Латиноамериканська проза XX ст.

Ще один яскравий феномен літературного розвит­ку XX ст., що визрів поза межами західного світу, дослідники пов'язують із розквітом приблизно з 30-40-х років латиноамериканської прози, яку представляють кубинець Алехо Карпентьєр, гватема­лець Мігель Анхель Астуріас, мексиканці Хуан Рульфо та Карлос Фуентес, бразилець Жоан Гімераенс Роза, парагваєць Аугусто Роа Бастос, аргентинці Хуліо Кор-тасар та Хорхе Луїс Борхес, колумбієць Габріель Гарсіа Маркес, перуанець Маріо Варгас Льоса та інші. Для позначення художньої своєрідності латиноамери­канського роману використовують термін «магічний реалізм», під яким розуміють такий художній метод або напрям, що, на відміну від традиційного реалізму, поєднує достовірність і об'єктивність зображення з елементами чудодійності, міфу, фантастики.

Латиноамериканський роман - це складне і бага­товимірне явище, в якому умовно виділяють дві ос­новні тематичні гілки - метафізичний і міфологічний роман. Обидві гілки є різновидами одного напряму - магічного реалізму, обидва поєднують елементи ре­альності та фантастики, але якщо при цьому міфо­логічний роман спирається переважно на фольклор та міфологічні вірування корінних народів Латинської Америки, то метафізичний роман у першу чергу спря­мований на інтелектуальний потенціал сучасної філо­софської та естетичної думки.

Принципи метафізичного роману знайшли найбільш послідовне відображення у творчості визнач­ного аргентинського прозаїка Хорхе Луїса Борхеса (1899-1986). Він дебютував у 1919 р. віршами і перек­ладами в модерністських журналах. Починаючи із се­редини 30-х років, один за одним з'являються прозові твори Борхеса: «Всесвітня історія безчестя» (1935), «Історія вічності» (1936), «Вимисли» (1944), «Алеф» (1949), «Нові розслідування» (1952), «Повідомлення Броуді» (1970), «Книга піщинок» (1975). Свою творчість Борхес ділив на два великі цикли. Перший з них -«Міфологія передмістя» (збірки «Жар Буенос-Айреса, «Повідомлення Броуді» та інші), присвячений змалю­ванню побуту, національних звичаїв, колориту життя мешканців старих кварталів Буенос-Айреса. Більш важливим і показовим для вияву художньої скоьрі^ності прози Борхеса є другий цикл — «Ігри з ча­сом і безкінечністю» (збірки «Вимисли», «Алеф», «Кни­га піщинок» та інші). Тут знайшли відображення найго­ловніші художні принципи прози письменника: підкреслена метафоричність, інтелектуальна витон­ченість художнього задуму, можливість паралельних або й взаємовиключних інтерпретацій поданого сюже­ту, звернення до філософських та метафізичних проблем буття людини, гра з читачем, що реалізується че­рез розгорнуту систему прихованих натяків та цитат з якнайширшого спектру творів світової літератури, тісне поєднання реального і фантастичного.

12. Творчість Кафки належала до експресіонізму. Твори письменника були сповнені ідеями абсурду, в них відчувалася прихована єдність надлюдського і буденного, фантастичного і реального.

Прозаїк писав романи, новели, притчі, афоризми. За життя було видано кілька невеликих за обсягом книжок. По смерті надруковано понад 30 новел і всі три романи: " Америка", " Процес" і " Замок". Нині його спадщина складає десять томів, куди увійшли також " Щоденники" 1910-1923 рр., " Листи 1902-1924", " Листи до Мілени", " Листи до Феліції", " Листи до Оттле та родини".

Він одним з перших у сфері художньої прози звернувся до тем абсурду і розірваного свідомості. Специфіка прози Кафки полягає в тому, що новий зміст (тобто нелогічне, ірраціональне, фантасмагоричне, абсурдне, " сновідческій" реальність) втілюється в

нарочито логічною, зрозумілою, аскетичною формі, при цьому Кафка повністю зберігає традиційну мовну структуру, зв'язність і причинно-наслідковий логічність. Інакше кажучи, за допомогою традиційних класичних прийомів Кафка зображує " нереальні" ситуації, і його герої можуть логічно протягом декількох сторінок міркувати про нелогічних, просто неймовірних речі як про самих звичайних, при цьому авторський коментар відсутній, дана тільки точка зору героя, і читач повинен покладатися на власний досвід. У результаті виникає ефект: " все ясно, але нічого незрозуміло"; почуття шоку, дискомфорту, безумства, інакше - " кафкіана", прихована (" перманентна") революція в прозі. Найнеправдоподібніші й абсурдні події у Кафки, як, напр., Перетворення людини в комаху у " перетворення" зображуються настільки докладно і детально, з великою кількістю натуралістичних деталей, що в кінцевому рахунку виникає відчуття їх непорушною достовірності. Феномен Кафки і " кафкіана" неодноразово ставали предметом роздуми письменників і філософів ХХ століття.

