Аналіз твору

Переслідування композитора і редагування симфонії

Згідно зі спогадами сучасників, на прем'єрі твору публіка стоячи аплодувала Лятошинському. Незважаючи на це, невдовзі після прем'єри Спілка композиторів України на зборах за участю гостей із Москви М. Коваля та Е. Захарова засудила твір як «антинародний» і назвали його «формалістичним мотлохом, який треба спалити»

Причини цього зрозумілі: адже симфонія, написана невдовзі після Другої світової війни містила епіграф «Мир переможе війну», а фінал симфонії в початковій редакції був далеко не переможний, а трагічний. Композитору закидали, що він трактує тему війни «не як радянський прихильник миру, а як буржуазний пацифіст».

У своїх спогадах про Бориса Лятошинського композитор Анатолій Кос-Анатольський писав таке:

Щоб врятувати твір, Лятошинський змушений був переробити симфонію, зокрема замінити фінал на переможний і оптимістичний. Перше виконання симфонії у новій редакції пройшло у Ленінграді у 1955 р., диригував Євген Мравінський. Це було невипадковим — якщо б у Російській РСР симфонію «схвалили», у Києві композитора вже не могли б переслідувати за цей твір. Окрім того, авторитет Мравінського теж був певним захистом для твору. Після виконання симфонії у новій редакції ставлення до неї раптово змінилось, і її охрестили вагомим твором для української симфонічної музики.

Саме в цій редакції симфонія продовжувала виконуватись протягом десятиліть, аж поки ідеологічні табу не були зняті післярозпаду СРСР. У початковій редакції симфонію виконали диригенти Володимир Сіренко та Ігор Блажков.

Аналіз твору

Микола Гордійчук окреслює жанр цього твору як симфонічну драму ^[4]. На це вказує як сам мистецький зміст твору, так і його композиційна ідея. Лятошинський послідовно застосовує принцип лейтмотивізму, а також, частково — монотематизму, адже різні частини циклу є в тісному зв'язку між собою завдяки внутрішній спорідненості ключових тематичних елементів.

Окрім того, композитор широко застосовує поліфонічні прийоми викладу й розгортання матеріалу: теми накладаються одна на одну, трансформуються, ускладнюються імітаціями, канонами (зокрема канонічними секвенціями), фугатотощо. При тому, поліфонію композитор застосовує не тільки в розробкових, але й в експозиційних розділах форми^[5].

Дуже вагомою складовою цього твору є українська національна музика. Вузлові теми-лейтмотиви симфонії «проростають» із конкретних фольклорних джерел, але при тому є не цитатами, а авторськими рефлексіями до відповідних мелодій, і отримують власний, диктований саме цим твором змістовий заряд.

Третя симфонія — єдина чотиричастинна симфонія Лятошинського (усі інші його симфонії мають по три частини).