Церковна унія.

З метою повернення українців у католицизм, католицьке духовенство на чолі з Папою Римським дало згоду на підписання унії з православною церквою. У 1596 р. в місті Бресті був скликаний церковний собор католиків і православних. На цьому соборі була зроблена спроба примирити два напрямки християнства, проте з цього ні чого не вийшло. Те, що почалося як спроба об’єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим роздрібненням, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна та уніатська (греко-католицька). Остання визнавала зверхність Папи Римського, а обряди та звичаї у відправленні служби залишили православними.

3. За доби феодалізму населення України поділялося на два основні класи— феодалів і селянство.

За своїм правовим становищем селяни поділялися на “похожих” (вільних), що юридично мали право відходу від феодалу, та “непохожих” селян, позбавлених такого права (закріпачених), і селян залежних, що становили проміжну групу. Вони формально мали право відходу, але за певних умов. Вони могли залишити феодала лише у певний час, мусили посадити на землю замість себе іншу людину, заплатити викуп і т.д.

Селяни платили податки на користь держави і на користь феодала, і виконували різні повинності (грошовий податок, будівництво та ремонт замків, шляхів і т.д.). Поступово зростали повинності селян на користь феодалів. Наприклад: селяни сплачували натуральну та грошову ренту і відробляли панщину.

Відбувалися процеси обезземелення селянства і збільшення панщини. На початку ХІV ст. селяни відробляли 14 днів панщини на рік. Наприкінці ХІV ст. — 2 дні на тиждень, або 104 дні на рік. В середині ХІV ст. — 4 дні на тиждень, або 208 днів на рік.

Феодали намагалися перетворити всіх селян на кріпаків і юридично оформити кріпацтво.

На українських землях кріпосне право юридично було оформлено постановою сейму 1573р. і третім Литовським статутом 1588р.(перший Литовський статут—1529р., другий —1566р.). за постановою сейму кожний пан мав право за непокору карати селянина на смерть. За третім Литовським статутом селяни уже не мали права самостійно виступати на сеймі і свідчити ні за панів, ні проти панів. Пан мав право розшукувати селянина, що втік від нього, протягом 20-ти років.

Отже, селяни юридично остаточно закріпачувались, їхні землі і вони самі ставали власністю феодалів.

4. Українське козацтво — визначне явище в європейській історії. Слово " козак" тюркського походження. У перекладі воно означає " вільна людина". Головна історична умова виникнення українського козацтва як суспільного стану й збройної сили — підневільне становище України, що перебувала під владою кількох сусідніх держав, відсутність власної етнічної державності, соціальне гноблення, а також національні й релігійні утиски, яких зазнавав від володарів-чужинців український народ.

Безпосередні причини виникнення українського козацтва склалися в ХІУ—ХУ ст. Передусім Україна потребувала такої суспільної сили, яка б стала провідною верствою українського народу й творцем нової власної держави. Не менш важливими були й економічні чинники, насамперед, посилення фео­дальної залежності селян, нестача власної орної землі й надзвичайна приваб­ливість у зв'язку з цим цілинних просторів на півдні Київщини і Поділля, а також безмежні степи Дикого поля за порогами Дніпра. Отож однією з при­чин виникнення українського козацтва були вимушені втечі селян і міщан з маєтків магнатів і шляхти на вільні землі. Колонізовані землі українським утікачам доводилося захищати. Необхідність збройного захисту від постійної загрози татарських і турецьких нападів, від військового наступу державної адміністрації Литви і Польщі змушувала хліборобів і ремісників ставати про­фесійними воїнами. Власне так і виникло козацтво.

Перші письмові згадки про українських козаків містять джерела кінця ХV — початку ХVI ст.

Козацтво своїми історичними коренями виростало із селянства. З появою козацтва відбувається заселення й відродження до життя спустошених ханськими ордами українських земель Подніпров'я. На запустілих, але вільних подніпровських просторах українські селяни рятувалися від феодально-кріпос­ницького гноблення та іноземного панування. Вони могли працювати вільно, без примусу, на власному полі, особисто розпоряджаючись виробленим про­дуктом, не віддаючи його феодалові.

Основною формою господарства на Запорожжі був зимівник. Зимівники — давні запорозькі поселення, виникли в першій половині XVI ст. Вони за­кладалися козаками на околицях Великого Лугу, в безлюдних тоді українських степах, у небезпечному сусідстві з кочовиками — ногайськими татарами, які безперервно загрожували нападами. У зимівниках поселялися мужні люди, які змушені були вести господарство у важких умовах і бути завжди готовими до відсічі нападу ворога. Зимівники, висунуті далеконапівдень, відігравали велику роль в освоєнні українських південних земель.

З часом зимівники розширюються у великі садиби з кількома житловими і господарськими будівлями, зокрема будинками власника і господаря-управителя, окремі хати призначалися наймитам. Зимівник був своєрідним хутором і головною фор­мою землеволодіння на Запорожжі. Будучи основою економічної структури Запорозької Січі, зимівник у системі її організації став найефективнішою фор­мою господарювання, оскільки відповідав вимогам її демократичного устрою та природним і географічним умовам Запорожжя.

