

Ситник відвів Сивоока до закіптюженої хижі, де він мав жити зі служкою Тюхою. Хлопець хотів утекти звідти, але Ситник зачинив перед ним двері.

Сивоок ліг спати, не торкаючись до їжі, але Ситник знав, що голод візьме своє.

Та вдень Величка носила хлопцеві хліб і м'ясо, а той обіцяв принести квітку. Заради цього якось, коли всі полягали спати, йому вдалося втекти. І він опинився у пущі.

Сивоок милувався лісовою природою; спостерігав за турами. Серед молодих виділявся один, і хлопець навіть вигадав для нього ім'я — Рудь. Він найбільше чіплявся до іншого великого тура, якого Сивоок назвав Бутень. Між ними зчинилося побоїще. Бутень був уражений в заднє ліве стегно, тому не став переслідувати свого суперника, а посунув до заростей.

Блукаючи лісом, Сивоок натрапив на чиєсь господарство. Звідкись на нього полетіли стріли. Як виявилось потім, то стріляв Лучук (як і його батько, він умів добре стріляти), Сивоок сказав, що шукає синю квітку. Хлопці розговорились, і Лучук попросив його, щоб він вернувся, коли віднесе обіцяне, і вони стануть братами.

Коли Сивоок ходив навколо щільного гостроколу Ситникового обійстя, намагаючись покликати Величку, його раптом схопили чиїсь руки.

Тюха і Ситник били його, незважаючи на те, що дівчинка плакала і кричала на них. Хлопця кинули до ями.

До нього прийшла Величка і плакала, казала, що принесла поїсти. Сивоок заспокоював її, шкодував, що від нього одібрали обіцяну квітку.

Другого дня Ситник витягнув його, зв'язав руки, посадив на візок і поїхав з ним. Але Сивоокові вдалося визволитися і втекти до пущі.

Лучук вже й не чекав свого товариша. Вони ходили разом, розповідали щось один одному. Сивоок показав якось Лучукові пораненого Бутня (тура).

...Тільки й сліду від них було, що дивна стріла посеред Ситникового обійстя з почепленою до неї синьою квіткою з найглибшої пущі.