Художній манері Кафки притаманні строгість і прозорість форми, сувора логіка розвитку думки і сюжету, алегоричність і багатозначність, поєднання фантастики і реальності. Світ часто зображується у Кафки без вказівки конкретних прикмет часу і місця, однак цей позачасовий нереальний світ побудований за реальними законами суспільства. Кафка часто вдається до гротеску, алегорії і притчі як до засобів сатиричного іносказання і філософського узагальнення. Кафку називають майстром іносказання/

13 «Дорога в нікуди» — твір чи не найбільш позначений «гіркими вітрами» особистих Моріакових спогадів і роздумів. Адже не випадково П'єру Костадо в романі приписано вірші, які окремим виданням уже під власним ім'ям пізніше публікував сам Моріак.

Порівняно невеликий за обсягом роман Моріака ідейно наснажений силою гнівної критики капіталістичного стереотипу життя й особливою схвильованістю за долю молодого покоління. Моріак написав свій суворий і водночас поетичний твір, ні на крок не відступивши від правди життя, як він її розумів, не припустившись найменшого компромісу в своїх оцінках

Та все ж Моріака цікавили не ті, для кого «життя — мертва дорога, що веде в нікуди», як Леоні, Люсьєн, Жюльєн, навіть Робер. Філософську увагу й творчий запал романіста привертають молоді мрійники, юні борці, які вже ковтнули морської піни, хоч і не всі наважилися поринути в невідому глибочінь. Важко переоцінити Моріакове психологічне розкриття трагедії молодих душ, делікатний, глибоко проникливий показ двобою між захопленням пантеїстичною алегорією безсмертної сили кохання і жорстокими реаліями буденного життя. Дені страждає, розуміючи, що зрадив свої колишні ідеали, свою ніжну, чисту й мужню сестру. Зрозумілі й муки П'єра, що сам заплутав свій шлях. І хоч письменник засуджує за це свого героя, а проте віддає юному поетові своє щире співчуття. Йому довіряє Моріак міркування про вибір життєвого шляху, про відповідальність художника перед народом, довіряє свої вірування й вагання.

Молодий Костадо, здавалося б, міцніший духом, ніж Дені, і, безперечно, благородніший, ніж Робер. Він ненавидить гроші й засуджує свою матір, яка обібрала приголомшену горем подругу та її дітей. Він благає Робера не кидати Розу, яку сам кохає чистою юнацькою любов'ю. Та швидко виявляється, що чесний юнак, обдарований поет — лише «беззахисне дитя» перед владою дорослих, перед гнітом власницьких і релігійних традицій. «Я ненавиджу гроші за те, що від них залежу», — думає вражений підліток, дізнавшись про вчинок Леоні.

Після розділу батьківського майна П'єр кілька разів збирався порвати зі своїм класом, зректися багатства, навчитися якогось ремесла, стати одним з тих, хто заробляє на хліб тяжкою працею. Але на допомогу «традиціям» завжди приходили, здавалося б, об'єктивні, а насправді підказані вихованням багатого панича, мисленням інтелігента-індивідуаліста докази: чи має він право нехтувати своїм талантом? Чи не більше користі він може принести робітникам своїми віршами, ніж тим, що стане поруч з ними біля верстата? Розуміючи, що він нещирий із самим собою, П'єр пробував шукати розради й допомоги у філософських роздумах, в релігії, в молитві і прийшов до висновку, який підказували йому ідеалістичне розуміння дійсності й поради церкви: на заваді прогресу стоїть насамперед порочність людської натури… «Навіщо говорити про якісь реформи, революцію? Все це ні до чого: голод і жадоба справедливості зіткнуться з іншою жадобою, з іншим голодом — із ницою хтивістю. Спершу треба взятися за те, що криється в самій людській природі, за ці пекучі болячки», — думав П'єр, а можливо, й сам Моріак.

Розпач, розгубленість, тяжка внутрішня боротьба мало не довели П'єра до божевілля. Напади релігійного екстазу змінювалися у нього періодами безтямного «розкошування» життям. А далі раптовий від'їзд до Африки. Плутаний шлях, яким ішов юний мрійник, зрештою привів його до «мертвого моря». Але цей шлях не був позбавлений хай невдалих, та все ж палких і щирих пошуків добра й краси.

В книзі є й інший персонаж, який з ще більшою певністю дозволяє говорити про навіяні роками Народного фронту сподівання письменника на можливість морального оздоровлення кращої частини молодої буржуазної інтелігенції. Це, здавалося б, тендітна, випещена, а насправді мужня й незалежна Роза Револю. Після смерті батька вона сміливо взяла на себе відповідальність за всю родину, зуміла перебороти своє невдале кохання до нікчемного Робера Костадо. Роза вийшла до «незнаного моря», назустріч реальному життю, і воно не злякало її. «Ні, вона вже не стоятиме осторонь від інших, — пише Моріак. — І ця думка не лише не засмучувала її, а виводила із заціпеніння, штовхала вперед…»

Життя більшості людей — мертва дорога, що веде в нікуди. А деякі з дитинства знають, що йдуть вони до незнаного моря. Ось уже їх дивує гіркота вітру, ось уже й присмак солі в них на губах — це аж поки перейдуть вони через останню дюну, а тоді розбурхана стихія шмагне їх піском і піною. І їм лишається або поринути в цю безодню, або вертати назад.