Козаки засновували зимівники на військовій землі з дозволу Коша — уряду Запорозької Січі, але згодом ця земля ставала їх власністю. Тільки власна і наймана праця, без феодального примусу і кріпацтва, застосовувала­ся у запорозьких зимівниках. Власником хутора-зимівника міг стати кожен, хто цього бажав. Численні документи свідчать, що той, хто приходив на Січ, міг рік-два працювати наймитом у зимівниках, а потім за бажанням сідати на землю, закладати свій власний зимівник, займатися вільно хліборобством, пасти свої отари і стада.

У ХVІІІ ст. зимівники перетворилися на великі багатогалузеві господар­ства, де поряд із землеробством розвивалося скотарство, рибальство, бджільництво, мисливство, гончарство та інші промисли, а також ремісництво.

Культура козацького хліборобства — вільна праця на власній землі, козацькі хутори, запорозькі зимівники — багатогалузеві господарства фер­мерського типу, орієнтовані на ринок, — усе це позначилося на високій землеробській культурі всього українського селянства.

Отже, в умовах тривожного і небезпечного прикордоння з Диким Полем козацтво набуло напівгосподарського, напіввійськового характеру, воно зму­шене було поєднувати працю на землі зі збройною боротьбою проти турець­ко-татарських нападів.

5. Походження і становлення Запорозької Січі є наслідком виникнення й розвитку всього українського козацтва. Створена в першій половині ХVІ ст.запорозькими козаками, які були авангардом українського козацтва, Запорізька Січ із військового центру розвинулась у своєрідне державне утворення - козацьку християнську православну демократичну республіку. Вона мала демократичний соціально-політичний устрій, особливу військову організацію, своєрідний життєвий лад, побут і звичаї.

Початок Запорозькій Січі дала козацька фортеця, зведена в 50-х роках ХVІ ст. на острові Мала Хортиця відомим українським князем Дмитром Вишневецьким, уславленим в українських народних піснях під іменем Байди. Зібравши козаків на Хортиці, він захищав Україну від турецько-татарської агресії. Під час походу 1563 р. в Молдову потрапив у полон і був страчений турецьким султаном.

У 1593 р. запорожці заснували Січ на дніпровському острові Базавлук, трохи південніше Томаківки (біля сучасного с. Капулівка Дніпропетровської обл.), що, як і Томаківка, нині затоплений Каховським водосховищем.

Козацька Січ була справжньою фортецею: навколо неї козаки викопува­ли глибокі рови, насипали високі земляні вали, на яких споруджували обо­ронні вежі з бійницями. Тут стояли гармати. Там постійно чатували озброєні козаки. Посередині Січі містився просторий майдан. На майдані відбувалися козацькі військові ради, на яких вирішувалися всі питання повсякденного життя.

Майдан оточували козацькі житла — курені, збудовані з дерев'яних колод або плетені з лози й укриті очеретом; канцелярія, пушкарня,. церква, будинки старшини. Усі ці споруди були добре пристосовані для оборони.

Запорозька Січ мала своєрідну державну, громадську і військово-адміністративну організацію, що увібрала традиції минулих часів. Козацьке військо поділялося на військові частини — курені, очолювані курінними ота­манами, що обиралися на сходах. На загальних військових радах козаки що­року обирали старшину: кошового отамана, якому належала найвища влада в Січі, писаря (вів канцелярію), осавулів (порядкували військом), обозного (командував артилерією), суддю (займався судочинством за звичаєвим пра­вом). Старшині вручалися знаки влади — клейноди (корогва, бунчук, булава, пірначі, каламар, печатка, духові труби, литаври тощо).

Кіш — адміністративний орган Запорозької Січі — поширював свою владу на значну територію півдня України й використовував свої збройні сили для її оборони. У складі Литви і Польщі (після їх об'єднання — Речі Поспо­литої) Запорозька Січ користувалася фактичною державно-політичною авто­номією і справляла значний вплив на всі українські землі.

Влада Запорозької Січі визнавалася не лише на Запорожжі, а й усім українським козацтвом, яке боролося за утвердження національної держав­ності.

Запорозька Січ, виконуючи історичну місію захисту рідної землі і поря­тунку українського народу, взяла на себе оборону України від турецько-татарської агресії. Козаки укріпили фортифікаціями міста і містечка, ство­рили військову охоронно-захисну, розвідувально-сторожову систему оборони кордонів України, що проіснувала протягом трьох століть. Постійно діяли пости, форпости, з вартовими загонами, що спостерігали за степовими шляхами і переправами через річки, за допомогою оригінальної сигналізації попереджали населення про просування татарських орд, намагалися організу­вати опір наступу ворога.

Запорозька Січ виступала як суверенна, самостійна національна воєнна-політична сила України й відігравала величезну роль у житті та національно-визвольній боротьбі українського народу. В Запорозькій Січі склалося Запорозьке Військо, що стало організаційною формою збройних сил України. Запорозьке Військо, постійним і безвідмовним резервом якого завж­ди виступало все українське козацтво, мало свій флот, армату, кінноту і піхоту. Воно виробило блискуче козацьке військове мистецтво, яке перевер­шувало стратегію і тактику феодальних європейських армій.