Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Класифікація політичних партій та партійних систем.






Загальновизнаною й найпоширенішою є типологія партій, представлена французьким політологом М. Дюверже в роботі «Політичні партії» (1951 р.). Відповідно до характеру внутрішньої організації партій він класифікував їх як кадрові й масові.

Кадрові партії невеликі за своїм чисельним складом, але в них існує жорстка дисципліна й чітко виражена організаційна структура, їхнє завдання полягає в тому, щоб у період виборів забезпечити підтримку кандидатам від партії з боку більшості виборців у конкретному окрузі. Це досягається підбором професійних партійних кадрів, здатних ефективно організувати й провести виборчу кампанію.

Типові риси кадрової партії:

• невелика чисельність членів партії;

• олігархічний характер партії, тобто до неї входять в основному депутати, міністри, сенатори, керівники різного рангу - люди, що професійно займаються політикою;

• наявність апарату, що обслуговує вищі керівні-органи партії;

• відсутність сильних організацій на місцях;

• відсутність механізму офіційного прийому до партії й інституту обов'язкових членських внесків;

• електоральний характер, тобто партія пожвавлює свою діяльність, головним чином, під час виборів.

Типовий приклад кадрових партій - партії демократів і республіканців у США. До даного типу відносяться більшість європейських партій консервативної орієнтації.

Масові партії — це великі організації, які мають складну внутрішню структуру й високий ступінь ідеологізації. Свою соціальну базу вони формують в основному з нижчих верств населення. Як правило, це партії комуністичної, соціалістичної й соціал-демократичної орієнтації.

Типові риси масової партії:

• висока чисельність;

• формалізована партійна структура, побудована на основі виборів знизу-вгору;

• упорядкована діяльність широкої мережі нижчих організацій;

• тісний і постійний взаємозв'язок між членами партії;

• чітка дисципліна, члени партії не тільки платять внески, але й активно беруть участь у справах партії;

• крім електоральної діяльності велике значення надається масово-політичній й ідейно-виховній роботі;

• наголошення робиться на рекрутуванні нових членів, організації кампаній у зв'язку з різними політичними подіями, проведенні дискусій за різними теоретичними і практичними проблемами і т. д.

Цю класифікацію М. Дюверже доповнили американські політологи Дж. Лаполамбара й М. Вейнер. Вони виділили ще один тип: партія «хапай всіх» («інтеркласова», «загальнонародна», «партія виборців» і т. п.).

Партії цього типу прагнуть за допомогою неідеологізованих програм залучити на свою сторону найбільшу кількість виборців різної соціальної й професійної приналежності. Для цих партій характерні:

• особливий тип лідера-інтелектуала, який відіграє роль світоглядного символу;

• такий відбір лідерів партії, що дозволив би зосередити в ній відомих фахівців, представників політичної еліти, здатних забезпечити залучення виборців під час виборчої кампанії;

• відсутність фіксованості масового членства;

• відсутність твердих соціальних орієнтирів.

За методами і засобами діяльності розрізняють партії авангардного й парламентського типу.

Партії авангардного типу використовують у своїй діяльності засоби й методи, які перебувають на межі або поза законом. До них відносяться: силовий тиск на органи влади, страйки, пікетування, фізичне насильство й терор.

Для партій парламентського типу властиві методи й засоби діяльності в межах правових норм держави. Свої політичні платформи вони висловлюють через законні органи влади. Зовнішня діяльність таких партій зосереджена, насамперед, у парламенті й місцевих органах влади. Партії парламентського типу природно зацікавлені в збереженні стабільності існуючої політичної системи.

За місцем у системі влади виділяють правлячі й опозиційні.

Правлячі - це партії, що одержали за результатами виборів більшість місць у парламенті й сформували уряд.

Опозиційні - це ті партії, які перебувають в опозиції до уряду.

У демократичних державах опозиція представляє один з повноправних політичних інститутів, будучи невід'ємним елементом механізму стримування й противаг у політичній системі. Функції опозиції досить різноманітні. Насамперед, це основний канал висловлення соціального невдоволення мас. Критикуючи офіційний курс уряду й беручи участь у законотворчому процесі, опозиційна партія має можливість домагатися принципових поступок з боку влади і коректувати політику. Крім того, наявність опозиційних партій обмежує зловживання владою, перешкоджає порушенню громадянських і політичних прав і свобод населення. Представляючи альтернативні політичні програми, опозиційні партії дають громадянам можливість зробити власний вибір.

У політичному спектрі кожної країни розрізняються партії праві, ліві й центристські.

Традиція ділити політичні сили на «праві» й «ліві» бере свій початок із часів Французької революції 1789 р., коли на засіданні французького парламенту праворуч від голови розташовувалися консерватори, що виступали за збереження монархії, ліворуч - радикали, які відстоювали ідеї загальної рівності. Помірковані займали місця в центрі зали. Після цього правими стали називати послідовників [збереження існуючого ладу, а лівими - прихильників радикальних змін.

Залежно від конкретної політичної ситуації «ліві» можуть стати «правими», а «праві» - «лівими».