14. Герберт Уеллс - автор ряду соціально-психологічних романів, майстер науково-фантастичної повісті та новели. Саме цей жанр характерний для його ранньої творчості і відіграв велику роль у розвитку літератури XX ст.

Уеллс здобув популярність завдяки роману " Машина часу" (1895). За ним пішла серія науково-фантастичних романів, які принесли йому світову славу: " Острів доктора Моро", " Людина-невидимка", " Коли сплячий прокинеться", " Перші люди на Місяці", " Їжа богів", " В дні комети" і ін.

Романи Уеллса гостросюжетні, позбавлені статичності, в них діють активні люди. Романам Уеллса властива тенденція до ситуацій катастрофічним, " космічним", що має всесвітню масштабність.

В " Людину-невидимці" показано, що досягнення науки цінні, коли вони на благо людині. Для героя ж роману Гріффіна його чудове відкриття служить цілям самоствердження, він стає " надлюдиною", небезпечним для оточуючих. Ці романи закріпили за Уеллсом статус одного з піонерів наукової фантастики, яка стала настільки популярною в XX в.

Паралельно з фантастичними романами визначився другий тематичний напрямок його творчості, не менше для нього органічне. Це романи побутові (" Тоно Бенге", " Кіппс", " Історія містера Поллі" та ін.). У них Уеллс постає як побутописець, герої якого " маленькі люди", дрібні службовці, вчителі, крамарі, стурбовані своїми повсякденними проблемами.

15. БЕРТОЛЬТ БРЕХТ (1898-1956) - німецький драматург, поет і прозаїк, кіносценарист, автор теоретичних праць, присвячених проблемам театру, режисер. До історії літератури Брехт увійшов як митець, що відкрив нову епоху в західній драматургії.

У 1918 році Брехт звертається до драматургії. Драма стає головним жанром його творчості.

В. Брехт уважав, що драматургія і театр покликані впливати передусім не на почуття, а на інтелект людини («глядач повинен не співпереживати, а сперечатися»), що найважливішим у п'єсі є не змальовані події, а висновки та узагальнення, які витікають з них.

Так формувалася теорія нового театру, що визначався драматургом як «епічний», «неарістотелівський», «повчальний», «раціональний», «інтелектуальний».

Укінці 20-х — на початку 30-х pp. він працює над теорією епічного театру, докладніше яку розробляє в 30-40-хрр. Ідея епічності театру була не новою; традиція епічної стихії пронизувала ще п'єси Шекспіра, Брехт лише пристосував традицію до потреб сучасності.

За задумом Брехта, «епічний театр» мав формувати новий тип глядача.

Мета театру XX ст., у розумінні драматурга, полягала допомогти глядачеві побачити соціальний корінь відтвореного на сцені конфлікту, спонукати його шукати засоби удосконалення законів суспільного життя, збуджувати прагнення втручатися у дійсність.

Більшість сюжетів брехтівського театру подібні до притч. Вони в алегоричній формі моделюють певні соціальні ситуації і мають конкретний «повчальний» ефект. Алегоричний сюжет мобілізовував інтелектуально-аналітичні здібності глядачів: потрібно було розшифровувати прихований зміст зображуваного, впізнавати в алюзіях історичні й політичні реалії сучасного життя. Такими ж самими алегоріями, або «моделями», були й персонажі брехтівських драм.

Письменник закликав читача до інтелектуально-полемічного сприйняття дії й застосовував «прийом відчуження» (коментування тексту п'єс), мета якого — «викликати у глядача аналітичне, критичне ставлення до зображених подій». Його сутність «ефекту відчуження» полягала в тому, що буденне явище подавалося у новому світлі й поставало як дивне, вирване зі звичного плину життя. Це також підштовхувало глядача до аналізу того, що показувалося на сцені. «Ефект відчуження» був стрижнем, що пронизував усі рівні епічної драми: сюжет, систему образів, художні деталі, мову тощо, аж до декорацій, особливостей акторської техніки й сценічного освітлення.

У 30-ті роки драматург піддається цензурним і адміністративним гонінням. За антивоєнну спрямованість творів прізвище Б. Брехта було внесено до списку осіб, що підлягають знищенню. Він розумів, що за умов фашистської диктатури живим не залишиться, і тому наприкінці лютого 1933 р. разом із сім'єю покинув батьківщину. Шлях його пролягав через Прагу, Відень, Цюріх, Париж.

Талант опального на батьківщині Брехта знаходить визнання за кордоном. П'ятнадцять довгих років йому довелося провести у вигнанні.

В еміграції Б. Брехт написав свої найкращі п'єси: «Страх і відчай у Третій імперії» (1935-1938), «Добра людина з Сезуану» (1938-1940), «Матінка Кураж та її діти» (1939), «Життя Галілея» (1939), «Кавказьке крейдяне коло» (1944).

