Філософія та наука.

Здавна ведуться дискусії про співвідношення філософії і науки про те, де проходить межа між ними, що може дати філософія для розвитку науки, яка роль науки для розвитку філософії.

Порівняння пізнавальних можливостей філософії і конкретних наук, зясування місця філософії в систему людських знань має давні традиції в європейській культурі. Ще в античності Платон і Арістотель намагалися розмежувати особливості науки і філософії. Аристотель стверджував, що філософія - наука наук тому, що вона пізнає природу сущих, а його зовнішню сторону і окремі прояви залишає на частку мистецтв і наук. Однак у цей час знання древніх, йменувалося " філософія", носило синкретичний характер і містило в собі зачатки і наукового, і філософського знання, воно включало в себе і різноманітні конкретні спостереження з їх емпіричними узагальненнями, і теоретичні, умоглядні роздуми про світ і про себе, про цінності і сенс життя.

Накопичення та розвитку знань в процесі тривалої еволюції європейської культури змінювало уявлення про пізнавальної цінності філософії і науки, про характер їх співвідношення. Довгий час конкретно-наукове знання носило досвідчений та описовий характер, а філософія прагнула будувати теоретичну (умоглядну) картину світу (натурфілософія, філософія історії) формувати уявлення про звязки різних явищ, їх єдність, тенденції та закономірності зміни та розвитку. При цьому теоретична міць філософії - прагнення логічно обгрунтувати знання, висловити його в теоретичній формі - виявлялася несумірної з можливостями конкретних наук, що давало підстави протягом довгих століть - від Аристотеля до Гегеля - вважати філософію " наукою наук".

Однак, починаючи з XIX ст. в конкретно-науковому знанні збільшується питома вага теорій: теоретичні узагальнення, які раніше виконувала умоглядна філософія, стали виконуватися окремими науками, які досягли теоретичній зрілості. У цей час популярним стало твердження про велич науки і неповноцінності філософії, засноване, з одного боку, на тому, що в умоглядних міркуваннях філософів, не спираються на узагальнення конкретно-наукових знань при створенні універсальної теоретичної картини світу, не тільки багато геніальних здогадок, але й багато дурниць. З іншого - на практичну цінність конкретного знання в умовах розвитку індустріальної цивілізації і промислової революції. Позитивізм стверджував, що філософія має пізнавальну цінність тільки в ті періоди історії, коли ще не сформувалася наука. Зрілої науки умоглядна філософія не потрібна, наука сама успішно може вирішувати заплутані філософські проблеми буття. У рамках позитивізму абсолютизувалася тільки науково-пізнавальні функції філософії, її епістемологічних аспект, і не розглядалися, а часто і заперечувалися софійного компоненти філософського знання, його світоглядна спрямованість. Ця позиція була досить популярною і сприяла утвердженню уявлення про науку як про універсальний духовному факторі людського життя, історії.

Проблема співвідношення науки і філософії активно обговорюється і в XX ст. Сьогодні одні мислителі стверджують, що філософія і наука розрізняються обєктами досліджень, інші, що кордон проходить всередині досліджуваних проблем, що філософія і наука розглядають з різних сторін. «Мені здається, - писав В. Вернадський, - це сторони одного і того самого процесу - сторони зовсім невіддільні... Якщо б один заглухла, в ніщо живий зростання інший». Філософія і наука, стверджує відомий математик та філософ XX ст. А. Уайтхед, два відносно самостійні рівні руху, між якими немає прямого співвідношення, але є певні звязку (часто неоднозначні і опосередковані), спостерігаються також певні паралелі у їхньому розвитку... Але людських дух розвиває в філософських системах свої найглибші інтуїції.

Щоб більш адекватно усвідомити співвідношення філософії і науки, відзначимо ті особливості, які характеризують наукове і філософське знання.

Філософію і науку зближує те, що і філософське, і наукове знання, спираючись на досвід і розум, відображають світ у загальних та абстрактних поняттях, для них загальне - пошук істини і прагнення логічно обгрунтувати знання, висловити його в теоретичній формі; критичність і скептичне ставлення до авторитетів, інтелектуальна самостійність.