Дана класифікація, як і будь-яка інша, зовсім не досконала й досить умовна. Можна перелічити ще ряд критеріїв, залежно від яких партії поділяються на ті або інші типи. Наявність же великої кількості типологій партій за різними критеріями свідчить про складність і багатогранність даного політичного інституту й дозволяє всебічно характеризувати кожну політичну партію.

У різних країнах діє різна кількість партій та фракцій, котрі беруть участь у боротьбі за політичну владу. Залежно від положення партій у політичній системі, взаємодії між ними, типу самих політичних партій складається партійна система.

Партійна система - це сукупність всіх політичних партій, що діють у рамках певної політичної системи й відносин між ними.

Природа й особливості партійної системи тієї або іншої країни обумовлені безліччю факторів. Серед них особливо варто виділити такі:

• рівень політичної зрілості суспільства;

• політична свідомість і культура суспільства, історичні традиції;

• національний склад країни;

• чинне законодавство;

• релігійна ситуація в країні;

• розміщення соціально-класових сил та ін.

Істотний вплив на формування партійної системи має чинне законодавство й насамперед, конституція й виборчі закони.

Однопартійні системи характерні для країн з авторитарними й тоталітарними режимами, де легальний статус і право формувати уряд представлені одній, практично державній партії. Єдина партія перетворюється в керівну силу держави. Основні політичні рішення приймаються партією, і державна адміністрація лише здійснює їх на практиці.

Однопартійна система існувала в 20-40-х рр. XX ст. в Італії, в 1930-40-х рр. у Німеччині, в 1920-80-х рр. — у Радянському Союзі й у ряді інших держав. Сьогодні однопартійні системи зберігаються в таких країнах, як Куба, Північна Корея, Лаос, Камерун, Габон та ін.

В однопартійних системах єдина партія змушена виконувати набагато ширші й різноманітніші функції. Вона стає багатофункціональною, особливо в тоталітарних системах, що тяжіють до контролю над всіма видами активності в суспільстві. Ця система може мати тимчасовий успіх. Але все-таки вона нестабільна й неефективна. Вона прийнятна як тимчасове явище в конкретних умовах окремих держав.

Двопартійна система це система із двома сильними політичними партіями, кожна з яких має можливість перемогти на виборах і сформувати свій уряд.

При двопартійній системі можливі існування й інших партій, однак вони не мають реальних шансів стати біля керма держави. При такій системі одна партія править, а інша, перебуваючи в опозиції, критикує її дії. В результаті виборів вони час від часу міняються місцями.

Двопартійність життєво необхідна, оскільки її результати сприяють позитивному функціонуванню політичної системи. Вона гарантує стабільність уряду, оскільки партія, що перебуває при владі, одержує абсолютну більшість парламентських місць.

Одним із найістотніших недоліків двопартійної системи є змушений обставинами акцент опозиції на критику правлячої партії, а не на висуванні своїх конструктивних пропозицій. Ще один недолік полягає у тому, що перестає існувати політичний «центр».

Найбільш яскравим прикладом двопартійної системи є існування в США демократичної й республіканської партій. Спроби в цій країні третіх партій перемогти на президентських виборах завжди закінчувалися невдачею.

Світовій практиці відомі й такі партійні системи, які називаються «два й плюс». Ця система є ніби перехідною від двопартійної до багатопартійної: поруч із двома традиційними партіями з'являється й навіть бере участь у владних структурах третя. У ФРН існують великі християнсько-демократична й соціал-демократична партії. Поряд з ними й партія вільних демократів, і «зелених» завойовують достатню кількість голосів для того, щоб при формуванні уряду з ними рахувалися дві перші партії. У Великобританії також протягом тривалого часу поруч із двома основними (консервативна і лейбористська) існує й ліберальна партія.

Багатопартійна система означає, що на політичній арені виступають три й більше партії, кожна з яких на виборах набирає значне число голосів. При багатопартійній системі кожна партія має чіткі певні ідейно-політичні або ідеологічні позиції, займає свою нішу в політичній системі. Спектр поглядів може простиратися від украй лівих до вкрай правих. Між двома полюсами є партії, що займають проміжне положення й помірні позиції.

Багатопартійні системи більш типові для парламентської форми правління. Найчастіше жодна з парламентських партій не здатна набрати абсолютну більшість місць у парламенті й правити поодинці, і тому вони змушені йти на компроміс і формувати урядові органи на основі коаліцій.

У цілому, як і в будь-якому іншому явищу, багатопартійності також властиві свої плюси й мінуси, їх у свій час всебічно проаналізував російський політолог XIX ст. Б. Чичерін. Але його висновки певною мірою відносяться й до нашого часу.

До позитивних сторін багатопартійності відносяться:

• всебічне висвітлення політичних питань, наявність у людей політичної позиції;

• існування опозиції, що не пробачає невдач, котра стримує бюрократизацію, змушує уряд діяти ефективно;

• виховання в партіях організованості, дисципліни, необхідних для перемоги над конкурентами;

• виявлення й висунення в політичній боротьбі дійсно обдарованих людей.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.