Вплив і слава літературної творчості й театру Б. Брехта поширились далеко за межі Німеччини. Його п'єси ставилися в багатьох театрах світу. У кожній з них йдеться про діалектику добра та зла в людині, про соціальну залежність та необхідність позбутися її, про відповідальність за завтрашній день всієї планети.

17.Модернізм — сукупність мистецьких напрямів та стилів, які утвердилися наприкінці XIX— початку XX століття разом з новим розумінням людини, коли істотним стає все нетипове, особистісне.

Характерним для модернізму є пристрасть до зображення дійсності як абсурду й хаосу; особистість подається в контексті відчуження її від соціуму, закони якого сприймаються нею як такі, що є ірраціональними та алогічними, і не пізнаються. Філософія модернізму базується на ідеях про неможливість пізнання і відтворення сучасного світу засобами класичної культури.

Модернізм має такі течії: неокласицизм, неоромантизм, імпресіонізм, символізм, футуризм, експресіонізм та інші.

У літературі модернізм зароджується спочатку у французькій поезії другої половини XIX ст. (Ш. Бодлер, П. Верлен, А. Рембо), згодом поширюється в інших європейських країнах і переживає розквіт у прозі (Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст) і драматургії (М. Метерлінк, Г. Ібсен, А. Стріндберг).

Одним з основних художніх прийомів літератури модернізму є «потік свідомості». Термін цей належить відомому психологові та філософові В. Джемсу. Класичними зразками застосування потоку свідомості в модерністській літературі є романи «Улісс» Джеймса Джойса, «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста, «Місіс Деллоуей» Вірджинії Вулф.

Іншим популярним художнім прийомом модернізму є монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва (фільми С. Ейзенштейна

Неоромантизм - умовна назва естетичних тенденцій в європейській літературі кінця 19- начало 20 ст..Їх сенс полягав у відродженні певних рис естетики романтизму, що знайшло втілення в культі героїки, уславленні мужності, утвердженні нового героя - мужньої людини, життя якої пов’язане з ризиком і незвичайними пригодами. Найвиразніше виявився неоромантизм в Англії, у творчості Р.Кіплінга, Р. Стівенсона, А. Конан-Дойла та ін..

Неокласицизм- назва порівняно вузької течії в європейській літературі 19-20 ст., яка орієнтувалася на естетику класицизму.

Символізм – напрям у європейській літературі кінця 19 – початку 20 ст.

Імпресіоналізм – напрям в образотворчому мистецтві, літературі та музики кінця 19 ст. - початок 20ст. Представники напряму не заперечували об`активну реальність світу, але вважали, що вона може бути відтворена митцем у багатьох аспектах. Новим було їх прагнення не тільки зафіксувати миттєве враження від життєвого явища, а й наголосити на його мінливості, текучості, швидкоплинності.

Експресіоналізм – напрям у європейському мистецтві й літературі 10-2-рр 20 ст. Теоретична основа – філософія інтуїтизму А.Бергсона, згідно з якою мета мистецтва - не відображення дійсності, а «вираження», неповторного авторського бачення її. Виник у Німеччині й Австрії, де мав вплив на образотворче мистецтво, музику, театр і літературу.

Неореалізм- течія в кіномистецтві й літературі, що виникла в Італії після 2 Світової війни. Характерні риси- пафос суворої правди, достовірність зображення, повага до простої людини, використання простанородної мови, наближення художнього кіно до документального.

Футуризм- одна з течій в літературі початку 20ст. Основоположником був італійський письменник Марінетті, який 1909 р. опублікував «Перший маніфест футуризму», де закликав звільнитися від літератури минулого і створити «динамічну літературу майбутнього», що буде оспівувати замість людини техніку і машини.

18. Фейхтвангер «Псевдо-Нерон»

Історичний роман «Псевдо-Нерон» був написаний Фейхтвангером в перші роки після еміграції з Німеччини. Дія відбувається в 80-му році від Різдва Христового і малює долю людини, який 13 років після смерті справжнього Нерона з успіхом видає себе за померлого імператора, і це дозволяє намалювати життя і долю Гітлера, що було б неможливо без історичного маскування з небезпеки натрапити на цензурні труднощі.

Головна сатирична паралель в романі - це образ римського гончара Теренція і німецького фюрера Адольфа Гітлера. Неочікуваний навіть для самого Теренція зліт - це явна пародія на швидку кар'єру Гітлера.

Дуже важливо для Фейхтвангера розвінчання міф про тирана, про його велич. І в сцені зустрічі Теренція з християнином Іоанном з Патмоса він це робить найбільш відкрито.

Навколишні Теренція персонажі також мають прозорі аналогії в німецькій політиці 30-х років: в образі Кнопса, в минулому раба Теренція, втілюється Геббельс, а в образі капітана Требон рейхсмаршал Герінг.

Головне в Кнопсі (Геббельсі) - це вміння ховати за гарними словами і псевдо-високими ідеями злочинну політику, здійснювану владою. Гасло Кнопса: «Чим брехня нахабніше, тим швидше в неї повірять». Фейхтвангер робить мову Кнопса досить сучасною. Письменник прямо називає Кнопса негідником, його плани - підлими і мерзотними, політичні ідеали - огидними і жорстокими.