Проте філософія не тільки система обєктивного знання про світ, а й світогляд, як? що система ціннісних орієнтацій.Тому вона виконує не тільки ряд функцій, які ріднять її з наукою - узагальнення, відкриття загальних закономірностей і звязків, але і виконує ті функції, які не можуть виконувати окремі науки.

Завдання зясування ціннісних підстав науки і культури загалом має філософський характер, бо предметом філософських роздумів є не світ сам по собі, а відношення «людина і світ».

На думку А Уайтхеда, філософський висновок не лише виробляє картину світу і будує на цій основі світогляд, воно має і науково-евристичне значення, справляє зворотний вплив на хід наукового дослідження, коли вироблені з його допомогою категорії стають стимулами й орієнтирами теоретичного пошуку.

У філософії формується самосвідомість науки, досліджуються проблеми сутності і особливостей науково-пізнавальної діяльності.

Філософські роздуми над наукою сприяють кращому розумінню її можливостей і перспектив, механізмів, рушійних сил зростання наукового знання, характеру його взаємин з іншими формами суспільної свідомості, способом життя, культурою. Особливо вони необхідні в епохи революційних перетворень в науці (XVI - XVII ст., Кінець XIX - початок XX ст., Остання третина XX ст.). Це обумовлено тим, що в ці періоди відбувається зміна підстав науки, становлення нової системи наукових уявлень і концепцій. Філософсько-методологічні проблеми виступають необхідною умовою критичного переосмислення традиційних уявлень про предмет і методи науки і передумовою розробки нових перспективних досліджень.

Філософія задає загальні світоглядні орієнтири у виборі проблеми дослідження, обгрунтуванні гіпотез і оцінки отриманих результатів. Філософський аналіз, узагальнення й інтерпретація нових наукових результатів не лише встановлює їх звязок і розходження з раніше накопиченим знанням, а й закладає методологічні засади формування нової системи поглядів.

Наприклад, осмислення нових результатів дослідження фізиків на переломі XIX - XX ст. стало підставою становлення некласичної науки, дослідження широкого класу нерівноважних станів і нестійких структур школою лауреата Нобелівської премії І. Пригожина, що істотно змінює наші уявлення про що відбуваються в світі процесах та їх закономірності, формує нову систему світогляду.

Філософія виконує прогностичні функції по відношенню до природознавства. Наприклад, ідеї атомізму в античності лише в XVII - XVIII ст. перетворилися на природничонауковий факт; ідея у Декарта рефлексу, гіпотеза про походження Сонячної системи Канта-Лапласа і т.п.

Філософія виконує по відношенню до науки критичну функцію, інтегрує природничо, гуманітарне, технічне знання, формуючи наукову картину світу. Філософські основи науки забезпечують своєрідну «стикування» нового наукового знання з панівним світоглядом, культурою, включаючи його у соціокультурний контекст епохи; функцію обгрунтування вже здобутих знань; евристичну функцію, беручи участь у будівництві нових теорій, перебудову нормативних структур науки і картин реальності.

Філософські ідеї і уявлення обєктивно присутні в науковому дослідженні й існують незалежно від того, усвідомлює це дослідник чи ні. Дуже часто від вихідних філософських ідей залежить ступінь обгрунтованості гіпотези і концепції. Стверджуючи вплив філософії на науку, слід зазначити, що вчений в своєму науковій творчості щодо незалежний від того, яку позицію він займає по відношенню до тих чи інших філософських доктрин.

У XX ст. істотно зростає роль і значення філософського елемента культури. Це обумовлено усвідомленням відповідальності людини за долю цивілізації і життя на планеті в цілому, необхідністю надати справді гуманітарну спрямованість розвитку людства. «У природознавстві предметом дослідження є вже не природа сама по собі, а природа обєкт як людських проблем» (В. Гейзенберг).