У романі є прямі аналогії з сучасністю. Наприклад, затоплення міста Апамеи відповідає підпалу Рейхстагу. У затопленні звинуватили християн, в підпалі - комуністів.

19. Сент-Екзюпері «Маленький принц»

Незвичайна казка, однаково добре сприймається як дітьми, так і дорослими, виявилася актуальною не тільки в період Другої світової війни. Сьогодні нею як і раніше зачитуються люди, які намагаються знайти в «Маленькому принці» відповіді на вічні питання про сенс життя, суть любові, ціну дружби, необхідність смерті.

За формою – повість, що складається з двадцяти семи частин, за сюжетом - казка, що розповідає про чарівні пригоди Прекрасного принца, який покинув через нещасливе кохання рідне королівство, з художньої організації - притча - проста в мовному виконанні (по «Маленькому принцу» дуже легко вчити французьку мову) і складна в плані філософського змісту.

Головна ідея казки-притчі - ствердження справжніх цінностей людського буття. Головна антитеза - чуттєве і розумне сприйняття світу. Перше - характерно для дітей і тих рідкісних дорослих, які не втратили дитячої чистоти і наївності. Друге - прерогатива дорослих людей, міцно вкоренилися в світі створених ними ж самими правил, часто безглуздих навіть з точки зору розуму.

Поява Маленького принца на Землі символізує народження людини, яка приходить у наш світ з чистою душею і люблячим серцем, відкритим для дружби. Повернення казкового героя додому відбувається шляхом реальної смерті, що наступає від отрути пустельній змії. Фізична смерть Маленького принца втілює в собі християнську ідею про вічне життя душі, яка може відправитися на Небо, тільки залишивши на землі свою тілесну оболонку. Річне перебування казкового героя на Землі співвідноситься з ідеєю духовного зростання людини, учення дружити і любити, піклуватися про інших і розуміти їх.

Взаємовідносини Маленького принца і Рози - алегоричне зображення любові і різниці її сприйняття чоловіком і жінкою. Побачивши на Землі і п'ять тисяч Роз, космічний мандрівник приходить у відчай. Він мало не розчаровується в своєму квітці, але вчасно зустрівся йому на шляху Лис пояснює герою давно забуті людьми істини: про те, що дивитися треба серцем, а не очима, і нести відповідальність за тих, кого приручили.

Художній образ Лиса - алегоричне зображення дружби, що народжується з звички, любові і бажання бути комусь потрібним. У розумінні тваринного друг - той, хто наповнює його життя змістом: руйнує нудьгу, дозволяє бачити красу навколишнього світу (порівняння золотого волосся Маленького принца з пшеничними колосками) і плакати при розставанні

У ролі казкових чудовиськ в повісті Антуана де Сент-Екзюпері виступають дорослі люди, яких автор вихоплює із загальної маси і поміщає кожного на свою планету, що замикає в собі людину і немов під збільшувальним склом показує його сутність. Прагнення до влади, честолюбство, пияцтво, любов до багатства, дурість - найбільш характерні риси дорослих людей. Загальним для всіх пороком Екзюпері виставляє діяльність / життя, позбавлене сенсу: король з першого астероїда править нічим і віддає тільки ті накази, які можуть виконати його вигадані піддані; шанолюб не цінує нікого, крім себе; п'яниця не здатний вийти з порочного кола сорому і випивки; ділова людина без кінця складає зірки і знаходить радість не в їх світлі, а в їх вартості, яку можна написати на папері і покласти в банк; старий-географ загруз в теоретичних висновках, які не мають нічого спільного з практичної наукою географії. Єдиною розумним людиною, з точки зору Маленького принца, в цьому ряду дорослих виглядає ліхтарник, чиє ремесло корисно для інших і прекрасно по своїй суті. Можливо, саме тому воно і втрачає свій сенс на планеті, де доба триває одну хвилину, а на Землі вже щосили працює електричне освітлення.

Сумний кінець не скасовує життєво стверджучий початок казки: автор починає чути зірки і по-новому бачити світ від того, що «десь в безвісному куточку всесвіту баранчик, якого ми ніколи не бачили, можливо, з'їв незнайому нам Розу».

20. Хемінгуей «Фієста (І сходить сонце)»

Роман «Фієста (І сходить сонце») був написаний Хемінгуеєм за кілька місяців. В основу твору лягли реальні події з життя автора: третє відвідування кориди в Памплоні в 1925 році в компанії друзів і суперників на серце леді Дафф Твісден. Остання стала прототипом головної героїні «Фієсти» — леді Брет Ешлі.

Художня проблематика «Фієсти» визначається двома епіграфами: про втрачене покоління і повернення всього на круги своя. Головні герої твору – молоді люди, що пройшли Першу Світову війну, що отримали важкі фізичні поранення і втратили моральні життєві орієнтири.

Композиційна схема «Фієсти» проста. Джейкоб Варні, власний паризький кореспондент американської газети, любить тридцятичотирирічний англійку леді Брет Ешлі і любимо нею ще з тих часів, коли він лежав у госпіталі, де вона була сестрою.

Роман побудований як безліч окремих епізодів, кожен з яких досить важливий, але, подібно до того як це вже було в збірці оповідань, майже всі невеликі епізоди, які мають приватне значення, без праці зводяться в дві великі картини з багатозначною інтермедією і чимось на зразок епілогу після другої з них. Перша картина показує помилковий, фальшивий «карнавал» в Парижі, під час якого заважають день з ніччю, коньяк з вином, серйозне з дріб'язковим, а в цілому складається обстановка, що дозволяє хоч на мить відволіктись від «проклятих» питань, сховатися в метушні лжекарнавального побуту від світу і самого себе. З усіх персонажів роману хіба лише Джейк Барнс не може і не хоче повністю злитися з натовпом, гарячковий веселощі який жваво нагадує бенкет під час чуми. Але якщо Джейк і не є в повній мірі учасником лжекарнавала, то і відділений від його учасників - у всякому разі, деякі з них теж не до кінця.

Другу картину становить багатобарвний народне свято карнавального розмаху в Памплоні. Тут теж заважають день і ніч, коньяк і вино, але тут до того ж в повній мірі виявляються серйозні речі, моральні критерії. Тут же виявляється з усією безумовністю неможливість сховатися від світу і самого себе. Зіставлення, а вірніше, протиставлення щирого карнавалу помилковому становить ідейний зміст сюжету книги, особливу роль якого тонко підмітив Ф. Янг. Дійсно, Джейк і Брет були нещасні в Парижі, зазнали дивовижну, але в кінці затьмарену тиждень фієсти в Памплоні, а тепер повинні знову повернутися «на круги свої», знову в повній мірі усвідомити і відчути свою неприкаяність, безвихідний трагізм свого існування.

Довгий шлях, пройдений героями роману, виявляється ніби безглуздим обертанням в замкнутому колі.

Головний герой настільки сильно любить Брет, що здатний власноруч влаштовувати її романи – наприклад, з Педро Ромеро, і все заради того, щоб вона була щаслива. При цьому ніщо не заважає Джейку ревнувати Брет до більш удачливим суперникам. Так, дізнавшись, що леді Ешлі була в Сан-Себастьяні з Робертом Коном, головний герой починає відчувати ненависть до колишнього друга. Проте кожен з персонажів, що входять в «гурток Брет», відчуває внутрішню спорідненість один з одним за рахунок приналежності до того самого «втраченого покоління», яке намагається знайти себе в нескінченній низці п’янок і розваг, любовних відносин і поїздок по Європі.

Випадковий знайомий Брет, граф Міппіпопуло, пояснює цей нескінченний біг на місці бажанням «добре всім насолоджуватися» після пережитого. Головний герой не такий оптимістичний: він точно знає, що «не можна піти від самого себе, переїжджаючи з місця на місце». На думку Джейка, «ніхто ніколи не живе повним життям, крім матадорів».

Хемінгуей любить говорити коротко про важливі речі. Він уникає докладних описів і схильний швидше до перерахування речей і подій, ніж до їхнього багатогранного розкриття. Діалоги між героями «Фієсти» лаконічні і зрозумілі.

21. Ромен Роллан «Зачарована душа»

Складається з 4 книг: «Аннета і Сільвія», «Літо», «Мати і син» і остання - «Провісниця». В останній книзі більше політики, в той час як перша ближче до класичної літератури. Ідейний і емоційний центр оповіді - життя головної героїні Аннети Рів'єр. Сюжетну канву твору становить зображення її життя, панорами Франції в цілому і долі поколінь Аннети.

У І книзі Аннета дізнається про те, що батько зраджує матері, і для неї це стає потрясінням. Знаходиться позашлюбна дочка її батька Сільвія, майже ровесниця їй, і дівчата зближуються. З'ясовується, що Сільвія - це Аннета навпаки, тому дружбу доводиться витримувати перевіркою суперництва. У книзі «Літо» починається справжнє життя головної героїні. Вона змушена працювати, щоб прогодувати дитину, відбувається формування її характеру. У книзі «Мати і син» показані взаємини Аннети і сина Марка, який дорослішає і відділяється від неї, і та починає відчувати свою непотрібність, але після того як він заявляє про її значущості для нього, знаходить гармонію. У четвертій книзі Марк дорослий і одружений на російській емігрантці Асі Волкової. Тут описана смерть Марка і Аннети, і в цій книзі багато політики.

Роман насичений соціальними, психологічними і філософськими проблемами. Коло цих проблем не обмежується тільки Аннеті, яка є щирою та обдарованої натурою, і в силу відкритості емоцій часто зачаровується людьми і розчаровується в них. Але разом з тим її любов до людей не припиняється, і в цьому глибина її натури. Автор веде свою героїню крізь численні життєві випробування: перше - звістка про невірність батька, друге - любов до Роже Бріссо. Це порядна, вихований буржуа любить Аннет і пропонує їй шлюб, але та розуміє різницю поглядів на життя і, теж люблячи Роже, відмовляється вийти за нього. Одного разу спалахує пристрасть, підсумком якої стає син Марк. Третє випробування - саме важке життя, необхідно прогодувати сина. Однак життєва боротьба не лякає героїню. Її відмітні риси - це здатність до боротьби за виживання.

У третій книзі коло оповіді розширюється. На перший план висувається Перша світова війна. Аннета не приймає її і намагається їй всіляко чинити опір - своєрідний жіночий пацифізм. Вона заперечує безглузду жорстокість війни, і автор солідарний в цьому з героїнею, тому що причиною війни він бачить хижацькі мотиви переділу власності.

У четвертій книзі війна вторглася в її сім'ю. Участь у військово-політичних діях приймає її син Марк. Він не настільки міцна і сильна натура, як його мати. У цій книзі показані Англія і Америка як фінансові магнати, які панують на крові інших людей, яскраво розкривається антифашистська тема. Таким чином, коло історичних подій роману дуже велике: перша світова війна, Жовтнева революція, імперіалізм і підготовка до Другої світової війни, фашизм в Італії та Німеччині, соціалізм в СРСР і зростання антифашистського руху у Франції. Вмирання старого світу і народження нового - ось соціальний фон життя героїв роману. Переломний характер епохи, безумовно, впливає і на міжособистісне ставлення людей. Головні герої роману переживають особисту революцію: так, наприклад, образ Марка еволюціонує, по-перше, у відношенні з матерію, по-друге, у взаєминах з майбутньою дружиною - Асею Волкової, дочкою професора з Казані, котра втекла від революції в Париж, але перейнялася там же ідеями соціалізму.

Після смерті Марка Аннета знайшла свою внутрішню гармонію в служінні спільній справі. У цьому не може бути розчарування, тому що життя заради загального блага наповнене вищим сенсом. Аннета перероджується від приватного життя до загального. Підсумок життя Аннети - боротьба. Ромен Роллан створює історію однієї особистості, головної героїні Аннети Рів'єр, вона в центрі подій і інші персонажі притягуються до неї. Вплив Аннети на них набагато сильніший, ніж їхній на неї.

За належністю до літературного напряму перші три книги написані в реалістичному ключі, четверта книга пройнята духом соцреалізму, його ознаки: 1) на першому плані - образ позитивного героя. 2) відбивається процес соціальних змін в суспільстві - зміну формацій: ломка старого і зародження нового. 3) спрямованість у майбутнє (світле).

22.Б.Шоу «Свята Іоанна»

1923 р. Джордж Бернард Шоу завершує п’єсу-хроніку «Свята Іоанна», що значною мірою була відповіддю на канонізацію Жанни д’Арк католицькою церквою 16 травня 1920 р. – драматург вважав це актом великого лицемірства.

У ХХ столітті в епоху особливого зіткнення класових та ідейних протиріч боротьба за Жанну д’Арк взагалі загострилася. Релігійні та монархічні кола оголосили Жанну «святою, яка бореться за короля».

Історична п’єса Б. Шоу «Свята Іоанна» – хроніка в шести частинах з епілогом – відображає образ селянської дівчини, яка під час Столітньої війни очолила героїчну боротьбу французького народу з англійськими загарбниками. Усі свої симпатії Б. Шоу віддає героїні визвольного руху. Створений ним світлий, чистий і ясний образ доньки народу – один із найкращих жіночих образів у його драматургії. Інтерес до героїчних рис народного характеру з’являється у Б. Шоу під впливом загострення суспільної боротьби у перше двадцятиріччя ХХ ст. В цьому сенсі поява історичної п’єси «Свята Іоанна» – це відповідь на події того часу.

Для Б. Шоу Жанна д’Арк – дівчина із народу, цільна натура, наділена високою мораллю, живим розумом, життєвою мудрістю, які дозволяють їй приймати правильні рішення і здобувати перемоги.

Основну частину п’єси драматург будує в хронологічній послідовності, датує сцени, вказує місце, де відбуваються події, зберігає правдоподібність, достовірність історичних фактів. Та все ж особливу увагу привертає «епілог», датований 1456 р. Тут устами персонажів, більшості із яких вже немає серед живих, дається переоцінка всього, що сталося двадцять п’ять років перед тим. Але найбільшою несподіванкою є поява судового службовця з 1920 р., який зачитує рішення Ватикану про проголошення Жанни блаженною і преподобною.

Отож, підсумовуючи викладене вище, варто зазначити, що у п’єсі- хроніці Б. Шоу ― Свята Іоанна‖ проблема позитивного героя, який опинився в самій гущавині історичних подій, поставлена по-новому, переконливо виражена актуальна у 20-х рр. ХХ ст. ідея визнання священних прав кожного народу на свою національну незалежність. Недарма ж «Свята Іоанна» є, на думку багатьох, вершиною драматичного мистецтва Б. Шоу.

Судячи з головної ідеї та способу викладення історичних фактів, «Свята Іоанна» присвячена проблемі, що хвилювала мислителів та митців різних епох, – конфлікту сильної особистості з консерватизмом та сліпотою навколишнього світу.

У п’єсах Б. Шоу з’являється новий тип героя – сильного, терплячого, здатного боротися за своє становище у суспільстві. Захоплення сильною особистістю драматург проніс через усе життя. Адже такі персонажі взяті з різних епох та наділені волею, енергією. Слабкий герой просто не існує для автора. Такий персонаж стає лише об’єктом глузувань. Більшість героїв драматурга ніколи не були слабкими, бо бути таким – принизливо».

23. Антивоєнна тематика, протест проти насильства і поневолення людей, стали одним із визначних напрямків у формуванні літератури 20-30-х років ХХ ст. 20-ті роки ХХ ст. ознаменувалися новим явищем у літературі – творчістю письменників “втраченого покоління” – Хемінгуея,. Барбюс, Ремарка та ін. Визначення «втрачене покоління» стало широко відомим і почало використовуватися для позначення певного соціально-психологічного феномена після публікації роману " Фієста" Хемінгуея. Словами " втрачене покоління" називали людей, які пройшли через випробування першої світової війни і втратили не тільки фізичне здоров'я, але й віру в розумність світу, в життя, в майбутнє.

Роман Хемінгуея «Прощавай, зброє!» є яскравою картиною життєвої долі тих, хто потрапив у вир війни, і не може віднайти шляху до тихого, спокійного існування. Як і Хемінгуей, Ремарк та Барбюс на сторінках своїх творів розкривають проблеми, які постають перед особистістю, понівеченою військовим лихоліттям. Пошук себе у світі, самоусвідомлення та самоутвердження— ось через що доводиться проходити молодим людям, які пройшли крізь пекло війни.

Разом з тим, представники літератури «втраченого покоління» надзвичайно майстерно розкриваючи тему війни, кохання та дружби, утверджують найвищі людські почуття.

 Еріх Марія Ремарк. Німецький письменник-романіст, що пропагував ідеї пацифізму. Твір «Три товариші» відразу стало культовим. Поряд з книгою «На західному фронті без змін» воно розповідає нам про людей, чия молодість була “похована” у бойових окопах. Ремарк порівнює війну з величезною воронкою, яка затягує кращі душевні якості людини.

 Ернест Хемінгуей. «Прощавай, зброя» – книга не тільки про війну, але і про любов. Історія лейтенанта Фредеріко та медсестри Кетрін змусила читачів переоцінити багато чого. Війна – найжорстокіше, що є у світі, а втрачене покоління всіма силами має прагнути знайти себе.

 Анрі Барбюс. Його книга «Вогонь» визнана найпершої в ряду антивоєнних романів. Видана у формі записок, щоденника, який веде людина, що знає всю правду про ницості війни. Барбюс називає її роботою по знищенню інших людей. Тут немає і тіні романтики – суцільний реалізм в описі батальних сцен і душевних переживань героїв.

Література про втрачене покоління – це не тільки схожість тем. Це ще і впізнаваний стиль. На перший погляд – це неупереджений звіт про що відбувається – будь то військове чи післявоєнний час. Однак якщо вчитатися, можна побачити і дуже глибокий ліричний підтекст, і тяжкість душевних метань.

Для багатьох авторів виявилося складним вирватися з цих тематичних рамок: занадто важко забути жахи війни.

24. Томас Манн «Маріо і чарівник»

У новелі він висвітлив проблему «фашизму і свободи». Автор виявив небезпечну тягу суспільства до ірраціональності, його готовність нехтувати етичними і раціональними принципами життя.

У феномені Чіполли письменник досліджує тип «сильної особистості», з яким чимало обивателів в Німеччині 20-30-х років пов'язували надії на встановлення порядку в країні.

В образі Чіполли автор розкрив страшну антигуманну суть тоталітарної влади, яку жадає така особистість.

Чіполла зображується в єдності своїх іпостасей - як «сильна особистість» і як напівфантастичний персонаж, співзвучний зі злим чарівником.

Письменник в ході новели підводить читача до висновку, про те що «сильна особистість» - це не просто людина, здатна керувати людськими масами, а й ідеальний керівник їх свідомих і несвідомих бажань.

Томас Манн, який був очевидцем зародження фашизму в Європі, попереджав людство про ту небезпеку, що нависла над ним у 30-ті роки XX ст. Проте, це застереження, на жаль, не втратило свого значення з розгромом фашизму. Час від часу в різних куточках світу виникає загроза тоталітаризму. У новелі «Маріо і чарівник» письменник яскраво показав згубність поділу людства на вищі і нижчі раси, злочинність влади «сильної» особистості, яка грунтується на приниженні інших людей. Протистояти ж проявам тоталітаризму можуть лише люди і високим почуттям власної гідності, особистості, які не відреклися від свого «я».

Для того ж, щоб народ не перетворився на покірне стадо, кожна людина повинна дбати про збереження свого неповторного «я», протистояти ницості, зловживання владою, несправедливості та жалюгідному підлабузництву в повсякденному житті.